Ти не дуже зріло це сприймаєш, Чарлі.
«Дуже добрими друзями». Так кажеш, наче тобі девять років
Гаразд, коханцями. Так краще?
Заради всього святого, мамо
Бо я можу поводитися з тобою, як із дитиною, якщо хочеш, чи тобі краще так?
Ні, я лише хочу
щоб я пояснила тобі, що відбувається, і саме це я і намагаюся зробити. Я не проти, що ти сердишся, я очікую, що ти злитимешся, але я також очікую, що ти виявиш повагу й вислухаєш. Гаразд?Вона пхнула відро пальцем ноги.Господи, мені б зараз цигарку!
Я погладив свої кишені.
І це теж не смішно. Ти куриш?
Ні!
Бо якщо куриш, я тебе вбю
Не курю. Просто розкажи мені.
Я познайомилася із Джонатаном тут. Він удівець, дві доньки, близнючки. Гарний чоловік, дуже гарний, і ми трохи розмовляли. Я розповідала йому про тата, і він ставився з великим розумінням, адже й сам трохи пригнічений, і тому знав, як воно, і ми стали друзями, а потім більше ніж друзями. Не дивися так. Таке трапляється, Чарлі, колись сам дізнаєшся. Бути у шлюбіне так просто, як кохати одну людину за все життя
Але ж це і є шлюб! Він і має бути таким. Слухайя схопив її за руку й відвів палець, щоб показати, що обручка й досі на місці, а вона схопила мене за руки й міцно стиснула їх.
Так, так, має бути, так, але це складно, Чарлі, це заплутано й боляче, і можна мати сильні почуття до різних людей, абсолютно щирі та сильні. Ти зрозумієш, коли подорослішаєш
Не встигла ця фраза зірватися з її губі я буквально побачив, як вона намагається забрати її назад, проковтнути, але було вже пізно. Вона розізлила мене дужче, ніж «зразкова поведінка», і я копняком відчинив двері, але мама притиснула руку до мого коліна, заспокоюючи мене.
Припини це! Припини! Чарлі! Послухай, я не маю сумніву, що твій батькокохання мого життя, і ти теж не повинен у цьому сумніватися. Але зараз яйого доглядальниця, а не дружина або партнерка, лише доглядальниця, і часомчасом можна по-справжньому зненавидіти людей, про яких маєш піклуватися, зненавидіти їх за те, що маєш про них піклуватися
Ти його ненавидиш?
Ні! Я його не ненавиджу, я кохаю йогохіба ти мене не чув? Я набагато краще виклала все це в листі
Просто скажи мені!
О господи! Я
Але її голос перечепився за щось. Якийсь масний блиск промайнув у її очах, вона заплющила їх і міцно притиснула кінчики пальців до очниць.
Я втомилася, Чарлі. Я просто дуже, дуже втомилася. Ніякої користі для нього від мого перебування там немає, а я не можу провести все життя, доглядаючи за ним. Знаю, для тебе я стара, але я почуваюся надто молодою, щоб на все життя просто завязнути.
Отже, ти йдеш.
На якийсь частак, я переїжджаю.
Ти тікаєш.
Він і сам не хоче, щоб я там була! Він знає про Джонатана, ми багато всього наговорили, це неможливоВона застогнала, розсерджена.Я робила все, що могла! Все, ти це знаєш, хіба що хочеш від нас із твоїм татом більшого: щоб ми роками й роками волали, кричали, сичали одне на одного серед ночі
Коли я повернувся додому, він лежав скулившись
О господи я не з легким серцем на це пішла, Чарлі, тут не до жартів. Я роблю це, бо вважаю, що так буде найкраще!
Найкраще для тебе, напевно.
Ні, для всіх!
Бути жорстоким, щоб бути добрим?
Є певний елемент
Бо це точно достобіса жорстоко
А цього вже досить!різко сказала вона, а тоді застогнала й запустила пальці у волосся й смикнула за нього, наче хотіла витягти себе нагору.Господи, Чарлі, ти не полегшуєш справи.
Хочеш, щоб я тобі справу полегшив?
Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти,гримнула вона, а тоді видихнула, взявши миттєву паузу, щоб виправитися.Ні. Кажи те, що хочеш сказати.
Вона приклала руки до очей козирком.
Що ти хочеш знати?
Ти переїздиш до
Джонатана. Наразі так.
Як надовго?
Не знаю. Побачимо.
А ми з Біллі залишаємося з татом.
Нувона прикусила губу, глянула у стіну і з якимись точністю і обачністю заговорила:Наразі ми думаємо, що Біллі піде жити зі мною, а ти залишишся з батьком.
