Я висипала вміст коробки на ліжко, фотографії були чорно-білі. Світлини з їхньої юності лежали зовсім безладно: мативесела посеред однокласників, зі своїми подругами-однолітками, на морі, на вулиці, граційна і добре вдягнена, перемішалася з батьком, завжди замисленим, завжди самотнім, у штанях з випханими коліньми і піджаках із закороткими рукавами, жодного його фото під час відпочинку не було. Фотографії з дитинства та підліткового віку натомість були поскладані у два конвертиродина матері і родина батька. «На світлинах батькової рідні, сказала я собі, напевно буде й тітка», і взялася переглядати їх одна за одною. Їх було не більше двадцяти, і мене тут-таки вразило, що на кількох з них поруч з моїм батьком, який поставав хлопчиком чи підлітком разом зі своїми батьками чи родичами, яких я ніколи не бачила, був чорний прямокутник, замальований фломастером. Я відразу зрозуміла, що той рівненький прямокутник був ділом його рук, здійсненим нещадно й потаємно. Я уявила, як під лінійку, що лежить у нього на бюрку, він замикає у цій геометричній фігурі частину фото, а тоді ретельно заштриховує її фломастером, пильнуючи, щоб не вийти за встановлені межі. Яка скрупульозна праця! Сумнівів я не мала: чорнота цих прямокутників видаляла зі світлини тітку Вітторію.
Я довго не знала, що робити. Врешті наважилась, знайшла в кухні ніж й легенько пошкребла невеликий шматочок заштрихованої батьком частини фотографії. Та невдовзі побачила, що знизу зявляється тільки білість паперу. Я занепокоїлась і зупинилась. Я добре знала, що йду проти волі батька, і мене лякали дії, які могли остаточно позбавити мене його любові. Тривога ще більше зросла, коли в глибині конверта я знайшла єдину світлину, де він був не хлопчиком чи підлітком, а юнаком, якийа це траплялось дуже рідко на фотографіях до знайомства з моєю матірюусміхався. Там він був зображений у профіль, з веселим поглядом, з рівними білосніжними зубами. Але усмішка ця і веселість не зверталися ні до кого. Поруч з ним були аж два рівненькі чорні прямокутники, дві труни, у які вінбезперечно, набагато пізніше, ніж було зроблене це фотопомістив тіло своєї сестри і ще бозна-кого.
Я дуже довго вдивлялася в цю світлину. Батько стояв на вулиці, одягнений у картату сорочку з короткими рукавамимабуть, було літо. У нього за спиною виднівся вхід у якусь крамницю, з вивіски у кадр потрапили лише літериРІЯ, а під нимивітрина, але незрозуміло було, що на ній виставлено. Біля темної плями виднів дуже білий, чітко окреслений стовп. Крім того, фотограф вловив і довгі тіні, одна з яких була, очевидно, тінню жіночого тіла. Прагнучи будь-що викреслити людей, які стояли поруч з ним, батько залишив їхні тіні на хіднику.
Я знов узялася легенько зішкрібати фарбу з прямокутника, але зупинилася, побачивши, що й тут проступає лиш білий папір. Почекала кілька хвилин і знов почала шкребти. Шкребла я легенько, чула свій віддих у тиші помешкання. Остаточно зупинилася тільки тоді, коли у тому місці, де колись була голова Вітторії, залишилась лиш невелика плямка, і незрозуміло було, чи це рештки чорнила з фломастера, чи фрагмент її вуст.
