Добре, добре. Біжу.
Він накинув кожуха та скочив на двір. Попрямував до низини. Там блискотіла скляна поверхня ставка, що замерз. Діти часто гралися там, ковзались на деревяних саморобних санках, що розганялися на крижаній поверхні до швидкості Жвавого. Знизу вже було видно маленькі темні фігурки, які копирсалися, падали, заливалися сміхом, що нагадував маленькі дзвіночки. Такий дзвінок колись подарував йому дід. Де взяв, Федот не питав, малий був та простий для таких питань. Лише ганяв із ним зранку до пізнього вечора, ховав за пазухою. Іноді залізе на яблуню, сховається серед патлатих гілок, витягне дзвінок та почне легенько водити в різні боки. Тоді кришталевий звук розлітався по зеленому листю, стукався об гілля та опадав, мов стиглі плоди. От і зараз дитячий сміх мимоволі нагадав йому про ті медові часи, коли тато здавався найвищою людиною на землі, а літо тривало так довго, що можна було прожити все життя. Федот примітив своїх доньок здалека, трохи повернув і пішов до правого боку ставка. Ліда возила Зою на санках, падала, а потім розганялась по ковзанці. Ще кілька хвилин, і діти пізнали батька, який погрозливо замахав рукою. Дівчата слухняно підійшли до берега, захекані та почервонілі.
Ви чого це матір не слухаєте! Сказала жне довго.
Таточку, ми от-от збиралися йти.
Старша Ліда поправляла вовняну хустку, закручену на шиї. Біля її рота було видно обмерзлі, білі, як молоко, клапті, що злиплися на тканині сукні. Вона задоволено посміхалася і навіть, здавалось, була рада побачити тата.
От хитра! Уся в матір. Добре, пішли, пізно вже.
Ліда вхопила довгу мотузку, привязану до санок, а молодша потягнула ручку Федотові.
А ти можеш мене один лише разочок прокотити? Бо я весь час катала Зою, теж хочу.
Нам треба
Ну оди-и-и-ин!
Я
Лише разочок! Я буду слухняною, обіцяю.
Шевченко подивився на Ліду. Вона підвела на нього свої великі зелені очі, що дивилися з-під хустки, мов два недозрілих яблука.
Добре. Тільки один разі годі тобі!
А-а-а! Да-а-а!
Донька застрибала від радості. А Федот лишив молодшу Зою на березі і, повільно пересуваючись, пішов на кригу. Він посадив Ліду, наказав триматися міцно, а тоді зробив кілька кроків, розігнався, штовхнув її і тої ж миті сам гепнувся на вилизану до блиску замерзлу воду. Санки різко рвонули уперед, вона задзенькотіла дзвоником, зареготала, холодний вітер спрямував їй в обличчя, розтікаючись по шкірі колючим повітрям. Федот підвівся, тримаючись на ліктях, посміхнувся. Донька весело реготала, а санки, які розвинули значну швидкість, повернули ліворуч. Відїхали в бік від дітей, що гралися. Зненацька регіт припинився і візочок зник. Тої ж миті пролунав пронизливий крик, а за секундуще один. Як виявилось, санки заїхали на самий бік, де місцеві рибалки проламали кригу та ловили рибу.
Федотове серце провалилось під крижаний шар разом із донькою. Він підвівся на ноги, побіг до неї, але одразу послизнувся й упав. Крик пролунав знову. Його донька захлиналася, зрідка зявлялась із води, устигала руками схопити крижаний край і знову падала в синю холодну рідину. Шевченко розвернувся, поповз назад, вирішив оминути ставок берегом. Крик доньки линув по крижаній поверхні, подекуди стихаючи. Федот добрався до землі, шпортаючись та падаючи, побіг у бік, краєм ока лише встиг зачепити перелякані очі Зої, яка голосно, пронизливо ридала. На іншім боці ставка їй вторував крик Ліди. У цей час батько невлад біг, ноги провалювались по коліна в сніг, на глибину, а згодом він вистрибував і мчав, мчав уперед. Ось вже близько й він може бачити, як дівчачі руки підвелися з води, викинувши нагору уламки чвирків, які, мов скло, розлетілись у повітрі й упали на кригу. Ось уже можна ступити на холодне дзеркало. Знову крик. І все затихло. Краплі повільно, немов втративши прискорення, спадали на білий, скаламучений сніг, що лежав тонким шаром на крижаній шкарлупі. Вода в широкій ополонці, збентежена дитиною, билася об гострі береги, хвилюючись, мов при штормі. Ліда більш не виринала. Федот ступив на кригу й побіг так швидко, як тільки міг. Водночас він на ходу зняв кожуха, трошки загальмував біля ополонки й упав, як камінь, у воду. Дітлахи біля іншого боку завмерли, застигли в далині, як темні грудочки на світлій, блискучій поверхні ставка. І лише голосний плач Зої розносився по слизькій рівній гладині. Голова Федота показалася з води, він хапнув повітря і знов пірнув. Певної миті все остаточно стихло. Така відсутність звуку ймовірна лише тоді, коли не лишилось нікого, здатного дихати. Немов би всі гуркоти після голосної бурі траурно щезли, і більш нема кому було відтворювати звуки, та й ні до чого. Так відбувалося саме митьдостатню, аби поєднати життя зі смертю. Якщо ж сказати точніше, то й узагалі не було цього кордону між буттям і небуттям. Брижі на воді хитались, прикриті зімятою дрібною хвилею, але ніхто більше не показувався з води. Ніхто більше не виринав.
