Геть попа-гайдамаку!!!
Подивившись та послухавши все, що тут відбувалося, Князь тепер розумів своїм великодержавним розумом, від чого цей народ терпить усі біди. Між сенаторами переважно великими магнатами ніколи не було взаємної довіри, узгодженості, і кожен тягнув лямку у свій бік, користуючись із того, що влади над ними ніхто не мав. Магнати зневажали короля, а прості люди зневажали й ненавиділи їх усіх разом взятих. У Росії все зовсім по-іншому: мужики свою владу люблять і правильно роблять
Такі думки літали в його голові, коли він ішов на зустріч із деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну віру магнати провалили, та так, що у вухах досі чується цей лемент «Вето!», «Нє позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Він навіть головою покрутив, щоб відігнати набридливі думки.
Князь відчинив двері і зайшов у кабінет, сів на чільному місці. Уздовж стола на розкішних кріслах розсілися сенатори впереміжку з російськими дворянами. Усі дивилися на нього.
Ну що ж, почнемо нашу нараду. І я хочу щоб всі тут присутні усвідомили, що я не відступлюся, що буду тут сидіти і вас буду тримати до тих пір, доки ми не приймемо того трактату, який, нарешті, припинить суперечки між православними і католиками на Правобережжі Дніпра.
Він замовк і тим скористався один із сенаторів.
Але ж ви чули, як сейм зреагував на ваш трактат, це пряме втручання у наші державні справи. Сенатори ніколи на це не погодяться.
Князь подивився на нього.
Та чув уже, справжню бурю там підняли. Але трактат потрібен, щоб заспокоїти державу. Не забувайте, що ми ваші найближчі сусіди і мусимо бути впевнені, що у вас все спокійно, що не назрівають бунти, авантюри й інше зло. Тому я не хочу більше про це говорити. Я готовий вислухати ваші пропозиції щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто підсадив вашого короля на престол і завдяки кому ви все ще зберігаєте владу, панове сенатори.
Князь переможно окинув оком присутніх, залишився задоволеним. Видно було, що всі зрозуміли його позицію і сперечатися більше ніхто не буде.
Заговорив один з магнатів.
Княже, безперечно, ви маєте вплив на нас, на короля, але цього мало. Ви ж знаєте, що доми Потоцьких, Яблоновських, духовенство ніколи не пристане на умови трактату, де зрівнюється православя з католицькою вірою. А тут ще цей піп-гайдамака зявився у залі. Це й розлютило магнатерію.
Заждіть, не розуміючи, перебив князь. Мельхіседек поважна людина.
Проте його ще знають як поборника уніатства і першого товариша гайдамаків. Він бунтар, закликає хлопів до рокошу, до непокори.
Князь насупився, подзвонив у дзвіночок тут же ввійшов лакей, поклонився.
Знайди мені і запроси ігумена Мельхіседека в мій кабінет. Скажи, що хочу поговорити з ним у четверо очей. Але швидко.
Ви посилали за мною, княже, у кімнату ввійшов той самий огрядний чернець. Його довелося чекати півгодини, і це неабияк злило князя. Проте, він не зробив Мельхіседеку будь-яких зауважень, а відразу перейшов до суті.
Так, панотче. Ми б хотіли вислухати від вас пояснення. Ви ж, мабуть, знаєте, як ваша поява на сеймі розізлила шляхту. Шановні сенатори звинувачують вас у звязках із гайдамаками, у закликах до заколоту навіть. Що ви можете сказати?
Панотець спокійно вислухав князя, також спокійно «тримав» тяжкий його погляд.
Я, пане, ніколи до бунту не закликав, а лише благав людей обєднатися навколо віри батьківської. І коли до мене нужденний приходить за допомогою, я не питаю його, чи він гайдамака, чи шляхтич, чи хлоп, бо перед Господом усі рівні. А я все життя своє служив вірі православній і Господу нашому, і допоможи мені, Боже, у тому служінні і дні свої закінчити.
Отець говорив сильно, рішуче й спокійно так що запитань до нього більше не виникало. Князь замислився. Йому треба була спровадити ігумена назад у монастир, і зараз була якраз слушна нагода. Хоча ні, його треба лишити при собі, а послати когось іншого молодшого. Князь підійшов до нього впритул, навіть легко обійняв за талію. Заговорив тихо, майже пошепки.