5
Я все прибрала за собою, але жаска ймовірність того, що я схожа на батькову сестру, яку він викреслив з фото, зачаїлась у мене під шкірою. Тим часом я ставала дедалі неуважнішою, дедалі більше зростала моя нехіть до школи, і це мене лякало. А я ж прагнула знову стати відмінницею, якою була ще кілька місяців тому. Для моїх батьків це було дуже важливо, я навіть подумала, що якщо знов отримуватиму найвищі оцінки, це поверне мені вроду і добру вдачу. Але мені це не вдавалося, на уроках я ловила ґав, а вдома марнувала час перед дзеркалом. Ба більше, розглядання себе у дзеркалі стало моєю манією. Я хотіла зрозуміти, чи й справді з мого тіла проступає тітка, а що я не знала, яка вона з себе, то врешті почала шукати її в кожній рисі своєї зовнішності, яка зазнавала якихось змін. І так на перший план виходили риси, на які я досі не звертала жодної уваги: дуже густі брови, занадто малі очі, карі й без блиску, надміру високе чоло, тонке волоссязовсім не гарне, чи, може, тепер вже не гарне, яке липнуло до черепа, великі вуха з важкими мочками, коротка верхня губа з огидним темним пушком, товста нижня губа, схожі на молочні зуби, загострене підборіддя, а ніс, ох, мій ніс, як він непристойно пнувся, видовжуючись до дзеркала; якими темними були печери між перегородкою і крилами носа. Чи були це риси тітки Вітторії, а чи мої й тільки мої? Чого мені чекатия погарнішаю чи стану бридка? А моє тіло, моя довга шия, тонка, мов нитка павутини, мої рівні кістляві плечі, мої груди з темними пипками, які дедалі більше роздувалися, мої худі, занадто довгі ноги, які доходили мені аж до пахвто була я чи передвістя моєї тітки у всьому її жахітті?
Я вивчала себе і водночас спостерігала за батьками. Мені так пощастило, кращих батьків годі знайти. Вони були прекрасні й кохали одне одного з юності. Я небагато знала про їхню історію, лише те, що вони розповідали самі: батькозі звичним веселим спокоєм, а матимило і душевно. Їм завжди було так приємно піклуватися одне про одного, що завести дитину вони вирішили відносно пізно, хоч одружилися дуже юними. Я народилася, коли матері було тридцять років, а батькові трохи більше тридцяти двох. Мене зачали посеред тисячі тривог, які мати висловлювала вголос, а батько тримав про себе. Вагітність проходила важко, пологи3 червня 1979 рокубули безконечною мукою, а перші два роки мого життя на практиці довели, що моя поява на світ сильно ускладнила їм життя. Турбуючись про майбутнє, батько, викладач історії та філософії у найпрестижнішому неаполітанському ліцеї, досить відомий у місті інтелектуал, якого любили учні, а він присвячував їм не тільки свої ранки, а й цілі пополудні, почав хоч-не-хоч давати приватні уроки. Натомість мати, яка викладала латину і грецьку в ліцеї на площі Карла III і вичитувала верстки любовних романів, занепокоєна моїми нічними плачами, вічними почервоніннями і болями в животі, пережила довгу депресію і стала поганою викладачкою та дуже неуважною коректоркою. Оце такого клопоту я їм наробила, лише народившись. Але згодом я стала тихою і слухняною дитиною, і вони поступово оговталися. Скінчився той період, коли вони обоє витрачали весь свій час, марно намагаючись уберегти мене від лих, які чигають на всіх людських істот. Вони віднайшли рівновагу, і завдяки цьому, хоч любов до мене завжди була на першому місці, друге місце знов зайняли батькові студії і материн підробіток. То що ж тут сказати? Вони любили мене, а я любила їх. Батько в моїх очах був надзвичайною людиною, а матидуже лагідною жінкою, й обоє вони були єдиними виразними постатями у світі, де у всьому іншому панував хаос.
Хаос, частиною якого була і я. Іноді здавалося, ніби всередині мене розгортається бурхлива боротьба між батьком та його сестрою, і я хотіла, щоб у цій боротьбі переміг він. «Звісно, міркувала я, Вітторія вже одного разу перемогла, після мого народження, коли якийсь час я була дитиною примхливою; але потім, думала я з полегкістю, я стала чемною, а значить, її можна прогнати геть». Так я намагалася заспокоїти себе, а щоб почуватися сильнішою, шукала у собі риси своїх батьків. Але вечорами, перед тим як вкластися до ліжка, я вкотре дивилась на себе у дзеркало і мені здавалося, що я давно їх утратила. Моє обличчя мало перебрати найкращі риси їх обох, а натомість у ньому проступало лице Вітторії. Моє життя мало бути щасливим, а натомість починався нещасливий період, і я більше не тішилася з того, що почуваюся так само, як почувалися раніше і тепер почуваються вони.
