Тепер сонце освітило клумбу, і квіти засяяли у вазах яскравіше, ніж лампадка у формі полумя: денне світло робило барви такими соковитими, що світло померлих здалося мені геть марним, немов пригаслим. Мені стало сумно, сумно через Вітторію, через Енцо, через його дружину Марґеріту та трьох малих дітей. Невже мій батько міг так поводитися? Мені не вірилося, він же завжди говорив: «Виказувати, Джованно, це найгірша річ». А за словами Вітторії, він якраз їх і виказав. Хоч він, мабуть, мав для цього слушні причиния в цьому була впевнена, це не було на нього схоже, ні, аж ніяк. Але я не наважилася сказати це Вітторії, мені здалося дуже образливим заявити, що тут, перед могилою Енцо, у сімнадцяту річницю їхнього кохання, вона бреше. Тож я мовчала, хоч і почувалась нещасливою, бо знову не стала на захист свого батька, і дивилася на неї непевно, а вона, немов щоб заспокоїтися, витирала мокрою від сліз хустинкою овальні скельця, які захищали фотографії. Мовчанка почала пригнічувати мене, і я спитала:
Як помер Енцо?
Від дуже поганої хвороби.
Коли?
Через кілька місяців після того, як між нами було все скінчено.
Він помер від горя?
Так, від горя. Хворобу на нього накликав твій батько, який був причиною нашого розриву. Він убив мені його.
Я сказала:
А чому тоді ти теж не захворіла і не померла? Хіба ти не горювала?
Вона подивилась мені просто в очі, аж я відразу опустила погляд.
Я горювала, Джанні, і досі горюю. Але горе не принесло мені смерті, по-перше, щоб я далі думала про Енцо; по-друге, з любові до його дітей і до Марґеріти, бо я добра жінка і взяла собі за обовязок допомагати їй виховувати тих трьох бідолашних діточок, саме заради них я працювала і далі працюю служницею у багатих домах половини Неаполя, від ранку до ночі; а по-третє, через ненависть, ненависть до твого батька, і ненависть ця примушує мене жити, навіть коли жити не хочеться.
Я натискала далі:
Як це сталося, що Марґеріта не розсердилася, коли ти забрала в неї чоловіка, а навіть прийняла від тебе допомогу, хоч ти його в неї вкрала?
Вона запалила сигарету і сильно затяглася. Я звикла, що батько з матірю сприймали мої запитання й оком не кліпнувши, але потім уникали відповіді, бо не знали, що сказати, а іноді радилися між собою, перед тим як мені відповісти. А Вітторія нервувалася, лаялася, без вагань показувала свою нетерпимість, але відповідала прямо, як ніколи не відповідав мені жоден дорослий. «Я ж казала, мовила вона, що ти розумна, сучка мала, така ж розумна, як і я, але ти гівнючка, бо вдаєш із себе святу, а натомість тобі до вподоби сипати сіль на рану. Авжеж, ти маєш рацію, я вкрала у неї чоловіка. Я вкрала собі Енцо, забрала його у Марґеріти та дітей і воліла б радше померти, ніж віддати його їй. Я вчинила жахливо, вигукнула вона, але коли кохання таке сильне, іноді не можеш так не вчинити! Ти не вирішуєш, просто розумієш, що без жахливих речей нема речей прекрасних, і робиш це, бо не можеш інакше. Щодо Марґеріти, то, авжеж, вона розгнівалася, з криком і бійкою забрала назад свого чоловіка, але коли потім побачила, що Енцо захворів, що хвороба його розвинулася саме під час тих кількох тижнів, коли тривали їхні колотнечі, це її пригнітило, і вона сказала: іди, вертайся до Вітторії, мені прикро; якби я знала, що ти захворієш, то відразу б відправила тебе назад до неї. Але було вже пізно, і його недугу ми з нею пережили разом, аж до останньої хвилини. Яка вона, Марґеріта, чудова людина, це надзвичайна жінка, дуже співчутлива, я хочу тебе з нею познайомити. Коли вона зрозуміла, як я кохала її чоловіка, як сильно я страждала, то сказала: Гаразд, ми кохали того самого чоловіка, я розумію тебе, хіба можна було не кохати Енцо? Тому годі сваритися, цих дітей я народила від Енцо, і якщо ти теж хочеш любити їх, я не маю нічого проти. Розумієш? Розумієш, яка вона великодушна? Твій батько, мати, їхні друзі, усі ці важливі персонихіба є в них така велич, хіба є така великодушність?»
