Чудовий удар, чи не так, панове?
Його не чули.
Панове, ми не передбачили одного, встряв у розмову прокурор. А якщо тамтешні мужики, з наступом наших військ, ударять їм у спину. Якщо православні захочуть лишитися з поляками, налякавшись нас. Ото був би скандал: проти нас виступили ті, кого ми прийшли захищати!
Князь замислився.
Навряд, але все може статися. Ті черкаси люди буйні. Думаю, щоб забезпечитися, пошлемо їм грамоту. Пообіцяємо свободу, підтримку, ще щось
Тут у розмову вступив граф.
Осмілююся запропонувати достойного кандидата, якому можна вручити грамоту і який розповсюдить її серед тамтешнього населення. Це ігумен одного православного монастиря на пограниччі. Звичайно, війська за собою він не поведе, але ті розбійники його дуже поважають. Він уже кілька років добивається рівноправя православних з католиками. Шляхта давно уже полює за ним, монастир кілька разів піддавався наїздам, але ігумен ніяк не може заспокоїтися. Два роки тому він був у Петербурзі. Її величність приймала й відпускала його з великими почестями.
На більярдному столі залишилося зовсім мало шарів після того, як фаворит закотив у лузу ще один. Склалося враження, що Григорію було байдуже до розмови своїх товаришів, та раптом він встряв у дискусію:
Імператриця ніколи не видасть грамоти для чужого народу. Це суперечить всім мирним договорам і трактатам. Крім того цей ігумен вважається там політичним злочинцем.
Присутні переглянулися. Губернатор знайшовся першим.
Але ж на цій грамоті не обовязково повинна стояти печатка чи підпис її величності. Тамтешнім малоросам і того вистачить, а ми, у разі якого скандалу, зможемо усе заперечити. Так, мовляв, і так, ігумен усе вигадав.
А для більшого ефекту грамоту можна вилити з золота або викарбувати золотими буквами. Тоді мужики повірять, що її справді видала імператриця. Губернатора підтримав граф.
Усім це сподобалося.
Добре, заговорив князь, задум хороший. Отже підсумуємо. На майбутньому варшавському сеймі наш посол має активно захищати права православного населення, тиснути на короля і на сейм, щоб прийняти трактат, який спровокує магнатерію і вище католицьке духовенство. Озлоблені магнати почнуть бунтувати, своєволити. Король Понятовський попросить у її величності допомоги і ми введемо наші війська на Правобережжя. Перед тим пошлемо ігумену з того прикордонного монастиря «золоту грамоту». Він переконає місцеве населення перейти на наш бік. Якщо все пройде добре, то ми візьмемо під свій вплив велику територію Правобережжя. Коли ні зможемо легко викрутитися, вмити руки. По-моєму, план чудовий.
Згідний з вами, ваша світлосте, погодився прокурор. Залишається тільки узгодити деякі дрібниці.
Які саме? спитав князь.
Хто, де і коли передасть ігумену ту грамоту?
А просто у Варшаві
Тим часом фаворит закотив останній шар.
Здається, панове, я виграв.
Князь посміхнувся.
А мені здається ми скоро усі виграємо. Для цього у нас є усі засоби: гроші, влада, військо. Правобережжя має бути наше, а тамтешні православні мають опинитися під нашим крилом, жити і трудитися для слави Російської держави.
На якусь мить запала мовчанка, проте її порушив фаворит.
Ми не обговорили найважливішого. Внаслідок цієї комбінації у наших руках можуть опинитися величезні земельні наділи Правобережжя й Запоріжжя.
Запоріжжя? перепитав прокурор.
Так, а що? Як будемо вже на польській Україні, то за одно вже й ліквідуємо Запоріжжя.
На якій підставі? не второпав сам князь.
Підстав може бути вдосталь, якщо тільки захотіти хто може стримати російського ведмедя?
Про це ще ніхто з присутніх не думав, та ідея їм сподобалася.
Можна спробувати, мовив князь.
Отож, продовжив фаворит. Якщо у наших руках опиняться такі величезні земельні наділи, то пропоную їх зараз же розділити, щоби уникнути в майбутньому можливих конфронтацій.
Григорій вийняв карту південно-західної Росії, розклав прямо на більярдному столі.
Я залишаю за собою право на землі ось тут, в районі Вінниці, а також ось від цієї переправи на Дніпрі до острова Хортиці.
Присутні всі як один нагнулися над столом, узявши карту у щільне кільце. Вони навперейми почали тицяти пальцями у розкладений папір і голосно сперечатися.
Остання партія більярду затягнулася до півночі. Розважившись вдосталь, пани почали розходитися. Залишився у більярдній тільки князь
У той же час фаворит імператриці поспішив до її покоїв, памятаючи свою обіцянку, дану напередодні більярдної партії. Ішов доволі легко і швидко, без ознак втоми, хоч була вже й доволі пізня година. Настрій у пана Григорія був чудовий і це додавало йому сил.
Двері у спальню імператриці були привідчинені і з них на коридор проривалося світло. Значить, її величність ще не спить, а чекає на нього. Ця думка пробудила в ньому апетит апетит неперевершеного коханця, яким так славився пан Григорій. Адже розмова у більярдній так збентежила його душу, що наміру просто упасти на подушку й заснути він цієї ночі явно не мав.