6
У певний момент я спробувала зрозуміти, чи сестри Анджела та Іда, мої щирі приятельки, помітили у мені якесь погіршення і чи насамперед Анджела, моя однолітка (Іда була на два роки молодша), теж змінюється на гірше. Мені потрібен був оцінний погляд, і я подумала, що можу на них розраховувати. Нас виховували однаково, наші батьки були друзями десятки років і мали однакові погляди. Тобто ми всі три не були хрещені, усі три не знали молитов, усі три в ранньому віці отримали інформацію про функціонування нашого організму (ілюстровані книжки, навчальні мультфільми), усі три знали, що треба пишатися тим, що ми народилися дівчатками, усі три пішли до першого класу початкової школи не у шість, а у пять років, усі три завжди поводились розважливо, усі три мали в голові густе плетиво корисних порад, як уникнути пасток Неаполя та світу, усі три будь-якої миті могли звернутися до батьків, щоб задовольнити свою цікавість, усі три дуже багато читали, усі три, врешті, відчували мудру зневагу до звичаїв і смаків наших однолітків, хоча, під спонукою наших вихователів, ми дуже багато знали про музику, фільми, телепрограми, співаків, акторів і потай хотіли стати славетними акторками та мати фантастичних наречених, з якими ми могли б довго цілуватися й пеститися. Звісно, тісніше я дружила з Анджелою, Іда була ще мала, але не раз дивувала нас, бо читала навіть більше, ніж ми, і писала вірші та оповідання. Тому, як я памятаю, між нами не було незгод, а якщо щось і траплялося, ми вміли щиро поговорити й помиритися. Тож я вважала їх надійними свідками і кілька разів обережно їх розпитала. Але вони не сказали нічого неприємного, навпаки, дали мені високу оцінку, та й я, зі свого боку, вважала їх щораз привабливішими. Вони були так добре збудовані, немов вирізьблені, що, бачачи їх, я щоразу відчувала потребу наблизитись до їхнього тепла, обнімала й цілувала їх, ніби прагнучи злитися з ними. Але якось увечері, коли я була в досить пригніченому настрої, вони прийшли разом з батьками до нас на вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрі, і все ускладнилося. Я все бачила в похмурих барвах. Мені здавалося, що я геть недоладнависока, худа, бліда, що кожне моє слово і порух віддають вульгарністю, тому була схильна вбачати натяки на свій занепад навіть там, де їх не було. До прикладу, Іда спитала, вказуючи на мої туфлі:
Вони нові?
Ні, вони в мене вже давно.
Щось не памятаю.
Що тут не так?
Нічого.
Якщо ти їх помітила зараз, це значить, що зараз щось не так.
Зовсім ні.
У мене занадто худі ноги?
Ми далі отак сперечалисявони заспокоювали мене, а я прискіпувалась до слів, намагаючись зрозуміти, чи вони кажуть це серйозно, а чи за добрими манерами приховують погане враження від мене. Втрутилася мати, сказавши мляво: «Джованно, годі, твої ноги не худі», тоді я засоромилась і враз замовкла. Костанца, мати Анджели та Іди, наголосила: «Твої щиколотки просто чудо», а Маріано, їхній батько, сміючись, вигукнув: «Чудові стегенця, якби приготувати їх у духовці з картоплею, була б смакота!» І на цьому він не зупинився, далі сміявся з мене, безперервно жартував, адже вважав, що зможе розвеселити навіть поховальну процесію.
Що діється нині з цією дівчинкою?
Я похитала головою, мовляв, нічого зі мною не діється, й спробувала всміхнутися йому, але мені не вдалося, його намагання бути дотепним нервувало мене.
Оце так кучма, це що, сорговий віник?
