Гей, Біллі! Що ти там робиш?
Опанувавши себе, мати розвернулася спиною до шафок.
Не сваріться,прошепотів я, але тато вже стояв, притулившись до дверей, із виразом гордого виклику на обличчі, якого не міг позбутися до кінця.
Досі тут, еге ж?мовив батько.
Ні, Браяне, я пішла пятнадцять хвилин тому.
Я повернувся лише тому, що думав: тебе вже нема.
Ти хіба не бачив моєї машини перед будинком? Машина невелика, і все ж я гадала, що ти її помітиш.
Що ти забереш цього разу?
Власне, я принесла всілякеїжу, із тих, що не подають на таці з фольги. Завжди можу забрати її назад.
Будь ласка.
Це для Чарлі, здебільшого
Чарлі добре й так. Нам обом, дякую.
Не відриваючи очей від шафки, вона тримала над головою відкриту банку малинового варення, із якої, наче цукрова вата, стирчали пасма білої цвілі. Із грюканням вона жбурнула банку в мийку.
Я вже знав, як усе це скінчиться: гучність зростатиме, а тоді обірветься грюканням дверей. Тож я пішов до маминої автівки, де сиділа Біллі, опустивши голову, і читала, затиснувши рота долонею, наче кляпом. День досі був спекотним, але вікно підняте, тож я мусив двічі постукати кісточками пальців, і вже це одне засмутило мене більше, ніж усе інше, що сталося того дня. Чи були ми близькі? Коли ми жили разом, то, очікувано, щипали й дражнили одне одного, але в темні часи перетворення батьків наша гризня поступилася втомленій солідарності, і ми шепотілися між койками, наче рядові піхотинці під командою пяних і некомпетентних офіцерів. Тепер же альянс розпався і навіть найбезглуздіша домашня розмова здавалася переобтяженою. Щастя в її новому домі здалося б зрадою, нещастяпросто черговою причиною для злості.
Біллі чекала, доки вікно опуститься до кінця.
Усе добре?
Так.
Вони сваряться?
Зараз лише починають,сказав я і глянув на годинник, наче ця подія мала статися за графіком.
Як тобі тут?
Так само як і раніше. А там як?
Своєрідно.
Як «близнючки»?
Те, що Біллі обрали на роль Попелюшки, було єдиною маленькою розвагою, яку нам вдалося знайти в її новому становищі.
Близнючки? Вони дуже спортивні. Відчиняєш шафуа звідти ціла злива футбольних мячів, хокейних ключок і бадмінтонних сіток. Вони постійно намагаються залучити мене, наче я якась бідолашна сирітка, і вони хочуть, щоб я почувалась як удома, щоб ми були подружками чи кимось іще, повязаними лакросом. Вони такі: «Біллі, виходь і пограй із нами в лакрос!» А я їм: «Це що, школа? Я не граю ні в які ігри, якщо їх немає в розкладі». Як не гляну, завжди вони у своїх спортивних ліфчиках, із підігрівом, чи охолодженням, чи ще щось. Їхній батько такий самийніяк не припинить жбурлятися речами. «Біллі! Лови!» «Ні,кажу,просто передайте це мені». Коли він не жбурляється в людей, вони сидять і дивляться крикет, цілими днями.
Що, і мама теж?
Еге, хоча видно, що в неї очі скляніють за три хвилини. Вона називає це «зробити спробу», а я«спільництвом». Вона навіть грає в гольф. До речі, про перехід на темний бік. «Доки ми тут гості, важливо зробити спробу». Тобто цей грьобаний гольф!
Лайка Біллі, соромязлива та униклива, була ще однією новиною. Це здалося мені неправильнимнемов малюк, що намагається курити. Зніяковівши, ми обоє глянули на дім.
Хочеш увійти?
Ні. Облишмо їх. Татодосі Божевільний тато?
Відчинивши дверцята машини, я прослизнув на заднє сидіння, крадькома, неначе інформатор.
