Андрій КокотюхаГімназист і Чорна Рука
Тут київський гімназист іде назустріч небажаній пригоді
Чорний слід від долоні з розчепіреними пальцями відбився на весь аркуш.
А вільне місце згори займав зроблений друкованими літерами напис, без розділових знаків:
ЗАВТРА 5 ГОДИНА
СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА
ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ
Не вийде мовчати,сказав собі Юрко Ту- ряниця, учень восьмого класу Першої зразкової київської гімназії.
Хлопчина знав, про що казав. Таку записку раніше отримували інші учні. Якби кожен послухався й справді тримав язика за зубами, у Чорної Руки нічого б не вийшло вже з першою жертвою, Колею Моховим. Той, відомий своїм здоровим пофігізмом, відправив послання, як каже Валик Зубко, у бан, тобтозабанив. А вже наступного дня сталася біла. Ну. не аж таке горе - ніхто не загинув і не скалічився, слава Богу. Але батьки байдужого до попереджень гімназиста дізналися, куди їхній син насправді ходив замість додаткових занять із французької мови.
Ох, і було Моховому вдома!
Ясно, хитрун брав суму, потрібну ніби на репетитора. Сам же йшов у компютерний клуб, куди учням Першої зразкової суворо заборонено ходити, й рубався там на гроші у різні віртуальні іграшки. Коли батьки нагрянули в клуб з поліцією, з'ясувалося: там працював тоталізатор, робили ставки, ставили живі гроші. Коля хоч і грав, та ніколи нічого не вигравав. І саме цей факт розлютив його батька найбільше. Він потім кричав: його син повинен вигравати, має бути лідером навіть у таких змаганнях, бо тоді навіщо вони віддали його до найкращої гімназії Києва. На те Коля заявив зухвало: мовляв, не просив переводити його зі звичайної в зразкову.
Теж меніщастя!розпинався він потім перед Юрком та іншими однокласниками на перерві.Нічого не можна, не подуй, не плюнь! Вся наукасамі понти!
Хтось із Моховим погоджувався. Хтось - ні. Частині гімназистів з числа зануд справді подобалося вчитися там, де все за правилами й залізна дисципліна. Але не порядки в їхній гімназії неприйнятні. В іншому справа, хіба не ясно.
Чорна Рука погрозу виконав.
Чивикопала. Чорт його знає, що воно таке: хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка. Справжній лиходій із коміксів, явно грається.
Однак лиха завдає справжнього. Моховий потім зізнавсяз нього п'ять сотень гривень вимагали. Міг би знайти ці гроші, дати й забути. А так втратив усе, що мав. Зате отримав потужний, зовсім не бажаний для дванадцятирічного хлопця батьківський контроль. Добре, хоч директор гімназії не дізнався - тато мудро вирішив тримати все від нього в таємниці. Бо порядки справді жорсткі й обов'язкові для всіх.
Нема першого попередження, останнього теж. Воно завжди єдине: порушив правила Першої зразковоївибачення не приймається, терміну випробування не дають. Кру-гом! Кроком руш у звичайну школу.
Юрко, може, й хотів би. Наприклад, у ту, що недалеко від дому, лиш оминути Ботанічний саді прийшов. Можна довше поспати, хай на півгодини, та все ж таки.
Коли читаєш під ковдрою з ліхтариком комікси чи детективи, забуваєш про час, засинаєш пізніше, ніж треба хлопчикові його віку, потім важко розліпити повіки: цілу ніч сняться гонитви й бійки. Щоразу Юрко в таких снах був за крок від перемоги. Або зависав над прірвою, внизу кипить водоспад, над нимгидкий лиходій, що ось-ось заволодіє світом. Аж раптом дзвонить будильник, потім вмикається мама: «Вставай, вставай!». Ще б півгодинки, ну добрехвилинок з п'ятнадцять, і дізнався б Юрко, чим усе скінчиться, коли і як він переможе. Та доводилося виповзати зі сну, потіміз ліжка, й понуро плентатися у ванну, яку вже звільнив тато.
