Ліве чи праве? раптом запитав Девід. Коваленко повернувся до нього, піднявши ліву брову від здивування, і Дербі поквапився уточнити своє запитання: На правому чи лівому плечі Феміди ви сидите й шепочете їй на вухо?
Ліве після секундного вагання відповів Андрій. Хотілося би бути голосом, який лунає з голови Голосом розуму. А ви? Ведете її вдень чи вночі?
Боюся, що вночі, зітхнув полісмен. У темряві, тому що в ліхтарику сіла батарейка, а день забронювали собі інші можновладці.
Така ось дивна розмова відбулася між ними. Девід ніколи не вирізнявся глибоким мисленням, але розмови з Ендрю, з усіма метафорами та риторичними запитаннями, давалися йому легко. Щойно за Коваленком зачинилися двері, Дербі замислився. Ще вранці він так захоплено розповідав колегам про нові зачіпки в цій справі, не міг знайти собі місця, поки не прийшли результати експертизи на підтвердження достовірності чеків і відео, а зараз відчував дивний спокій.
Спочатку холодна реакція Коваленка на інформацію його вразила. Ба навіть розлютила. Він очікував на вихор емоцій, злість, розпач і смуток, а натомість побачив спокій і холодну зосередженість. Чи чекав він, що Ендрю кинеться дякувати йому? Так. Девід навіть наготувався заспокоювати чоловіка, але цього робити не довелося. Усе минуло якось надто нейтрально. Спочатку Дербі навіть було вирішив, що Коваленко не любив свою сімю, але швидко відкинув таке припущення. Кутики полісменових губ піднялися в сумній усмішці: чоловік усвідомив, що за крижаним спокоєм Ендрю ховає свій невимовний смуток. Не всі люди здатні на емоційні вияви чи демонстрацію слабкості перед сторонніми. Знаючи силу особистості Коваленка, можна було сміливо здогадатися, що він не виставлятиме напоказ істинні почуття.
Сьогоднішній день не мав бути спокійним. У відділку кипіла робота. Усі мали власні справи та працювали над важливими завданнями. Тому в Девіда не було часу на відпочинок. Щойно Ендрю зник за дверима кабінету, на порозі зявився полісмен із жовтим конвертом у руках. Він збуджено вигукнув:
Ми ідентифікували його
Хто він? нутрощі в Девідовому животі скрутилися в тугий вузол від недоброго передчуття.
Ох, босе працівник дістав із конверта аркуш, на якому було написано досьє на працівника.
Не може бути, тихо зронив Дербі й трохи зблід, побачивши обличчя підозрюваного.
12 %
Я нарешті відчував спокій, але й провину водночас. Це була не помилка інженера, і життя не підвело мене, просто хтось захотів мені нашкодити. Йшлося про гру інших людей, а не про помилку всесвіту. Я радів і слухав докори сумління, яке осуджувало мене за такі думки. Увесь час я картав себе, що десь припустився помилки. Можливо, у виборі дружинивона не так ідеально мені підходила, тож доля просто відібрала її у мене І раптом усе стало на свої місця. Це було чимось новеньким. Мимовільна відраза, яка розчинилася так швидко, що не залишила на мені свій слід.
До реальності мене повернув пронизливий вітеря оговтався й подався до машини. Мені хотілося залагодити всі справи впродовж обідньої перерви, тож я вирішив пожертвувати їжею заради візиту в минуле. Підійшовши до машини, я перевірив колеса, гальма, рівень мастила Усе було чудово.
Я завів машину і поїхав у бік промислової частини міста. Стискаючи міцніше кермо, я почав перебирати у памяті факти з дуже далекого минулого. Моє знайомство з Адамом завязалося ще на початковому етапі діяльності компанії, тоді, коли я набирав штат працівників. У своїй справі Адам був чудовим фахівцемобрав правильний шлях. Здавалося, він мені підходить, ми можемо стати чудовими друзями. Нейсклі прямував до абсолюту, ідеального життя, мав чудові якості й умів їх застосовувати. Ми нібито рухалися з ним в одному напрямку. Талановитий, він, безперечно, завжди прагнув більшого, і я міг дати йому це. Я захоплювався ним і водночас
Він був більше ніж професіонал. Щось було у ньому Він відчував кожну справу, ішов проти логіки і вигравав. Любив ризик. Бачив те, що не помічали інші. І була в цьому якась магія. Адам досягав усього легко, крок за кроком торуючи шлях до вершини успіху. Справи він закривав у рекордно короткий час, колектив його обожнював. І попри те, що йому було далеко до ідеального голосу, постави, шарму він усім подобався. Я не розумів, чому люди тягнуться до нього, а йому так легко вдається завойовувати їхню довіру, вливатися у будь-яке товариство.