І коли зимова синь ставка ще злегка коливалася, ворушачись із боку в бік, посередині відбувся вибухсотні крапель вирвалися з води, сплеском розлетілись по всьому діаметру водойми, гучно й галасливо відлунали вибуховою хвилею. Федот підняв руки й з міцним хлюпом кинув на кригу тіло Ліди. Тоді ж, ковзаючи, вибрався на берег і почав тиснути на груди дівчинки, потім підвів її підборіддя, закинув назад, затулив дитині носа й зробив два міцних видихи в рот. Дихання не відновилося. Федот повторив усе з початку і тричі видихнув у розтулений дитячий ротик.
Ні-і-і-і! стогнав він, трусив невеличке тільце, підіймав його й нависав хитаючись. Потім ще раз надавив на груди і спробував удихнути в дівчинку життя.
Тільки не та-а-к Ні-і-ізахрипів Федот, ковтаючи слова.
Ще раз смикнув тіло, голову, видихнув.
Ліда-а-а, не лиша-а-й!.. Отямся-а-а, блага-а-ю-у-у, заскрипів його голос.
На збіднілому маленькому обличчі не видно ані руху.
А-а-а, надавив, видохнув.
Вода розтікалася з мокрого одягу дитини й майже одразу замерзала на холоді. Ще ривок, дихання в морозні губи. Дівчинка розкинула ручки, поруч сидів батькоридав, стогнав, кричав. Здавалося, що минули роки, Федотове волосся встигло посивіти, побіліти в тон снігу та криги. Але пройшло лише десять секунд, якихось десять коливань часу, туди-сюди. Так мало, що хіба варто їх рахувати? Напевно, не варто б було, але Шевченко видихнув із неймовірною напругою в мертво-холодні вуста, набравши все, що було в його грудяхбіль, гіркоту, відчай. А тоді відкинув голову. Нічого не відбувалося. Усе скінчилось. Мертва тиша. Світло зблідло.
І тут Ліда закашляла. Вода виплеснулася з її рота, груди затряслися. Вона важко задихала, випльовуючи рідину, хекаючи та харкаючи. Зворушений Федот тремтів, не міг зсунутись із місця, а тоді підвів доньку й притягнув до себе. Дівчинка очманіло роздивлялась навсібіч, її очі були каламутними, вона не розуміла, що відбувається. Зображення розпливалося, розмазувалось. Єдине, що пульсувало в голові Ліди, поруч батько. Вона чула його подих: гучний, теплий, рідний. Він тримався за її руку, та ще й так міцно, що, здавалося, якщо стисне долоньку сильніше, зламає її. Це тривало й тривало. Федот нахилився над донькою. Його солоні сльози падали на миле бліде обличчя дівчинки, розтікаючись по її шкірі, змішуючись із прісною водою, а далі стікали на кригу. Там, де вони торкалися криги, лишалися розталі ямки, мов шрами. Батько й донька сиділи й сиділи. Нікого не було в цілому світі. Ніхто не міг підійти та розєднати їх. Неначе усвідомлюючи це, Ліда легесенько, майже непомітно стулила холодні тонкі бліді пальчики й стиснула гарячу руку свого тата.
Розділ 3
Увечері Саша відпоювала травами дивом урятовану доньку, що розпласталася на ліжечку й горіла. У дівчинки піднялась температура, Ліда лежала, мов ганчірочка. Молодша Зоя розташувалася поруч, на підлозі, підклала стареньку свиточку, гладила сестру по оголеному ліктю. Федот понуро сидів за столом, ковтаючи час від часу чарку доброго спотикачу, який жінка гнала потайки, подекуди додаючи аніс, як навчала її матидля чоловічої пристрасті. Чоловік пив гірку, проте це не приносило йому полегшення. Шевченко подивився на великий скляний слоїк, з якого вже випив два келішки; продовжувати йому не хотілось.