Здебільшого він у порядку, а тоді стає трохи одержимим, допізна не лягає спати та пє, чого не мав би робити зі своїми пігулками. Інколи я його цілими днями не бачу.
Зсередини будинку ми почули підвищений голос мами, гримання шафок.
Ненавиджу бути тут. Тобто я і раніше ненавидів, але зараз справді ненавиджу.
Біллі потяглася назад і погладила мою руку.
Будь сильним, брате мій,промовила вона бундючним тоном із «Зоряних воєн». Ми обоє розсміялися, і я вперше спробував дещо інше.
Я сумую за тобою.
О, будь ласка,промовила вона, а тоді:Я теж.
Але тут мати вийшла з будинку, грюкнувши дверима, а батько негайно розчахнув їх, щоб мати змогу грюкнути ними опісля. Він стояв у дверях, схрестивши рукивласник ранчо, що захищає своє обійстя. Я вистрибнув із машини, хряснув дверцятами тежчи ми колись іще зачинятимемо дверцята мяко?і одразу ж мама врубила режим каскадера. Колеса закрутилися, двигун надмірно завив, вона пустила машину заднім ходом, а тоді поїхала геть.
На мить я помітив, як Біллі, випнувши підборіддя, крутить указівним пальцем біля скроні, а тоді підняв руку й пішов у дім, назад до своєї команди.
Гра в імена
Уперше за кілька тижнів я завів будильник.
Але з якоїсь причини сон уникав мене (форма носа, відтінок синього, великий вигин, точне розташування), і в ці неспокійні години я склав собі план: прийду туди о девятій тридцять, долучуся до всього, що вони в біса там роблять, у перерві на чай, щонайпізнішев обідній перерві буденно підійду до Френ, попрошу в неї телефон, а потім, щойно він буде у мене, утечу, як Індіана Джонс із кургану.
Я репетирував те, що міг сказати: «класно ми вчора з тобою поговорили», «як твоя нога», «слухай, гей, я хотів спитати» Можливо, я навіть бурмотів ці слова вголос, експериментуючи з: «Може, нам випити кави?»намагався розтягувати слова на американський манір. «Випити кави»? «Піти на каву»? «Як щодо кави»? «По каві»? Якщо «кава» спричиняла стільки тривоги, може, мені запросити її на чай, але «випити чаю»це щось із лексикону людей у дамських капелюшках. Чай позбавлений смаку й сексуальності, а каватемніший, пянкіший напій. У чайній «Сільський коровай» були кавові апарати, і я уявив Френ із філіжанкою в руціяк вона грається з кубиком цукру, доки я розповідаю ту саму історію, а тоді відкидає голову з раптовим сміхом, коли я натискаю кавовий прес, немов детонатор. «Гей, може, нам піти в інше місце, випити чогось справжнього?»
Але куди ми підемо? Точно не сюди, до дитячих ліжок і пожильця з нервовим зривом на дивані. Але ж Френ Фішер не з тих дівчат, кого можна водити на гойдалки в Парку Собачого Лайна, із сидром чи без. Чи буде не по-джентльменськи запропонувати їй сидру? Може, якогось закордонного світлого пива, шикарного, не в бляшанці? Чи варто додати трохи горілки в пляшку з відкручуваною кришкою? Чай чи кава, світле чи горілка, пляшка чи бляшанка? Я заснув о шостій і прокинувся за будильником о восьмій, устав і пішов у душ, щосили намагаючись не розбудити батька, благаючи воду литися тихіше, а потім поголився з уважністю хірурга. Взяв дезодорант Lynx, модель під назвою «Ацтек» («то ось що їх викосило», казав батько, нюхаючи повітря), і розбризкав на себе мало не всю пляшку, чого вистачило б, щоб укрити кожну пахву шаром завтовшки із глазур на весільному торті. Він навіть хрускотів, коли я опустив руку.