Перша зразкова далеченько, вглибині Печер- ська. Поряд не було зручного виходу з метро, не зупинявся наземний транспорт. Вважалося: якщо тут навчатимуться діти з заможних родин, батьки возитимуть їх автівками. А учні з родин не дуже багатих по добру науку ходитимуть навіть пішки. В цьому керівництво Першої зразкової бачило відголоски давніх українських міських освітянських традицій.
Юрко опинився в дивній ситуації. Його тато, інженер Туряниця, працював у міжнародній компанії, вільно володів трьома мовами - англійською, французькою та польською,тож їхня родина вважалася заможною. Проте тут підтримували всі давні українські традиції. Тому інженер Туряниця був категорично проти, аби сина возити машиною, ось і долав Юрко шлях до гімназії пішки.
Тато підвозив до «Університету», найближчої від них етапнії метро. Учнівський квиток давав право їздити безкоштовно. А там до «Печорської»і далісам, за будь-якої погоди. Перші класи ще мама водила за руку, потімсам, бо мама працювала з татом на тій самій фірмі бухгалтером, та ще й не простимстаршим, тому не могла довго засиджуватись удома.
Поки Юрко Туряниця був малий, йому не надто подобалися такі довгі прогулянки. Та щойно почав дорослішати, зрозумів усі переваги. Особливо, коли повертався з гімназії додому. Батьки завжди приходили пізно, сина після школи не контролювали, лиш дзвонили на мобільний, питали, де він. Відповідь могла бути, якою завгодно. Юркові вірили, бо вчився непогано.
Спробував би інакше: за незадовільні табелі з Першої зразкової теж просили на раз-два. Нема чого псувати загальну картину успішності. Може, Юрко й хотів би зібрати віночок із поганих оцінок, щоб перейти до звичайної школи, та, по-перше, підведе батьків, котрі покладають на Першу зразкову надії. А по-друге, уже переконався: чим ближче від дому місце навчання, тим менше волі і більше батьківського контролю.
Ось і тепер, отримавши погрозу від лиховісноїЧорної Руки, гімназист Туряниця міг, нікому не звітуючи, піти в призначений час у призначене місце. Вирішить неприємну справу - й по всьому.
Хоч зараз Юркові було за себе трошки соромно. Навіть не трошки - дуже. Йшов у бік Подолу і увесь час думав, навіть тихенько бурчав собі під ніс:
- Теж мені - герой. У снах так б'ється, опирається, хоча б щось робить. Різні там ігри, спортивний табір пройшов. А тут злякався. Сказали принести гроші невідомо кому й не знати, за що. Ще й цілу тисячу. І ти нічого не робиш. Береш свої заощадження, киваєш, як баран, і слухняно несеш. Йдеш, як ягня на бійню. Хто ти після цього, Турянице...
Пригнічений невеселими думками, Юрко дістався до «Печерської», пересів на «Палаці спорту». Минаючи пересадкову станцію, побачив двох поліцейських - молодого й старшого. Чоловіки стежили за людськими потоками й про щось тихо перемовлялися. Майнуло - підійти до них, показати записку з погрозою, розповісти все, хай ловлять злочинця-вимагача. Навіть кілька кроків ступив до них, пішовши проти людської течії.
Молодший помітив хлопчину.
Кивнув запитально.
Юрко похитав головою, розвернувся і пішов до переходу. Думавполіцейський дивиться на нього, знайшов момент, повернувся, озирнувся. Де там! Забув офіцер, утратив інтерес, знову зайнятий своєю справою.
Кликати на допомогу можна й треба, коли знаєш: тобі особисто це не вилізе боком. Юрко ж навіть не уявляв, що на нього має Чорна Рука. Чим притисне в разі відмови нести викуп. А так почнеться розбірка, щось неприємне спливе, тодіпрощавай, Перша зразкова.
А разом з неюбатьківські надії.
Тож Юрко вийшов на потрібній станції, поправив сумку на плечі, роззирнувся, визначивши напрямок, який раніше перевірив по карті з мобільного.
І рушив назустріч пригоді.
