Ось ця нова! похвалився він, демонструючи поповнення колекції. Це мені тато привіз зі столиці!
Гарна! зітхнула Марусина.
Хочеш, нові книжки покажу? Там є про літаки! запропонував Ростик.
А про ляльок немає?
Я що, дівча? всміхнувся він.
Можна походити сходами? попросила дівчинка.
Скільки завгодно!
Марусина повільно, тримаючи високо голову, спустилася сходинками, зупинилася біля дзеркала, поправила волосся і знову пішла вгору, уявляючи, що на ній довга синя сукня і туфлі на тонких високих підборах.
От якби в нас так було! захоплено промовила вона.
У вас так не буде.
Чому? здивовано запитала вона, зупинившись на сходинці.
Бо мій батькоголова колгоспу, а твої вчителі.
І що?
У них зарплата маленька, пояснив хлопчик.
Ти також станеш головою колгоспу, коли виростеш?
Ні. Я буду льотчиком!
А мене покатаєш на літаку?
Ростик замислився.
Не знаю, чи мені дозволять, серйозно промовив він, поморщивши лоба.
А ти одружися зі мною, і тоді тобі дозволять, усміхнулась Марусина.
Подивимось! жартома відповів хлопчик.
Марусина, погулявши сходинками, згадала, що їй час додому.
Ти рукавичку свою знайшла? запитав Ростик.
Де я її знайду, якщо сиджу вдома під замком? Це ще мама не знає, а як дізнається, то й за рукавичку мені влетить!
Ти ж казала, що бабуся звяже тобі таку саму, нагадав хлопчик.
Коли це буде?
Давай я тобі свої віддам! запропонував Ростик.
І що я вдома скажу?
Скажеш, що ми помінялися рукавичками!
А ти своїм що скажеш?
Скажу, що загубив. Мені нічого не буде!
Давай! погодилася дівчинка.
Цього разу Марусині пощастило: вона встигла повернутися додому раніше за батьків і похвалилася, що поводилася добре.
Розділ 4
Родина Бойченків готувалася до Різдва. Мати, Марина Олександрівна, дістала з холодильника баночку майонезу та зеленого консервованого горошку, які берегла до свята; батько, Роман Семенович, робив нарізку для олівє. В хаті приємно пахло тушкованою картоплею та мясом: у духовці смажилася гуска. Марусина не мала чим зайнятися, тож прислухалася до розмови батьків. Вони чекали на двоюрідну материну сестру, яка мала приїхати разом із Вірою та своєю донькою Орестою. Марусина не дуже скучила за рідною сестрою: та була старшою і ставилася до неї, як до маленької. Часто Віра змушувала виконувати за себе роботу, яку їй доручали батьки.
Якщо не зробиш, то зачиню в хаті й не пущу гуляти! зазвичай так погрожувала Віра сестрі.
А я татові розкажу! огризалася Марусина.
А я тебе набю! Ти не доведеш, що я тобі зробила! казала сестра й показувала язика.
У такі моменти Марусина по-справжньому жалкувала, що менша за сестру і не може дати їй здачі. До того ж, Віра ніколи не брала її з собою, коли йшла з подружками гуляти. Марусині дуже хотілося послухати розмови старших дівчаток, але не вдавалося. Їй було образливо, бо навіть сусід Ростик, який був старший за неї, дозволяв гратися зі своїми друзями, а Віра не така.
«Вона капосна! Краще б у мене була менша сестричка! подумала Марусина і зітхнула. Добре, що Ореста приїде, з нею можна буде погуляти!»
Марусина підійшла до батька, притулилася до його спини.
Чого сумуєш, доню? запитав він.
Не знаю, відповіла дівчинка.
Щоб не тинятися без діла, краще б сходила до магазину та принесла буханець хліба, озвалася мати. Гостей буде багато, ще й сусідів запросила на вечерю, може не вистачити на всіх, а хліб у магазині сьогодні швидко розберуть.
Може, я сам би сходив? запитав батько.
Тобі аби не допомагати! незле дорікнула жінка. Марусина вже не маленька, нехай іде.
Донька вдягнулася й вийшла з хати. Вона вже не раз ходила сама до магазину. Дівчинка не жахалася собак, яких могла зустріти дорогою, але побоювалася Діму. Це був товстий лисий дурнуватий дядько, який нікого не ображав, але все одно Марусина його боялася. Щоразу, коли чоловік бачив дівчинку, усміхався беззубим ротом, підбігав до неї і, гигикаючи, гладив її по голівці й давав цукерку. Діма часто вештався біля магазину, де покупці пригощали його солодощами, печивом чи булочкою, а потім він свої смаколики роздавав дітям. Марусина не хотіла віч-на-віч зустрітися на вулиці з Дімою, тож зайшла до сусіда. На її стук виглянув Ростик.