Я дивився на нього і не міг розгадати секрет його успіху. Він жив за іншими формулами, правилами та законами, ніж я, але ж мої більш довершені й універсальні! Я взяв їх не з неба, а після довгих вимірювань, обрахунків, аналізу літератури та власне людей. Мої формули, створені самою природою та всесвітом, ідеально підходили для життя, але відрізнялися від його принципів. Мій аналіз його життя не приводив до якогось одного висновку. Воно навіть не піддавалося логіці, вибивалося з того, що я бачив навкруги, та нагадувало суцільний хаос.
Мене це нервувало. Я так довго йшов до цього, аж тут хтось показує, що він живе зовсім інакше і досягає того самого, що й я? Ні Це було зовсім неправильно. Вперше за життя я відчував заздрість Я відчував ненависть Я тримався, намагався реагувати стримано. Кожен живе так, як йому подобається, тож не варто вважати, що тільки я маю рацію. Але Я все ж таки маю рацію щодо багатьох речей!
Я тримався, але недовго. Після нового тріумфу Адам отримав майже все, чого так довго досягав я (Сашко навіть запропонував зробити його партнером, майже співвласником, дати змогу на рівні керувати компанією), ще й почав вибудовувати стосунки з дівчиною, яка ідеально підходила йому, навіть краще, ніж моя дружина мені Я не витримав. І мій терпець увірвався саме тієї миті, коли Адам почав припускатися однієї помилки за іншою у своїй карєрі. І це прикрило мою ненависть, дало мотив. Адже в нашій країні для юриста найважливішою є його репутація. Адам же порушив це правило, очорнив свою репутацію. Тоді про це знав тільки я. Тому вигнав його. Проте не викрив повністю, не осоромив перед іншими. Залишив усі проблеми за зачиненими дверима. Так Адам не втратив ліцензію, але надто наблизився до цього. Його шанс для реалізації став мінімальний. Я почувався задоволеним зовсім трохидоки не озвалася совість. Мені довелося добряче попрацювати, щоби хоч на дещицю зменшити муки сумління. Чи був я монстром? У такому сенсі так.
Я жив, стерши Адама з памяті, ніби ніколи його не знав. Тепер же минуле протягнуло свою кістляву руку і торкнулося до мого плеча. Я потилицею відчув його прохолодний подих, відчув, як усередині мене все стискається, стає важко дихати. Що я маю сказати йому під час зустрічі? І як він поставиться до мене? Навіщо йому знадобилося так жорстоко жартувати зі мною? Помста? Може, й так, саме вона.
Цікавості не стало відтоді, як я дізнався, хто надіслав записку. Тепер її місце займало щось інше, щось, ніколи досі ще не відчуте Хай як важко було мені зізнатися, але я відчував страх і невпевненість А ще каяття. Хотілося перепросити, чи щось на кшталт цього. Минуле повільно завязувало на моїй шиї петлю із цеглою на кінці.
Я спробував відмахнутися від думок, що ятрили душу, і зосередитися на дорозі. Краєвид за вікном вражав. Основна частина міста вирізнялася витонченою, історично цінною архітектурою. Здавалося, будинки залишилися в такому самому чудовому стані, як на момент їхнього зведення. Можна було тільки здогадуватися, до якого століття належать ці фасади та неймовірні скульптури, що їх прикрашають. Скрізь було неймовірно чисто та охайно, але що далі я наближався до промислового району міста, то більш очевидним ставав контраст із раніше побаченим. Насамперед будинки. Тепер вони мали грубу форму, а коліртемний, ніби сірим шаром упав на них дим, що клубочився над заводами. Навіть люди тут були інакші. Нужда читалася з їхнього дешевого одягу, виснажених облич.
Я скинув швидкість автомобіля, бо люди переходили дорогу, де їм заманеться (вони дивилися на мою машину з якоюсь злістю, дехтоз подивом), а маленькі діти безпечно гралися на тротуарі, зовсім не переймаючись, що їхній мяч покотиться на проїжджу частину. Через кілька кварталів я все-таки опинився на потрібній вулиці, що вела до одного із заводів.
