Я нібито розгублено втупився у підлогу, затримавши руку на півдорозі до губ (як часто я торкався кінчиками пальців до нижньої губи і повільно по ній водив, обмірковуючи щось). Ось і зараз я майже зробив цей жест, але вчасно себе зупинив. Містер Блублері сумно всміхнувся і надривно відповів:
Звісно, містере Коваленко.
Справді? я швидко перевів здивований погляд на директора, не розуміючи, чому так легко все вдалося.
Так, містер Блублері підступив до мене і приязно поклав руку на моє плече.
Вельми вдячний вам, я спрямував ошелешений погляд на директорову руку на моєму плечі та здивувався ще більше, коли чоловік поплескав мене нею по плечі.
Через двадцять хвилин я їхав у власному авто, а поряд, на пасажирському кріслі, лежала куля. Упродовж дороги я тільки те й робив, що кидав на неї погляди, ніби очікуючи, коли та покаже ще якісь слова. Проте отвір залишався порожнім, а у склі відбивалося небо.
Я прокручував у голові все, що сталося зі мною за ці два дні, хотів розкласти по поличках. Адам надіслав мені передсмертну записку, зачепив за живе, хоча знав, що я зясую імя відправника. Він також знав, що я вийду на нього, але відсоток того, що навідаюся, був зовсім незначним. Тоді на що Адам сподівався? На мої людські почуття і дещицю цікавості? Чи, можливо, йдеться про спробу завдати мені болю через акцент на моїй причетності до його вбивства. Так би й було, так майже і є, а проте є ще дещо. Ці ранкові новини з поліції. Мою сімю було навмисно вбито, і камери спостереження на СТО показали людину, мені знайому До мене це дійшло. Це був він Адам. У відділку я не відразу його впізнав, але сьогоднішній день змусив мене пригадати це обличчя.
Отже, Адам був ще й хорошим механіком. Чорт, він не перестає мене дивувати. Улаштувати вбивство моїх 33 %! Але навіщо? Якщо заради помсти, тоді нехай, у таке я б ще повірив. Однак це ж Адам, і хай як я не ставився до нього, але був певен: він цього не робив. У нього були чудові стосунки з моєю дру дружиною.
Після візиту на фабрику запитань мало би зменшитися, але натомість побільшало. Адам не був тією людиною, яка здатна на помсту, вбивство та самогубство. Хоча може, я й помиляюся. У хвилини слабкості та розчарування людина здатна на будь-які вчинки. Наскільки ж потрібно опуститися на життєве дно, щоби наважитися на самогубство? Наскільки? Мій погляд знову ковзнув по кулі, а совість почала нашіптувати не найкращі слова. Він упав на дно життя, і це я підвів його до краю, поклав руку на плече і штовхнув униз. Він летів і впав через мене. Невже я такий поганий? Невже й справді вся вина на мені? Я підштовхнув людину до найгірших гріхів. Змусив мучитися в цьому світі. Та ні. Ні. Ми самі ухвалюємо рішення, що стосуються нашого життя, тож якщо нас кидають на дно, ми повинні вибратися з ями, чого б це не вартувало.
Я їхав назад до офісу. Увага на дорогу та класична музика, що лагідно лилася з динаміків, розслабляючи мене, вимели з голови всі думки. Проте ненадовго.
Я завернув на стоянку та заглушив машину. У салоні запала тиша, але я не поспішав виходити. Мене щось утримувало на місці. І те щось, отой тягар, лежить поряд. Куля, що, здавалося, стежить за мною. Вона мала відбиток Адама і занадто багато спогадів.
І хай би як я намагався виправдатися, але Ми відповідаємо за свої рішення, а ті деколи повязані з кимось іще. Коли маєш владу, мусиш визнавати, що твої рішення не завжди правильні. Мусиш розуміти, що в кожній дії людина керується власними амбіціями і думає передусім про себе. Влада пянить і позбавляє розсудливості. Я оступився. У цьому була й моя вина. Частково. Частково, бо знову ж таки, ми самі обираємо власний шлях.
Це було його рішення, Андрію. Тільки його. Він сам обрав шляхобірвати життя. Проте й моя провина є в цьому. Мені не потрібно було забувати, що я відповідаю за наслідки своїх рішень я проговорив це все у дзеркало заднього огляду (мої блакитні очі здавалися такими неймовірно яскравими та глибокими, ніби я говорив до власного серця), подивився на кулю й зовсім тихо додав: Адаме, якби ти знав, як мені жаль. Але тобі від цього краще не стане Пробач.
