Він знав, що мусить молитися, коли тяжкі думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодників. Натомість Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надійно ховав, набив тютюном і закурив. У монастирі не прийнято було курити, та від своїх старих звичок послушник відмовитися так швидко не міг, адже він не завжди був послушником і жив тут.
Раптом двері зі скрипом відчинилися. Максим повернув голову у той бік. У келію ввійшли дід з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.
Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, сліпий старець?
Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.
Заходь, діду, та сідай з дороги, буркнув Максим. Як хочеш, на столі хліб та вода, вечеряйте.
Малий допоміг дідові сісти на ослоні, сам втомлено примостився на лежанці, звісивши ноги у великих чоботях. Дід зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу.
Голос, Максиме, чую, твій. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впізнав мене.
Чого ж не впізнати, діду, хто ж не знає кобзаря Грицька?
А де ж твої побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконіг? Кажуть: чимало славної запорозької братії прибуло сюди з Дикого Поля
Дід говорив хрипло і притишено. Залізняк оглянувся.
Ти, діду, повечеряй спершу, відпочинь з дороги, а вже тоді й питай.
Нема часу, брате, скоро вже треті півні заспівають!
«Треті півні». Почувши це, Залізняк почухав потилицю.
Усі тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.
Чого ж чекати? Хіба ж не чуєте, що конфедерати на Вкраїні виробляють?
Але ж військами московськими все обставлено! здивувався Залізняк.
Москалям до сраки наші люди, до сраки Україна і віра православна їм також до сраки! вибухнув кобзар. У них тут свої справи, а ми мусимо народ від конфедератів захистити! Встати всім миром, як за Палія, і вигнати ляхів з України!
Так вставали вже не раз і що з того Де зараз Верлан? Де Грива, Медвідь, Голий? Де гайдамаки? Максим також спалахнув.
Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.
Послухай, брате, я вештаюся усюдами: містами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпіти панської сваволі: кинь лише іскру так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати Побачиш, брате, скоро люди самі за вила й сокири візьмуться Що тоді буде?
Біда буде погодився Залізняк.
Отож-бо і воно. Давай, ходімо до коша.
Отак? Проти ночі?
Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!
Залишивши малого поводиря у монастирі, аби мале відпочило, кобзар Грицько разом із Максимом Залізняком вийшли з монастиря через бокову браму і попрямували темним лісом.
Іще минулої осені із Запорізької Січі прибула до монастиря група запорожців і оселилася в обителі. Виглядало це так, ніби козаки вирішили покінчити зі своїм мирським життям і постригтися у ченці. Записались послушниками. Та насправді мета в них була зовсім іншою: підготувати велике народне повстання. Люди на правому березі Дніпра іще добре памятали козацькі часи, цілі покоління ще сподівалися повернути, відвоювати козацьку державу, тож батьківські шаблі й мушкети поховали в надійному місці, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цілого вісімнадцятого століття, починаючи від полковника Палія, тож гайдамацький рух спалахував знову і знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собі дати з цим ради. До того ж польські магнати, котрі фактично управляли цим краєм, не хотіли ані змін, ані реформ, а замість того, щоби піти своїм підданим на якісь поступки, вони ще гірше стали затискати петлю на шиї власної держави.
Отож, при належній підготовці повстання воно мало дуже великі шанси на успіх. Повстанці сподівалися переманити на свій бік панську міліцію, котра складалася з українців, швидко роззброїти нечисленні військові коругви, розкидані по цілому краї, підняти на боротьбу народ, захопивши велику територію Наддніпрянщини, Київщини, Брацлавшини, Поділля, а як пощастить, то й Галичини і Волині.
Прихід російських військ сплутав повстанцям усі карти. Залізняк із товаришами добре розуміли, що царат ніколи не буде терпіти козацької вольності, а повстання із Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запоріжжя, Гетьманщину і Дон. Ось чому літ уже тридцять тому московські каральні загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Січі прийшов наказ причаїтися
Повстанці облюбували собі місце у Холодному Яру, укріпили його і поселилися тут, серед крутих ярів, густих лісів та непролазних боліт, подалі від панського ока.