Це підприємство спеціалізувалося на виготовленні кухонних меблів з натуральної деревини. Адам обіймав тут посаду консультанта. Попри невеликий оклад, це було краще, аніж працювати офіціантом чи прибиральником.
Мені довелося докласти певних зусиль, аби зустрітися з директором заводуневеликого зросту чоловіком, не зовсім упевненим у собі. Мені, у моєму дорогому костюмі, було ніяково стояти біля цього чоловіка у светрі ручної вязки та штанях із дешевого сукна. Директор мав карі очі, сиве волосся та грубуваті руки із мозолями та темними цятками, що виказували поважний вік. І знову ці лінії Відчепіться!
Містере Коваленко, низьким і хрипким голосом промовив чоловік. Перепрошую, що змусив вас чекати. Якби мені сказали, що саме ви прийшли до мене, я б одразу вас прийняв.
Я дуже вдячний за таке ставлення, ґречно відповів я.
Це вияв поваги до такого чудового юриста, як ви, усміхнувся директор. Що привело вас до нас? Невже хтось позивається на мою компанію?
Директор знову всміхнувся, намагаючись замаскувати жартом свої хвилювання. Ми розмовляли в його кабінеті, де, через погану шумоізоляцію, було добре чути нібито віддалені, проте достатньо гучні звуки роботи станків, перегукування працівників чи рух вантажних машин. Здавалося, що весь отой гамір вирує просто за вхідними дверима.
Хочу вас заспокоїти: ніхто не позивався на вашу компанію, кутики губ сіпнулися в усмішці. Я завітав до вас з особистого питання.
Допоможу, чим зможу.
Я знаю, що у вас працює один чоловік. Його імя Адам Нейсклі, на цих словах обличчя директора стало зовсім сумним, він опустив погляд на свої руки, і це вкрай збентежило мене. З ним щось сталося?
Адам Нейсклі більше у нас не працює, відповів директор і підняв погляд на мене.
Не працює? здивовано перепитав я, але відразу опанував себе (хоч мій голос не підвищився поза межі дозволеного та не виказував емоцій, я більш пильно почав ставитися до кожного слова мого співрозмовника). Тоді чи не знаєте ви, де його знайти? У мене до нього невідкладна справа, сер.
Боюся, що це неможливо, кожне слово давалося чоловікові важко. Він зітхнув і ледве витиснув із себе: Адам цієї ночі скоїв самогубство.
Мені перехопило подих. Я дивився на директора і просто не вірив у щойно почуте: тільки позавчора Адам надсилав мені записку, а вже сьогодні його немає серед живих. Не смуток опанував мене, і не горе, а щось зовсім інше. Я відчув, ніби всередині гостре лезо черкнуло по серцю, й розгублено тупився у сивочолого директора, уперше за життя не знаходячи потрібних слів. Ми мовчки просиділи якусь мить, поки директор не заговорив сам.
Він затримався на роботі до пізньої години. Адам був чудовим працівником. У нас із ним ніколи не виникало проблем, почав пояснювати він, сприйнявши мовчання гостя за шок. Відданий працівник. Розумний і талановитий. Попри його постійну понурість, я знав, що насправді він чудова людина. Ми з ним працювали майже три роки. Я навіть не підозрював, що його щось гнітить.
Гнітить? зронив я.
Так Він залишив записку
На ці слова озвалася кожна клітинка мого тіла. Я міцніше стиснув поручні крісла, сподіваючись, що в записці не йдеться про мене, бо відчував свою вину так, наче власною рукою вбив Адама
У ній було написано, що він більше не має сил боротися. Цей світ його гнітить.
Чи можна оглянути його кабінет? Звісно, якщо полісмени
Можна, кивнув директор. Полісмени надовго тут не затрималися. Це ж лише самогубство, а не вбивство.
Чоловік піднявся з місця і рушив до виходу з кабінету. Я, підвівшись і поправивши пальто, попрямував слідом. Ми йшли коридорами заводу, а шум поза кабінетом здавався ще гучнішим, просто нестерпним. Якимось дивом це йшло мені на користьпринаймні трохи глушило думки.