Я все розумію, це провокація, якою вправно керує Київський воєвода наш злий ворог, а також група його однодумців. Ці люди мають у своїх руках неабияку силу. Я впевнений у тому, що ні сьогодні, ні навіть через десять років нам із ними не вдасться домовитися. Таким можна тільки зламати хребта
Мельхіседек уважно його слухав, не зрозуміючи, чого від нього хочуть. Він збирався сюди, щоб давати пояснення, вислуховувати догану, а натомість чує князівське одкровення.
Не зовсім розумію вас, княже.
Князь заходився знову пояснювати.
Я дуже ціную роботу, котру ви виконали. Проте я переконаний, що зараз ваша присутність буде більш потрібною там, на Україні.
Але ж я делегований до сейму. Моє місце тут, запротестував ігумен. До того ж на Україні мене чекає розправа
Князь добре знав історію цього чоловіка: якби польські пани і духовенство впіймали його на Україні, то й справді вчинили б ігумену жахливу смерть. Принаймні, півтора року тому його мало живцем не замурували у одній із келій після довгих мук і тортур. А все через те, що ігумен робив чималу роботу для того, аби обєднати православні церкви і монастирі задля боротьби з католиками. Магнати понад усе хотіли масового покатоличення населення для того, аби обірвати духовні звязки тогобічної України з великоросами. Релігійна карта уже давно стала політичною і нею гріх було не скористатися особливо зараз, коли польська держава дихає на ладан
Розумію, але справа в нас дуже делікатна, а ваша поява для шляхти як червоне для бика Та нічого, сподіваюся, на Україні у вас є багато своїх послідовників
Ігумен спохмурнів.
Я відмовляюся будь-що розуміти. Ви, ваша світлосте, говорите загадками, а я з дитинства не вмію їх розгадувати.
Князь з досадою зітхнув.
Шановний панотче, ну ви ж самі їздили до Петербурга, просили в її величності допомоги проти католиків та уніатів. Чи ви гадаєте, що вам і вашому народові допоможуть якісь комісії й сеймова балаканина? Російські солдати ось що вам допоможе. Росії вже набридли ті польські магнати-вискочки, і ми вирішили взяти їх за горло. Ваше завдання підготувати народ, православних козаків, щоб вони йшли на російських солдатів не зі списами, а з хлібом-сіллю. Така на вас чекає робота.
Лице ігумена ще більше потемніло.
Я не хочу війни у своєму домі. Так, сам я готовий терпіти за віру православну, але не хочу бачити, як гинуть наші діти це надто висока ціна.
А війни не буде, спокійно заперечив князь. Із ким воювати? Ви ж самі бачите, що поляки самі себе звоювали! Все, на що вони здатні, то це громити монастирі і різати посполитих. Та православних ми в біді не лишимо: маємо для них документ.
Документ?
Царську грамоту.
Та невже? іронічно перепитав ігумен.
Князь насупив брови.
Панотче, мене вже починає нервувати ваша впертість. Скажіть, ви приймаєте нашу допомогу чи ні?
Ну що ж, приймаю.
Тоді по руках.
Вони потисли один одному руки.
Дайте нам свою надійну людину: ми її проінструктуємо і відправимо на Україну
Мельхіседек зрозумів, що це кінець розмови, і вийшов з кабінету.
Розділ 4
Рання весна 1768 року
У лютому 1768 року імператриці таки вдалося дотиснути сейм, котрий під цим тиском прийняв трактат. Провокація вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У містечку Бар зібралися невдоволені, назвали короля зрадником, а себе конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Російську державу, а загалом усіх православних, тому декотрі з них наполягали на повній ліквідації православя. Скоро цей рух охопив велику територію, тож польському королю довелося попросити допомоги в імператриці Катерини.
Російські війська були вже напоготові і лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Дніпро і рушили в напрямку Вінниці та Бару.
У відповідь на це шляхетство піднялося ще більше, багато ватаг конфедератів вдерлися на Наддніпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись із тими, хто чинив опір.