Минула мить, на яку я затамував подих, перш ніж зміг заговорити знову:
Можна мені теж?
Що?
Можна мені з тобою?
Я не
з тобою та Біллі.
О Чарлі
Я серйозно! Забери мене.
Не можу!
Бо я схибнуся, якщо залишуся там.
Джонатан має родину, у нього доньки-близнючки.
Мені байдуже.
Немає спальні.
Мені буде добре й на дивані.
Чарлі, мені потрібно, щоб ти лишився з батьком!
Чому я?
Тому що ти найстарший
Ні, ти найстарша!
Ти завжди був близький із батьком
Ні, ми не близькі, тобі подобається думати, що ми близькі, бо тобі так легше.
Коли ти був маленький, ви були близькі
Я не маленький!
Ні, але ви можете повернути це, зблизитися знову.
Я ближчий до тебе і хочу поїхати з тобою та Біллі!
Я старанно намагався не панікувати, прибрати з голосу страх, але, на свій сором, зрозумів, що плачу
Чарлі, я ж не емігрую, лише переїжджаю трохи далі по дорозі, я буду поряд! Ти щодня бачитимеш Біллі у школі!
плачу так, ніби мені чотири чи пять років, смикано й захлинаючись.
Тебе не буде, коли ми прокидаємося, тебе не буде вночі
Усе у вас буде добре, у вас обох. Твій тато обожнює бути з тобою
Це буде жахливо! Я хочу до тебе!
Тепер вона теж плакала, намагаючись обійняти мене, коли я намагався її відштовхнути.
Але що я можу зробити, Чарлі? Я люблю тебе, але я така нещасна, ти й гадки не маєш. Гадаєш, якщо ми дорослі Я знаю, що поводжуся егоїстично, і знаю, що зараз ти зненавидиш мене за це, але маю спробувати хоч щось. Маю зробити це й подивитися, що станеться
Раптом її жбурнуло до мене від чийогось поштовху у двері комірчини.
Хто там?крикнув чоловічий голос.
Ґреґу, йди геть!сказала мама, силкуючись утримати двері зачиненими.
Емі? Мені потрібен рулон паперових рушників для скриньки!
Іди звідси. Геть!
Там із тобою хтось є? Слизька баба
Вона важко ляснула долонею по дверях.
Ґреґу, благаю тебе, будь ласка, просто йди нахрін!а тоді самими губами промовила мені:Пробач!
Ми вичекали мить, переплівшись на підлозі, наче маленька кімнатка була ліфтом, що занурився на нижній поверх. Я не міг точно сказати, котра рука або нога моя, а котрамоєї матері, але десь у цій плутанині вона знайшла мою руку, стиснула кінчики пальців і спробувала всміхнутися. Ми зіпялися на ноги. Грудки пуху, наче жирні гусені, липнули до її спідниці-олівця, і вона почала струшувати їх тильним боком долоні.
Господи, глянь-но на мене. Як моя?..вона показала на свої очі.
Як у панди,сказав я, і вона схопила цілий рулон туалетного паперу з пачки й промокнула одне око, а потім друге.
Я даватиму тобі гроші, і можеш телефонувати в будь-який час, а я зазиратиму раз на тиждень або десь так, переконатися, що ви живі. І не просто живіпереконатися, що ви щасливі, що ви їсте,вона закинула рулон, наче мяч у сітку, на верхівку металевої полиці.Я справді не думаю, що все аж настільки зміниться. Можливо, для тебе буде навіть краще. Хлопці разом! Можеш робити всю свою шкільну роботу, перевіряти її у спокої. Або я допомагатиму тобі! Час обраний жахливо, знаю, та принаймні ти не житимеш на полі бою.
Я житиму у психлікар
Припини це!гримнула вона.Припини негайно!
І, швидко відвернувшись від мене, мама потяглася нагору по циліндр із паперовими рушниками й, уже швидко, наче я провалив співбесіду, сунула циліндр під пахву.
Ти достатньо дорослий для всього цього, Чарлі,вона притримала двері відчиненими.А якщо ніщо ж. Час дорослішати.
Кути
Одразу після їхнього відїзду кілька днів мені ввижалося, чітко й невідворотно, наше домашнє майбутнє: будинок-печера, кістки тварин розкидані по підлозі, як на початку «Одіссеї», а ми з батьком спілкуємося риком і виттям. Потрібні були зусилля з мого боку, щоб нам уникнути цього скочування в деградацію, і в мені несподівано прокинулося бажання порядку. Швиденько я розібрався, для чого потрібна вентиляційна шафа, як працює термостат, як перезапустити індикаторну лампочку на бойлері. Перша груда блідо-рожевих шкільних сорочок навчила мене, як важливо відділяти кольорову білизну від білої, а груда нерозпечатаних конвертів, переважно на мамине імя, що зростала, навчила мене підробляти її підпис.
