Розмальована вуаль - Уильям Сомерсет Моэм

Вільям Сомерсет МоемРозмальована вуаль

1

Вона злякано скрикнула.

 Що таке?  запитав він.

Віконниці були зачинені, у кімнаті стояла темрява, але він побачив, як її обличчя раптом скривилося зі страху.

 Хтось щойно смикнув ручку на дверях.

 Ну, напевно, це амà або котрийсь зі служок.

 Вони ніколи в цей час не приходять. Вони знають, що я завжди сплю після другого сніданку.

 Хто ж іще міг бути?

 Волтер,  вимовила вона тремкими губами.

Вона вказала на його черевики. Він спробував їх взути, але, знервувавшись через її тривогу, зробився незграбним, та й, окрім цього, черевики були тіснуваті. Ледь чутно, нетерпляче зітхнувши, вона простягнула йому взуттєвий ріжок. Вона накинула халат і босоніж підійшла до туалетного столика. Маючи коротку стрижку, вона встигла зачесатися ще до того, як він зашнурував другого черевика. Вона подала йому пальто.

 Як мені вийти?

 Краще трохи почекай. Я вигляну й перевірю, чи там хтось є.

 Не міг це бути Волтер. До пятої він із лабораторії не виходить.

 Тоді хто?

Вони тепер розмовляли пошепки. Вона тремтіла. Він подумав, що в критичний момент вона здатна втратити голову, й раптом розсердився на неї. Раз ризик був, якого дідька вона сказала, що ні? Вона затамувала подих і поклала долоню на його руку. Він простежив за її поглядом. Вони стояли лицем до вікон, які виходили на веранду. Віконниці на вікнах були зачинені й замкнуті на засув. Вони побачили, як повільно повернулася біла фарфорова ручка на одному з них. Вони не чули, щоб хтось ходив верандою. Їх налякало це безшумне видовище. Минула хвилина, ніщо не порушило тиші. А тоді вони побачили, як, із потойбічною моторошністю, так само ледь помітно, безшумно й лячно, повернулася й біла фарфорова ручка на іншому вікні. Було так страшно, що Кітті, в якої не витримали нерви, роззявила рота, готова закричати. Помітивши це, він швидко затулив їй рота рукою, і її крик завмер між його пальців.

Тиша. Вона сперлася на нього, її коліна тремтіли, й він злякався, що вона зомліє. Суплячись, стиснувши зуби, він відніс її й посадив на ліжко. Вона зблідла, мов стіна, і попри засмагу його щоки теж побіліли. Він стояв поруч неї, заворожено дивлячись на фарфорову ручку. Вони мовчали. А тоді він побачив, що вона плаче.

 Припини, заради Бога,  прошепотів він роздратовано.  Застукали так застукали. Відпиратимемось, та й усе.

Вона стала шукати хусточку, і, знаючи, що їй треба, він подав її торбинку.

 Де твій капелюх?

 Я залишив його внизу.

 О Боже мій!

 Годі, опануй себе. Сто до одного, що це був не Волтер. З якого дива він повернувся б о цій порі? Він ніколи не приходить додому посеред дня, правда?

 Ніколи.

 Даю голову на відруб, що це була ама.

Вона злегка йому всміхнулася. Його глибокий, ніжний голос заспокоїв її, вона взяла його долоню й ласкаво стисла. Він почекав якусь мить, доки вона отямиться.

 Слухай, ми не можемо довіку тут сидіти,  сказав він трохи згодом.  Ти в змозі вийти на веранду й глянути, хто там?

 Здається, я не встою на ногах.

 У тебе тут є коньяк?

Вона похитала головою. На якусь мить він насупив брови, йому уривався терпець, він не мав певності, що робити далі.

Раптом вона міцніше вхопилася за його долоню.

 А що, як він там чекає?

Він примусив себе всміхнутися, і його голос знову набув того ніжного, переконливого тону, яким він цілком свідомо користувався.

