Коли на стіні кухні я побачила світлину Енцо у формі поліцейського, з пістолетом при боці, набагато більшу, ніж фото на кладовищі вона була у пишній рамці, а перед нею горіла червона лампадка, і помітила, що він був чоловіком з довгим тулубом і короткими ногами, його син здався мені живим привидом. Він заговорив зі мною спокійно і чарівливо, жартував, обсипав іронічними компліментами. Мені це подобалось, я була рада, що він ставить мене в центр уваги. Але Марґеріті це здалося неввічливим, вона кілька разів пробурчала говіркою: «Коррá, ти невихований, дай дівчинці спокій». Коррадо замовк, утупившись у мене палким поглядом, а тимчасом мати його напихала мене тістечками, вродлива Джуліана, пишнотіла і румяна, щебетала мені щось своїм пронизливим голосом, а Тоніно оточував мовчазною любязністю.
Під час цього візиту і Марґеріта, і Вітторія частенько кидали погляди на чоловіка в рамці. Так само часто вони згадували його короткими фразами типу: «Уяви собі, як радів би Енцо, уяви собі, як би він сердився, а знаєш, йому б це сподобалось». Вони, мабуть, поводились так уже майже двадцять роківдвоє жінок, які згадують того самого чоловіка. Я дивилась на них, розглядала. Уявила собі Марґеріту молодою, схожою на Джуліану, а Енцосхожого на Коррадо, Вітторію ж уявляла зі своїм обличчям, а батькабатька тежтаким, яким він був на фото, схованому в металевій коробці, де на тлі видно було літери «РІЯ». Звісно, на тих вулицях могла бути якась піцерія чи кулінарія, і вони теж не раз проходили повз, а може, навіть фотографувалися там ще до того, як молода і хижа Вітторія вкрала у прекрасної й ніжної Марґеріти чоловіка з вовчими зубами, чи, може, й пізніше, під час їхнього таємного роману, але потім уже ні, після того як мій батько виказав їх, було лише страждання і лють. Та часи минають. Тепер вони обидві, моя тітка і Марґеріта, спокійно й мирно бесідували, а все ж я не могла собі уявити, щоб той чоловік зі світлини міг стискати сідниці Марґеріти точнісінько так само, як стискав сідниці моєї тітки, коли вона вкрала його, стискати з такою ж спритною силою. Від цієї думки я аж спалахнула, і Коррадо сказав: «Ти думаєш про щось гарне», я ж вигукнула: «Зовсім ні!»але не могла позбутися тих видінь, і моя уява далі малювала, як тут, у цій темній кухні, обидві жінки безліч разів розповідали одна одній, з усіма подробицями, про вчинки і слова чоловіка, якого вони ділили між собоюїм, мабуть, було нелегко, аж поки вони не знайшли рівновагу між добрими і лихими почуттями.
Ця спільна опіка над дітьми теж, мабуть, не завжди була погідною. Можливо, не є вона цілком мирною і тепер. І невдовзі я зрозуміла щонайменше три речі: по-перше, Коррадо був улюбленцем Вітторії, а інших двох це дратувало; по-друге, Марґеріта цілком підкорялася волі моєї тітки: коли вона говорила, то завжди стежила, чи тітка погоджується з нею, а якщо та не погоджувалася, то відразу відхрещувалася від сказаного; по-третє, усі троє дітей любили свою матір й інколи намагалися захистити її від Вітторії, проте ставилися до моєї тітки з чимось на кшталт застрашеної побожності, шанували її, як шанують божество, від якого залежить їхнє існування, і боялися її. Природу їхніх стосунків я зрозуміла уповні, коли розмова зайшла про друга Тоніно на імя Робертовін виріс там, в районі Пасконе, але коли йому було пятнадцять, перебрався з родиною до Мілана; того вечора цей хлопець мав приїхати до Неаполя, і Тоніно запропонував йому переночувати у них. Марґеріту це розсердило:
Примечания
1
Ріоне Альторайон Неаполя на верхівці пагорба Вомеро, сусідує з елітним кварталом Вомеро. (Тут і далі прим. перекл.)
2
Сабайондесерт італійської кухні, яєчний крем з додаванням вина, рому і кориці.