Сашко, розумієш, я власноруч мало не загубив дитину. Який із мене після цього батько? водив рукою по своїх коротких чорних кучерях, що кільчились, як у ягняти.
Годі катувати себе, відлежиться твоя донька, намагалася вгамувати Федота дружина, удаючи, ніби сама спокійна.
Саша брехала. Вона не знаходила собі місця відтоді, як побачила чоловіка, що увірвався до хати з дитиною на руках, мокрий та захеканий. Олександра лише неймовірним зусиллям волі не знепритомніла. Руки затрусилися, голову наповнив туман, серце скамяніло. Федот поклав дівчинку, а сам скинув мокрий одяг, перевдягнувся, побіг за Зоєю та кожухом на ставок. Ліда лежала в ліжку, з неї на підлогу стікали струмочки води, тіло парувало. Саша роздягнула дівчинку, почала втирати запашну настоянку на травах у дитячу шкіру, аби розігріти покриту дрібними брижами тонку замерзлу плоть. Згодом замотала трьома пуховими ковдрами і стояла над донькою, немов тінь. Пізно ввечері дівчинку почала трусити лихоманка, мов у судомному нападі. Зоя перелякано дивилася на сестру, а згодом на матір, що намагалася допомогти Лідочці. Федот сидів за столом, зрідка стукаючи себе по макітрі, і пошепки лаяв власне нехлюйство. Саша намагалася його заспокоїти, проте дівчинці ставало дедалі гірше. Не було слів, батьки наче оніміли. Федот похмуро дивився навкруги, погляд спотикався, трохи підводився і падав навзнак.
Він зрідка вставав, важко ходив, а тоді сідав на лаву біля столу. Погляд його падав на красний куттам колись висіла велика ікона. Мідь по краях окислилась, пішла пігментними тьмяними плямами, неначе стала рябою. На тій іконі було зображено тонколицього Христа. Права частина втратила колір, побіліла, натомість ліва добре збереглася: насичені бежеві з позолотою фарби, чорне волосся, сторожкі очі, що дивилися відверто, нічого не приховуючи. Але тепер на тому місці світлів порожній квадратікону зняв Петро, що взявся боротись із релігією. Він довго проводив із Федотом бесіди, бо той пручався й не давав зняти образ. Але брат наполягав, адже вони викликають підозру в комуністів, якщо ж Федот ні за що не бажає викидати ікону, то нехай віднесе її на горище та сховає як слід. Одного разу до хати припхалися «двадцятипятитисячники» із якимось поважним похмурим товаришем у шкіряному пальті, що зосереджено роздивлявся, зазирав у кожну щілину, ледь не обнюхуючи. Потім показав на ікону: чого це, мовляв, ви тримаєте цей мотлох в оселі? Наука довела, що Бога немає, і попи лише дурять людей. Федот буркотів собі під носа, що не товариш буде йому вказівки давати в його домі, але, як товариші пішли, вирішив все ж таки поберегтисявідніс ікону на горище, закутав образ у мішковинну тканину та притрусив сіном, що затуляло щілини.
Але тепер господар дивився на порожнє місце в красному кутку й не знаходив спокою. Бувало, стане на душі важкоФедот перехреститься, поправить лампадку та вдивляється в уважні Христові очі. Які вони неземні Лише Йому він міг говорити про свої слабкості, про печалі. Адже Він не видасть нікому таємниці: що Шевченко козакує, а насправді слабкий. Огризається, але покірний. Повний сил, але втомився. І ось так сповідається Федот іконі, розкаже про життєву метушню і про теє темне, що, мов вузол, здавлює його. Тоді стає легше: не один він на світі, не один!
А тепер Федот дивився в порожню геометрію кута і йому так кортіло знову повісити цю дошку, схилитися біля неї, промовити болісні слова, що пекли йому душу. Але де там, хіба може Божа велич бути відображеною лише в самій іконі, хіба не злітає Він, наче птах над полем, над всією Землею? І який Господь насправді? Шевченко не міг осягнути цього, але йому так кортіло бачити ці стомлені, направлені в самісіньке нутро очі іконописного образу, які б подивилися на нього, мов прикували Федота. Та не було навіть ікони, і стогнав він, як поранений, проклинав себе, і все марно.
Тут двері відчинилисьзайшов Петро. Він щойно повернувся зі зборів, які затягнулися після засідання партійного осередка, хотів було поговорити з братом, а тут така картина: племінниця лежить, горить заживо, а брат зі скляними очима дивиться в порожній кут. Ідіотом Петро не бувскумекав, у чому справа:
Потрібно йти до голови, щоб він звернувся в район, нехай лікаря пришлють, насупився Петро.
Куди? До цього пянички я ні ногою! гаркнув Федот.
Та облиш ти, їй-богу, як дитина мала, обурився брат.