 Навряд чи. Та не бійся, Кітті. Ну як це міг бути твій чоловік? Якби він увійшов, побачив чужого капелюха в коридорі, піднявся й виявив, що твоя кімната замкнена, то точно здійняв би бучу. Це, безсумнівно, був хтось зі слуг. Лише китаєць став би так повертати ручку.

Їй відлягло від серця.

 Все одно не дуже приємно, навіть якщо це була лише ама.

 На неї можна натиснути. Якщо доведеться, я нажену на неї страху. Посада чиновника надає небагато переваг, але варто брати з неї, що можеш.

Напевно, він має слушність. Вона підвелася, обернулася до нього і простягнула руки: він обійняв її й поцілував у губи. Від насолоди їй стало аж боляче. Вона його обожнювала. Він відпустив її, й вона підійшла до вікна. Відімкнула засув і трохи прочинила віконниці. Надворі ні душі. Вона вислизнула на веранду, заглянула в чоловікову гардеробну, а тоді у свою вітальню. В обох кімнатах нікого не було. Вона повернулася в спальню й кивнула йому.

 Нікóго.

 Напевно, це був просто обман зору.

 Не смійся. Я злякалася. Іди в мою вітальню й сідай. Я надягну панчохи і взуюся.

2

Він так і зробив, і через пять хвилин вона до нього приєдналася. Він курив сигарету.

 Слухай, можна мені коньяку й газованої води?

 Так, я подзвоню.

 Я бачу, тобі теж не зашкодить випити.

Вони мовчки почекали, доки прийде служка. Вона розпорядилося.

 Зателефонуй у лабораторію й запитай, чи Волтер там,  попросила вона опісля.  Вони не впізнають твій голос.

Він підняв слухавку й запитав номер. Поцікавився, чи лікар Фейн на місці, і поклав слухавку.

 Пішов після сніданку і ще не повернувся,  сказав він їй.  Спитай служку, чи він сюди приходив.

 Я не насмілюся. Буде так дивно виглядати, якщо він приходив, а я його не бачила.

Служка приніс напої, й Таунсенд пригостився. На його пропозицію щось випити вона похитала головою.

 Що робити, коли це був Волтер?  запитала вона.

 Можливо, йому байдуже.

 Кому, Волтерові?

В її голосі прозвучав скепсис.

 Він мені завжди здавався досить соромязливим. Знаєш, деякі чоловіки не можуть терпіти сцен. Йому вистачить клепки збагнути, що скандалом нічого не досягнеш. Я дуже сумніваюся, що це був Волтер, та, навіть якщо й так, на мою думку, він нічого не зробить. Напевно, просто проігнорує.

Вона на мить замислилась.

 Він дуже мене кохає.

 Що ж, тим краще. Обведеш його круг пальця.

Він подарував їй ту свою чарівну усмішку, яку Кітті завжди вважала такою спокусливою. Вона була повільна й народжувалася в його ясних блакитних очах, а тоді потроху розквітала на витончених вустах. Він мав дрібні білі рівні зуби. Усмішка була така чуттєва, що розпалила серце у неї в грудях.

 Я не надто цим переймаюся,  відказала вона, звеселівши.  Наша зустріч була того варта.

 Це моя провина.

 Чому ти прийшов? Я здивувалася, побачивши тебе.

 Не зміг втриматися.

 Мій любий.

Вона трохи до нього нахилилася, пристрасно дивлячись йому в очі своїми темними блискучими очима, трохи розтуливши губи від бажання, і він обійняв її. Зітхнувши від блаженства, вона віддалась під захист його рук.

 Ти ж знаєш, що завжди можеш на мене покластися,  мовив він.

 Я з тобою така щаслива. Якби ж я могла ощасливити тебе так, як ти мене.

 І страх минув?

 Ненавиджу Волтера,  відказала вона.

Він не був певний, що на це відповісти, тож поцілував її. Вона тулилася до його обличчя своїм ніжним лицем.