Хотів би я сказати, що навчився готувати. Радше навчився замовляти їжу. «Різноманітний і збалансований раціон» у нашому випадку означав строгу черговість індійської, китайської та італійської їжі (а саме піци), яку ми замовляли циклічно протягом трьох днів, а четвертий був присвячений «доїданню залишків»такий собі глобальний буфет заново розігрітих харчів. Телефонні номери я знав напамять, але навіть таке задоволення, як дешева поганенька їжа, скоро опинилося за межами наших можливостей, тож великі світові кухні доповнило щось під назвою «Татова паста Бол»велика каструля недовареного спагеті, що злипалося жмутами, немов могутні кабелі підвісного моста, із розмішаним у каструлі кубиком «Оксо» й половиною тюбика томатної пасти, або іноді, дуже пізно вночііз чайною ложечкою пасти карі, що перетворювало це на «Татову пасту Мадрас». Упевнений, у єлизаветинську добу моряки харчувалися здоровіше й збалансованіше. І хоча ми ніколи не голодувалипхали їжу до рота, не встигали наші тарілки опинитися в нас на колінах, наче це було змагання,та незабаром ми мали наліт на язиці й сальні, жовтуваті обличчя людей, що вживають песто замість овочів. Ми скочувалися до життя, нездорового з будь-якого погляду, та не заперечую, що було в цьому і якесь нице задоволення.
Тарілку візьми,казав тато, якщо бачив, що я їм холодне карі з контейнера із фольги,ми ж не печерні люди.
Ще ні, але було вже недалеко.
Час від часу ми повставали проти цього життядолали зайву милю до гіпермаркета й укидали до кошика сочевицю, яблука, цибулю, селеру між білого нарізаного хліба та економ-мяса. Крокували додому, сповнені планів на наваристі супи, печені з ячменем, страви, які бачили по телевізору: таджини, паельї, ризото. Батько вмикав якийсь божевільний, апокаліптичний музичний супровід від Джина Крупи або Бадді Річа.
Наведімо лад у цій хаті,казав він, зовсім як тоді, коли я був маленьким і мама от-от мала прийти додому, і з тим самим духом взаємодії та виклику ми протирали фруктову вазу й наповнювали її грушами, персиками, ківі та ананасами. Останні кілька цигарок відправлялися у смітникя виловлював їх пізніше,і попільниці було вимито й заховано на верхній полиці.
Ми добре справляємося, так?казав батько.Хлопці разом. Ми справляємося,і вмикав черговий запис. Музика була чітким і надійним показником батькового настрою, як термометрпоказником температури. Я був зобовязаний слухатині, справді слухати, сидячи прямо, без газет, ні на що не відволікаючись,«A Love Supreme» або «The Amazing Bud Powell», що линуло з обох боків, адже «велике кіно не дивляться наполовину». Він стояв біля програвача, хитаючи головою, підіймаючи палець«слухай оце, зараз буде!»і дивлячись мені в обличчя, щоб бачити, чи я теж це почув. І часом, дуже випадково, ніби відчуваючи тягу припливу, я майже, майже забувався. Здебільшого, однак, це було тренування поблажливості, докладання зусиль, щоб уподобати щось, що любить він.
Це справді добре!казав я, але не міг відрізнити доброго від поганого, а чув лише характерний ритм тарілок, який називав про себе музикою з «Рожевої пантери».
Але батьків оптимізм був ненадійним станом, і скоро я затямив, що такі піднесення тимчасові й за них доводиться платити рівнозначної сили пригніченням. Похмурість напливала, мов туман, музика змінювалася затяжним сидінням перед телевізором, який він дивився без цікавості й задоволення. Груші залишалися твердими, мов камінь, тоді як персики перетворювалися на кашу. Ківі бродили й лускали, ананаси висихали, і безіменна липка чорна рідина заливала дно вази. Батько викидав усе в смітник, укотре присоромлений черговою невдалою ініціативою повернути нашому життю, тому нашому рухові крізь цей світ хоч якусь пристойність. А тоді виходив по цигарки.
Що ж до мами, я досі ненавидів її за те, що покинула нас, але тепер у цій ненависті було щось умоглядненаче її, як і шлюб, треба було плекати й підтримувати. Більш інстинктивно нагадував про себе зрадницький удар у спину, який я відчував гостріше щоразу, коли бачив матір, і приниження, що не був обраний до її команди.