Я не знала, що відповісти, і пробурмотіла:
Я зіпсувала тобі роковини, мені прикро, не треба було просити тебе розповідати цю історію.
Нічого ти мені не зіпсувала, навпаки, ти справила мені втіху. Я розповіла тобі про Енцо, і щоразу, коли я про нього розповідаю, то згадую не лише горе, а й те, якими щасливими ми були.
Саме про це я хотіла б дізнатися більше.
Про щастя?
Так.
Очі її знов засвітилися.
Ти знаєш, що відбувається між чоловіками й жінками?
Так.
Кажеш, що знаєш, але нічого ти не знаєш. Вони трахаються. Знаєш це слово?
Я здригнулася.
Так.
Ми з Енцо робили це всього одинадцять разів за весь час. Потім він вернувся до дружини, і більше я не робила цього ні з ким. Енцо цілував мене, пестив, облизував всюди, я теж пестила і обціловувала його аж до пальців на ногах, голубила його, лизала і смоктала. Потім він вставляв мені свій член глибоко всередину і тримав мене за сідниці обома руками, однією з цього боку, а другою з того, та й штовхав з такою силою, що я аж кричала. Якщо ти за все своє життя не зробиш цього так, як робила я, з такою пристрастю, як у мене, з такою любовю, як у мене, і я не кажу вже одинадцять разівбодай раз, то й жити тобі не варто. Скажи це своєму батькові: «Вітторія сказала, що якщо я не трахатимусь так, як трахались вони з Енцо, то й жити мені не варто». Ось саме так і скажи йому. Він гадає, що своїм вчинком чогось мене позбавив. Але нічого він мене не позбавив, бо в мене було все і в мене є все. Це у твого батька немає нічого.
Цих її слів я так і не змогла забути. Вони були несподіваними, я й уявити собі не могла, що вона мені таке скаже. Звісно, вона ставилась до мене як до дорослої, і мене тішило, що з першої ж хвилини вона відкинула той тон, яким розмовляють з тринадцятирічною дівчинкою. Але слова ці пролунали так неочікувано, що мені аж захотілося затулити вуха долонями. Та я цього не зробила, а лиш застигла нерухомо, неспроможна навіть сховатися від її погляду, який шукав на моєму обличчі враження від її слів. Одне слово, мене фізичнотак, саме фізичноприголомшили її слова, які вона сказала там, на кладовищі, перед портретом Енцо, не боячись, що хтось може її почути. О Боже, як би це мені навчитись так говорити, такими словами, порушуючи всі правила, що панували у мене вдома? До тієї миті ніхто не висловлював переді мноюсаме переді мноютакого розпачливого захоплення тілесними насолодами; я була просто в шоці. Я відчула у животі жар, набагато сильніший, ніж тоді, коли Вітторія примусила мене танцювати. Це навіть порівняти не можна було з тим хвилюванням, що його викликали потаємні балачки з Анджелою, з млістю, яку я відчувала, коли ми зачинялися з нею у ванній у неї або в мене вдома і обнімалися. Слухаючи Вітторію, я прагнула не лише тієї насолоди, про яку вона розповідала, мені здавалось, що ця насолода була б неможлива без її безнастанних страждань, без її бездоганної відданості. Я мовчала, а вона кинула на мене неспокійний погляд і пробурмотіла:
Ходімо, вже пізно. Але запамятай те, що я тобі сказала. Тобі це сподобалось?
Так.
Я так і зналами з тобою однакові.
Вона збадьорилася, склала крісельце, а тоді глянула на браслет з блакитними листками.
Той, що я тобі подарувала, мовила вона, був набагато гарніший.