Але він узяв її за запястя, прикрашене маленьким золотим годинником, і глянув, котра година.

 Знаєш, що я зараз мушу зробити?

 Втекти?  всміхнулася вона.

Він кивнув. На якусь мить вона міцніше до нього притулилася, але, відчувши його бажання піти, відсторонилася.

 Просто ганьба так кидати роботу. Ну ж бо, йди.

Йому завжди несила втриматися від спокуси позагравати.

 Це ж треба, як ти прагнеш мене позбутися,  кинув він недбало.

 Ти ж знаєш, як я не люблю тебе відпускати.

Вона відповіла тихим, глибоким і серйозним голосом. Він засміявся, улещений.

 Не забивай свою гарненьку голівку думками про нашого загадкового відвідувача. Я певний, що то була ама. А в разі халепи обіцяю, що я тебе з неї витягну.

 У тебе багатий досвід?

Він усміхнувся весело й самовдоволено.

 Ні, але я лещу собі думкою, що маю голову на вязах.

3

Вона вийшла на веранду й споглядала, як він ішов. Він помахав їй рукою. Вона дивилася йому вслід з легким трепетом серця; у сорок один рік він мав струнку статуру й пружну юначу ходу.

Веранду вкривала тінь; вона затрималась там, розніжена, з легким від задоволеної пристрасті серцем. Їхній будинок стояв у Щасливій долині, на схилі пагорба. Бажанішу, але дорожчу Вершину вони не могли собі дозволити. Та її неуважний погляд майже не помічав синє море й гавань, повну суден. Усі її думки були тільки про коханця.

Звісно, того пообіддя вони повелися нерозважливо, але, коли він її хоче, як вона може бути обачною? Двічі або тричі він приходив після другого сніданку, коли в розпал денної спеки нікому й на думку не спало б вийти з дому, тож навіть служки не бачили, як він заходив і йшов. У Гонконзі з цим було дуже непросто. Вона ненавиділа китайську частину міста й нервувалася, коли ходила в брудну хатину на узбіччі Вікторія-роуд, у якій вони мали звичку зустрічатися. То була крамничка антиквара: китайці, що сиділи без діла, неприємно на неї витріщалися; вона терпіти не могла услужливої усмішки старого, що проводив її вглиб крамнички, а тоді темними сходами нагору.

В кімнаті, до якої він її заводив, стояло сперте повітря, а від вигляду великого деревяного ліжка під стіною вона здригалася.

 Тут страшенно огидно, правда?  запитала вона Чарлі, коли вони вперше там зустрілися.

 Було, доки ти не ввійшла,  відповів він.

Звісно, опинившись у його обіймах, вона про все забула.

Ох, як жахливо, що вона не вільна, що вони обоє не вільні! Його дружина їй не подобалась. Мінливі думки Кітті тепер на якусь хвилю зупинилися на Дороті Таунсенд. Яке невдатне імяДороті! Воно так старить. Їй щонайменше тридцять вісім. Але Чарлі ніколи про неї не говорить. Звісно, вона йому байдужа; вона йому до смерті обридла. Але вінджентльмен. Кітті всміхнулася з ласкавою насмішкою: це так схоже на нього, на її милого дурника; хай він її зраджує, але ніколи не дозволить собі зронити й слова зневаги в бік дружини. Вона досить висока, вища за Кітті, середньої статури, з пишним світло-каштановим волоссям. Якщо вона колись і мала вроду, то хіба що в юності; риси обличчя в неї непогані, але нічим не особливі, блакитні очі холодні. Шкіра в неї така собі, а щокам бракує румянцю. І вдягається вона як ну, як належить дружині заступника губернатора Гонконгу. Кітті всміхнулась і злегка знизала плечима.