Але, гадаю, я також відчував певну гордість за те, що є її представником у домі. Я ніколи не був бездоганним, та, мабуть, свою роль по дому я виконував. Ось чому мені подобалося знати, що вона приїздить,щоб я міг створити враження здорової впорядкованості, збити подушки, викинути з холодильника всі контейнери із фольги, подбати про те, щоб батько або мав пристойний вигляд і був повністю одягненим, або, якщо в цей день він був поза досяжністю,зовсім відсутнім. За попереднього сповіщення її відвідини мали характер інспекції. Я спостерігав, як її очі оглядають усе. Немає тарілок у мийцідобре; чисті чайні рушники, чиста білизна плескає на мотузціприємно бачити. Її почуття провини було вкрай необхідним мені: я волів підтримувати його, як вогонь у печі, адже прагнув, щоб вона повернулася. Але не хотів, щоб вона повернулася через те, що ми безпорадні. Як би я не силкувався ненавидіти її, важливо було, щоб вона мною пишалася.
Того дня, коли я зустрів Френ Фішер, мама вже була на кухні й заповнювала полиці продуктами. Я спостерігав за нею, стоячи у відчинених дверях, коли вона нігтями дістала цвілу скоринку із хлібниці й викинула у сміттєвий пакет. Десь у цьому домі жирна мясна муха терлася головою об вікно в післяполудневому світлі, і мати, розпаковуючи речі, бурмотіла сама до себе зауваження з дрібною критикою та скаргами.
Привіт,сказав я.
Вона глянула через плече.
Де ти був?
«Не твоє діло». Наша розмова містила підтекст, прочитати який було так само легко, як субтитри до іноземного фільму.
Просто на вулиці. Катався на велосипеді.
Тато теж кудись пішов?
Схоже на те.
«Дякувати богу, його тут немає».
Є гадки, куди?
Не знаю.
«Якась божевільна прогулянка».
Він багато спить?
Гадаю, так.
«Але не вночі. На дивані, вечорами. Твоя провина».
Бачиться з людьми?
Лише зі мною.
«Теж твоя провина».
Доглядає за собою?
Так само як і завжди.
«Не голиться і забагато пє; носить той самий одяг по кілька днів. Твоя провина».
Він не згадував про можливість підшукати роботу?
Згадував, так.
Це правда лише частково. У ті дні, коли наша спільна присутність у домі ставала нестерпною, батько хапав ручки й папір та перемикав телевізор на «Каталог вакансій» на Ceefax. Чи міг хтось із нас бути слюсарем-газовиком? Продавцем страхових полісів? Пірначем на нафтовій вежі? Ми розглядали нові професії так само, як це роблять діти: машиніст потяга, ковбой, астронавтчи бачимо ми власні обличчя в цих ролях? Відповідь незмінно була «ні», і ця вправа водночас знеохочувала й завдавала глибокого дискомфорту. Пошук роботице не те, чим батько й син мають займатися разом, від цього ніяковієш більше, ніж від спільного перегляду постільних сцен, і невдовзі ми знову перемикали програму, змінювали тему й більше про це не згадували. Зараз тему змінив я.
Як Джонатан?
Джонатанцілком приємне імя, і важко промовляти його з насмішкою.
Усе добре, дякую, що спитав,зважено сказала мама, захряснувши дверцята шафки долонею, а тоді зробила це знов і знов, доки ті нарешті припинили відчинятися. Бах-бах-бах. Вона перепочила мить, спершись обома руками на стільницю.Знаєш, що найкраще в тому, щоб жити там? Ніякого джазу, і скрізь гарні кути!
Ну, якщо ти щаслива, мамо,відповів я, але знав, що варто їй слово сказатиі я в одну мить побіжу нагору збирати речі. Напевно, мама знала це теж, адже зараз тему змінила вона.
Що робиш улітку? Я маю на увазівзагалі.
Катаюся на велику. Читаю.
Читаєш? Ти ніколи особливо не читав.
Що ж. А тепер читаю.
Усі ті роки ми насідали на тебе, щоб читав
Що ж, може, у тому й проблемави насідали на мене.
Гм. Так, тепер я бачу, що то була моя провина. Принаймні ти буваєш на вулиці. Проводиш час з іншими людьми?
«Я щойно зустрів дивовижну дівчину»,чи міг я коли-небудь сказати це? Мені доводилося чути, що існують люди, здатні говорити відкрито й чесно зі своїми батьками, чиї розмовине лише довгі порції сарказму й самовдоволення. Але, направду, хто вони, ці ненормальні? Навіть якби я відшукав потрібні слова, зараз це було б неможливо. Ми чули голос батька знадвору, штучно бадьорий та гучний.