C. Пекарі. Київщина
Священика підвели двоє жовнірів.
То що, зрікаєшся? запитав ротмістр Воронович.
Ніколи, хриплим голосом відповів панотець.
Дайте йому ще.
Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав інший жовнір з палицею.
Це вам так не минеться! не витримав хтось із натовпу.
Воронович оглянувся.
Він стояв посередині села, просто біля церкви, оточений своїми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовніри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителів цього села, і тепер ті стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцію над своїм пастирем. А той ніби відчував їх погляди і терпів побої мовчки, стиснувши зуби.
Ротмістр Воронович перейшов на бік конфедератів: вони запропонували йому платню більшу, ніж він міг заробити у війську. Ні, гроші тут були не головне: багато товаришів пішли за конфедерацію, тож і йому треба було триматися їхнього боку. Воювати за святу віру і Вітчизну було обовязком кожного шляхтича. У війську теж були гарні хлопці, однак загони конфедератів були набагато краще забезпеченими: як матеріально, так і фінансово це також був чинник, який схилив шальки терезів Вороновича саме до такого вибору.
Лави його хоругви поповнилися шляхтою та католиками-фанатами, а от орендарі один за одним бігли до нього, щоб купити собі безпеку. Цілою Київщиною почалися погроми «православного бидла», як називали шляхтичі місцеве населення.
Тотальна більшість шляхтичів Правобережної України приєдналася до конфедерації. Це було повязано основною мірою з тим, що величезні простори цих земель мали під собою кілька магнатських родин, які першими не бажали коритися королю, що хотів наступити їм на горло. Дрібніша шляхта звичайно тягнулася за своїми патронами, від яких дістала добра й привілеї. Маючи все це, шляхтичі більшість свого часу проводили у бенкетах, розвагах, а також збиралися на різні сейми та сеймики, щоб обговорити політичну ситуацію. Вони не обтяжували себе господарськими клопотами, поздававши свої маєтності в оренду багатим торговцям-євреям. Ну а ті вже хотіли собі заробити прибутки не менші за шляхту, обклали підданих непосильними податками та повинностями. Селянство з року на рік обростало більшими злиднями, ремісництво та торгівля занепали.
Серед конфедератів були й справжні патріоти, які й складали ядро цієї компанії. Люди помірковані, освічені, для яких слова «республіка» та «шляхетське право» були не порожніми. Вони в першу чергу виступали проти захоплення королем, ставлеником Москви, абсолютної влади, а також проти втручання цариці до справ Речі Посполитої.
Була й третя група шляхти релігійні фанати. Радикально настроєне католицьке духовенство крокувало завжди попереду цієї колони, і гаслом цих людей було викорінення схизми, хоч і вогнем та мечем. Підписання мирного трактату з Росією та надання додаткових привілеїв православним без краю розізлило цих людей і вони взялися за зброю. Серед незчисленних ватаг конфедератів-фанатиків найбільшою була «корогва Вороновича».
У цьому селі справа знову впиралася у церкву. Невеличку церковцю, а також її парафіян, мали перевести в унію, згідно з ухвалою якогось там суду. Біда була в тому, що хлопи не хотіли коритися, не бажали відрікатися від православя.
Місцевий піп доводив, що церква побудована для православної громади, казав, що права на неї люди мають затверджені старою воєводською грамотою. Це у Вороновича та його супутників викликало лише іронічні посмішки. Вони сюди пройшли не за тим, щоб вести полеміку з якимось лайдаком. Його карали за бунт та непослух. Селяни, котрі тут стояли разом зі своїми дітьми, понасуплювались, проте коритися не хотіли. Вони навіть не боялися того, що коли заберуть церкву, їх нікому буде поховати, обвінчати, діти їх ростимуть нехрещені. Ці лотри до кінця стояли за віру своїх батьків, і лише одна людина могла їх вмовити перейти в унію. Це той проклятий піп, їхній душ-пастир. Однак він не ламався.
Він не зламається, шепнув Воронович до ксьондза.