Тобі не треба сходити в магазин? запитала його Марусина.
Ні. А що?
Я йду по хліб.
Сама боїшся?
Ні.
Не бреши! Бздиш, бо боїшся Діми! випалив хлопчик і посміхнувся.
Зовсім не боюся! сказала Марусина й надула губи. Хочеш, я тобі яблуко дам? дівчинка вхопилася за рятівну думку.
У сусідів були різні яблука, але не такі, що подобалися Ростику. Марусина знала, що хлопчику смакували зелені яблука, які восени засипали в погріб прямісінько на картоплю, вони долежувалися, достигали і взимку ставали надзвичайно смачні.
Те, що торохтить? Ростик хитро примружив очі.
Якщо яблуко потрусити, то всередині торохтіли зернятка. Так Марусина з Ростиком завжди робили: спочатку трусили яблука, прислухаючись, чиє торохтить гучніше, а потім їх гризли.
Так, те, що торохтить! пообіцяла дівчинка.
Я зараз! сказав Ростик і гайнув одягатися.
Діми біля магазину не було, але Марусина не шкодувала яблука, яке пообіцяла сусідові. Дорогою додому дівчинка запитала, чому Ростикового батька називають Феодал, коли їхнє прізвище Феоділь.
Та звідки я знаю? стенув плечима хлопчик.
Коли ти станеш дорослим, також будеш Феодалом?
Я буду льотчиком! з гордістю промовив хлопчик.
Біля двору вони попрощалися до вечора.
Не забудь про яблуко! нагадав Ростик.
Я не дурна! Не забуду, сказала на те Марусина.
Коли дівчинка повернулася додому, то побачила бабусю й одразу кинулася до неї в обійми. Жінка не стала чекати вечора, одразу віддала онучці подаруноктеплу жилетку в різнокольорових смужках спереду, яку звязала саморуч. Надвечір приїхала тітка з дівчатками, і Марусина отримала від Орести подарунок.
Я навчаюся в третьому класі, тому вже доросла, щоб гратися ляльками, сказала Ореста, подарувавши Марусині свою улюблену ляльку з довгим волоссям, яке можна розчісувати гребінцем.
Марусина подякувала і з жалем подумала, що наступного року піде до школи й тоді доведеться також комусь віддавати свої іграшки.
Надвечір зайшли сусіди всією родиною. Дядько Василь, високий, із блискучою лисиною, тітка Ірина, яка пахла парфумами, та Ростик у білосніжній сорочці.
Ми до вас ненадовго, одразу повідомив дядько, лише привітати зі світлим святом Різдва.
Як це?! здивувалася Марусинина мати. Ми гадали, що посидимо за столом усі разом.
Чекаємо на поважних гостей, сказала тітка Ірина, маємо, так би мовити, «тримати марку».
Марусина не знала, яку там марку має тримати сусідка, але засмутилася, що не буде в них Ростика. Сусіди привітали зі святом, подарували батькам пляшку шампанського, баночку кави, пачку чаю, а Марусині білі колготки.
Будеш до школи ходитиноситимеш, сказала тітка Іра.
Марусина, звичайно, любила отримувати подарунки, але білі колготки! «Це ж доведеться взагалі нічого не робити, щоб вони були чисті!»подумала дівчинка, подякувавши.
Марина Олександрівна привітала сусідів, віддала їм невеличкий пакуночок, а Ростикові подарувала коробку цукерок.
Прийдеш до мене, і ми разом зїмо! шепнув хлопчик Марусині й підморгнув, щоб ніхто не помітив.
До того, як сусіди пішли, Марусина встигла всунути в Ростикову кишеню торохкітливе зелене яблуко.
Тату, а чому дядько Василь лисий? запитала Марусина.
Батько розкладав стіл, коли почув питання доньки, і не одразу відповів, тож їй довелося повторити.
Чому люди бувають лисі? допитувалась Марусина, бо саме це питання почало її мучити.
Люди, доню, бувають лисі тоді, коли або занадто розумні, або дуже дурні! відповів батько.
Романе, ну що ти таке дитині розказуєш?! дорікнула йому жінка, покриваючи стіл білою вишитою скатертиною.
Марусина вийшла в іншу кімнату й задумалася.
«Дімадурний, тому він і лисий, з ним усе зрозуміло, розмірковувала вона, але про дядька Василя не можна сказати, що він занадто розумний. Сказати, що дурний, також не можнато який він тоді?»
