А нехай спробують! Народ у нас норовливий, задурно не дасться.
Ні, Федьку. Ти не чуєш, як на бідняцьких комітетах вони кажуть, що так, мовляв, і треба тим одноосібникам, нехай у них усе забирають.
Я давно хотів тебе спитати, Петрику. Якого біса ти ходиш на ті збори? Навіщо воно тобі?
Та такого, макітра твоя велика. За циммайбутнє. Мине кілька років, і партія все змінить, треба триматися за них, підмахувати, бути в їхньому колі. Так тільки й можна вижити.
Ех, не по тій стежці ти пішов, не по тій
Час покаже, брате, хто по якій пішов.
Петро багатозначно промовив це й закутався; мороз ударив неслабий, сніг хрумкав під копитами Жвавого. Степ, укритий сніжною ковдрою, блищав у блакитному сяйві лютневого місяця. Вони їхали в бік райцентру. Федот нукав коня, поки попереду не зявились маленькі крапочки міських вогнів, які відблискували червоно-жовтими, шафрановими відтінками на смолистому тлі. Він розбудив Петра, і санки легко покотилися з пагорба.
У прийомному покої лікарні їх зустріла дебела стара медсестра, яка поклала листа на стіл, занурила папірець у жовтаве світло лампи, а тоді довго вивчала кручене писання голови.
Олександр Семенович буде завтра, нині пізно вже.
Матусь, нам конче треба. Доня моя горить, щоб не померла, попросив Федот.
Я розумію, але що я можу вдіяти? упиралась медсестра.
Матусю, ну допоможи нам, віддячу, у боргу не залишусь! благав Шевченко.
Більш за все медсестрі кортіло випхати двох селюків у широких кожухах, але вони тупотіли й тупотіли на місці. Грудки снігу з їхнього взуття вже підтопилися й утворили калюжу. Час ішов. Федот слізно благав, обіцяв привезти мяса та сала. Медсестра нерішуче пхекала, роздивлялася зайд, та згодом махнула рукою, написала на зворотньому боці листа адресу лікаря, до того ж розповіла, як дістатися.
Брати вийшли з лікарні, дісталися санок та поїхали нічним містечком. Сипнув сніг. Липкі клапті падали густим простирадлом, злітали десь згори ватними шматками і падали, падали на будівлі, дерева, двох мандрівників. Вони їхали темним провулком. Зрідка невисокий, похилений ліхтар із жевріючим бурштиновим оком освітлював нерівним колом укриту снігом площину. Самотній перехожий промайнув привидом між заметів і щез за поворотом. Чоловіки довго блукали, поки не виїхали на необхідний проспект. Ось і вказана адреса. Триповерховий цегляний будинок. Вузькі деревяні двері з майстерно вирізаними візерунками. Вони просунулись, опинившись усередині темного підїзду, і, повільно роблячи крок за кроком, піднялися на другий поверх. Брати опинилися біля брунатних дверей. Дещо мутне світло лампочки падало на сходи й надавало золотистого блиску всьому, що потрапляло під його потік. Федот довго звірявся з папірцем, тихо ворушив губами, водив великими пальцями по рядках.
Тут, як не помилився, сказав він, а Петро кивнув підтверджуючи.
Федот постукав у дверіі лункий, мов набат, звук затопив триповерхове приміщення. Довго згасаючи, розкотистий звук метався то нагору, то вниз. Ніхто не відчиняв. Шевченко стукнув ще раз, деревинки завібрували й озвалися болісним гудінням. Цього разу за дверима зашурхотіли, замок клацнув, і на порозі постав заспаний чоловік у темно-бордовому халаті, вирячивши очі на непроханих гостей.
Що сталося, ви до кого? звернувся він до відвідувачів.
Олександре Семеновичу, дорогенький! До тебе, рідненький. Рятуй нас, нещасних! загримів Федот і простягнув листа від голови.
Лікар, чоловік зовні років до шістдесяти, статурнийсерйозне, витончене обличчя викривало в ньому старорежимного інтелігента, що отримав освіту ще до революції. Шляхетні круглі окуляри на невеличкому носі, тонкі вуста, мяке підборіддяувесь набір представника загиблого старого царського світу.
Даруйте, як то я поїду? Маю практику в лікарні, чергування, сказав медик.
Це всьо зрозуміло. Ми тебе відвеземо й привеземо. Я віддячу, нічого не пожалію. Спаси дитинку, дівчинка гарнюня, мов той янгол, нічим не спаплюжена. Допоможи зберегти душу безвинну! заблагав Федот.
Але ж, як то Я, між іншим, уже не юнак спробував лікар донести свою нову думку.