Звісно, неможливо заперечити, що в Дороті Таунсенд приємний голос. Вона чудова матір, Чарлі завжди це про неї казав, а мати Кітті назвала б її дамою. Але Кітті її не любила. Їй не подобалась невимушеність цієї жінки, а любязність, з якою та поводилася з гостями, що завітали на чай чи на вечерю, дратувала, бо неможливо було не помітити, як мало вона по-справжньому ними цікавилася. Насправді, припускала Кітті, її не цікавило нічого, крім дітей: двоє її синів вчаться в школі в Англії, а ще одного, шестирічного, збиралися відвезти туди наступного року. Її обличчя наче приховувала маска. Вона всміхалася і любязно, виховано казала те, що від неї очікували, але при всій своїй привітності тримала людей на відстані. У місті вона мала кількох близьких подруг, що дуже нею захоплювалися. Кітті подумки запитала себе, чи місіс Таунсенд вважала її дещо вульгарною, й запаленіла. Зрештою, ця Дороті задирає носа безпідставно. Так, її батько працював губернатором колонії і в той час це була дуже висока посадавсі підводилися, коли він заходив у кімнату, а чоловіки шанобливо знімали капелюхи, коли його провозили повз них в авто, але варто йому піти у відставкуі все, про нього забули. Батько Дороті Таунсенд живе на пенсію в маленькому будиночку в Ерлс-Корті. Мати Кітті страшенно нудилася б у його товаристві. Батько Кітті, Бернард Ґарстін, має посаду королівського адвоката і, може, колись стане суддею. Та й живуть вони, як-не-як, у Південному Кенсингтоні.

4

Кітті, яка приїхала в Гонконг, взявши шлюб, було важко змиритися з тим фактом, що її соціальне становище визначалося посадою її чоловіка. Звісно, прийняли їх дуже сердечно і два чи три місяці після приїзду вони відвідували вечірки мало не щодня. Коли вони завітали на вечерю в губернаторську резиденцію, сам губернатор повів її до столу, проте вона швидко збагнула, що в ролі дружини урядового бактеріолога не має ніякого особливого місця в суспільстві. Її це розгнівало.

 Який абсурд,  сказала вона чоловікові.Та в Англії ми на таких людей і не глянули б! Моя мати і не подумала б запросити їх на вечерю.

 Не переймайся,  відповів він.  Знаєш, насправді це не має значення.

 Звісно, не має, лише показує, які вони ідіоти. Подумати тількивдома до нас у гості приходили такі люди, а тут до нас ставляться, як до сміття.

 Порядне товариство науковців не помічає,всміхнувся він.

Тепер вона про це знала, але не тоді, коли виходила за нього заміж.

 Ну, не надто приємно вечеряти за одним столом із агентом пароплавної компанії,сказала вона, сміючись, щоб він не запідозрив її у снобізмі.

Можливо, за легкістю її тону він відчув докір, тому ніяково стиснув її долоню.

 Мені дуже шкода, Кітті, люба, але не засмучуйся.

 Що ти, і не подумаю.

5

Ні, не міг це бути Волтер. Напевно, хтось зі слуг, а це, власне, не мало значення. Слуги-китайці однаково все знають. Але тримають язика за зубами.

У неї тьохнуло серце, коли вона згадала, як повільно оберталася та біла фарфорова ручка. Їм більше не можна так ризикувати. Краще вже ходити в крамничку антиквара. Якщо хтось і побачить, як вона туди увійде, то нічого не запідозрить, там вони будуть у повній безпеці. Власник крамнички знає, яку посаду обіймає Чарлі, і йому стає розуму не переходити дорогу заступнику губернатора. Та й важить лиш те, що Чарлі її кохає.

Кітті перейшла з веранди у вітальню. Уляглася на канапу й простягнула руку, щоб узяти сигарету. Краєм ока вона помітила записку згори на книжці й розгорнула її. Та була написана олівцем.

Вона закалатала у дзвоника і, коли прийшов служка, запитала його, хто приніс книжку і коли.

 Господар приніс її, міссі, після другий сніданок,  відповів той.