Мала чи велика, тобі кажу, щоб я попросив йогота не буде такого! відрізав Шевченко.
Ти все зі мною сперечаєшся!.. Упертий баран, відповів Петро.
Федюнчику, послухай братика, звернула до чоловіка заплакане обличчя Саша.
І ти туди ж скипів Федот.
Радянська влада тобі не ворог, чого ти так розлютився, умовляв Петро.
Слухай, ти мені товчеш одне й те саме. Раз бажає пограбувати меневорог, відрізав Федот.
Ти бреши, а не забріхуйся. Просто багато чого є гнилого, то потрібно його відрізати, спробував йому опонувати брат.
Та пішов почав був Федот.
Мовчи! Я кажу, мовчи! Бачиш, їй зле, а ви знову за ворожнечу. Потім будете сваритись. Треба вирішувати щось, із пристрастю мовила Саша.
Трійця замовкла. Петро всівся на табурет біля пічки, Федот щось стиха муркотів, а жінка відпоювала доньку гарячим калиновим чаєм. Тут Ліда ледь застогнала, мабуть, зовсім було зле; вона повернулась у бік батька й подивилась на його сумне, постаріле обличчя. Менш за все в житті Шевченкові хотілося йти вклонятися голові. Так склалося, що Федот усе робив самотужки, а якщо й наймав помічників на жнива, то лише за гроші. Нікого не просив, ні за ким не бігав. «Я сам кому тре подам», часто-густо казав він, якщо йшлося про прохання. Брат докоряв йому: гордий, опирається всьому новому. Та не лише в цьому була справа. «Кожен повинен відповідати за себе», гримів Федот. Не звик він скаржитися, нарікати на когось. Може, тому й було в нього стільки недругів. Саша подекуди приляже поруч із чоловіком, гладить його кучері, намагається дати розуму, умовляє помякшати, не такий спротив чинити радянській владі, посидіти мовчки. Але де там! На своєму стоїть, бунтує. Однак нині донька подивилася на нього, а тоді заплющила очі, зблідла, неначе борошно. Ясно було, що їй дедалі гірше. Шевченко подивився на дитину, перевів погляд на брата, а потім глибоко й приречено зітхнув.
Через годину Федот їхав на санках разом із Петром до району. Брат умовив голову, той написав до знайомого медика листа, з яким вони прямували до найближчого шпиталю. Лікаря треба було привезти в село, а шлях неблизький, та й ніч розлилася, мов чорнило, умочивши в нього дерева, поле й горби. Жвавий повільно шоргав промерзлим снігом. Дорога, мов торочка, заплуталась, викручувалась, підводилась на пагорб і тонула в темній, холодній низині. Петро примостився напівлежачи подалі від Федота й зиркав на дорогу, а тоді на брата.
А памятаєш, як ми тут баштан у Миколи Федоровича обнесли? раптом озвався Петро.
А, так, сухо відповів Федот.
Він ще тоді помітив нас, на коня скочив, памятаю, коняка був брунатний, мов та глина І як нас пожене!
Ну, діло молоде, дурне.
Ми залетіли в кущі, кудлаті, густі. Ти зовсім маленький був, мало не плакав. Я тебе притиснув до себе й кажу: «Тебе ображати не дам, братику!».
Та памятаю, ще ж память не відбило!
Грізно ти мовиш, Федоте.
Як уже є. Просто малий був, тіні власної боявся.
Знаєш, я ж тоді наляканий був не менш за тебе Бачиш, як це, коли тебе жах зїдає до коріння? Рухатися не можеш, так тяжко, неначе зворушисята й помреш
Дивні ти розмови ведеш, Петре.
Можливо, і дивні. Але що з нами сталося?
Що, що? Подуріли всі в цьому світі, соромно на цих людисьок дивитись.
Це ти дарма, Федьку. Я от тобі скажу, не можна мислити в подвійний спосіб при цій владі. Я давно зрозумів, що вижити можемо, лише як будемо з ними.
Ти себе обманюєш, Петрику.
Як? Себе обманюю? Ні, це ти за впертістю своєю не помічаєш, як усе змінилося. Навіть із минулого року все інакше стало.
Що саме?
То, що влада радянська змінилася. Пожорсткішала, і далі гірше буде, запамятай мої слова!
То й що? У колгосп я ані ногою. Себе й родину образити не дам. А там диви, урожай буде добрий, не пропадемо.
Ти не читаєш газет, Федьку. Насувається велика біда, Сталін так побажав.
І що там пишуть? Вершники судного дня вже скачуть?
Розкуркулювати багацько будуть, усіх поспіль. Нині на зборах так і казали, зачитували, як у Партії вирішили знищити «кулаків» як клас.