Згорить моя доня, їй-богу, згорить. Не відмовляй мені, не роби з мене вбивцю, ще дужче запросив Федот.
Лікар барився, оглядав незнайомців, а тоді сказав: «Хвилиночку!» і зник за дверима. Петро весь час стояв мовчки, але тепер хитнув головою на двері.
Який! Пан-господин. Одразу видноз «колишніх».
Весь час ти міряєш людей мірами своїми дурними, відбив Федот.
Ой, годі тобі! Хіба сам не бачиш, що вуйко старорежимний. Вінминуле, відповів брат.
Ти диви, який розумний став. Не бачить тебе батько, не дожив до цього часу. Ото надавав би тобі копняків, проскрипів Федот.
Це кому б він ще надавав, пробуркотів Петро й замовк.
Двері не відчинялись, ніхто не бажав облишати квартирне приміщення. Вони стояли посеред жовтуватого світладвоє чоловіків, дебелі від кожухів, тримаючи в руках величезні свої рукавиці, мов пташині тушки. Шевченко нудив світом, він марив розколотити двері, удертися всередину, витягнути лікаря й силоміць відвезти до села. Він ледь стримувався, аби не лупнути по деревинці, тому відійшов трошки далі й став кількома сходинками вище. Там перед ним відкрився вид на наступний поверх. Доглянуті, добре збиті двері, тонке гравірування свідчили, що їх робив майстер, який мріяв залишити по собі слід. Нехай крихітний, небагато кому помітний, але свій, особистий, персональний. На якусь мить Федот задивився, замилувався роботою ремісника.
Отаке має бути життя, неодноманітне, пошепки сказав він.
Тут брунатна ляда відкрилась і звідти виплив лікар, одягнений у важку шубу з кудлатим сиво-світлим хутром; у руках він тримав стару медичну валізку, а лікареву голову прикрашала хутряна кучма. Федот розтулив був рота, але лікар махнув рукою, і всі поспіхом побігли вниз, до санок.
Їхали мовчки. Вирішили, що Петро повезе лікаря назад, тому він улаштувався на рамі, укритій соломою, сперся на бокові відводи й куняв. Олександр Семенович сидів поруч із Федотом, що вправно керував конем, оминаючи глибокі западини та ями, вибиті в снігу на обозній дорозі. Шлях їхній лежав через невеличкий гай: Шевченко вирішив скоротити подорож, повернувши в кістляве криволісся. Вони їхали по ледь збитій стежці. Жвавий незадоволено хмикав, ялинкові покоцані гілки лупали його по худих боках, коли він щільно продирався поміж дерев. Стежка йшла до самого серця лісової темряви, яка гуснула, мов вязка чорна смола, і дедалі темнішала. Федот удивлявся в непроникну темряву, намагаючись роздивитись просвіти між кущами, зграєю високих дубів та ясенів, стрункими соснами. Але крислаті кущі не пропускали погляд, що плутався в гіллі. Вони їхали в нічній мряці, і лише зрідка блакитнуватий, слабкий розчин місячного сяйва протікав по шерехатих стовбурах та утворював калюжі, розлиті по галявинах.
Ти, певно, не часто вночі швендяєш, звернувся Федот до свого пасажира.
Так, ви праві. Але було й швендяв, років зо десять тому, дванадцять, відповів той.
Ага, у революцію. Переховувалися від когось, або наздоганяли? спитав Шевченко лікаря.
Це, ви знаєте, давно вже було. Уже й память не та, не пригадаю, промовив Олександр Семенович.
Угу, не пригадаєш. І таке бува, всміхнувся Федот.
Вони помовчали. Кінь продирався стежками, уперто йшов уздовж вітровалу.
А мою жінку теж Сашкою кличуть. Отакий збіг, оповістив чоловік.
Ваша правда, украй рідкісне імя, погодився лікар і злегка посміхнувся.
Так от, стою я, було, коло хати, а вона йде з відрами повними, до криниці ходила Федот не встиг доказати свою історію. Жвавий зненацька рипнувся й побіг швидше. Він прискорив хід своїми старезними ногами, а це могло відбутися лише в одному випадкукінь відчув небезпеку. Довго гадати не довелося: удалині стало чути завивання, а згодом, уже значно ближче, ще, і трохи пізніше знову.
Вовки! Зграя! заволав Федот, та так голосно, що Петро прокинувся, а лікар підвівся й ледь не впав із санок.
Либонь пронесе. Боже спаси й убережи, пробубонів Шевченко й почав нишпорити по соломі біля переднього щиткатам він сховав сокиру.
Санки пішли хутчіше, зимовий вітер зашкрябав у вухах, мов шепіт. Здавалося, кожна тінь у лісі зворушилася, задрижала, затріпотіла. І тут повз них промайнув сірий привид. Згодом обічще один. І ще.