За вечерею Марусина відволіклася від розмірковувань, але наступного ранку пішла до Ростика. Вона мала для себе зясувати, чому дядько Василь лисий. Дівчинка спостерігала за чоловіком, дивилася на його блискучу лисину на маківці, але так і не змогла отримати відповідь на питання, яке не давало їй спокою.
Розділ 5
Перше вересня, коли Марусина пішла до школи, стало для неї справжнім випробуванням. Дівчинку турбували білі колготки, які мали цілісінький день залишатися чистими, що було майже неможливим. А ще той великий бант, який мама зранку причепила їй на маківку! З ним не можна було крутити головою в різні боки, бо він так і норовив сповзти з волосся. Марусина мала таке відчуття, ніби їй на голову поклали качан капусти, з яким вона мусить ходити цілий день. Дівчинка до останнього сподівалася, що їй батьки куплять нову форму, але вийшло, як завжди: довелося доношувати одяг за Вірою.
Вірці щастить, нила вона напередодні, завжди все нове має, а мені за нею доношувати!
Після школи поїду в місто на навчання, тож і тобі купуватимуть новий одяг, намагалася втішити дівчинку сестра.
Коли це буде?
Не встигнеш і оком кліпнути!
Швидше б ти вже поїхала! вередувала дівчинка. Я тоді твою шафу займу. Можна?
Тоді буде можна! запевнила Віра.
Радували Марусину хіба новенькі зошити, олівці та портфель, які їй дісталися прямісінько з магазину. Дівчинка стояла на лінійці, не розуміла, що каже директор у мікрофон, і розмірковувала про те, куди вчителька подіне стільки квітів, бо кожен учень тримав у руках букет. «Напевно, згодує корові або козі», вирішила Марусина.
Парти та підлога в класі пахли фарбою, велика дошка на стіні, крейда, якою можна писати, усе це Марусині сподобалося, і дівчинка подумала, що в школі не так і погано. Вона була невисокого зросту, тож учителька посадила її за першу парту, поруч із дівчинкою в окулярах, яку звали Олею. Після другого уроку Марусина вже знала, що дружити з Олею не буде, хіба що спілкуватися на перервах. Сусідка по парті їй зовсім не сподобалася: вона заглядала вчительці в рота так, ніби звідти мало вилетіли щось надзвичайно цікаве, підносила руку ще до того, як учителька до кінця ставила питання.
«Фу! Підлиза! вирішила Марусина. Ростик такій уже давно дав би підсрачника!»
Після другого уроку вчителька сказала, що потрібно провітрити клас, і Марусина вийшла на перерву в коридор. Вона стала біля вікна, і до неї підійшла Оля.
Це тобі! дівчинка протягнула карамельку.
Дякую! сказала Марусина.
Вона не любила такі цукерки, але обіцяла мамі в школі бути чемною, тож відмовляти було незручно, і Марусина взяла карамельку. Вона не мала що дати Олі. Коли збиралася до школи, то мама поклала в портфелик одне яблуко й наказала на перерві його зїсти. «Якщо віддам яблуко Олі, то не виконаю мамине прохання», подумала Марусина і смачно відкусила великий шматок.
Привіт, першокласнице! почула вона голос Ростика і зраділа. Як справи у школі? Подобається?
Ще не зрозуміла, відповіла дівчинка.
Дай вкусити! сказав Ростик, кинувши погляд на яблуко.
Не встигла Марусина й рота розтулити, як хлопчик з її руки відкусив більшу частину яблука і почав ним хрумати, як кріль. Для Ростика їй не було шкода нічого, тож Марусина запитала, чи ще хоче.
Ага! сказав він і знову впився міцними зубами в яблуко.
Після цього Марусині залишився маленький шматочок, який вона швиденько доїла. Продзвенів дзвоник, і школярі зайшли в клас та сіли за парти. Учительки ще не було, коли двері прочинились і заглянув Ростик.
Малюки, якщо хтось образить Марусину Бойченко, буде мати справу зі мною! сказав він і показав кулака.
Марусина гордо випрямила спину, підвела вгору голову й повільно окинула зверхнім поглядом своїх однокласників: дивіться, мовляв, який у мене старший захисник!
Додому Марусині вдалося повернутися з чистими й навіть не подертими колготками, щоправда, бантик таки сповз із волосся і його довелося покласти в портфель. Коли батьки прийшли додому, то Марусина вже встигла перевдягнутися й повісити форму в шафу, за що отримала похвалу.
Тобі сподобалося в школі? запитав батько.