6
Невдовзі зустрічі з Вітторією стали для мене звичними. Батьки, як не дивно, не докоряли мені цим, ні разом, ні кожен окремо. Але, мабуть, якщо добре подумати, це цілком узгоджувалося з їхніми життєвими рішеннями та тим, як вони мене виховували. Вони не сказали: «Треба було попередити нас, що ти домовилася з тіткою Вітторією». Вони не сказали: «Ти замислила прогуляти школу і приховала це від нас, це дуже погано, ти повелася вельми нерозумно». Вони не сказали: «У місті чимало небезпек, не можна отак просто пускатися в мандри, у твоєму віці з тобою може статися будь-що». А найголовніше, що вони не сказали: «Забудь її, цю жінку, ти ж знаєш, що вона нас ненавидить, ти більше її не побачиш». Натомість вони вчинили навпаки, особливо мати. Вони поцікавилися, чи того ранку мені було цікаво. Спитали, яке враження справив на мене цвинтар. Весело усміхалися, коли я почала розповідати, як кепсько вела машину Вітторія. Навіть коли батько спитав мене (щоправда, досить неуважно), про що ми говорили, і я згадалаале майже несамохітьпро сварку щодо успадкованого помешкання і про Енцо, він не розхвилювався, а коротко відповів: «Авжеж, ми сварилися, я не погоджувався з її рішеннями, було зрозуміло, що той Енцо хотів заволодіти квартирою наших батьків, бо під уніформою він був лиходій, навіть погрожував мені пістолетом, а потім, щоб не допустити згуби моєї сестри, мені довелося розповісти все його дружині». Щодо матері, то вона лиш додала, що її зовиця, попри кепську вдачу, була жінкою простодушною, на неї не варто сердитися, а краще поспівчувати, бо своєю легковірністю вона занапастила собі життя. «У будь-якому разі, сказала вона мені потім віч-на-віч, ми з батьком довіряємо тобі і твоєму здоровому глуздові, тож не розчаруй нас». А оскільки я перед тим сказала їй, що хочу познайомитись і з іншими тітками та дядьком, про яких згадувала Вітторія, а може, і зі своїми двоюрідними братами й сестрами, які, мабуть, були мого віку, мати посадила мене собі на коліна, сказала, що її тішить моя допитливість, і врешті зауважила: «Якщо знов захочеш побачитися з Вітторією, ми не проти, головне, щоб ти нам це сказала».
Тоді ми обговорили можливі зустрічі з іншими, і я відразу прибрала розсудливого тону. Сказала, що мушу вчитися, що прогулювати школу було помилкою, що якщо захочу побачитись з тіткою, то піду до неї в неділю. Певна річ, я й словом не згадала, як Вітторія розповідала мені про своє кохання до Енцо. Я відчувала, що якщо перекажу їм бодай кілька слів, вони розсердяться.
Тоді настав трохи спокійніший період. У кінці року мої справи у школі покращилися, я закінчила навчальний рік із середньою оцінкою сім, почалися канікули. У липні, за давньою звичкою, ми два тижні відпочивали на морі, в Калабрії, разом з Маріано, Костанцою, Анджелою та Ідою. Так само в їхньому товаристві ми провели перші десять днів серпня в Абруццо, у містечку Віллетта-Барреа. Час летів, розпочався новий навчальний рік, я пішла в четвертий гімназійний клас, але не в той ліцей, де викладав батько, і не в той, де викладала мати, а в ліцей у районі Вомеро. Тим часом стосунки з Вітторією не тільки не ослабли, а й зміцнилися. Я почала їй телефонувати ще до літніх канікул, відчуваючи потребу чути її шорсткий тон, мене тішило, що вона ставиться до мене так, ніби я її віку. Під час відпочинку на морі і в горах я весь час згадувала її, коли Анджела з Ідою вихвалялися своїми багатими дідусем і бабусею та іншими заможними родичами. У вересні, за дозволом батьків, я кілька разів ходила до неї. А оскільки в нас удома особливих проблем не виникало, упродовж осені наші зустрічі стали звичними.