Не та, про яку читав у книжках. Не така снилася. Цю треба якнайшвидше відбути й забути. Бо соромно отак іти на капітуляцію. Ще й невідомо, перед ким.
Тут гімназист знайде щось страшне
На Подолі всякий заблукає, але не Юрко. Він тут народився, це потім вони переїхали на вулицю Петлюри, в самісінький центр Києва. Але Поділ лишався рідним. Усе просто. Через Контрактову площу повз Самсона праворуч, повз Успенську церкву в бік Боричевого Току через Фролівську вулицю.
Що ближче підходив до потрібного місця, тим важче давалися кроки. Крім того, Юрко раптом відчув, що привертає загальну увагу, від чого стало зовсім ніяково. Адже його, такого переляканого, бачить увесь Поділ.
Хоч насправді помилявся. Перехожі не озиралися на хлопця. Юрко Туряниця нічим не привертав уваги. Звичайний школяр, їх Києвом ходить багато. Хіба, якщо придивитися, можна було побачити ластовиння на лиці. Мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси, чхання здійняло хмарку, і дрібки тирси осіли на личку. Тому часом могло здатися, що хлопець замурзаний, не надто ретельно вмився.
А ще - два невеличких неакуратних шрамики на лівій щоці, мов хтось виорав дві смужки неправильної форми. Виду вони не псували. Навпаки, бабуся казала: це сліди щастя, бо Юрко в ранньому дитинстві перехворів на віспу, від якої діти його віку колись помирали. Той, хто виживає і одужує, назавжди має спотворену рівчачками шкіру на обличчі. Юркові ж обійшлося. Два маленьких шрамикиєдина згадка про ту страшну хворобу.
Зазвичай гімназист простував би неквапом, ловлячи гав, зупиняючись, аби провести цікавим поглядом чергове автолюбив озиратися на машини, мріючи про власну, ось і приглядав собі моделі. Але тепер утратив інтерес до всього. Дістався майже до кінця звивистої вулиці, ще поворот, останнійі уздрів стару будівлю, давно закинуту, заселену волоцюгами. Вони, як казали в новинах, і стали причиною пожежі.
В дитинстві Юрко ніколи не заходив на цей бік Подолу. Не те місце, де матусі й бабусі охоче гуляють з малими дітьми. Та й зараз не бачив нічого привабливого, крім зарослого київського узгір'я. Старанно підготував загадковий незнайомець місце зустрічі.
Мусив же знати, де є покинута забудова, порожня, моторошна, місцями ще чорна від кіптявигоріла влітку. Густий чорний дим, як показали по телевізору, піднявся в якійсь момент вище за церковну баню. Потім тато прочитав у газеті: волоцюги серед білого дня побилися, одного так гепнули по голові - помер на місці. Щоб замести сліди, волоцюги не придумули нічого ліпшого, як запалити будинок. Мама ще повела плечима, скривилася: не говорив би, мовляв, Іване, при дитині про вбивства. На що батько відрізав:
Та ну, Раїсо. Наші діти поруч з нами живуть. Не сліпі, не глухі, не відріжеш їх від світу у двадцять першому столітті,й нагадав, помовчавши:Воює країна. Про смерть діти в школах чують мало не щодня. Вшановують пам'ять. Хай розрізняють смерті гідні й безглузді.
Нічого. Подумаєш, волоцюги-безхатьки. Зовсім недавно Києвом бігали натуральні вбивці, озброєні пістолетами, кастетами, битами й молотками. Тоді батьки порушили правила: спершу проводжали його до гімназії й забирали назад, а потім узагалі на деякий час заборонили виходити далі двору. В центрі міста рвалися справжні бомби, навіть серед білого дня, горіли машини, батькову теж спалили вночі, бо прикрасив її синьо-жовтим прапорцем. Нічого, зароблю і куплю нову. Ми все одно переможемо. Так сказав тоді тато, а мама тільки зітхнула: двадцять перше століття нервове.
Зазначений у записці будинок стояв майже в самому кінці вулиці. Чи то здалося Юркові, чи й справді перехожі відверталися, проходячи повз нього, і прискорювали кроки. Почекав про всяк випадок, поки лишиться позаду товста тітка у квітчастій хустці з великою господарською сумкою. Постояв ще трохи, збираючись із силами й думками.