Залізняк дуже сподівався, що зможе зараз застати тут своїх побратимів, котрі ходили час від часу на розвідку. Найперше треба було знайти Микиту Швачку, котрий із закінченням зими переселився із монастирської келії в один із холодноярських байраків. На щастя, товариш мусив бути тут: коник Швачки стояв недалеко, а почувши чужих, перестав їсти овес із торби і поглянув у його бік. Залишивши кобзаря тут, Максим поліз у байрак, присвічуючи смолоскипом.
Розсунувши верболіз, він побачив побратима: той продовжував собі солодко хропіти, лише деколи уві сні приплямкуючи губами. Залізняк лише похитав головою.
Ви подивіться, люди: Україна в біді, а той скурвий син спить і ніг не чує!
Ніби у відповідь у повітрі просвистів ніж. Кинутий рукою Швачки, він пролетів недалеко від голови Залізняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотів:
Доки Швачка ще годен на коня сісти, то ненька-Україна може спати спокійно. І я собі ще подрімаю.
Микита солодко потягнувся, розплющив одне око.
А, це ти, ченче, впізнав відразу. За яким лихом тиняєшся в такій ранній порі по лісах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобі в твоєму монастирі?
Максим підійшов до товариша.
Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спішу на звук сурми архістратига Михаїла. Погомоніти треба: справа є.
Швачка скривився й обернувся на другий бік.
Брехня це. Архістратиг Михаїл ще спить. І це не його сурма гуділа, а бджоли в твоїй голові.
Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залізняк оглянувся навкруги, сказав:
Досить тобі. Твоє хропіння вже конфедерати почули біля Медведівки за списи взялися. Думають кабан.
А може, вони так думають, бо вгледіли твою мармизу? Скажи: ви, ченці, всі такі зловредні, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловіку виспатися! відбуркувався Швачка.
Ще трохи побурчавши, Микита встав.
Гаразд, ченче, поговоримо, і так вже сон під три пекла розвіявся. Дай лише Богу помолюся та коня осідлаю
Давай, лише недовго. Скоро треті півні заспівають
Почувши це, Швачка поглянув на товариша і швидко вдягнув шапку на голову.
Залізнякові вдалося відшукати всіх своїх побратимів: Швачку, Бондаренка, Неживого і Лусконога. Побродивши кошем, Залізняк побачив, що тут стало збиратися все більше люду.
Народ весну почув, загадково мовив наймолодший з отаманів Бондаренко.
Залізняк не відповів нічого. Він залишив Грицька в гурті з іншими кобзарями, що придибали сюди з усіх усюд, а сам із товаришами рушив до старої лісничівки, де мешкав Юзько Шелест отаман цілої їхньої ватаги у званні запорозького полковника.
Незважаючи на пізню пору, Шелест не спав. Він сидів за столом і курив свою люльку, надимівши так, що хоч сокиру вішай. Сама лісничівка була маленькою, тісною, тож отаман широко відчинив двері нехай провітрюється.
Не спиться, отамане? запитав Залізняк, тихо зайшовши всередину.
Думи обсіли була відповідь.
Залізняк поглянув на Шелеста.
Порадитися треба. Ходи, отамане, надвір: там легше дихати.
Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слідом за деякий час: був при шаблі, а за поясом пістолі. Побачивши інших отаманів, зрозумів, що розмова буде непростою.
Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували
А що тут розказувать, почав Лусконіг. Народ валом тікає в ліси тож панські маєтки скоро запалають, як свічки. Доки ти, отамане, телишся, люди самі візьмуть та виріжуть ляхів і жидів до лаби!
Шелестові не сподобалася така мова, однак він поки змовчав. Продовжив Швачка:
Конфедерати зовсім знавісніли
А що козаки панські? перебив Шелест.