Спершу я гадала, що завдяки мені брат і сестра зблизяться, і переконала себе, що я повинна привести їх до примирення. Але примирення не сталося. Натомість утвердився певний крижано-холодний ритуал. Мати відвозила мене під будинок зовиці, але брала зі собою книжку або свою верстку і чекала на мене в машині; або ж Вітторія приходила по мене на вулицю Сан-Джакомо-дей-Капрі, але не стукала зненацька у наші двері, як це вона зробила першого разу, а чекала, доки я вийду до неї на вулицю. Тітка ніколи не говорила мені: «Спитай матір, чи не хоче вона зайти, я почастую її кавою». Батько остерігався казати: «Запроси її піднятися, хай зайде на хвилинку, побалакаємо, і тоді ви підете». Їхня взаємна ненависть залишилась незмінною, і невдовзі я сама відмовилась від будь-яких спроб посередництва. Натомість я почала усвідомлювати, що їхня ненависть ішла мені на користь: якби батько помирився з сестрою, мої зустрічі з Вітторією більше не були б ексклюзивними, я б перейшла у нижчий ранг небоги і втратила б роль подруги, повірниці й спільниці. Іноді мені здавалося, що якби вони перестали ненавидіти одне одного, я б сама вигадала щось, щоб цю ненависть оживити.
7
Якось, без жодного попередження, тітка повела мене знайомитися з іншими сестрами і братом її та мого батька. Ми пішли до дядька Ніколи, який працював робітником на залізниці. Вітторія називала його старшим братом, немов мій батько, який був найстаршим, ніколи й не народжувався. Навідалися до тітки Анни та тітки Розетти, які були домогосподарками. Чоловік першої працював у типографії, де друкували газету «Маттіно», а другої на пошті. То було щось на кшталт дослідження кровної спорідненості, і саме так називала наші мандри сама Вітторія, вживаючи говірку: «Ходімо запізнатися з твоєю кровю». Ми пересувалися Неаполем у зеленому «Фіаті чінквеченто»спершу поїхали у Кавоне, де була домівка тітки Анни, тоді на Флегрейські поля, де жив дядько Нікола, а відтаку Поццуолі, де мешкала тітка Розетта.
Я усвідомила, що ледве памятаю всю цю рідню, а може, навіть ніколи й не знала їхніх імен. Я спробувала це приховати, але Вітторія про це здогадалася і тут-таки знову взялася лихословити про мого батька, який позбавив мене прихильності цих людей, які хай ніде не вчилися і не мають добре підвішеного язика, зате мають велике серце. Серце було для неї дуже важливе, а судячи з її жестів, розташоване воно було десь між її великих грудей, у які вона раз у раз вдаряла своєю широкою долонею з вузлуватими пальцями. Під час цих зустрічей вона знай говорила мені: «Подивись добре, які ми, а які твій батько і твоя мати, а потім скажеш мені». Вона дуже на цьому наполягала. Казала, що в мене на очах шори, мов у коней, що я дивлюся, але не бачу того, що може мене стривожити. «Дивись, дивись, дивись», торочила мені вона.
Я й справді уважно за всім спостерігала. Ці люди і їхні діти, мої ровесники або не набагато старші від мене, були для мене чимсь новим і приємним. Вітторія падала їм на голову разом зі мною без жодного попередження, та однаково дядьки з тітками, двоюрідні брати і сестри приймали мене дуже приязно, немов добре мене знали й усі ці роки тільки й робили, що чекали на ці мої відвідини. Їхні помешкання були невеличкі, сірі, обставлені предметами, які мене вчили вважати грубими, якщо не вульгарними. Жодних книжок, тільки в домі тітки Анни я бачила детективи. Усі вони сердечно розмовляли зі мною мішаниною з діалекту та літературної мови, і я намагалася говорити так само, чи принаймні до своєї суперправильної літературної мови додавала трохи неаполітанських інтонацій. Ніхто не згадував мого батька, ніхто не питав, як у нього справи, ніхто не передавав йому вітання, і це були очевидні ознаки ворожості до нього, зате вони усілякими способами намагалися дати мені зрозуміти, що на мене вони не сердяться. Вони звали мене Джанніною, як називала Вітторія і як ніколи не називали батьки. Я полюбила їх усіх, у мене ще ніколи не було такої готовності любити, як під час тих відвідин. Я почувалася такою невимушеною і веселою, що почала думати, наче це імя, яке дала мені ВітторіяДжанніна, чудесним чином породило в моєму тілі цілком іншу особу, приємнішу і геть відмінну від тієї Джованни, яку знали мої батьки, Анджела, Іда та однокласники. Візити ці приносили мені щастя, і, гадаю, Вітторії теж, бо тоді вона поводилася вельми зичливо, не виставляючи напоказ своєї агресивної вдачі. Насамперед я помітила, що брат, сестри, невістка, зяті й племінники ставилися до неї з ніжністю, як ставляться до нещасливої людини, яку всі люблять. Дядько Нікола був з нею особливо любязний, він памятав, що вона любить полуничне морозиво, а коли дізнався, що воно подобається й мені, послав когось із дітей купити його для всіх. Коли ми прощалися, він поцілував мене в чоло і сказав:
Добре, що на батька ти зовсім не схожа.