Заклинивши ноги під краєм койки на тюремний манір, я вирішив зробити пятдесят підйомів на прес у надії на миттєві результати, а зумів зробити лише двадцять, щоразу ялозячи головою об плінтус. Закинув до рота два тости й написав квапливу записку про те, що мене не буде цілий день, але без подальшого поясненняяк я міг пояснити?а тоді осідлав велосипед і повторив свою подорож із Текерей-Кресент, через вулицю Форстера, а потімКіплінг-роуд, уздовж вулиці Вульф, потім Ґаскелл, Бронте, а даліТомас-Гарді-авеню, кільцевою дорогою та крізь рев естакади в годину-пік. У передмісті муніципальний білий знак позначав межі міста поряд із його щирим гаслом «Добре місто» (латиною, «Bonum Oppidum»)певно, єдиним, чим вони могли відбутися.
Я їхав тихими дорогами, повз тунельні парники й крізь житні поля, уже не такий упевнений щодо напрямку. Занадто рано звернув, відтак повернувся тим самим шляхом, зупинився навпроти бетонної автобусної зупинки на вуличці, затіненій низькими гілками. Перетнув дорогу й почав дертися вгору.
День був уже спекотний, сонце прорізало крони дерев. Підіймаючись стежкою, задихаючись і хекаючи, я завважив сліди, але захотів зявитися більш урочисто, тому дерся далі, аж доки не побачив маленької сторожки, стилізованої під епоху Тюдорів. За деревяними воротами у пять поперечин підїзна доріжка звертала крізь лісовий масив, що відокремлював будинок від вулички. «Маєток Фолі», стверджувала табличка. Я наліг на педалі, але рінь під колесами ковзала, тож я здався і пішов пішки. Підїзна дорога вела до краю лісу, а тоді розширювалася, виводячи на галявину між старовинними тисами.
Це був типовий для графства маєток, мішанина великих хітів архітектури за останні тисячу роківколони й портики, усіяні діамантами подвійні склопакети, камяний тиньк 1930-х між приклеєними балками, супутникова тарілка, що стирчала з плюща. Був би я більш обізнаним, можливо, мене б це так не вразило, але я бачив лише розміри маєтку, його ізольованість та очевидний вік. Ще ніколи я не почувався таким порушником, як зараз, і очікував, що хрускіт гравію підніме на ноги собак. Шукаючи, де б залишити велосипед, я помітив оздоблений ставок із золотими рибками, покинуті молотки для крокету, голубник, і всю цю розкіш псував лише старезний фургон «Транзит» із двома масками над барвистою стрічкою, зображеними на його боціобидві маски сміялися зі слів «Театральний кооператив Пять сажнів». Із задніх дверей вивалилася фігура, що тягла два великі пакети. Я завмер, але Айвор помітив мене й одразу кинувся назустріч.
Приві-і-іт! Це ж наш загадковий учорашній гість! Я знав, я знав, що ти не зможеш не повернутися. Просто кинь свій велик отам, тут цілком безпечно, і візьми один із цих пакетів, добре?
Пакет був повен мячів із пінопластовою набивкою, крісел-мішків, булав для жонглювання і, що насторожувало, різноманітних капелюхів.
Ненавиджу бути гівнюком, але я забув, як тебе звати.
Чарлі.
Знав, що щось таке. Чарлі чи Чарльз? Але не Чак, ні? Ти явно не Чакового типу.
Чарлі.
Гаразд, Чарлі, ходімо!він показав дорогу, труснувши волоссям.Багато займався драмою?
Ні, це Я лише це нове для мене. Я просто пробую свої сили.
Свіже мясце! Що ж, ти полюбиш театр, я це знаю. Ну ж бо, приєднуйся до нас!
Ми попрямували на звукповільне ритмічне плескання та ляскання, перетнули двір і вийшли в широкий зелений простір, обрамлений, я так гадаю, східним і західним крилами.