Роззирнувся сторожко.
Шаснув у двір, штовхнувши плечем причинену хвіртку.
Швиденько зачинив її за собоюі передумав, знову прочинив. Раптом тікати доведеться, відразу кулею на вулицю вилетить. Та й перехожі напевне почують, коли кричатиме «рятуйте», якщо шлях до відступу перекриють. Кликати на допомогу не соромно, гірше загинути мовчки й непомітно.
Юрко скривився, мотнув головою, проганяючи непотрібні думки. Не треба паніки. Нічого не сталося, а вже настрій, ніби все пропало.
Перетнув дворик, ступив на ґанок, потягнув на себе двері, що трималися на одній петлі. Протиснувся всередину. Постояв, збираючись із духом.
Агов! Я тут!гукнув на повну силу легенів, проганяючи липкий страх, який все одно підступно перехоплював подих і сковував рухи, роблячи їх незграбними.Я прийшов! Хто тут?
У відповідьспершу тиша. Потімрух назустріч, хтось біг зсередини, голосно сопучи. І чи то галюцинація слухова, чи справді невідома істота наближалася з тихим гарчанням.
Юрко мимоволі ступив кілька кроків назад. Сумка вперлася в стіну. Гімназист уже бічним зором намалював геометрично правильну траєкторію до дверної пройми. Стрибок, другийі все, вирвався.
Поки думав-прикидав, з порожньої кімнати до закіптюженого передпокою вибіг, точнішевикотився сірий песик. Не схожий на бродячого, морда пласка, кумедна й щаслива, бо людину побачив. Бульдоги нічийними не бувають.
Здоров,промовив Юрко, намагаючись погладити створіння.
Та бульдожка зиркнув жалісно, зовсім не так дивляться породисті бійцівські пси. Гімназист не читав по собачих очахбез того здогадався, що цей несподіваний новий знайомий хоче їсти. Треться об штани, ластиться, випрошує.
- Зараз,сказав Юрко, вчасно згадавши про бублик у кишені куртки, один із трьох, взятих уранці з дому.
Гімназист довго не роздумував - їстиме бульдог бублики чи ні, - вийняв, кинув. І переконався собака таки зголоднівзловив їжу на льоту, захрумкотів, забувши на короткий час про благодійника.
Натомість Юрко згадав, для чого сюди прийшов. Пес почекає, з ним він потім розбереться. Спершуважливіші справи.
Оминувши бульдога, який догризав бублик, гімназист уже спокійніше, без засторог, пройшов до кімнати.
Нікого й нічого, хіба залишки обгорілих меблів.
Покрутив головою, знизав плечима, ступив далі, в сусідню, меншу кімнату.
І завмер, отетерівши від побаченого.
Спершу зрозумів: посеред кімнати лежить долілиць мертва людина в калюжі крові.
Потім дійшло: цього чоловіка хтось убив.
Хлопчик ніколи ще не бачив перед собою мерців, та ще й так близько, ще й у такому лячному місці.
Позадкував Юрко. Замахав руками в повітрі, наче крилами вітряка.
І враз почув за спиною кроки.
Хтось-таки перекрив шлях до відступу. Попередумрець, позадухтось, кого гімназист ще не бачив, але вже чув суворе:
Ти що тут робиш, га?
Тут Юрко знайомиться з детективом Шпигом
Здалося, довго думав, повертатися лицем до небезпеки чи ні,насправді пролетіло кілька секунд, не більше. Та Юркові вони видалися вічністю. Він поволі обернувся. Краще бачити, хто тобі загрожує, аніж прийняти удар у спину. Так, принаймні, вважав Юрко. Його улюбленці - відомий усім Шерлок Холмс та Максим Оса з нового коміксудумали так само. Не в усьому наслідував їх гімназист, але деякі їхні поради були слушні.
