Усе це повернуло в дивний бік: розглядаючи свої риси, у яких я вбачала вади, я захотіла виправити їх. Вдивляючись в обличчя, я розтягувала його так і сяк та й думала: ну ось, якби лиш я мала отакий-от ніс, отакі-от очі, отакі-от вуха, я була б досконала. Усі ці незначні маніпуляції вселяли в мене сум і ніжність. «Бідолашка, думала я, як тобі не пощастило». І мене раптом охоплювало зворушення перед власним відображенням, і якось я навіть поцілувала його в уста, безутішно думаючи, що ніхто ніколи мене не поцілує. І я почала діяти. Поступово я перейшла від отупілого розглядання себе цілими днями у дзеркалі до потреби підправити себе, немов я була шматком якогось високоякісного матеріалу, пошкодженим невправним робітником. Це таки яким би я не булатому мені треба зайнятися цим обличчям, цим тілом, цими думками.
Якось у неділю вранці я спробувала вдосконалити себе косметикою матері. Але коли вона зазирнула в мою кімнату, то зі сміхом сказала: «Ти схожа на карнавальну маску, треба якось інакше». Я не заперечила, не стала себе захищати, а якомога покірніше спитала:
Навчиш мене фарбуватися так, як ти?
Для кожного обличчя потрібен свій макіяж.
Я хочу бути така, як ти.
Їй це було приємно, вона обсипала мене компліментами і взялася дуже старанно підфарбовувати мене. Ми чудово провели час, багато жартували й сміялися. Загалом вона була мовчазна і дуже стримана, але зі мноютільки зі мноюзавжди була готова знову стати дитиною.
Якоїсь миті зявився батько зі своїми газетами, побачив, як ми розважаємося, і зрадів.
Які ви красиві, мовив він.
Справді? спитала я.
Сто відсотків, ніколи не бачив таких розкішних жінок.
І зачинився у своїй кімнаті у неділю він читав газети, а потім віддавався своїм студіям. Але коли ми з матірю залишились самі, вона, немов ці кілька хвилин були сигналом, спитала своїм звичним утомленим голосом, у якому ніколи не було ноток роздратування чи страху:
Навіщо ти зазирала в коробку зі світлинами?
Мовчанка. Отже, вона помітила, що я нишпорила в її речах. Помітила, що я намагалась витерти фарбу фломастера. Відколи вона це знає? Мені не вдалося стримати плачу, хоч я щосили опиралася сльозам. «Мамо, сказала я, схлипуючи, я хотіла, я думала, я гадала»але мені не вдалося сказати, що саме я хотіла, думала, гадала. Мене почало трусити, сльози знай лилися, а мати ніяк не могла заспокоїти мене, навпаки, тільки-но вона кидала якісь слова, усміхаючись із розуміннямне треба плакати, просто попроси мене чи тата, зрештою можеш дивитися ці фото, коли хочеш; ну чому ти плачеш, заспокойсяя починала ревіти ще дужче. Урешті вона взяла мої руки у свої і сама спокійно сказала:
Що ти шукала? Фотографію тітки Вітторії?
8
Тоді я зрозуміла, що батьки знають, що я чула їхні слова. Вони, мабуть, довго про це говорили, може, навіть радилися з друзями. Батько, безперечно, дуже засмутився, і дуже ймовірно, що саме він доручив матері переконати мене, нібито слова, які я підслухала, мали інший сенс, не той, що міг мене зранити. Усе напевно було саме так, материн голос був дуже ефективним у таких операціях латання стосунків. У неї ніколи не траплялося вибухів гніву чи роздратування. Коли, до прикладу, Костанца кепкувала з неї через те, що вона марнує стільки часу, готуючись до занять і редагуючи солодкаві романи, іноді переписуючи цілі сторінки, вона відповідала завжди рівним, чистим голосом, без жодної уїдливості. І хоч іноді вона їй говорила: «Костанцо, у тебе купа грошей, і ти можеш робити, що хочеш, а я мушу надриватися на роботі», вона вміла висловити це мяко, без очевидних претензій. То ж хто краще від неї міг виправити помилку? Коли я заспокоїлася, вона звичним голосом сказала: «Ми любимо тебе», і повторила це кілька разів. Тоді почала говорити мені те, чого досі не говорила. Пояснила, що вони з батьком багато чим пожертвували задля того, щоб стати тими, ким вони є. Тихим голосом вона сказала: «Я не нарікаю, батьки дали мені те, що могли, ти ж знаєш, які вони лагідні й люблячі, це помешкання ми колись купили з їхньою допомогою; але дитинство твого батька, його юність і молодість були справді важкими, бо він не мав нічого, мусив дряпатися на цю гору голими руками і ногами, і труднощі не закінчилися, вони ніколи не закінчуються, завжди якась буря скидає тебе вниз, і мусиш усе починати спочатку». Тоді вона нарешті дійшла до Вітторії і сказала мені, що, поза всякими метафорами, тією бурею, яка намагалася скинути батька вниз, була саме вона.