Григорій відчинив двері в кімнату і бадьорим кроком пішов до імператриці.
Катерина все ще читала при слабому світлі двох канделябрів, сидячи на кріслі, поруч із розлогим, уже розстеленим ліжком.
Григорій пристрасно впав навколішки перед її величністю, почав цілувати руки.
Благаю вас, ваша величносте, не читайте при такому слабкому освітленні, це може зіпсувати ваш зір.
Вона почала гладити його по перуці.
А що ж мені ще робити: той, кого я так чекала, все не йшов і не йшов
Григорій відкинув книжку, підхопив Катерину на руки і поніс на ліжко.
Вони лежали на шовках втомлені і голі. Катерина накрилася покривалом, а Григорій так і лежав собі, не соромлячись своєї оголеної натури, заклавши руки за голову.
Грішо, почала імператриця. Я знаю, з ким ви грали в більярд і про що говорили.
Він подивився на неї.
Давно відомо, що тут стіни мають слонячі вуха. І що, ви хочете мене покарати? Тоді вперед, але я все одно не відступлюся від своїх переконань
Григорію, я ж знаю, що ви ніколи не зробите мені шкоди, але мені так страшно, так страшно.
Граф сів у ліжку, повернувся до своєї коханої.
Клянуся: ніколи не заподію вам зла, ваша величносте, ніколи не поступлю всупереч інтересів держави. Зрозумійте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дає, але в разі провалу якого нам нічого не загрожує. Малоросія має бути в наших руках!
Вони дивилися одне на одного, нарешті Катерина посміхнулася.
Я вірю вам.
О, благословенна та мить! викрикнув Григорій. Скажіть, ваша величносте, як я можу вам віддячити?!
Обіцяйте, Григорію, що ніколи не перестанете любити мене.
О, клянуся небесами, я любитиму тебе!
При тих словах він зірвав з неї покривало.
Грішо, попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками свої пишні груди, але коханець уже з великим жаром припав до неї, цілуючи руки, шию, груди, живіт. Її величність млосно зітхнула в новому передчутті та бажанні.
У любовних утіхах хвилиною проходила ніч. Коханці мяли своїми голими тілами шовкові простині та подушки, віддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зі своїми криками та стогонами, адже великий палац повністю ковтав усі звуки товстими стінами, а темна петербурзька ніч укривала все густим мороком.
Розділ 3
С. Грузьке, Київщина. Осінь 1767 року
Біленький рушник ліг на стіл. Першим ділом на нього поставили кварту горілки, чарки, а вже потім повикладали глечики й полумиски із закускою. Усе викладалося жваво й весело присутні голосно розмовляли в передчутті ситного обіду.
Осавул Якименко вирішив накрити стіл на свіжому повітрі, подалі від пилюки, що линула з току, а також від заздрісних людських очей. Деньок сьогодні видався погожий: хоч і холоднувато, проте ясно, головне, що на голову не крапає і вітер нічого не перекидає зі столу. Разом із ним до обіду повсідалися куми, свати й інші родичі осавула. Один з них налив у чарки.
Ну, дай Боже здоровя.
Випили. Якименко занюхав рукавом, узяв пальцями вареник із глечика, вмокнув у сметану й кинув собі до рота. Тут же у другу руку взяв огірочок.
Подивлюся, чи не байдикують, мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутніх, підвівся і виглянув з-за рогу стодоли в сторону току.
А там селяни, від малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами піт, що заливав очі.
Якименко задоволено крекнув і сів на своє місце.
Давайте, куме, ще по чарчині, і будемо трохи братися за ціпи, сказав один з родичів, на що осавул відповів:
Та ви що, куме, в житті такого не було, щоб моя рідня на панщині горбатіла. На то є он, і він кивнув у бік селян. Нехай відробляють. Працюють на воєводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай і мої лани оброблять, і ваші.
Куми зраділи з такої пропозиції пана осавула, налили ще по одній чарочці.
До току з боку шляху підїхала бричка, запряжена двома кіньми. Зупинилася. З неї хвацько вискочив молодий пан і рушив у їхній бік.
Я зараз, мовив Якименко, підвівся і швидким кроком рушив назустріч панові се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станіслав.
Доброго здоровя, пане Стасю! привітався осавул ще здалека.
І вам не хворіти, відповів орендар, підходячи впритул. Ось, пане осавул, привіз вам те, що обіцяв: там, у бричці, баклага з вином.
Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуємо собі трохи. Сідайте з нами!
Орендар швидко закрутив головою.
Та ні, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас.
Стась відвів Якименка трохи далі.
Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий.
Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо ваші комори.
Орендар узяв осавула під руку.
Воно-то так, але пан воєвода хіба мусить усе знати?
Якименко насупив брови.
Звісно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно віддати процент від намолоченого у воєводині комори.
Стась скривився.