Отже, то був Волтер. Вона зателефонувала в офіс губернатора, попросила покликати Чарлі й розповіла йому, що дізналася. Перш ніж відповісти, він якусь хвилю мовчав.

 Що мені робити?  запитала вона.

 У мене важлива нарада. На жаль, зараз не можу з вами говорити. Раджу вам не тривожитися наперед.

Збагнувши, що він не сам, вона поклала слухавку. Вічно в нього якісь справи!

Вона знову сіла, тепер уже за стіл, і, поклавши обличчя на долоні, постаралася обміркувати ситуацію. Звісно, Волтер міг просто подумати, що вона спала: чому б їй і не замкнути дверей? Спробувала згадати, чи вони з Чарлі розмовляли. Якщо й так, то точно неголосно. А ще цей капелюх. Як Чарлі міг залишити його внизу?! Але що вже його винуватити, це звична річ, та й невідомо, чи Волтер його помітив. Напевно, він поспішав і просто залишив книжку й записку дорогою на якусь ділову зустріч. Дивно, що він спробував відчинити двері, а тоді два вікна. Якби він подумав, що вона спить, то навряд чи став би її турбувати. Як по-ідіотськи вона поводилася!

Вона стріпнулася й відчула солодкий біль у серці, як завжди, коли думала про Чарлі. Їхні зустрічі були того варті. Він сказав, що на нього можна покластися і якщо станеться найгірше, що ж Хай Волтер затіває скандал, якщо захоче. Вона має Чарлі, яка їй різниця? Можливо, буде навіть ліпше, якщо її чоловік знатиме. До Волтера вона завжди була байдужа, а коли покохала Чарлі Таунсенда, чоловікові ласки стали її дратувати. Їй хотілося провести між ними межу. На її думку, він нічого не зміг би довести. Якщо звинуватить їївона все заперечуватиме, а якщо більше не зможе заперечуватищо ж, вона жбурне правду йому в очі, й хай робить, що йому заманеться.

6

Через три місяці після весілля вона збагнула, що помилилася, але її мати була в цьому винна більше за неї.

У кімнаті висіла фотографія її матері, й Кітті перевела на неї стривожений погляд. Вона й сама не знала, чому тримала її в себе вдома,  особливої любові до матері не відчувала. Фотографію батька вона теж мала, але та стояла на піаніно внизу. Цей знімок зробили, коли батько став королівським адвокатом, тож на ньому була перука й мантія, але навіть це не додало йому імпозантності. Він був низенький, сухенький чоловік з втомленими очима, довгою горішньою губою й маленьким ротом. Фотограф-дотепник сказав йому зробити приємне обличчя, але вийшло в нього лише суворе. Саме тому серед усіх фотографій місіс Ґарстін вибрала цю: зазвичай опущені кутики губ і сум в очах надавали його обличчю виразу легкої печалі, а на цій він виглядав розважливим. Мати ж на фотографії була в сукні, в якій ходила до суду, коли її чоловік став королівським адвокатом. У тій оксамитовій сукні з довгим шлейфом, виграшно розкладеним, з пірїнами у волоссі й квітами в руках вона мала дуже величний вигляд. Спину вона тримала прямо. У свої пятдесят вона була худа, плоскогруда, з високими вилицями й великим носом гарної форми. Мала пишне, гладенько зачесане чорне волосся. Кітті завжди підозрювала, що вона його коли й не фарбує повністю, то хоча б підфарбовує. Погляд її гарних чорних очей ніколи не зупинявся, й це було її найприкметнішою рисою. Під час розмови ці тривожні очі на такому байдужому, без єдиної зморшки, жовтуватому обличчі викликали занепокоєння. Погляд бігав по співрозмовнику туди-сюди, перебігав на інших присутніх у кімнаті й повертався назад. Відчувалось, як вона вас оцінює й засуджує, водночас слідкуючи за всім, що відбувається довкола неї, і що слова, які злітають з її вуст, не мають нічого спільного з її думками.