Ставши лицем до загрози, він найперше уздрів пістолет, затиснутий у міцній правиці. Розгледів не лише дуло, а й чорні волосини на грубих пальцях, що стискали зброю. Та наступної миті рука посунула вниз, дуло опустилося, і Юрко перевів погляд на того, хто стояв перед ним.
Побачив за три кроки від себе, у проймі дверей, що колись розділяли дві кімнати, низенького, зовсім не страшного чоловіка. Справжній тобі Дядько, опецькуватий, кирпатий, з невеличким кумедним черевцем, кругленькими рожевими повнявими щоками та густими чорними вусами.
Якби не вони, то дядечко майже нічим не відрізнявся б від бульдога, який, мовби нічого не сталося, забіг усередину й примостився біля ноги гімназиста, чекаючи ще на якесь їдло.
Твоя собака?густим, ледь хрипкуватим голосом поцікавився дядечко.
Це хлопчик,відповів Юрко, в глибині душі відчуваючиговорить зараз не те.
Кобель,поправив незнайомець, ховаючи тим часом пістолет у кишеню старого, але колись дорогого замшевого пальта.А навпаки, то буде сучка.
Знаю. Тому він чоловічого роду. Отже, правильно казати: твій собака.
Коротун гмикнув, поправив на круглій голові чорний котелок, так само ідеально круглий.
Ти ба, грамотій. Перша зразкова гімназія, ота знаменита, на Печерську, так чи ні?
Ага. А ви як знаєте?
Незнайомець усміхнувся у вуса, гойднув підборіддям:
Якщо ти не вкрав свою сумку, то на нійгерб. Схрещені лаврові листки, між ними дві літери, «К» і «Г». Що означаєкиївська гімназія. Номер посередині, в тебе там «одиниця». Я читав, засновники Першої зразкової вирішили відродити давні гімназійні традиції. От і взяли собі емблему однієї з найкращих київських гімназій, які були до того, як прийшли більшовики і все зіпсували. Історією цікавишся?
Вивчаємо.
Говорили спокійно, ніби й не було мертвого тіла в порожній кімнаті. Юрко навіть почав трохи заспокоюватися. Але незнайомець сам швидко зрозумівне туди розмова пішла. Знову насупив брови, повторив:
То що ти тут робиш? Який чорт тебе сюди заніс, ще й з собакою?
Собака не мій,поквапився пояснити Юрко.Він уже був, коли я прийшов. Голодний. Я бублика йому дав,бовкнув для чогось.
Бульдоги не їдять бубликів,зазначив коротун.Трошки знаюся на цьому, сам колись пса тримав. Не бульдога, але теж нічого. Застрелили його кілька років тому. Хотіли мене, але пес на кулю кинувся. Нового ніяк не заведу, нема коли з ними возитися,незнайомець машинально смикнув себе за краєчок вуса.До того кажу, що раз зжер бублика, значить, жерти хоче. Такі собаки не гуляють вулицями просто так. Тим більше не залазять у порожні будинки, де лежать трупи. Хтось же його сюди привів. І кинув. Інакше давно б собацюра знайшов хазяїна. Отаке.
Юрко промовчав. З висновками коротуна погоджувався цілковито. А револьвер у кишені та манера міркування підказували єдино правильний висновок.
Ви з поліції? Детектив?
Був колись,відрубав чоловік.Але, вважай, детектив. Шпиг.
- Хто?
Коротун торкнувся пучками товстих пальців вузеньких крисів капелюха.
Шпиг, Назар Захарович. Капітан міліції у відставці.
Тепер поліція.
То тепер. А я звільнився, коли ще була міліція. Думавпротримаюся. Допекло. Тепермаю честь, власник приватної пошукової контори, і заодноїї єдиний працівник.
Гімназист ураз перейнявся зовсім недоречною в одній кімнаті з мерцем урочистістю моменту, відсунув ногою бульдога. Розправив плечі, обсмикнув куртку, поправив кашкета, прокашлявся.
Туряниця Юрій, учень восьмого класу Першої зразкової гімназії,трошки подумав і додав:Іванович.