Магнати їх тримають на короткому ланцюгу, відповів Бондаренко, котрий останнім часом постійно крутився між козаками з міліції. Та коли б їм волю різали б панів не гірше нашого брата.
От я кажу, знову озвався Лусконіг. Час настав. Заспівали треті півні!
Шелест оглянув оком товариство.
Я б і сам рад на панів піти, тільки не з руки нам зараз москалі кругом. Затиснуть разом з ляхами зі всіх боків, так що й не рипнемося!
А може, й не підуть, знизав плечима Швачка.
А Верлан? нагадав Шелест.
А зараз, може, й по-іншому повернутися
До сраки москалів! знову гукнув Лусконіг, що почав кипіти все більше. Ми козаки, і це наша земля! Доки москалі з ляхами тут воюють і розорення чинять, ми мусимо своє слово сказати! А що, Палій так і зробив, не чекаючи жодного дозволу!
А що, Кіндрат діло каже: візьмемо Правобережжя під свою руку, а там вже і з москалями поговоримо, втрутився Неживий.
Конфедератам треба віддячити. Так їм всипати, щоб аж внуки памятали козацьку науку, висловився і Швачка.
А ти, Бондаренку, що скажеш? раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана Бондаренка. Той знизав плечима.
Люди вже давно чекають, щоби подув вітер із Запоріжжя, з Чорного лісу та Холодного Яру. Треба вставати.
Один, хто ще не висловився, був Залізняк. Шелест поглянув на нього.
А ти, Максиме? Також вирішив піти проти кошового?
Інші поглянули на Залізняка. Світло смолоскипів освітило його обличчя, карі очі.
Ну наполягав Лусконіг.
Кошовий далеко. Йому не чути криків болю закатованих конфедератами людей нарешті відповів Залізняк.
Оце правильно, погодився Швачка.
Не поділяв радості лише Юзько Шелест.
Овва! А хіба ж не кошовий нас сюди прислав?
Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так і скинути, гукнув Лусконіг
Шелест спалахнув:
Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалі б давно вже Січ зруйнували! Це ж він усе в руках своїх тримає! Думаєш, Кіндрате, розумний такий? Гадаєш, у царському палаці хтось би став розмовляти із таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалів війська більше ніж двісті тисяч! Кораблі, гармати, нові рушниці, муштра, кавалерія! Та вони нас на порох зітруть!
То чого ж досі не стерли?!
Бо Калниш є! Він знає, кого попросити, кому заплатити, пообіцяти. А ще він знає, чого хочуть прусаки, австрійці, турки Старий добре розуміє, за яку нитку і коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!
Це були мудрі слова, що заставили отаманів замислитися. Лише гарячий Лусконіг був нестримним.
А оце, отамане, йди і скажи тим, кого конфедерати скалічили. Чию доцю зґвалтували, батька побили до смерті, а сина на палю посадили
Бог терпів і нам велів! відрізав Шелест.
Лусконіг скипів ще більше.
Раз такий побожний, то клади пернач і йди молитися в монастир не місце тобі серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожці спокійно собі дивилися на муки народні! Коли ж це ми питали дозволу в королів, царів та ще якого чорта лисого! Ганьба і тобі, полковнику, і такому кошовому! Клади пернач!
А ти забери, Шелест поблід і поклав руку на шаблю.
Годі, Неживий став поміж козаками. Не для того ми тут зібралися.
Так, Залізняк підійшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. Ти мені, Юзьку, побратим, але справа складається так, що відсиджуватися не маємо права. Війська нема, міліція козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератів, сформували козацькі полки, дати всьому лад і взяти під свою руку припас, а також великі міста, шляхи і переправи. Москалям будемо писати листи і клястися у дружбі, аби приспати їхню пильність. Та головне не допустити більше панів на нашу землю!
Раптом Шелест засміявся:
А-ха-ха, листи він писатиме. Та хто їх читати буде? Хто ти для них такий?