Пане осавул, тихіше. Не кричіть, а лише дайте відповідь у першу чергу собі: який нам резон з того, що нашу працю воєвода пороздає, що її порозкрадають воєводині комірники. Хіба ж ми не знаємо з вами, як воєвода зі своїми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зібрали? А так і нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цілий рік. Ось вам і завдаток.
Стась запхав осавулові до кишені злотого. Якименко посміхнувся.
А ви голова, пане Стасю!
Еге ж. Тут, пане осавул, є ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацікавитися.
Слухаю вас
Стась мить подумав, з чого би то почати, а тоді заговорив:
Часи зараз настали неспокійні
Ви про гайдамаків? Та щось не чути
І про гайдамаків, і про сволоту різну, що тиняється лісами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються між собою. А військо ж у нас самі знаєте яке: не так нас захищає, скільки від нього самого захищатися треба. Ні дисципліни, ні порядку геть жовнірство від рук відбилося Одним словом, осавуле, мусимо самі подбати за свою безпеку, а воєвода нам у тому допоможе.
Ви про міліцію козацьку? живо перепитав Якименко.
А чого б ні? Кілька десятків хлопів можемо набрати, аби лише кінь та шабля. Інше від воєводи. Обіцяв, що від повинностей звільнить, та й платню добру дасть
Очі у Якименка засяяли.
А й справді: чого б ні. Тільки де нам взяти таких бойових?
Дайте спокій, пане осавуле То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закінчуються терміни латифундій, тож тих осадників треба буде перевести із козаків у піддані. Самі розумієте, пане осавуле, що вони на таке не підуть, почнуть бунтувати. Для того і будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити.
Дати в морду, по-своєму зрозумів осавул. Ну, це ми вміємо. Головне, щоби гроші вчасно йшли
Вони пішли назад, ще про щось перемовляючись, нарешті орендар махнув рукою на прощання і поїхав геть.
Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрім того, що він, Якименко, є панським прикажчиком, котрий має доступ до панського майна, то ще й буде ротмістром панської корогви надвірних козаків. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панські гроші, але й панська озброєна сила.
Перед тим як продовжити обід, осавул ще раз вирішив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшій жінці, що пересіювала зерно у великому ситі. Бондариха. При згадці про її сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкірою.
Ну нічого Тепер нехай лише зявиться тута
Варшава, лютий 1768 року
Князь був присутній на цьогорічному сеймі, який тягнувся ось уже три місяці від першого його дня. Цього разу він особисто робив доповідь перед сенаторами стоячи. Зал шумів. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторів, ті посідали на місця, і слово знову надали російському послу.
Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России
Проте й цього разу йому не дали договорити. З місця схопився шляхтич, що сидів поруч із Київським воєводою графом Потоцьким.
Це є брутальне втручання у справи незалежної держави. Я нє позва5лям!
За цим викриком почулися наступні.
Вето, вето, нє позвалям!!!
Тут не Росія, жеби нам наказував тиран. У нас демократія і всім тут вольность!
Маршалкові знову довелося закликати панство до спокою.
Ну что ж, заговорив по хвилі Князь. Раз вельможный сейм не хочет слушать меня пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.
Маршалок запросив доповідника. У залу сейму ввійшов кремезної статури, з густою посивілою бородою чернець священик. Запала тиша навіть чути було, як відлунювалися його кроки. У руці він тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч із Князем.
Назвіться, попросив маршалок.
Я ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський і буду говорити від імені православної громади, яка відрядила мене сюди.
Дозвольте, панове, почати з того, що православна віра на території Правобережжя, незважаючи на всякі договори, донині терпить страшні утиски. У цій течці в мене сотні скарг православних шляхтичів, духовенства та простих посполитих на католицьких та уніатських можновладців, які без перестанку та з великою жорстокістю чинять їм кривду, ґвалт та розорення. Тут десятки листів від священиків, ігуменів та чернечої братії до вельможного сейму. Монастирі й церкви десятками насильно навертають до віри латинської, а в непокірних то забирають майно, а то й взагалі беззаконно громлять Священиків та мирян бють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комісію, розслідувати безчинства
Ці палкі слова хороброго ігумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лігво, й кинути вовкам у очі пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечі. Лише граф Потоцький усміхнувся і промовив наче сам до себе:Який ідіот пустив сюди цього нахабу. От каналія!
Тим часом підхопився один із сенаторів, грубо перебив доповідача.
Гей, панове, кого ви слухаєте! Я сам із тих місць, що й цей підлий брехун. Корчить тут із себе захисника православя, а сам є першим помічником і поплічником гайдамаків!
І тут в ігумені пробудилася не чернеча, а козацька натура.
Сам пан є брехуном і лицеміром. Пане воєводо, хто як не ваші люди приходили до мене з численними ревізіями та перевірками, не раз і не десять робили на наш монастир наїзди, громили майно та знущалися над братією. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас?
Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воєводі. Граф почервонів. Проте у нього були хороші довірені особи:
Ганьба попу-гайдамаці. Він їздить по цілому краї і закликає народ до непокори.
За гроші гайдамацькі. Прокляті розбійники й сюди його випровадили. У тюрмі йому місце, а не у священному сеймі!
Ганьба!
Зрада!!!