Я знов заперечно похитала головою, але цього разу не зуміла приховати роздратуваннявін поводився так, ніби мені досі шість років.
Це ж комплімент, люба: соргорослина дебела, трохи зелена, трохи червона і трохи чорна.
Я похмуро бовкнула:
Я ані дебела, ані зелена, ані червона, ані чорна.
Він розгублено втупився в мене, всміхнувся і звернувся до своїх доньок:
Чого це Джованна така непривітна?
Я ще похмуріше відказала:
Я не непривітна.
Непривітнаце не образа, це ознака певного настрою. Знаєш, що це значить?
Я мовчала. Він знову звернувся до доньок, вдаючи зневіру:
Вона не знає. Ідо, скажи їй.
Іда неохоче мовила:
Це значить, що в тебе кисле обличчя. Він мені теж це каже.
Таким уже був Маріано. Він знався з моїм батьком ще з університету, а оскільки вони ніколи не втрачали одне одного з виду, він завжди був присутній у моєму житті. Трохи обважнілий, голомозий, синьоокий, він ще змалечку вражав мене своїм занадто блідим і дещо одутлим обличчям. Коли він показувався у нас удома, а бувало це частенько, то годинами теревенив з батьком, вкладаючи в кожну фразу їдке незадоволення, яке мене нервувало. Він викладав в університеті історію й постійно дописував до одного престижного неаполітанського часопису. Вони з татом повсякчас сперечалися, і хоч ми, дівчатка, майже нічого не розуміли з того, про що вони говорили, ми виростали з переконанням, що вони поставили перед собою якесь дуже складне завдання, яке вимагало вивчення і зосередження. Але Маріано не обмежувався, як мій батько, тим, щоб дні і ночі проводити над дослідженнями, він голосно таврував численних ворогівлюдей з Неаполя, Рима та інших міст, які не давали їм обом добре виконувати свою роботу. Ми з Анджелою та Ідою, хоча й не могли ще скласти власну думку, завжди почувалися на боці наших батьків і були налаштовані проти тих, хто бажав їм лиха. Але насправді з усіх їхніх балачок нас змалку цікавили лише лайливі говіркові слова, які Маріано кидав на адресу відомих у той час людей. Адже нам трьома насамперед мені було заборонено не тільки лаятися, а й взагалі вимовляти бодай слово неаполітанським діалектом. Заборона ця була марною. Батьки наші, які ніколи нічого нам не забороняли, були поблажливі навіть тоді, коли доводилося таки щось нам забороняти. Тому ми, граючись, тихенько повторювали між собою імена й прізвища ворогів Маріано, супроводжуючи їх підслуханими непристойними епітетами. Але якщо Анджела з Ідою вважали ці батькові словечка просто кумедними, я не могла позбутися враження, що у них є щось злісне.
Хіба у його жартах не було незичливості? Хіба не вчувалася вона й того вечора? Я непривітна, у мене кисле обличчя, я схожа на сорговий віник? Маріано всього лиш жартував, чи, жартуючи, говорив гірку правду? Ми сіли за стіл. Дорослі почали занудні розмови про якихсь своїх друзів, які збиралися перебратися до Рима, а ми мовчки нудьгували, сподіваючись, що вечеря швидко скінчиться і ми зможемо втекти у мою кімнату. Весь час мені здавалося, що батько зовсім не сміється, мати ледь усміхається, Маріано сміється багато, а його дружина Костанца сміється хоч небагато, зате смачно. Може, моїм батькам не так весело, як батькам Анджели та Іди, бо я їх засмучую? Їхні друзі задоволені своїми доньками, а вони мною вже ні. Я була непривітна, непривітна, непривітна, і, бачачи мене такою за столом, вони не могли віддаватися веселощам. Якою серйозною була моя матиі якою гарною та щасливою була мати Анджели та Іди. Мій батько саме наливав їй вина і говорив щось з лагідним спокоєм. Костанца викладала італійську і латину, її дуже заможні батьки дали їй чудову освіту. Вона була така вишукана, що іноді здавалося, ніби моя мати щосили намагається наслідувати її, і я, майже того не помічаючи, роблю те саме. Як це можливо, що така жінка обрала собі такого чоловіка, як Маріано? Пишнота прикрас і барви суконь, які завжди чудово їй пасували, сліпили мене. Якраз попередньої ночі мені снилося, ніби вона кінчиком язика любовно лиже мені вухо, мов кішка. Сон цей розрадив мене, вселив певне відчуття фізичного комфорту, яке й після пробудження кілька годин давало почуття безпеки.