Ми народ! замість Залізняка відповів Лусконіг.
Отож-бо, почав було Шелест, але Залізняк його обійняв за плечі.
Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маємо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.
А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своїм свавіллям можете Січ під удар підставити?
А хіба ж цариці причина потрібна? знову гаркнув Лусконіг. Он, Гетьманщину скасувала і ні в кого дозволу не питалася! Так само і з Запорожжям буде!
Товариство! знову гукнув Залізняк, перекрикуючи Кіндрата і Йосипа. Скоро зійде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?
Місяць уже зайшов, зорі також поховалися, тож галявину перед лісничівкою освітлювали тільки смолоскипи, на котрих шипіла і скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконіг підняв руку першим, за ним по хвилі Бондаренко, Швачка і Неживий. Тоді і Залізняк. Мовив:
Ми вирішили. Раз так, брате Юзьку, то віддай нам листи кошового
Шелест стиснув кулаки.
Кошовий дав ті листи мені особисто, тож можу передати їх комусь іншому лише із його особистої згоди
Почувши це, Лусконіг спаленів і вихопив пістоля.
Віддай листи, собачий сину, бо тут тобі і смерть!
Що?!
Шелест схопився за кинджал, інші отамани кинулися їх розборонити, але раптом бахнув постріл. Шелест схопився за груди, зловив кілька разів ротом повітря, а тоді впав навколішки. Козаки кинулися до нього, підхопили під руки: зчинився гамір. Шелест іще спробував щось сказати, однак вже не міг. Стиснувши зуби і простогнавши наостанок, отаман заплющив очі.
Лусконіг залишився стояти. У його руці все ще був пістоль, що димів після пострілу.
Я не хотів
Переконавшись, що Шелест мертвий, Залізняк підвівся і підійшов до Лусконога.
Я не хотів! ще раз мовив той.
Ти вбив товариша.
Кіндрат добре знав, що роблять на Січі із убивцями.
Бери, Максиме, шаблю. Рубай, мовив пригнічено.
Я не кат. Під суд підеш. На Січі.
А Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша
Залізняк мовчки забрав пістолі і шаблю Лусконога.
Семене, Микито, відведіть його в монастир та запріть у келії
Пішли також мовчки. Провівши їх поглядом, Залізняк мовив Бондаренкові, котрий залишився разом з ним:
Шелеста треба поховати з почестями він не заслужив такої смерті. Та перед цим мусимо знайти листи
Розділ 6
Околиця Жаботина
Колись діди і прадіди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як він, панськими, а справжніми, вільними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дід Іван. Левченко не міг збагнути в своїх снах, чого вони від нього хочуть, чого приходять так часто і розповідають йому всі ці дивні історії. Розуміння почало приходити згодом.
Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення російських військ. Бойові дії покотилися далі на захід, однак все Київське воєводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброєних конфедератів, котрі перетворили ціле воєводство на дику землю. Іван спершу не міг збагнути, чому воєвода не дасть наказу обєднати всі козацькі сотні для відсічі конфедератам. Зрозумів лише згодом клята політика. А тим часом конфедерати навісніли все більше і більше, так що край закипів, немов великий казан.
З іншого боку, Левченко зовсім не зрадів появі московських військ. Йому подобалося бути козаком із конем та шаблею, а нові порядки, які прийдуть слідом за москалями, могли його цього привілею позбавити. А що москалі зроблять саме так, молодому козакові сумніватися не доводилося. Зараз його поважала і шляхта, і прості люди, навіть побоювалися. Дівчата мліли від його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, то самі кидалися в обійми, тікаючи через вікна палаців від батьків та чоловіків, бажаючи скуштувати «козацької сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животіння простих хлопів, почорнілих від землі і роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православні, також було годі.
Отак, стоячи на роздоріжжі своєї душі, Левченко вилив чергову чарку горілки у своє горло, занюхав таранею.