А хто нас тут шукатиме?
Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе.
Швачка кивнув своїм супутникам. Ті зрозуміли свого отамана й без слів і розїхалися в різні кінці.
Ну, кажіть, чого кликали?
Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, візьми під свою руку!
Швачка спішився. Він критично оглянув цей збір народу було тут чоловік тридцять: і дядьки, і молоді парубки. Ані коней, ані зброї в них і не було, не кажучи вже про військові навики.
І кому ж ви мстити надумали?
Вороновичу. Він наші села палить, панотців убиває, мучить народ, жінок ґвалтує. Мусимо собі раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарі і вбити.
Фіу, отаман лише свиснув. Цей птах для вас надто високо літає. Не взяти вам його голими руками, як не впіймати їжака голою дупою. До речі, а де він зараз?
Пекарі сплюндрував. Ось, хлопець лише звідти, розповідав, що там творив цей гаспид! з серцем вигукнув дядько. Ну ж бо, сину, розкажи панові отаману.
Дядько підштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав:
Ти йшов із села прямо сюди?
Так, відповів хлопець.
А за тобою хтось ішов?
Начебто ні. Хоча я не бачив, темно було.
Швачка оглянув присутніх, сказав рішуче:
Збирайтеся швидко всі звідси Воронович скоро буде тут.
І наче на підтвердження його слів, із лісу почулися постріли: це отаманові побратими, що стали на варті, почали бій із жовнірами.
Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири.
Ви що, дурні, тікайте!!! гукнув Швачка.
Він миттю оцінив ситуацію, зрозумів, що їх оточили зо всіх боків. Шлях лише один у яр.
Туди!
Селяни миттю скорилися наказові і через густі чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собі спробував зїхати на коні, проте вороний навідріз відмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку відчув?!
Стонадцять чортів!
Швачка свого коня так і не лишив, а погнав щодуху по вузенькій стежині, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гілля дерев, що нещадно шмагало і коня, і вершника, вороний вітром летів поміж чагарів. За якийсь час він виїхав на невелику лісову дорогу. Оглянувся направо там мчав його побратим, тікаючи від кількох вершників шляхтичів. Вони летіли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня вліво й погнав по дорозі. Товариш відставав від нього десь на два кінські тулуби, шляхта на пять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кількість шляхти збільшується вони ніби злі лісові духи, окутані чорними плащами, вискакували з усіх усюд і мчали навздогін. Нічого коні в козаків були бистрі, можна відриватися.
Селяни летіли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так і котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони відчували погоню, тому бігли без упину. Спустившись у яр, хлопи побігли за течією струмка, який тік у самому низу. Пробігши з два гони, втікачі побачили стежину й почали дертися нею наверх, на протилежний берег яру. І ось перший з них видерся, розсуваючи густу ліщину, за ним інші. Побігли далі, щоб вскочити у інший яр, ще глибший та ще заросліший. Там вдасться затаїтися.
Аж раптом їм навперейми один за одним почали вискакувати жовніри. Озброєні рушницями, вони сиділи у засідці й чекали, що втікачів поженуть прямо сюди. Люди зупинилися десятки мушкетних дул дивилися їм в очі.
Вогонь, нараз була команда, і один за одним бахнуло зо два десятки пострілів. Половина селян впали на землю. Кілька уцілівших з диким риком кинулися на жовнірів. Це було досить несподівано один із воїнів не встиг вийняти шаблю і хлоп одним махом розчерепив йому сокирою голову. Інші жовніри стали рубати хлопа шаблями, доки той не впав їм до ніг. Інший утікач розмахнувся косою, проте на ходу впав, зачепившись за корінь дерева. Коса з розгону черкнула одного з жовнірів по нозі. Той, скрикнувши, присів. Хлопа зарубали. Почалася бойня вили й коли проти списів та шабель. Селяни падали густо, вкриваючи своїми тілами замерзлу лісову землю та поливаючи її кровю. Інших, які спробували сховатися, доганяли й розстрілювали або просто добивали. Ще декількох взяли живими. Загинуло двоє жовнірів та семеро були поранені.
Тим часом Швачка домчав до краю лісу. Швидше за все попереду була просіка ліс став дуже рідким. Отаман хотів вискочити туди, проте вчасно помітив там жовнірів.