Чорти тебе сюди принесли, Івановичу,буркнув Шпиг, відсторонив гімназиста і нарешті підійшов ближче до мертвого тіла.
Юрко читав про таке в детективних оповідках. Тож цікавість остаточно все переборола. Він підступив ближче, й зараз зі свого місця мрець не здавався аж таким страшним. Він уже неживий, чого боятися, не вкусить.
Бульдожка товкся поруч, теж зазирав, і обидва явно заважали Шпигові робити своє діло.
Йшли б ви обоє звідси подалі,буркнув, не озираючись.Нема чого тут робити. Хоча...знову глянув через плече,ти давно тут, Івановичу?
Хвилин пять перед вами прийшов. Про собаку нічого не знаю.
Тепер Шпиг почухав потилицю.
Я вже все про нього знаю. І про хазяїна бульдога, чорти б його побраликидає пса де попало.
Розгадали, хто він, хазяїн?
Паскуда і дурень. Ким би не був, де б не жив, як би його не звали. Не треба мені його тут.
А я - треба?
Якби прийшов бодай на півгодини раніше, сюди чи десь порядто, може, й став би в пригоді. Або... чорт його знає. Може, ти б утік, і ми не зустрілися б з тобою. Свідчив би. В поліції.
Назаре Захаровичу, а чому це я мав би давати свідчення поліції?поцікавився гімназист, дивуючись власній зухвалості.Що тут взагалі відбувається? Ми зустрілися з вами в недогорілому будинку, і я так думаюви недарма прийшли сюди саме тепер.
Розумецький,гмикнув Шпиг.Але спершумені даси відповідь. Повторюю знову: що тут, у недогорілому будинку, робить учень восьмого класу? І - ходімо звідси, бо біля мерця стовбичити дітям не годиться.
Колишній міліціонер стиснув правицею ІОркове плече, розвернув і легенько виштовхав. Перейшовши до іншої кімнати, гімназист відчув полегшення, навіть видихнув. Бульдог, який дріботів за новим другом наче прив'язаний, нічого не відчуввсе просив їсти. Глянувши на нього й знову смикнувши себе за кінчик вуса, Шпиг видобув з кишені пальта загорнутий у целофан шматок хліба з ковбасою, кинув псові. Той почав з апетитом обідати, а Шпиг натомість перевів на Юрка очікувальний погляд.
Досить крутити. Чого тебе сюди занесло?
Чорна Рука,просто відповів гімназист.
Тут гімназист розповідає про капості й погрози Чорної Руки
Після сказаного Шпиг машинально зиркнув на свою правицю, розчепіривши пальці. Тоді глянув на ліву. Для чогось потер і запитав;
У кого чорна рука?
А я звідки знаю,знизав плечима Юрко.Ось, гляньте.
Витяг з кишені штанів складений учетверо аркуш і тицьнув відставному міліціонеру. Той взяв обережно двома тлустими пальцями, ніби щось небезпечне. Легенько труснув у повітрі, глянув на світло, для чогось понюхав, і обережно розгорнув, наче боячись, аби не випало щось ізсередини.
Але там на весь аркуш відбився чорний слід долоні з розчепіреними пальцями. Вільне місце згори займав багато разів перечитаний Юрком напис:
ЗАВТРА 5 ГОДИНА
СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ
ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА
ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ
Прочитавши вголос, потім ще разпро себе, Шпиг подивився поверх папірця на принишклого гімназиста. Знову для чогось прочитав голосно. Причому коли дійшло до слова «біда», чоловік скосив очі на мертву людину. Це додало загадковій та водночас безглуздій записці нової, несподіваної ваги. Склавши аркуш, покрутив його, потім смикнув краєчок вуса.
Чорний відбиток руки замість підпису. Отже, автор цього послання так себе називає. Більше нічого не зрозумів.
Я теж,сказав Юрко.Але вже двоє з тих, хто отримав такого листа і не виконав вимоги Чорної Руки, справді мали халепу. Після того третій, мій товариш Василь Черниш, повірив і послухався.
Тепер, виходить, твоя черга? Оця ваша Чорна Рука в усіх вимагає гроші?