Не тільки цей піп був отакий затятий всі схизмати раптом такими стали. Ротмістр довго думав, чого ж так сталося, і висновок був лише одинтитар. Уже півтора роки минуло з того часу, як він, Воронович, стратив того чоловіка. Що б такого, здавалося? Однак слава про нескореного титаря рознеслася по всіх усюдах. Православні затялися.
Ксьонз того не знав, тому самовпевнено посміхнувся.
Як же, сину, вогонь та залізо іще не таких ламало. Думаю: ще сьогодні і цей піп, і ці хлопи перейдуть на унію, і ще одне село повернеться лицем до святого престолу Римського.
Надворі було дуже холодно. Під вечір завжди стає холодніше в таку пору. Адже зима ще не зовсім здала свої позиції, а весна ще була заслабкою, щоб перейти в тотальний наступ. Сніг залишався тільки де-не-де, та земля була ще твердою і замерзлою. Дув льодовий вітер, проймав людей до кісток. Вони тулили до себе дітей, закутували латаними свитами.
Священику, після чергової порції палок, почали кліщами виривати бороду. Коли той уже геть знепритомнів, то всі побачили, що толку з нього не буде, Воронович звернувся до людей.
Дивіться, вашого попа було покарано, і так буде з кожним, хто насмілиться виступити проти закону та порядку шляхетського. Та він буде жити життя ми йому даруємо. Цей чоловік потрапив під вплив попів московських, прислужників цариці, яка хоче задушити нашу волю. Вас обмине доля вашого впертого й немудрого панотця, ви зможете полегшити своє нужденне існування. Вам буде зменшено панщину з семи днів на тиждень до пяти, будуть помякшені чинші та оренди. Ми пришлемо вам нового священика, ви собі зможете спокійно ходити до церкви. То що, пристаєте?
Натовп загрозливо мовчав. Нарешті обізвався якийсь хлоп.
Царські війська вже тут! Буде вам скоро віра!
Натовп загомонів: тут уже давно ходили чутки про те, що Росія пішла війною на магнатів. Воронович подивився на ксьондза той досадно мовчав. Тоді ротмістр скомандував:
Цьому розумнику відрубайте голову. Попові теж. Карайте лотрів: кожного десятого бийте палицями та відливайте водою. Тут можуть бути заховані гайдамаки. Обшукайте їхні хліви. Якщо щось знайдете паліть.
Шляхта й жовніри зраділи: їм уже набридло танцювати на холоді й хукати на задубілі руки, тож залюбки взялися за людей. Ті, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтіч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши їх прямо на землю та поздиравши одяг.
Це вам за царицю, за святий синод, і за віру благочестиву, приказували при цьому кати.
Кільком чоловікам підпалили бороди, потім запалили ще кілька хат.
З плином часу спокійна посмішка на обличчі ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервозність. Зате розцвіла іронічна посмішка на обличчі Вороновича.
А що я вам казав?
Закінчилося все дуже буденно: жовніри з мовчазної згоди свого ротмістра кинулися грабувати хлопські хати, зґвалтували якусь дівчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душі, однак жовнірство, почувши запах наживи, уже стримати було годі.
Тим часом Воронович зібрав старшин на нараду.
Місцевий жид розповідав, що з навколишніх сіл повтікало кілька десятків хлопів. Десь у лісі сидять. Кажуть, отаман якийсь зявився Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побіжать гайдамакам жалітися, то ми їх і накриємо.
Звечоріло, коли шляхта вийшла із села. У цю ж мить хлопяча постать у селянській свиті городами промайнула у бік лісу. Звідкілясь взялися шляхтичі в чорних плащах і, мов привиди, полинули за хлопцем.
Селяни, що позбиралися біля лісового багаття на березі глибокого яру, були одягнені хто у що, так само й озброєні. Грілися. Вже світало. Сиділи мовчки, оглядалися, ніби когось чекаючи.
Ось вони, нарешті мовив один з них, і кілька селян схопилися з місць. До ватаги наближалося четверо вершників.
Так, це він, Швачка.
Пугу, пугу! гукнув здалеку козацький отаман.
Пугу, відповів один із селян.
Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Він зупинив коня перед людьми.
Чого сидите тут, як сичі понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? зразу нагримав суворий отаман
Старший дядько лише руками розвів.