Трясця твого батька! Вони ж мені тут першою кулею шкуру пробють!
Він розвернувся. Поруч із ним був уже його побратим.
Що робити, отамане?
Пробиватися.
Погоня вже була тут догнали доволі швидко, оточили півколом.
Здавайтеся і вам буде дароване життя!
Чорта лисого тобі в зуби! гаркнув отаман.
Це сам Швачка, впізнали шляхтичі. Живим його беріть!
Шляхтичі наставили шаблі, приготували аркани. Гайдамаки несподівано стрельнули з пістолів, валячи з коней кількох ворогів, і з шаблями кинулися в бій.
Сутичка вийшла нерівна двоє запорожців проти десятка шляхтичів. Шаблі мов блискавки краяли повітря, а дзенькіт лунко відбивався по лісовій галявині. Швачці вдалося зарубати одного з ворогів, в іншого відрубав коневі вухо. Тварина ніби збожеволіла від болю, почала кидатися і скинула та ледь не затоптала свого вершника. Раптом заарканили товариша запорожця. Він впав з коня, почав борсатися. Відразу четверо шляхтичів кинулися вязати його.
Миколо! отаман хотів кинутися на виручку, та було пізно. Товариш тільки крикнув: Тікай!!! і з цими словами вгородив собі ніж у груди: не захотів даватися ляхам живим у руки. Швачка аж зубами заскреготів з люті. Проти нього було троє шляхтичів на конях піші поки що для нього загрози не становили. Швачка приострожив коня і той кинувся напролом.
Вони зіткнулися з ворогом. Шляхтич з несподіванки ледь втратив рівновагу, Швачка звівся у стременах, сильним ударом вибив шаблю з рук супротивника, рубонув навідліг. Голова ляха розпрощалася із тулубом і, відбившись від дерева, впала в кущі ліщини. Інший шляхтич підійшов до отамана збоку, розмахнувся. Швачка крутнув конем, закриваючись ним від удару пан так і не вдарив. Тоді запорожець здибив коня і тут вороний щосили гепнув нападника передніми ногами десь в груди. Удар був таким сильним, що шляхтич упав разом з конем. Швачка вдруге здибив вороного. Той не заіржав, а дико заричав, наче спянів від крові, стрибнув у бік останнього вершника. Вже опускаючись, Швачка рубонув. Пан спробував прикритися шаблею, але його клинок від удару лише тріснув, а за ним і голова шляхтича тріснула, як стиглий кавун.
Цей шляхтич був останньою перепоною. Отаман кинув лютий погляд на тих, хто залишився, вони аж заніміли. Тоді Швачка ще раз дав коню острогів і той погнав назад у глибину лісу.
Шляхтичі почали ловити коней, інші стали стріляти з пістолів, та було пізно.
Недалеко від с. Вільшана. Наддніпрянщина
Табір шляхти був доволі просторий. Стояло тут чимало наметів великих і маленьких, дуже багато возів. Сам обоз не був укріплений: шляхта не мала кого боятися, а навпаки, сама наводила на всіх жах. Люди обминали табір десятими й сотими дорогами. Здавалося, все живе вимерло навколо цього місця.
У найбільшому наметі тривав гучний бенкет, тьмяно горіли запалені смолоскипи. Шляхта вже, пообнімавшись, голосно співала пісень: за одним кінцем стола одну, за іншим другу. Були й такі, що співали вже собі щось зовсім інше, ніхто й не міг розібрати, що саме. Вино лилося рікою, на столі лежали ще й не доторкані смажені поросята, птиця. Пани лише вигукували:
Нєх жиє воєвода, віват, віват! Ганьба Понятовському московському прислужнику. Віват конфедерації!
Віват!!!
Віват! гриміло на весь намет, аж закладало вуха.
Смерть схизматикам цьому бидлу, пся крев, бурчав один з бенкетників. Так і тривав цей славний бенкет вівати, пісні, вино, палкі промови.
Лише Воронович не вигукував, не співав, а тільки мовчки потягував вино з золотої чаші. Нарешті допив, стукнувши, поставив чашу на стіл.
Враз всі притихли. Слово взяв ксьондз.