Ще й великі, як бачите,зітхнув гімназист.
Та бачу! Коли працював у міліції, мав пять тисяч гривень платні на місяць... Цей чорнорукий, бач, копієчка до копієчки в мільйонери пнеться. З кожного по тисячі, а ще ж ставки підніме. Апетит нагулює, поки його бояться і слухаються. То оце ти гроші приніс?
Гімназист спритно струсив з плечей сумку, клацнув замком, видобув звідти цупкий подарунковий конверт. Такі продаються в супермаркетах і розраховані саме для купюрзараз на дні народження іграшок не дарують.
Тут все. Наколядував цього року, хресні розщедрилися. А ще пятдесят гривень дрібними назбирав, здав макулатуру і кришечки пластмасові з пляшок.
На яку радість збирав?
А,махнув рукою гімназист.Хіба це тепер має значення.
Має,кивнув Шпиг.Заради чого старався?
Годинник,зізнався Юрко.На ланцюжку, цибулинка така. Голіцин продає.
Дворянин?швидко запитав Шпиг.
Чомудворянин?здивувався гімназист, аж відступив на крок, та раптом, згадавши, відмахнувся:А, ви про це! Історією ж цікавитесь! Наш Голіцин своїм пращуром дуже й дуже пишається.
Знайшов, ким пишатися,буркнув детектив.Історію хай вчить.
Так він знає. Кажедід давнього дворянського роду. А породичалася ця гілка Голіциних із не менш давнім козацьким родом.
Тут уже Шпиг зацікавився:
Козаки з московитами? Це хто?
Був такий гетьман Безпалий. Його донька й побралася з Голіциним три сотні років тому.
Еге. А не сказав тобі той ваш Голіцин про одну маленьку деталь? Ті Безпалізрадники. Продалися за дворянські титули. Підтримували Москву проти українських гетьманів.
А нащадкові все одно. Головне, що предокправдивий дворянин,пояснив Юрко.Кому служивнемає значення. Каже, його предки втрималися при владі, бо вміли домовлятися. Дідові нашого Голіцина російський цар колись пожалував за вірну службу ціле село під Києвом. І годинник.
То, виходить, нащадок дідову спадщину розпродує потай від батьків.
Чому ви так вирішили, пане Шпиг?
Вирвалося,мовив той.Але в мене, хлопче, нічого просто так не вилітає. Чекай-чекай- чекай...
Вкотре смикнувши себе за кінчик вуса, відставний міліціонер наморщив лоба, поплямкав пухкими губами, на обличчі з'явився вдоволений вираз.
О, я ж казав! Ти запитай у свого Голіцина про годинник. Можна припустити, що це його власний. Наприклад, дід подарував. Чи спадок залишив, таке теж буває. Лише так продаватиме, не спитавши. Але якщо ж годинник татів, і малий Голіцин скидає його потай, за швидкі гроші,краще не зв'язуйся. Інакше будеш мати клопіт.
Чому?
Бо тато побачить, що годинник зник. Трусне сина. Той вкаже на тебе. Ще й заявитьти вкрав. Доведи потім цим нащадкам зрадливих гетьманів, що Туряниціне злодії.
Про це я не подумав,кивнув Юрко.Поцікавлюся. А якщо він збреше?
Бач, уже сумнів є!Шпиг багатозначно підняв вказівний палець.Тому, паничу гімназисте, ліпше не встрявай у сумнівні оборудки. Кажу тобі як людина, котра чверть століття має справу з кримінальним елементом.
Тим часом бульдожка вже впорався з бутербродом, підбіг до нових друзів, примостився поряд і подивився на Шпига. Не стримався Назар Захарович, підморгнув псові.
Чорна Рука, ким би він не виявився, точно знає: в тебе є тисяча гривень. В інших він теж вимагав гроші?
Так, гроші. В кожного різні суми.
Давно почалося?