Заганяють! так само голосно сповістив Федот.
Стало моторошно, неначе сам жах матеріалізувався й тепер гнався за ними, протягуючи свої страшні, потворні лапи, бажаючи доторкнутися до живого людського мяса. Нема нічого більш звичайного і разом з цим більш страшного за тваринний переляк! Тоді людина перетворюється на чудовисько, готова до найнеможливіших учинків. Межа, яка відокремлює готовність від утілення, щезає миттєво, за одну секунду, за якою починаються кошмарні подіїабо не починаються, якщо людина переборола свій страх і залишилася людиною. Потім ще довго вона буде пригадувати розмазані деталі свого страху. Але страх не є гріхом, це дар Божий, ним рятуємося, а не хоробрістю.
Ось і тепер трійця в лісі відчайдушно вдивлялась у темні лісові силуети. Небезпека могла прийти з будь-якого боку. Смерть не має контурів, так само як і життя легко втрачає свою плоть. Ліворуч пролунав гучний тріск, дошкульний, мов удар батога. Лікар підвівся, аби роздивитися, тої ж миті Жвавий узяв праворуч, Олександр Семенович незграбно змахнув руками, а тоді повалився в біляву снігову вату.
А-а-а! заволав лікар, і його галас майже миттєво вщухсанки неслись уперед. Лише тьмяний силует доктора, що вовтузився в снігу, лишився в лісовій хащі.
Федот смикнув віжки на себе, але Жвавий відмовлявся слухатися. Він відчував вовчий дух і тепер панічно намагався сховатися в безпечне місце, тікаючи світ за очі.
Тримай віжки! Федот гукнув Петрові, а сам ухопив сокиру й стрибнув із санок.
Сторчака пролетів навскоси, учасно вперся руками, зупинився біля товстого, як кабанячий тулуб, стовбура. Завивання підозріло стихло.
Недобре це, ой недобрезашипів Федот та побіг назад, на місце, де впав лікар.
Товстий одяг заважав бігти, Шевченко шпортався, захекався. Правою рукою він незграбно тримав сокиру, перестрибував ямки, іноді провалюючись по самі коліна. Він пересувався товстим сніговим простирадлом і вже бачив попереду темний контур. Федот заспішив, спробував прискоритись. Несподівано він впав, розтягнувся, але одразу ж підібрався, устав і побачив, як щось чорно-сіре кинулося на фігуру неподалік.
Олксадр Семнч, прохрипів він та метнувся до лікаря.
Звідти вже лунав злий дикий рик. Кілька вовків обступили людину, один, особливо нахабний, кидався, але лікар поки що відбивався палицею. Здалека видно було, як кожен новий напад робив його слабшим. Вовки відчували легку здобич і не здавалися. Одної миті величезний, сірий, як сталь, самець кинувся на чоловіка, і той інстинктивно викинув руку вперед. Вовк учепився в шубу, прокусив її й повалив у сніг свою здобич. Тоді почав підбиратися до плеча, аби вхопити за горло й прокусити тонку та тендітну плоть шиї. Тої ж миті ще один вовк учепився в лікареву праву ногу, але той важким ударом лівої збив звіра з гомілки. Лікар закричав, буквально завив, мов скалічений пес. Великий самець ухопився вище передпліччя й пробирався до голови. Вовчий писок ткнувся в шубу й трохи розвернувся; можна було роздивитися в темних очах ледь помітне диявольське сяйво, блиск дикої оскаженілої тварини. Щільне хутро вкривало кремезне звіряче тіло, але здавалося, що було видно, як кожен посмик зворушував десятки мязів, що хвилями прокочувалися під сталевою шкурою. У ніс вдарив сморід: запах, що відрізнявся від собачого, щось первісне, густе, але направду відчутне лише зблизька.
Олександр Семенович подумав, що ось і кінець. На долю секунди перед ним промайнула розкрита паща, звідти потягнуло вже нестерпним смородом, немов пекло розверзнулося перед ним. Жовті ікла блимнули, а потім зійшлися на плечі.
Тут у вовчу голову ввійшла сокира. Федот устиг, він рубонув самця. Вовчина повалився й придавив собою лікаря. У повітрі миттєво постав кривавий запах. Збуджені звірі обступили двох чоловіків. Шевченко спробував витягти сокиру, але та ще глибше увійшла в череп. Треба було притримати мертве тіло ногою й смикнути колун, витягти. Але нічого не вдавалося. Зліва заходив ще один вовк. Прямо приготувався стрибнути інший звір. Вовки гарчали, кидались, клацали зубами. Від цього звуку зводило нерви, кожен шварк щелепи показував, що ось ще на сантиметр вовчисько ближчий до своєї здобичі. Майже невловимо, у широкому стрибку великий вовк кинувся на Федота. Це стало знаком. Інша тварина вчепилась у край шуби, ліворуч посвистом позначив себе ще чийсь стрибок. Ще митьі звірі кинулись до людей.