Тим часом я дедалі вправніше приховувала від батьків те, що зі мною діялося. Точніше, я вдосконалила свій спосіб брехати, кажучи правду. Звісно, робила я це не з легким серцем, це завдавало мені страждань. Коли я була вдома, коли чула, як вони ходять по квартирі своїм звичним, приємним моєму серцю кроком, коли ми разом снідали, обідали, вечеряли, моя любов до них брала гору, і я мало не кричала: «Тату, мамо, ваша правда, Вітторія ненавидить вас і хоче помсти, вона хоче забрати мене від вас, щоб завдати вам болю, тримайте мене, забороніть мені ходити до неї». Але тільки-но вони починали виголошувати фрази своєю суперправильною мовою, своїм стриманим тоном, немов за кожним словом криється якесь інше слово, правдивіше, якого вони мені не говорять, я відразу ж тайкома телефонувала Вітторії і домовлялася про зустріч.
Тепер лише мати іноді приязно розпитувала мене про те, що я робила.
Куди ви ходили?
До дядька Ніколи, він передає вам привіт.
І як він тобі?
Трохи дурнуватий.
Не можна так говорити про свого дядька.
Він весь час сміється без причини.
Авжеж, пригадую, це й справді так.
І він зовсім не схожий на тата.
Це правда.
Незабаром я зробила ще один важливий візит. Тітка повела менеяк завжди, без попередженнядо Марґеріти, яка мешкала неподалік від її дому. Увесь той район оживляв у мені дитячі тривоги. Мене бентежили обдерті стіни, низькі будівлі, що здавались порожніми, сіро-блакитні або жовтуваті барви, люті собаки, які з гавкотом гналися якийсь час за нашим «фіатом», запах газу. Вітторія припаркувалася, попрямувала до просторого двору, оточеного блідо-блакитними будиночками, увійшла в якісь двері, і лиш коли почала підніматися сходами, обернулася й сказала мені: «Тут мешкає дружина Енцо з дітьми».
Ми піднялися на четвертий поверх, і Вітторія, замість того щоб подзвонитиі це була перша несподіванка, відчинила їх своїм ключем. Вона голосно сказала: «Це ми», після чого відразу пролунав захоплений вигук говіркою«Я така рада!»що передував появі невеличкої, кругленької жіночки. Вона була вся в чорному, а її миле обличчя разом із синіми очима немов потопало у морі рожевого жиру. Вона запросила нас у темну кухню, познайомила з дітьмидвома хлопцями двадцяти з гаком років, Тоніно та Коррадо, і дівчиною Джуліаною, якій було років вісімнадцять. Джуліана була струнка, дуже гарна чорнявка із сильно нафарбованими очиматакою, мабуть, була її мати замолоду. Тоніно, найстарший, теж був вродливий, від нього віяло силою, але він здався мені дуже несміливим, він почервонів лише від того, що мусив потиснути мені руку, і жодним словом не звернувся до мене. Натомість Коррадо, єдина серед них відкрита і смілива людина, здався мені дуже схожим на того чоловіка, якого я бачила на цвинтарному фото: те саме кучеряве волосся, те саме низьке чоло, ті самі жваві очі й та сама усмішка.