Велика галявина, на якій ми створюємо нашу прекрасну Верону. Важко повірити, знаю, але зачекай і побачиш. А ось і вони!
Компанія сиділа великим колом, схрестивши ноги, і плескала себе по стегнах у стійкому ритмі 4/4. Ритм збився, коли я наблизився. Мигцем побачив Люсі Трен, яка насупилась і щось прошепотіла Коліну Смартуключовій фігурі таємничого Товариства драми Мертон-Ґрейндж, який сидів, роззявивши рота від подиву. Побачив, як Гелен Бівіс усміхається і хитає головою, а у профіль, сміючись із якимось хлопцем, сидить Френсіс Фішер. Вона яскраво всміхнулася, промовила самими губами: «Прийшов!»чи, може: «Ура!»,але я відвів очі. Такою буде моя тактика: відсторонений, безпристраснийпросто собі хлопець, якому до душі театр «Спорт», ось і все.
Гаразд, тиша всім, заспокойтеся. Очі на мене! Очі! Я хочу бачити всі ці очі, люди!
Розчепіривши пальці літерою V, Айвор указав на свої очі.
Гаразд, мені приємно повідомити, що ми маємо запізніле доповнення до нашої компанії. Усі привітайтеся із Чарлі, Чарлі
Льюїсом.
Привіт, Чарлі Льюїсе!хором промовили вони і, опустивши голову, я підняв руку й протиснувся між незнайомців у колі.
Ми поки що не знаємо, кого гратиме Чарлі; поговоримо про це пізніше. Наразі поробимо деякі вправи, так? Так?
Так!
Тоді цього ранку Аліна поговорить із нами про рух!
Аліна поклала руки на коліна й зігнула лікті під кутом 90 градусів.
Поговоримо про те, як ми несемо себе, про те, як ми тримаємося, незалежно та у звязці одне з одним, як дихаємо, як рухаємося крізь цей світ, теперішній і живий, реагуємо природно і спонтанно на інших. Адже ми говоримо одне з одним не лише словами, так? Ми можемо сказати щось, не розтуляючи рота. Спілкуємося тілами, обличчями, і навіть коли не рухаємосявона завмерла й прошепотіла:Ми. Все одно. В русі.
За звичайних обставин я б знайшов із ким поглузувати, але, оглядаючи коло, бачив серйозні, зачаровані обличчя. Лише Люсі Трен глянула мені в очі з телекінетичною силою, яка промовляла без слів. Тобі тут не місце, нібито казала вона, ти за ворожою лінією у краденій уніформі, і тебе буде викрито. Якби я побіг назад, до свого велика, то міг би зникнути за тридцять, може, двадцять секунд, але, озирнувшись, упіймав погляд Френ. Вона всміхнулась, і на мить мені здалося, що я бачу, як вона схрещує очі. Я розсміявся, а коли отямився, ми всі були на ногах, струшуючи напругу з руктрусь-трусь-трусь, геть її,а потім крісла-мішки почали по-справжньому літати.
Ми грали в «Кидай-лови» і в «Папугу». Грали в «Слідкуй за моїм носом», у «Каракатицю» та «Вазу фруктів». Грали в «Кожен, хто?» і «Оранжевого орангутанга», і в «Зіп-Зап-Зоп», і в «Ключника», а потім у «За ланцюгом» і «Панічну атаку», у «Це не мій капелюх» і «Привіт, малий песику»,і доки інші сміялися, жартували й стрибали довкола, я прагнув атмосфери пересиченого усамітнення, як старший брат на дитячому дні народження. Все, чого я хотів,це номер телефону. Я навіть мав у кишені ручку, і раз у раз вона тикалася мені в черево, нагадуючи про себе. Номер телефонуі більше я цих людей не потурбую.