Вона?
Так. Сестра твого батькажінка заздрісна. І заздрить вона не так, як може заздрити кожен, заздрість її дуже підла.
Що ж вона таке зробила?
Багато що. Але насамперед вона ніяк не хотіла змиритися з успіхами твого батька.
Тобто?
З його життєвими успіхами. Їй нестерпно, що він докладав зусиль, навчаючись у школі та університеті. Їй нестерпний його розум. Те, чого він досяг. Вища освіта. Робота, наш шлюб, його студії, пошана, якою його оточують, наші друзі, ти.
І я теж?
Аякже. Кожна річ чи особа в нашому житті є для Вітторії чимось на кшталт особистої образи. Але найбільше її ображає саме існування твого батька.
Ким вона працює?
Служницею, ким вона ще може працювати, якщо скінчила тільки пять класів початкової школи. Не те що працювати служницею погано, ти ж знаєш, якою достойною є та жінка, що допомагає Костанці у хатніх справах. Проблема полягає в тому, що у цьому вона звинувачує свого брата.
Чому?
Без жодної причини. Особливо якщо згадати, що твій батько якось її врятував. Вона могла ще більше собі нашкодити. Закохалася в одного лиходія, одруженого чоловіка з трьома дітьми. Ну і твій батько, як старший брат, мусив утрутитися. Але вона й це записала до тих речей, яких не могла йому пробачити.
Може, татові не варто було втручатися.
Не можна не втручатися, якщо людина потрапляє в халепу.
Так.
Але навіть допомагати їй завжди було важко, вона завжди віддячувала всім тим злом, на яке була спроможна.
Тітка Вітторія хоче, щоб тато помер?
Прикро казати, але це так.
І немає способу помиритися?
Немає. Щоб помиритися, твій батько, в очах тітки Вітторії, мав би стати такою ж посередньою людиною, як і всі її знайомі. А оскільки це неможливо, вона налаштувала проти нас усю їхню родину. Це з її вини після смерті дідуся та бабусі ми не могли підтримувати щирих стосунків ні з ким із родичів.
Я ніяк не висловлювала своїх думок, відповідала лиш кількома обережними фразами або односкладовими словами. А тим часом з огидою думала: «Значить, я стаю схожою на людину, яка прагне смерті мого батька і краху моєї сімї», і сльози знов підступили мені до очей. Мати помітила це і зробила все, щоб зупинити мій плач. Вона обняла мене і прошепотіла: «Не варто побиватися, тепер тобі зрозумілий сенс тих батькових слів?» Я рвучко заперечливо помотала головою, опустивши очі. Тоді вона спокійним, несподівано веселим тоном пояснила мені: «Для нас тітка Вітторія вже давно є не конкретною людиною, а лиш метафорою. Уяви собі, іноді, коли твій батько стає прикрим, я жартома гукаю йому: обережно, Андре, ти стаєш схожим на Вітторію». Тоді потермосила мене лагідно і наголосила: «Це така жартівлива фраза».
Я похмуро пробурмотіла:
Не вірю, мамо, я ніколи її від вас не чула.
Може, у твоїй присутності ми цього не говорили, але між собоютак. Це немов червоне світло світлофора, яке означає: обережно, так можна втратити все те, що ми надбали у своєму житті.
І мене теж?
Та ні, що ти таке кажеш, тебе ми не втратимо ніколи. Ти для нас найважливіша людина на світі, ми прагнемо, щоб твоє життя було якнайщасливіше. Тому для нас із татом так важливо, щоб ти гарно вчилася. Зараз у тебе деякі труднощі, але вони минуться. Побачиш, скільки хорошого з тобою станеться.
Я шморгнула, вона захотіла витерти мені носа носовиком, наче я ще дитина, може, я й була ще дитиною, але я ухилилась і сказала:
А якби я перестала вчитися?
То лишилась би неосвіченою.
То й що?
Неуцтво є перешкодою. Але ж ти знову взялася до навчання, правда? Гріх не розвивати свій розум.
Я вигукнула:
Я не хочу бути розумною, мамо, я хочу лиш бути такою ж вродливою, як ви обоє!
Ти будеш іще вродливішою.
Не буду, якщо стану схожою на тітку Вітторію.
Не станеш, ти зовсім інша.