Кабінет Адама був у найбільш шумній частині підприємства, біля цеху з обробітку дерева. Невелика комірчина без вікон і кондиціонера. На підлозі валялися книги та старі газети невідомої дати публікації. У кутку стояв робочий стіл із розкиданим канцелярським приладдям, кактусом у жовтому горщику і магічною кулею чорного кольору. Я добре памятав її. Адам полюбляв гратися тією кулею: він ставив їй запитання щодо справи, а потім сміявся з відповіді, яку вона видавала. Ще один камінь у душу. На стінах висіли вирізки із журналів і газет, здебільшого про когось із зірок. У кімнаті витав дивний ароматсвіжий і чомусь дивно знайомий. Окрім кулі, більше нічого не вказувало на мій звязок із Адамом. Чи не так. Краще сказати, на мій звязок із його самогубством.
Я підійшов до столу. Якась невідома сила змушувала мене взяти кулю до рук (може, хотілося згадати минуле, коли ми сміялися з її кумедних відповідей). Тому я дістав із кишені пальта акуратно складену в рівний квадрат білосніжну хустинку, розгорнув її на долоні й узяв кулю до рук. Я так прикипів очима до круглого отвору, що бачив у склі власне бліде відображення. У голові вирувало багато думок, але одна була найбільш настирливою: «Чи винен я в його самогубстві?»
Я вдивлявся в отвір, ніби на своє німе запитання чекав жаданої відповіді «ні». Серце билося, неначе перед першим судом. Нічого не відбувалося. Та й на що я сподівався? Може, куля зламалася? Я підібгав губи й уже намірився поставити її на місце, аж раптом за склом щось почало рухатися. Я затамував подих, споглядаючи, як у чорній рідині спливають бліді букви:
Без сумнівів.
Я завмер, нажахано туплячись у букви, аж доки мій холодний розум не запрацював знову, щоби все мені пояснити, у рідині світився стандартний напис, який мають усі кулі цього виробництва. Таке пояснення здалося мені приємним, тому я трішки розслабився. Утім повністю притлумити неприємні відчуття не вдавалося, і я заходився переконувати себе, що це просто випадковість, що отакі магічні кулі зовсім не магічні та діють за принципом імовірності. Моє раціо почало так послужливо наводити факти, що йдеться про випадковість, що я всміхнувся власним хвилюванням і вже хотів поставити магічну кулю на стіл, коли сталося вже зовсім непояснюване. Напис зник, а натомість зявився інший:
Ти недостатньо ідеальний для цього.
Це була фраза, яку я геть не очікував побачити. Ошелешений, я знову й знову перечитував її по букві, доки ті не зникли. Я не знав, як реагувати: фраза, яка щойно зникла, належала мені самому. Це було останнє, що я сказав Адамові під час звільнення.
Його улюблена куля, усміхнувся директор і підійшов ближче (я швидко почепив на своє обличчя вираз незворушності). Він полюбляв бавитися нею.
У нього було чудове почуття гумору, у голосі не вчувалися емоції, що привернули б увагу директора, зате зберігалися звичні паузи в 0,48 секунди.
Так чоловік здивовано глянув на мене. А ще він був чудовим працівником. Нам із ним пощастило.
Це правда. Він найкращий. Дякую, що показали його кабінет. Перепрошую, але мені треба йти
Чому ви не надали йому характеристики, містере Коваленко? запитання наздогнало мене на порозі кабінету. Якою була причина його звільнення? Я розумію, що це не моя справа, але Я бачив, у якому стані він прийшов на цю посаду. І скажу більше, я відчував, як він не хотів її обіймати
Ви повинні мене зрозуміти, я повільно повернувся та підійшов до чоловіка із незмінно спокійним виразом на обличчі, як керівник керівника. Іноді ми маємо ухвалювати непрості рішення задля добробуту нашої справи. Хай які б ці рішення не були складні Я мусив його звільнити, хоч і визнаю, що він був найкращий.
Дякую голос директора затремтів. Дякую, що відповіли на моє запитання.
Я нічого не сказав, лише легким кивком голови показавши, що приймаю його вибачення. Мені не хотілося говорити щось погане про Адама. Це тільки між нами. Директор був занадто вражений втратою цінного працівника, щоби ставити ще якісь запитання. Чоловік попрямував до виходу, минаючи мене, а я терпляче чекав, коли залишуся в кабінеті сам.
Містере Блублері, чи можу я взяти кулю на згадку?
Що? здивовано перепитав директор. Кулю?
Так. Я намагався дібрати слова, щоби переконливо висловити емоції, яких не відчував.