Але важко лишатися холоднокровним під час гри в «Так, ні, банан», і надто скоро ми знову щось із себе струшувалитрусь-трусь-трусь, а потім розбилися на пари й стали вдавати дзеркала. Я кинув оком на Френ, яка була в парі з Коліном Смартом, і їхні долоні були складені разом, тоді як моїм дзеркалом виявився чоловік середніх років, великий, червононосий та рожевощокийсправжнісінький веселун-мясник біля місцевої крамниці.
Привіт, я Кіт. Ти дзеркало.
Він підтягнув і струснув штани свого спортивного костюма, щоб упорядкувати їхній вміст, коли розпочалася вправа.
Я граю отця Лоренцо,краєм губ прошепотів він, прикладаючи один, а потім інший палець собі до носа. Я зробив те саме.Через це, напевно
Він поклав руку собі на голову, яка була лиса, але з віхтем волоссятака собі тонзура в кіношного монаха. Я повторив.
Мене перетягнули сюди з «Лейксайдських гравців». Бачив які-небудь вистави в Лейксайді? «Скрипаль на даху»? «Свідок обвинувачення»?він розслабив щелепу так, що та відвисла, і став вистукувати ритм по щоках. Я зробив те саме.Сам не знаю, що думаю про цю зворушливо-чуттєву дурню. В Лейксайді ми б уже поставили перші три акти. Але що є, те є.
Зараз наші носи торкалися, і я відчував, як пахне кавою в нього з рота.
Треба дивитися на світ ширше, адже так?
Не розмовляти, будь ласка! Якщо говорите, ваше дзеркало має говорити теж!
Кіт поплескав по щоках, посмикав себе за вуха, приклав пальці до носа, і я подумав: «Чому моє відображення не може просто стояти спокійно? Що як вона мене побачить?»
Гаразд, міняємося парами, будь ласка!
Але вона мене не бачила й навіть не поглядала в мій бік, натомість мене було вкинуто в черговий акт вимушеної близькості, цього разу із хлопцем на імя Алекс: чорним, дуже високим, кощавим, із витонченим, утомленим від життя і зрілим обличчям старшокласника. Ця вправа називалася «скульптор і модель». Алекс оглянув мене з голови до ніг.
Гадаю, Чарлі,сказав він,найкращі результати тут ми отримаємо, якщо я надаватиму позу тобі.
Гаразд.
Не опирайся мені.
Вибач.
Ти опираєшся, ти маєш гнутись і лишатися так.
Я намагаюся!
Ти чиниш спротив.
Ненавмисно. Я намагаюся не
Боже мій, ця напруга у твоїй шиї
Вибач.
наче вузлом завязано,він потицяв мені шию пальцями.
Ой!
Я тебе напружую?
Ні.
Тоді розслабся!
Я просто ніколи не робив цього в такій кількості.
Ні, це я зрозумів,сказав він, щипаючи мене за литки.
Може, я міг би бути одним із тих манекенів, які просто лежать на підлозі.
І де в цьому розвага? До того ж я тут скульптор. Ну ж бо! Роби як я кажу!
Гаразд,мовив Айвор, плескаючи в долоні.Скульптори, подивимось на вашу роботу! Алекс і Чарлі перші.
Вони зібралися навколо. Я був Ерос, який балансує на одній нозі, з луком і стрілою в руці, і краєм ока бачив, як Френ і Гелен Бівіс підіймають підборіддя і оцінювально кивають.
Десять хвилин, народ! Десять хвилин, будь ласка!
На подвірї компанія зі сміхом і жартами зібралася навколо бака кипяченої води. У тій версії, в якій я уявляв собі цей день, я міг спокійно поблукати довкола, привітатись і влитися в групу, однак упевненість у собіне важіль, за який можна смикнути, і в реальності ця подорож здавалася надто віроломною і обтяжливою, а відстаньвеличезною. Може, мене приймуть, а може, я відскочу від краю і гвинтом полечу у прірву. Найкраще стояти тут, не зводячи очей із пластикової чашечки води в руці.