Звідки ти знаєш? До кого мені звернутися, щоб дізнатися, чи стаю я схожою на неї, чи ні?
До мене, я завжди буду поруч.
Цього мало.
І що ти пропонуєш?
Я прошепотіла:
Мені треба побачити тітку.
Якусь мить вона помовчала, а тоді сказала:
Про це тобі треба поговорити з батьком.
9
Я не сприйняла її слів буквально. Я була певна, що вона сама перша заговорить з ним про це і вже наступного дня батько скаже мені тоном, який я найбільше любила: «Що ж, як накажете, принцесо. Якщо принцеса вирішила, що нам треба зустрітися з тіткою Вітторією, її бідолашний батько, хоч і з петлею на шиї, відвезе її до неї». Тоді подзвонить до сестри, щоб домовитись про зустріч, а може, попросить матір зробити це, бо ж він ніколи сам не займався справами, які його дратували, засмучували або наводили нудьгу. А тоді відвезе мене автомобілем до її будинку.
Але цього не сталося. Минали години, дні, батько показувався рідко, весь час був заклопотаний, розриваючись між ліцеєм, репетиторством і важливою монографією, яку він писав разом з Маріано. Він виходив з дому вранці й повертався ввечері, у ті дні весь час дощило, я боялася, що він застудиться, у нього підвищиться температура, і йому доведеться лежати в ліжку хтозна-скільки часу. «Невже, думала я, такий тендітний, такий делікатний чоловік ціле життя мусив боротися зі злобою тітки Вітторії?» Ще неймовірнішим мені здавалося те, що він вступив у сутичку і прогнав одруженого лиходія з трьома дітьми, який хотів зруйнувати життя його сестри. Я спитала в Анджели:
Якби Іда закохалася в одруженого лиходія з трьома дітьми, ти, як старша сестра, що б зробила?
Не вагаючись, Анджела відповіла:
Сказала б татові.
Та Іді відповідь ця не сподобалась, і вона сказала сестрі:
Ти викажчиця, а тато каже, що виказуватице найгірше, що може бути.
Приголомшена Анджела відповіла:
Я не викажчиця, я б зробила це задля твого добра.
Я обережно втрутилась, звертаючись до Іди:
То якщо Анджела закохається в одруженого лиходія з трьома дітьми, ти не скажеш про це батькові?
Іда, завзята читачка любовних романів, замислилась і сказала:
Скажу, лише якщо лиходій цей бридкий і злобний.
Ну ось, подумала я, бридкість і злоба важать найбільше. Одного пополудня, коли батько пішов на якесь зібрання, я знов стала обережно наступати на матір:
Ти казала, що ми підемо до тітки Вітторії.
Я сказала, що про це ти маєш поговорити з батьком.
Я думала, що поговориш ти.
Зараз він дуже заклопотаний.
То ходімо туди удвох.
Краще нехай він цим займеться. Зрештою, уже майже кінець навчального року, тобі треба вчитися.
Ви не хочете мене до неї завезти. Ви вже вирішили, що цього не зробите.
Тоді мати заговорила тоном, яким розмовляла ще кілька років тому, пропонуючи мені пограти в якусь гру самій і дати їй трохи спокою.
Зробімо так: ти знаєш, де вулиця Міралья?
Ні.
А вулиця Стадера?
Ні.
А церква Санта-Марія-дель-Пянто?
Ні.
А квартал Подджореале?
Ні.
А площа Націонале?
Ні.
А район Ареначча?
Ні.
А той район, який зветься Промисловою зоною?
Ні, мамо, не знаю.
Ну то мусиш дізнатися, це ж твоє місто. Зараз дам тобі довідник вулиць, і коли зробиш домашнє завдання, почнеш його вивчати. Якщо тобі так припекло, можеш якось і сама піти до тітки Вітторії.
Ця остання фраза збила мене з пантелику, а може, й образила. Батьки ніколи нікуди мене саму не посилали, навіть по хліб за двісті метрів від дому. А коли я мала зустрітися з Анджелою та Ідою, батько, а частіше мати, відвозили мене до дому Маріано та Костанци машиною, а потім заїжджали по мене. А тепер вони раптом готові були відпустити мене в якісь невідомі місця, куди вони й самі ходили неохоче? Ні-ні, їм просто набридло моє скигління, вони вважали неважливим те, що для мене було першочерговимодне слово, вони не сприймали мене серйозно. У той момент щось немов зламалось у мені може, саме ту мить варто вважати кінцем мого дитинства. Памятаю, що почувалася так, немов я коробка з гранулами, які непомітно випадають з мене крізь малюсіньку щілинку. Сумнівів не було: мати порадилася з батьком і, у згоді з ним, готувалася відлучити мене від них і їх від мене, пояснюючи, що я сама повинна розбиратися зі своєю нерозважністю і примхами. Якщо прислухатися до її млявого, хоч і лагідного тону, насправді вона сказала: «Ти стала занудою, ускладнюєш мені життя, не хочеш учитися, вчителі нарікають, а ти вчепилася в ту тітку Вітторію. Ну що тобі до неї, Джованно, як тобі пояснити, що батько сказав це з любовю, то ж годі, йди грайся з довідником вулиць і не докучай мені більше».