15 %
Найскладніше в цьому світі час. Його не можна повернути, зупинити чи змінити. Його завжди мало і ніколи не буває багато. «Скільки б я міг устигнути»завжди виникає наприкінці, із розумінням, що не зробив багато з того, що здатне змінити майбутнє.
Час не можна побачити, він залишається в закапелках памяті як знак про прожите життя. Адже мить для когось може бути короткою, а для когосьбезмежно довгою. Змінити плин життя, обертання всесвіту можна швидше за мить, але побачитиніколи, бо смерть швидша за все.
Тому я й прийшов до тебе. Ти б не пізнав ціну часу, якби не сидів на піску, серед крупинок, наповнених твоїми спогадами. Хвилинами раніше ти споглядав, як палало збудоване тобою королівство. Те, що ти плекав роками чи навіть століттями, згоріло за кілька митей. Язики полумя жадібно лизали будівлі, пожираючи твої старання, перетворюючи їх на попіл, а тойна крупинки чорного піску, що зберігав у собі твої спогади.
Усе, що ти так дбайливо споруджував, продумував до дрібниць, покладаючи роки життя, було поховано неймовірно швидко. Та швидкість знецінювала кожну вкладену в твою роботу годину. Вона зрівняла із землею твою працю.
Це було занадто легко для мене, хоча й здавалося, що я згаяв на свій план надто багато часу. Дивися, все, що ти так довго вибудовував, убив вогонь, який я так довго зігрівав. Ми обидва довго йшли до мети, і обидва так швидко стали свідками його провалу й успіху. І в цьому є свій шарм і горе. Усе сталося так швидко, що я не втамував спраги, а ти не усвідомив помилки. Ми обидва помилились і не навчилися, пішли шукати інший шлях, забувши про те, що час усе розставить по місцях: моя б жага втамувалася, а ти би знову взявся за будівництво міста з чорних крупинок.
Але ж ні. Час минув, залишивши шрами, згаслі надії та зерно уроку, яке для нас із тобою проросло так пізно. Адже я прийшов зруйнувати і зруйнував, а ти, понівечений болем, дивився на це й не міг зупинити. За мною тоді була сила, а за тобоюсліпота, самовпевненість, яка росла століттями і розцвіла так невчасно.
Я хочу, щоб ми зараз разом прокрутили той момент, коли королівство палахкотіло. Думаю, ми обидва дозріли до того, щоби без болю та презирства повернутися в той момент.
Памятаєш іскру, яка перша впала на підлогу? Адже не я запалив її, а ти. Я лише підніс її до тебе, а ти відкинув, хлюпнувши презирством. Проте чи міг ти тоді зрозуміти, що для полумя потрібна мала іскра? Хто знав, що вогонь візьме граніт і той запалає? Ти був самовпевнений. І тоді не покликав на допомогу, все сам та сам. І що? Ти бачив, як горіла зала, і думав, що далі вогонь не піде? Таж іскра того дня була не одна. Усе давно було готове горіти.
І ти побачив, як вогонь перескакує на інші частини королівства. Ніхто не хотів рятуватися, вони взяли вогонь, віддаючи тіла, перетворюючись на попіл. Ти не замислювався тоді, чому так сталося? Ти раптом усвідомив, що потрібно рятувати своїх людей, але було пізно. Не можна врятувати тих, хто бажає смерті. Тоді вода перетворювалася на пісок і всі, кого торкнувся вогонь, не кричали. Вони мовчки приймали свою долю і дивилися на Короля. Лише він не горів. Твоя доля була в іншомувідчути втрату, пізнати біль.
Горіло все. Падали будинки, палали ворота й мури. І навіть ти втратив віру, сидячи серед полумя, бо думав тільки про смерть, а вона все не приходила. А я стояв і насолоджувався часом, подарованим мені за свої страждання. І лише коли згасла остання жарина, я зміг подивитися на тебе. Але ти був не готовий. У погляді твоєму світилося нерозуміння. Ти лютився чи то на себе, чи то на мене: я ж бо невчасно почав місію, не в той момент навідався до тебе. Тоді я й пішов, залишивши тебе на згарищі власних утрат.
Але, друже мій, я повернувся. Час минув. Для менелише мить, для тебеціле життя. Ми засвоїли з тобою урок, різний для кожного. Тепер я досвідчений, упевнений, сповнений сил. А в тобі час залишив зерно, яке повинне прорости. І я прийшов допомогти йому пробитися, розкрити пелюстки і подивитися на сонце.