Скоро місяць,тепер Юрко відчув себе особою, яку допитують, а вона дає свідчення, тому почав говорити по суті, намагаючись бути лаконічним і зрозумілим:Отже, так. У середині вересня Коли Моховий, теж із нашого класу, знайшов у зошиті записку. Мовляв, принеси завтра у згорілий будинок на Подолі, поклади під цеглину у великій кімнаті. Не зробишкапець тобі. Ну, і слід чорної руки, як ось тут,він кивнув на папірець у Шпиговій руці.Моховий тоді посміявся. Ще причепився до Володьки Зубка, це наш майстер когось розіграти. Той, звісно, ні сном, ні духом. Викинув Колько записку Чорної Руки в клозет, порвав і спустив в унітаз. Нічого не приніс, лиш прогулявся тут поруч. Зубка з собою взяв. При ньому тицьнув дулю в бік будівлі, сам хвалився. Так він усе те собі бачив. Назавтра нічого не сталося. Але через день біда таки його знайшла.
Яка саме?
Батькам хтось стуконув, що Колько грає в комп'ютерні ігри на гроші,Юрко обмежився цим поясненням. Добре, Блоха не дізналася.
Хто така?
Керівничка класна, Блоховська. Її наш директор, пан Андронакі, називає пафосно Залізною Леді. Сам теж ніби з каменю, нічого його не проймає. Ох, компанія підібралася,зітхнув він.
Нічого, це ж не тюрма, а наука,філософсько мовив пан Шпиг і, побачивши, що Юрко готовий сперечатися, змінив тему:То як там з Моховим усе скінчилося?
Наче підмінили хлопця. А був же веселий, хоч порушував дисципліну.
Я так розумію, з капостями Чорної Руки ви це тоді не пов'язали,мовив Шпиг, тут же пояснивши свою думку:Бо інакше другий твій товариш не наплював би на схожі погрози.
А другим Володька Зубко був!вигукнув Юрко.Тижня не минуло, і знаходить він таку саму записку. Теж слід Чорної Руки, знову вимагали грошейтисячу гривень. Треба було сюди ж принести. Зубко, може, й не наплював би, навчений випадком із Моховим. Та бабуся у Володьки заслабла. Бігав по аптеках з рецептами, закрутився. А за якийсь час Блоха тягне його до Андронакі. Якось випливло, що Володька писав шпаргалки на контрольних з математики в есемесках і пересилав відразу кільком учням. Телефони треба вимикатихоча б звук. Ось ніхто й не чув, як повідомлення пищали.
Серйозне порушення, мабуть.
Дуже. Контрольні нікому не зарахували, і батьки Зубка змушені були довго просити Андронакі, щоб для їхнього сина зробили виняток, не виключали. Пощастило, він у нас геній алгебри. На всіх шкільних олімпіадах честь гімназії відстоює. Зробили виняток, але оголосили всім, що так щаститиме не кожному.
Далі можеш не розказувати,кивнув Шпиг зі знанням справи.Коли покарали другого, третій уже послухався Чорної Руки. Тепер, бач, твоя черга. Забагато вона знає.
- Хто?
Ота рука. Тобтовін, бо це навряд чи дівчисько. Чекай,відставний міліціонер раптом стрепенувся.Дівчатам такі погрози приходили?
Поки ні. Наскільки я знаю. Хоча можу помилятися, я ж теж нікому не сказав.
Не ризикує чорнорукий чіпати дівчат,багатозначно підніс пальця Шпиг.Вонине ви, козаки. Наш брат не признається, що його лякають і він боїться. Як же, козакам не можна. Скільки я через те нахлебтався свого часу, коли бандитів ловив!він черкнув себе долонею по коротенькій шиї.Дівки відразу гармидер здіймуть, на весь базар. А погрози, та ще й дівчаткамрепутація гімназії. Згоден?
Ага.
Ту Чорну Руку всім світом шукатимуть. І знайдуть, я тобі гарантую. Мало не буде. Йому це треба? Ні. Ось ще один тобі, Івановичу, доказ і прикмета водночас: шукати слід паскудного хлопця. Серед вас, у гімназії. Ніхто сторони записку не підкине. Бо з вашими порядками туди у Першу зразкову, жоден чужий не зайде. До того ж треба знати, кому доповідати про всі ці порушення.