На третю ж мить від початку нападу в морозному повітрі пролунало два постріли поспіль. Ліс відгукнувся луною, далеко за ширмою чагарнику два постріли повторились, згодом згасли, заклякли. Тиша, що насунулась згодом, здавалась неприродною, штучною, декоративною. Не було більш ніяких рухів та шорхання. Проте крізь синю імлу можна було роздивитись мертві тіла, що лишились лежати біля тонкого дерева.
Розділ 4
Петро підійшов до брата та лікаря. Той лежав горілиць на снігу, а величезний сірий звір спочивав на ньому, поклавши голову на груди. Тонка покручена цівка витікала з-під леза сокири, яка немов уросла в череп тварини. Поруч стояв Федот, біля його ніг розстелилася навзнак ще одна туша вовка. У грудині було видно криваву пляму, що розтеклася вишневою рідиною по димчастій шкірі.
Живі? Усі? Як там дохтур? спитав Петро.
У руках він тримав револьвер. Петро підійшов до лікаря; той лежав ані руш, немов закляк.
Звідки зброя? З яких пір ти це носиш при собі? спитав Федот брата.
Тю, дивина! Часи ж бо непрості,спробував відбрехатися Петро.
Федот підозріло подивився на нього, але поки що допити були не на часі. Він ухопив звіра за задні лапи й стягнув з Олександра Семеновича. Той не рухався, здавалося, що він заснув.
Що за дурня? пробуркотів Шевченко й підставив долоню до рота лежачоготеплий струм повітря доторкнувся до шкіри, попестивши її в легкому видиху.
За кілька хвилин лікар отямився. Він трохи підвівсякров, що розлилася на манній каші снігу малиновим сиропом, усмокталася плямами-клаптиками. Тіло вовка валялося, мов скинута шуба. Брати вже підігнали санки, аби продовжити подорож. Лікар намагався підвестися, і раптом сильний біль різонув його гомілкутам відкрилася рвана рана, з потрощених штанів випадав шмат червоного мяса, відкриваючи покручені калинові шари мязів.
Брати допомогли Олександру Семеновичу всістися на санки. Лікар злегка стогнав, Федот кректав, Петро стиснув уста. А на сході, там, де закінчувався ліс, темно-синій небокрай наливався світлом і посилав надію. Густота нічних барв стерлася, злиняла; далеко попереду визрівав світанок. До нього й поїхали мандрівники. Шевченко нукав коня, а той, гучно пирхаючи, був тільки радий забратися з цього проклятого місця. Вони їхали полем, а попереду від них на хвилястій стрічці небокраю набрякало сонце. Воно світило рожевим згори і, мов серпанок, висіло над землею. А нижче цей серпанок перетворювався на перестиглий червоногарячий мякуш, що фарбував далину в червлену водянисту барву. Білий сніг знов почервонів, на нього впали скісні промені нового дня.
Коли вони нарешті дісталися Шевченкової хати, донька Ліда не спала. Лихоманка посилилася, дівчинка часом западала в дрімоту, а потім її знову трусило. Саша поралася біля ліжка. Вона так утомилась, що буквально не трималася на ногах. Двері з шумом відчинилися, до кімнати ввійшли Федот, дівер та кульгавий чоловік у порваній шубі та з закривавленою ногою. Федот ішов першим, його кроляча шапка трошки сповзла набік, а на щоці ряснів глибокий, рівний розтин.
Божечку, що ж ви так довго? сплеснула руками Саша, а потім уважно подивилась на чоловіка, що саме роздягався. А на обличчі що?
Що, що забуркотів Федот. Вовки, стрілянина, трупи. На загал, нічого надзвичайного.
Як? Чиї? Де? від несподіванки Саша аж присіла на лаву.
Нісенітниці верзеш, бабо. Нагрій води, треба рани промити й дитині допомогти. Чоловік виглядав злим і розводити з нею балачки, вочевидь, не збирався.
Саша знала манеру свого подружжя, його грубий, із надсадою голос привів її до тями. Вона підвелась і кинулася до деревяної діжки біля пічки, почала набирати воду, а лікар тим часом намагався закотити зіпсовані брюки.
За півгодини підлатаний медик уже оглядав дівчинку, послухавши спочатку її дихання. Згодом потягнувся до валізки, витяг звідти невеличку прозору пляшечку, в якій білів, мов сніг, порошок. На пляшечці було видно напис латиною.