Адже прожитий нами часцінний. І хай би як нам здавалося, що в ньому було багато непотрібних дірок, це лише наш субєктивний час. Його занадто мало, а іноді й зовсім недостатньо. І хай як би нам не здавалося, що життя відбирає його Завжди, памятай це, завжди у нас є достатньо часу, щоби скористатися ним для нашого блага.
Тому, мій друже, у нас із тобою ще є час. І я прийшов, аби скористатися ним. Створена тобою досконалість упаде, і у нас є на це час.
16 %
Я опускаю руки. Світ переміг. Мене гнітить кожна секунда цього жалюгідного існування. Це мій вибір. Я йду, хоч і не знаю, що на мене чекає попереду. Прощай, мій неідеальний світе!
Останні слова людини, яка вирішила піти з життя. Як же треба зневіритися в усьому, щоби знайти в собі сили розірвати звязок із реальним світом. Це питання не раз виникало в Девіда на місці скоєння самогубства. Кажуть, що той, хто стоїть над цією прірвою, мовчить про свої наміри, а той, хто відкрито говорить, ніколи на це не зважиться. У своєму горі він забивається в темний кут свідомості, закривається від усіх і помирає у муках від шаленого душевного болю. Для Дербі це жахливіше за вбивство, скоєне чужою рукою. Щоби піти проти власного життя, потрібно мати багато сил і впевненості у своєму рішенні.
Детектив сховав передсмертну записку до кишені. Він не звернув уваги на її синій товстий папір і буквибілосніжні, з бездоганними лініями. Зараз Дербі перебував у квартирі померлого. У кожній кімнаті снували полісмени, які проводили обшук, знімали відбитки пальців чи фотографували речі для звітності.
Девід був приємно вражений квартирою, оформленою в англійських традиціях. У кожній деталі тут відчувалася добротність, теплота та затишок. Усе вказувало на достаток господаря, хоча той працював на не дуже високо оплачуваній роботі (це наштовхувало на здогад, що помешкання він отримав у спадок). Полісмен міркував, що Адам мав непоганий смак і відчуття стилю, відповідально ставився до вибору кожного елемента інтерєру. Меблі, хоч і масивні, не були позбавлені витонченої вишуканості й елегантності, а елементи обробки вирізнялися якістю. Цей приємний стиль простежувався й у легких квіткових орнаментах, декоративній різьбі, вигнутих лініях ніжок та інших деталях.
Коридор з деревяними панелями було виконано в коричневих кольорах. Тут стояло кілька столиків з фігурними ніжками, а на нихвазони, зелень яких майже торкалася підлоги. На столиках лежали старі пожовтілі газети. Полісмени уважно вивчали їх, намагаючись знайти відбитки пальців.
Із цього невеликого коридорчика сходи вели нагору, до інших кімнат. Грубі поручні губилися на тлі інтерєру, зовсім не перебираючи на себе увагу. Девід піднявся ними і рушив до перших на шляху дверей. У кімнаті стояв полісмен і фотографував деталі. Спалахи освітлювали кімнату. Попри розсунуті фіранки тут було темно: небо затягнуло важкими хмарами і здавалося, що на місто опустилися сутінки.
На кухні панував ідеальний порядок. У центрі кімнати на деревяній підлозі лежав зеленого кольору килим із геральдичними візерунками. У меблях переважали строгі, чіткі лінії. Виготовлений із натурального дерева кухонний фасад пасував до стільниці з темного каменю. Оздоблені світлою цеглою стіни гармоніювали з меблями, а фіранки на вікнахіз відтінком килима. Свіжості приміщенню додавала папороть, що вишикувалася на підвіконнях у білих квадратних горщиках. Девід зловив себе на тому, що уявляє Адама, який зранку готує тут собі вівсянку
У холодильнику повно їжі, сер, фотограф відволікся від процесу знімання і відчинив дверцята холодильника. Справді, полички ломилися під вагою продуктів, здебільшого свіжих овочів і фруктів. Не скидається на те, що він збирався піти з цього світу.
Це трохи дивує, промовив Дербі. Він оглянув бездоганний лад на кухні й замислився. Все таке чисте
І що ще дивно: геть мало відбитків, підсумував фотограф.
Де Річард?
У кабінеті.
Уже на самому порозі Девід ще раз обвів кухню поглядом. Усе в ній дихало чистотою і незримим відчуттям живого, попри те, що хазяїн більше ніколи не ввійде сюди. Усе здавалося надто живим Детектив покинув кімнату, ступивши до наступної.