Чи було це справді так, чи ні, але то був мій перший досвід втрати. Я відчула надзвичайно болісну порожнечу, яка переважно розверзається, коли в нас раптом забирають те, що здається невіддільним від нас. Я мовчала. Тоді вона додала: «Зачини, будь ласка, двері», і я вийшла з кімнати.
Я постояла трохи перед зачиненими дверми, приголомшена, сподіваючись, що вона справді дасть мені довідник вулиць. Цього не сталося, і я майже навшпиньках пішла до себе в кімнату вчитися. Але, звісно, книжку я не відкрила, у голові в мене почали вигулькувати наміри, які ще хвилину тому були немислимі. Не варто чекати, доки мати дасть мені довідник вулиць, я сама візьму його, вивчу і піду до тітки Вітторії пішки. Ходитиму вулицями цілими днями, цілими місяцями. Як мене спокушала ця думка! Сонце, спека, дощ, вітер, холод, і я ходжу собі та й ходжу посеред тисяч небезпек, аж поки не натраплю на своє власне майбутнє жінки бридкої й підступної. Так і зроблю. Більшість тих незнайомих назв, що їх перелічила мати, я запамятала, можу відразу пошукати хоча б одну з них. Особливо застрягла мені в голові назва Санта-Марія-дель-ПянтоБогоматір Плачу. То, мабуть, було дуже сумне місце, а значить, тітка моя мешкала в районі, де панував біль і де всі мусили страждати. То була вулиця мук, там були сходи, колючі кущі, які дряпали ноги, приблудні собаки, брудні від болота, з величезними слинявими пащами. Я вирішила, що насамперед пошукаю це місце, і пішла в коридор, де стояв телефон. Спробувала витягти брошурку, затиснуту між товстими телефонними довідниками. Але тим часом поверх довідників я побачила записник з номерами телефонів, за якими дзвонили мої батьки. Як це раніше не спало мені на думку? У цьому записнику напевно був номер тітки Вітторії, а якщо він справді там, навіщо чекати, допоки до неї зателефонують батьки? Я могла зателефонувати й сама. Я взяла записник, погортала до літери В, але жодної Вітторії не знайшла. Тоді подумала: у неї моє прізвище, прізвище мого батькаТрада, тому відразу пошукала літеру «Т» і знайшла: Трада Вітторія. Літери дещо поблякли, але то був батьків почерк, запис фігурував серед багатьох інших, немов то був хтось чужий.
Серце мені загупало, я шалено зраділаздавалось, ніби переді мною відкрився таємний прохід, який безперешкодно приведе мене до неї. Я подумала: «Треба зателефонувати. Відразу ж». Скажу їй: «Я твоя небога Джованна, мені треба з тобою зустрітися». Може, вона сама прийде по мене. Домовимось про день і час та й зустрінемось тут, під нашим будинком, або ж на площі Ванвітеллі. Я перевірила, чи зачинені двері до материної кімнати, повернулась до телефона й підняла слухавку. Але саме тієї хвилини, коли я скінчила набирати номер і залунали довгі гудки, я злякалася. Якщо добре подумати, після фотографій то був перший конкретний крок, який я зробила. Який я роблю. Я мушу розповісти про це якщо не матері, то батькові, хтось із них мусить дати мені дозвіл. Обережно, обережно, обережно. Але я занадто довго вагалася, і густий голос, як у тих курців, які приходили до нас додому на довгі зібрання, промовив: «Алло». Вона сказала це так рішуче, таким грубіянським тоном, з такою агресивною неаполітанською вимовою, що одного слова вистачило, щоб нагнати на мене страху, і я поклала слухавку. Якраз учасно. Я почула, як у замку обертається ключбатько прийшов додому.
10
Я відійшла на кілька кроків від телефона, коли батько саме зайшов у помешкання, залишивши перед цим парасолю стікати на сходовому майданчику і дбайливо витерши об килимок підошви черевиків. Він привітався зі мною, клянучи негоду, був збентежений, без звичної веселості. Лише звільнившись від дощовика, приділив мені увагу.