Перерви подобаються, відповіла дівчинка.
А уроки? поцікавилася мати.
Суцільна нудьга, відповіла дівчинка. Маю вчити букви, коли їх знаю.
Але ж не всі дітки вміють читати, зауважила мати.
То вони будуть навчатися, а я нудьгувати?
Мати пояснила, що незабаром почнеться вивчення нового матеріалу, і їй не доведеться нудьгувати.
Поживемопобачимо, сказала Марусина по-дорослому й зітхнула.
Сьогодні було свято, яке ти запамятаєш на все життя! підсумувала мама, а дівчинка подумала, що нічого такого особливого вона не запамятала.
Завтра вже не буде свята? запитала Марусина.
Ні. А що? мама поглянула на доньку.
Тоді бантик не потрібний? з надією запитала дівчинка.
Він тобі не подобається?
Я його ненавиджу! Можна заплести мені кіски?
Гаразд! погодилася жінка.
Розділ 6
Здавалося, лише недавно Марусина йшла до першого класу, а вже закінчила пятий. Стільки часу вона чекала, поки Віра звільнить місце від своїх речей у шафі, щоб зайняти її полички, а тепер, коли сестра почала готуватися до відїзду, Марусина засумувала. Вона завжди ображалася на Віру за те, що та не дозволяла їй гуляти зі своїми подружками, ставилася до неї, як до маленької, не розказувала свої дівчачі секрети. Ніби намагаючись надолужити втрачене спілкування, Віра не відпускала від себе Марусини вже кілька днів.
Я буду навчатися в місті! радісно говорила Віра, перебираючи свій одяг. Уявляєш, Марусино, скільки там людей, машин, усі кудись поспішають, і я буду серед нихчастинка того гамірливого натовпу!
Щаслива! видихнула Марусина.
Буду жити в гуртожитку.
Везуча!
Але раз на місяць приїжджатиму в село, тож не сумуй за мною! Потім отримаю диплом і стану вчителькою! Ух! Аж дух спирає, коли подумаю! Ти також підеш до педагогічного? Маєш піти, бо в насдинастія вчителів!
Не вирішуйте за мене! огризнулася дівчина. Я ще не вирішила, ким стану, а ти «династія, династія»!
У тебе є ще час подумати, погодилася Віра й порадила поменше крутитися перед дзеркалом. А ще не бігай за тим Ростиком, не рівня він тобі.
Що?! За Ростиком? Тю! Потрібен він мені, як собаці пята лапа! занадто емоційно промовила Марусина.
А то я сліпа! Аж пяти обсцикуєш! Ти бачила, які в нього дівчата?
Які?
Кра-су-ні! А ти хто? Мале дівча, у якого навіть цицьки ще не виросли!
Та ну тебе! психанула Марусина і пішла у двір.
Дівчина рушила в садок, залізла на товсту гілку дерева. Марусина не памятала, з якого віку почала втікати від несправедливості, ховаючись у гіллі яблуні. Там вона могла сидіти годинами. Її ніхто не помічав, не чіплявся й не заважав думати, а часом і плакати. Здавалося, лише яблунька могла відчувати її душевний стан, читати думки, співчувати й заспокоювати. Умостившись на гілці, дівчина замислилася. Віра мала рацію. Поблизу Ростика все частіше крутилися дівчата, здебільшого його ровесниці, а з Марусиною він спілкувався або коли був удома, або коли вони йшли разом зі школи. Хлопець ділився із сусідкою, як і раніше, своїми мріями про майбутнє, іноді розповідав про дівчат, які йому подобалися, але відчувалося, що стосунки між ними вже не такі, як раніше. Іноді, коли в Марусини уроки закінчувалися раніше, вона швендяла біля школи, чекаючи Ростика. Він виходив і не квапився додомуішов на шкільний стадіон, де займався на турніку. Марусина рушала туди, сідала на лавку і спостерігала за ним. Бувало, що підходили хлопці й після фізичних вправ разом з Ростиком курили, попросивши Марусину постояти на варті. Вона ладна була вертіти головою, щоб вчасно помітити дорослих, аби лише бути поруч з хлопцем. Ростик дорослішав, і заробити прихильність торохтливими яблуками було вже неможливо. Справжнім щастям стали ті нечасті години, коли Ростик сам заходив до Бойченків, запрошував Марусину піти прогулятися до річки. Вони ходили берегом, а хлопець згадував дитинство і казав, що за два роки поїде звідси навчатися в льотне училище і сумуватиме за рідним краєм. Марусині хотілося сказати, що вона сумуватиме за ним, але соромилася, бо висміє і знову називатиме малою.