Вітальня дуже відрізнялася від кухні. У ній переважали насиченіші барвибордові. Меблі були з темного дерева, обтягнуті добротною тканиною, на декілька тонів темнішою за деревину. Найбільше привертав увагу камін, над яким висіла картина із пейзажем осіннього лісу. Жовті та помаранчеві відтінки на тлі коричневих дерев гарно поєднувалися зі шпалерами, укритими чорним орнаментом, який зображував птахів, що сидять на гіллі. На самому каміні стояли книги зі старими, місцями потертими палітурками, що обсипалися та залишали на поверхні сліди. Звісно, тут також стояв вазон, цього разумаленьке мандаринове дерево з крихітним плодом на гілочці. Було видно, що хазяїн за ним доглядав. Біля каміна лежали гіркою дрова для розпалу. Навпроти каміна, на круглому й товстому бордовому килимі, що добре поглинав пил, розмістилися крісла. Між ними стояв журнальний столик із настільною лампою. Поодальдовгий, оббитий тією самою тканиною, що й крісла, диван. Позад нього височів громіздкий комод із золотавими, потертими від довгого користування ручками на кожній шухляді.
Попід стіною стояла книжкова шафа. Там не виднілося жодного видання, повязаного з діяльністю господаря, натомість було представлено цінне надбання класичної літератури у вишуканих обкладинках. Вбудований у стіну телевізор прикривали деревяні дверцята (такий задум давав змогу не псувати сучасним виглядом автентичну атмосферу кімнати). Під ним ховався невеликий бар, що містив здебільшого відбірні сорти віскі, за своєю ціною вони далекі від дешевих. Масивні оксамитові штори пишними хвилями спадали на вікна. Це приміщення не залишало сумнівів, що його мешканецьдалеко не простак.
Тепер сюди перебралися полісмени, що були в коридорі на першому поверсі. Вони фіксували відбитки пальців і вивчали деталі, що їх зацікавили.
Минаючи спальню, Девід зупинився і відхилив двері. У кімнаті переважали зелені барви. Широке ліжко, припасоване посеред кімнати, поближче до вікон, вражало кількістю маленьких подушок, які відрізнялися одна від одної відтінком зеленого кольору. Покривало з дорогого матеріалу мало геометричний візерунок, що перегукувався зі шпалерами, на яких, здавалося, проглядався такий самий. Висока шафа, зараз відчинена, зберігала викладені в ідеальному порядку речі та вишикувані на одній поличці пари взуття.
Сер!
До Девіда долинув знайомий голос. Це був Річард, його помічник. Детектив повернув голову й побачив самого помічника. Той мав дещо збуджений вигляд (Девід навіть подумав, що годилося б навчити хлопця якось стримувати емоції).
Я вас скрізь шукав. Ходімо до кабінету Адама, там більше цікавого.
Річард Вайлд був доволі високим хлопцем спортивної статури, що дуже ретельно ставився до фізичної підготовки. Він постійно вкладав своє темно-каштанове волосся та фіксував його гелем, аби зачіска трималася до кінця дня. Хлопець справді приділяв багато уваги своєму зовнішньому вигляду: носив ідеально випрасувані сорочки з неймовірно накрохмаленими комірцями та щодень голився (це викликало особливу повагу в Девіда, який частенько цим нехтував). Річард мав такі густі чорні брови, що іноді здавалося, наче вони живуть окремим життям. Ніс прямий, із трохи задертим догори кінчиком, що надавало цьому насправді скромному хлопцеві дещо гордовитого вигляду. Світло-карі очі за певного освітлення здавалися геть жовтими.
Уже йду.
Хлопець зник за дверима, не дочекавшись, коли детектив піде слідом за ним. Девід неквапливо рушив до кімнати. Цікаво, що кабінет певною мірою не вписувався в загальний інтерєр квартири. На відміну від попередніх кімнат, стіни тут були синього, більш яскравого кольору. На всю стіну позаду робочого столу простягнулася шафа зі скляними дверцятами, за якими знову стояли книги. Доволі довгий білий стіл з невеликими шухлядами було зроблено з добротного дерева. На ньому лежали ноутбук, блокнот і кілька ручок (Знову ця бездоганність!). На підлозі традиційно розстилався гарний килим, цього разу із більш пухнастою текстурою. Навпроти столу, біля протилежної стіни, стояв білого кольору диван. Вікна прикрашали штори з легкого текстилю, крізь які пробивалося світло. Не обійшлося й без вазонів, що прикрашали кімнату, роблячи її більш затишною.
За ноутбуком уже працювали хлопці. Вони зламали систему і тепер вивчали файли в її памяті, щось копіюючи на знімні диски. У кімнаті товпилося багато людей, які досліджували кожен її куточок на наявність чогось підозрілого.