Панове, славні сини Ойчизни й захисники віри. Ви всі також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара підлі схизматики, кровні вороги святої церкви. Вони зі всіх боків оточують нас, готуючи погибель. Це і москалі, і запорожці, а тепер і навіть наші хлопи, які з покірного бидла перетворюються на диких звірів. Згадайте, що було біля Пекарів! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмістр і завдяки його хоробрості та досвіду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзів загинули, караючи іменем Божим проклятих відступників. Проти схизматиків уже виступила вся шляхта на Барській конфедерації. Ми мусимо зібратися, підтримати один одного й оголосити священну, немилосердну війну схизмі. Досі ми вмовляли, карали схизматів, які постійно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо діяти по-інакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кровю схизматів цю землю і, якщо треба, то знищити їх до одного!
Ці слова зробили сильне враження. Адже їх говорив не пяний шляхтич, а служитель церкви в чорній сутані. Усі на мить замовкли. Тут зібралися не сентиментальні балакуни, а віддані сини церкви.
Віват! ревнули десятки голосів.
Піду подивлюся, як іде допит гайдамаків, коли трохи стихло, мовив Воронович і встав з-за столу. Декілька з панів, які могли ще звестися та захотіли скласти товариство ротмістрові, також встали, поправляючи шаблі та кинджали.
Надворі була вже ніч. Очі не звикли до темряви, тому ротмістр, тільки вийшовши з намету, відразу заліз у калабаню.
Прокляття. Коня! гукнув невідомо кому.
Далеко їхати не довелося всього кільканадцять кроків. Воронович чув, як болото чвакає під копитами коня, вимішується, наче тісто, і задоволено всміхнувся про себе.
На одному з країв широкого табору горіло багаття. У його світлі сновигали тіні людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стіною виднівся ліс недалеко. Сутінки навколо багаття здавалися ще густішими. Смерділо димом, якийсь моторошний стогін чувся навкруги.
І що, допитали гайдамаку? запитав Воронович у одного зі шляхтичів, які вешталися тут. До них підійшли та підїхали й інші шляхтичі, що за Вороновичем покинули бенкет.
Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.
Сюди його.
За хвилю притягли ледь живого чоловіка. Він був побитий, аж спухлий; кров була на одязі, на бороді, на волоссі. Лише по залишках ряси можна було впізнати в ньому священика. Це був той самий панотець із Пекарів. Превелебний отець домігся скасувати кару на місці, а продовжити тортури. Клятий піп таки мусив зламатися.
Їх з Вороновичем погляди зустрілися.
Ні, такого не зламаєш. Його можна тільки стратити, мовив Воронович. Повісити. Я не думаю, щоб він скористався останньою можливістю.
Помітно було, як вогник загорівся у очах священика.
Якою можливістю? запитав з надією, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. Хочете, щоб я продав свою віру? Ніколи!
Воронович кивнув: священика потягли до високої «фігури». Це була-таки шибениця, а не журавель.
Тіло священика ще раз прошила конвульсія і воно спокійно повисло. Після того, як шляхтичі додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горіло багаття і туди стягували тих, кого підозрювали в причетності до гайдамаччини. Їх карали дуже просто «перехрещували». Першим був молодий хлопець, і саме його крики почули присутні. Йому спочатку відрубали катівською сокирою ліву руку, а коли він аж завив від болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову піднялася в повітря катівська сокира: один мах і знову кров ллється на колодку, тільки цього разу не чути криків хлопець зомлів, не витримавши такого болю.
А далі горіло ще одне багаття. Там висверлювали очі перебендям-бандуристам, які жебракуючи ходили від села до села і яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тінями привидів по табору сновигали жовніри, а посередині всього був ротмістр Воронович. Він сидів на чорному жеребці, що перебирав копитами і форкав, збуджуючись від крові. Багаття, що горіло недалеко, кидало криваве світло на обличчя цього чоловіка, і в цьому багряному світлі він здавався ще страшнішим.
Один зі шляхтичів скинув шапку і пригладив волосся, що стало дибки.
Я ще такого не бачив. Збожеволіти можна.
А ти звикай, підбадьорив його більш досвідчений товариш. Війна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.
Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезіти і з новим завзяттям налягли на вино.
До Вороновича, який уже всівся на своє місце за столом та взяв у руки улюблену чашу, підійшов чоловік, закутаний у чорний плащ та в каптурі.
Ну, що скажеш? запитав Воронович, нахилившись.
Знаєш, ваць пане, ігумена мотронинського?
Мельхіседека? Ну і що?
Його помічник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.
Справді? Я тебе слухаю.
Чернець їде з Варшави, вже проминув Білу Церкву і скоро буде в Жаботині.
Воронович задумався.
Розділ 5
В околиці Мотронинського монастря, недалеко міста Чигирин. Рання весна
Обоє подорожніх ледве тягли свої величезні, обмоклі, порвані чоботи по густому болоті. Навкруги стало темно. Голі дерева кидали потворні тіні на землю. Було холодно, мокро, моторошно.
Один з подорожніх старий і сліпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлопя років восьми дід тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.
Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезні чоботи, у кілька разів більші за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги Проводити ніч у весняному лісі було б моторошно навіть дорослому чоловікові.
Хлопяті усюди привиджувалися дивні лісові істоти, які, перезимувавши у своїх норах, тепер повилазили, бродять по лісу і страшать людей. Ось ніби лісовик, а там, далі, мавка сховалася у кущах. Ось мара їм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гіллі дерев. Потерчата та блуд перешіптувалися, показуючи пальцями на подорожніх; упирі, чорти, усі, про кого розповідав дід, тепер зібралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушної нагоди, щоб напасти.
Хлопець притулився ближче до діда, обтер рукавом грубої свити лице, струсив головою. Усі страховиська зникли кругом тільки звичайне галуззя чагарників.
Десь, зовсім зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечніша, ніж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.
Ходімо, синку, далі. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрі брати-ченці дадуть попоїсти, відпочинемо, обігріємося. Подивися лишень: мурів монастирських не видно?
Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупі татарина.
Дід тріснув хлопцеві по потилиці, а сам промурмотів:
Кляті бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би їм бороди лизав.
Дід як міг дбав про хлопця, бо в цілому світі їх було лише двоє.
Раптом десь поруч загавкали собаки.
Чуєш, пси брешуть. Гайда туди.
Малий поводир повів діда далі лісом, і вони скоро зникли в мороку.
Дід гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворітник довго не йшов, мабуть, куняв собі. Тільки за якийсь час відкрив віконечко, виглянув.
Пусти, брате, до обителі чоловіка божого з дитиною. Пропадемо в лісі.
Чернець трохи пововтузився з іншої сторони брами, побурчав собі під ніс, але нарешті відчинив ворота.
Спасибі тобі.
Двоє подорожніх зайшли на монастирське подвіря.
Господи, люди добрі, яка ж це біда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в ліс? запитав чернець, знову закриваючи ворота.
Авжеж, що не з власної волі, відказав старий. Чули, мабуть, що прокляті пани на Україні виробляють?
Та чули, діду, нехай Господь милує, на ходу відказав чернець, поспішаючи назад до монастирських приміщень. Ходіть, діду, зі мною. Тут у нас живуть вже люди з волості, і ви вже до них підселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшніші новини приносять з України.
Чернець узяв під руку діда, повів у бік монастирських келій.
Зажди, брате, твердим голосом мовив старий. Тут, у монастирі, послушник є Максим Залізняк. Відведи-но мене до нього.
Та чернець не зупинявся.
Вранці.
Дід стиснув руку ченця немов кліщами.
Слухай, брате, я не для того вночі товкся по лісах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщій до Максима.
А тим часом послушник Максим Залізняк сидів у своїй напівтемній келії. За маленьким віконечком була густа темрява. На столі мерехтіла свічка. Запах від неї чувся в келії і приємно лоскотав ніздрі. Морок ніби тікав від вогника свічки, ховався по кутках. На стінах висіли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.
На столі стояла чернеча вечеря хліб і вода, до якої Максим навіть не доторкнувся. Він тяжко підпер русяву голову рукою, сидів край столу. Ніяк не міг заснути: сон втік за стіни монастиря і блукав десь у лісі. Та й дихати не було чим у цій тісній келії, схожій на камяну клітку.