Тепер, сидячи за столом поруч з нею, я сподівалася, що її добрий вплив прожене мені з голови слова її чоловіка. Проте слова ці лунали в голові впродовж усієї вечері волосся робить мене схожою на сорговий віник, обличчя в мене кисле, підсилюючи мою нервозність. Я весь час вагалася між бажанням розважитись, шепочучи Анджелі на вухо непристойні слова, та дискомфортом, який нікуди не зникав. Скінчивши їсти солодке, ми залишили батьків теревенити, а самі зачинились у моїй кімнаті. Там я навпростець спитала Іду:
У мене кисле обличчя? Як гадаєте, я стаю бридкою?
Вони перезирнулись і майже одночасно відповіли:
Зовсім ні.
Скажіть правду.
Я помітила, що вони вагаються, тоді Анджела наважилася:
Трішечки, але не зовні.
Зовні ти гарна, наголосила Іда, трішки негарною роблять тебе твої переживання.
Анджела сказала, цілуючи мене:
Зі мною теж так буває: коли я переживаю, то стаю негарною, але потім це минає.
7
Цей звязок між переживаннями і бридкістю несподівано заспокоїв мене. Іноді бридкість зумовлюється прикрощамитак сказали Анджела з Ідою, а коли вони минають, знову стаєш гарною. Я хотіла в це вірити і намагалась проживати дні безтурботно. Але примусити себе до безтурботності я не могла, голова моя раптом затуманювалася, і навязливі думки поверталися. Моя ворожість до всього зросла, її годі було прогнати вдаваною добротливістю. Швидко я дійшла висновку, що мої переживання насправді не минущі, може, то й не переживання, а лихі почуття, які заполонили мої жили.
Не те що Анджела з Ідою брехали мені, вони були на це нездатні, адже нас учили, що брехати не можна. Говорячи про той звязок між бридкістю та переживаннями, вони, мабуть, мали на увазі себе, свій досвід, і вжили слова, якими Маріанонаші голови були вщерть заповнені фразами, підслуханими у батьківза якихсь обставин заспокоював їх. Але Анджела з Ідою не були мною. У родині Анджели та Іди не було ніякої тітки Вітторії, про яку їхній батькоїхній батькоміг би сказати, що вони стають подібними на неї. Якось вранці у школі я раптом відчула, що ніколи знов не буду такою, якою мене хотіли бачити батьки, і жорстокий Маріано помітив це, мої подруги знайдуть собі відповідніше товариство, а я залишуся сама.
Я почувалася пригніченою, а в наступні дні дискомфорт мій став іще більшим, і єдиним, що якось потішало мене, було те, що я весь час терла себе між ногами, одурманюючись насолодою. Але це було так принизливозабуватися таким чином, і потім мене ще більше опосідало незадоволення, а іноді й огида. Я зберегла дуже приємний спогад про ігри з Анджелою, коли ми лягали на диван у мене вдома, перед увімкненим телевізором, одна напроти другої, сплітали ноги і мовчки, не домовляючись, не встановлюючи жодних правил, садовили між ластками трусів ляльку, а тоді без жодного збентеження починали тертися об неї, сильно притискаючись до іграшки, яка здавалася живою і щасливою. То були інші часи, тепер я не сприймала цю насолоду як приємну гру. Після цього я була вся спітніла і почувалася ще неоковирнішою. І так день за днем мене знов опановувало невідпорне бажання стежити за своїм обличчям, і я з іще більшою впертістю стала проводити довгі години перед дзеркалом.