Дівчатка зайшли у свій клас і зняли пальта. Марі дістала з папки нотний зошит і тримала його так, щоб він повністю затуляв пляму. Ніхто не помітив. Здається, все йшло не так уже й погано.
Стільці поволі заповнювалися слухачамиздебільшого педагогами цієї ж школи і батьками учнів, і діти раз у раз визирали за двері, виглядаючи «своїх».
Маму з татом Марі побачила відразу, щойно ті зявилися біля дверей школибільше автівкою не приїхав ніхто. Тільки-но вони увійшли в будівлю, голова Марі сховалася за двері. Тепер головнене потрапляти їм на очі до виступу. А далі якось уже буде.
Першою грала Катя. Її соната для фортепіано Бетховена звучала чудово. Мелодія давалася дівчинці легко й без напруження, звуки просто вилітали з-під пальців. Після заслужених оплесків дівчинка зайшла до класу:
Твої вже тут. Сидять справа від фортепіано. Тому якщо закинеш спідницю по лівий бік від своїх ніг, то вони нічого не побачать, інструктувала подругу.
У Марі тремтіли коліна. Коли ведуча оголосила її прізвище, дівчинка ледь не зомліла. Про музику не думалося. Треба було зробити все, щоб мама не побачила плями на сукні.
Грала вона невпевнено. Пальці від хвилювання задубіли й не слухалися. У голові було єдине: коричнева пляма на блакитній сукні. Її «Менует» Глезера вийшов кострубатим. Про перемогу можна було забути. Вклоняючись, Марі тримала руку на плямі й крадькома глянула на батьків: ті мали задоволений вигляду тонкощах музики вони не зналися.
Поки судді радилися щодо переможця, учасники терпляче чекали у своїх класах, а глядачі слухали показові виступи.
З результатами визначилися, і всім, крім переможців, дозволили сісти до слухачів. Перша премія дісталася Каті. Марі не виграла нічогоще раз хвилюватися за пляму при виході по грамоту не доведеться. Дівчинка накинула на плечі пальто, старанно ховаючи поділ сукні, і сіла біля батьків.
А ти чому прийшла? шепнула їй на вухо мама, поки на сцені старанно вигравали Халаімова.
Нам дозволили.
А нагородження?
Я не зайняла місця. А Катя перемогла. Дівчинка байдуже спостерігала за руками музиканта за фортепіано.
Тетяна щось шепнула на вухо чоловікові, той незадоволено хмикнув, піднявся зі стільця і рухом голови покликав директора школи, котрий стояв неподалік.
Батько Марі з директором зналисявсе через той же інститут: хтось із близьких-рідних учився. За кілька хвилин Влад повернувся на своє місце. Починалося нагородження.
Марі без особливого ентузіазму спостерігала за всім, що відбувається, аж поки раптом під час оголошення переможця замість Катьчиного почула своє імя.
Ні, цього не може бути, їй точно здалося! Але чому тоді всі дивляться на неї?
Мама легенько підштовхнула в спину: йди.
Марі вийшла на сцену, навіть не знявши пальта. Чемно взяла грамоту, відповіла на потискання руки директора й оглянула зал. Їй аплодували. Їй, переможниці. Найкращій. Батьки просто сяяли від гордості. І це було приємно. Дівчинка зовсім забула про пляму: переможцям прощається все.
У класі її чекала похнюплена Катька:
Ти знаєш, чому грамоту дали тобі, а не мені? Бо твій тато попросив директора. За оцінки для сина.
Не бреши. Програвати треба вміти.
Програвати, бо бідна й без батька? Здавалося, Катька ось-ось розплачеться, а Марі зовсім не хотілося псувати цей день чиїмись сльозами.
До класу увійшли Тетяна і Влад, узялися вітати доньку з перемогою.
Наша гордість! показував на дівчинку чоловік іншим батькам, що заходили по своїх дітей.
Марі була щаслива. Вона зовсім забула про бридку пляму, бо хіба це важливо, коли тинайкраща?
Раптом Тетяна присіла перед донькою.
А це ще що? провела рукою по подолу сукні, показуючи на пляму.
Це дівчинка запнулася. Це Катька мені кинула цукерку на спідницю, й опустила очі.
Тетяна презирливо глянула на доньчину подружку:
Я ж казала, що не треба з нею водитися. А за сукню її мама нам заплатить. Жінка взяла за руку доньку, жестом покликала чоловіка, і всі разом вийшли з класу.
Ошелешена Катька залишилася стояти з відкритим ротом.
За кілька днів мама Марі справді навідалася до її дому. Гидливо оглянула квартиру і попросила гроші за зіпсовану сукню.
Мама Катьки, знаючи, що її донька могла бачити шоколадну цукерку хіба що на Новий рік, все одно погодилася загладити провину. Щоправда, не грошима, а роботою: за кілька днів вишила на подолі блакитної сукні красиву синю квітку, яка сховала пляму. Так було навіть краще, ніж раніше.
Регіна прокинулася від гавкоту Бровка. Це означало, що була рівно сьома ранку. На годинник можна навіть не дивитися. Дурний пес щодня в один і той же час вигавкував на сонячне проміння, що пробивалося крізь шпарини в огорожі біля його будки. Хіба що в похмурі дні його не будили ці «диверсанти».
У селі всі прокидаються раніше. У людейхудоба, родина, справи. А Регіна може собі дозволити поніжитися в ліжку довше. Сказано жненормальна.
Жінка погрозливо постукала до Бровка в шибку, і той замовк. Можна відпочивати далі.
Сьогодні їй снився не сокіл, а діти. Багато дітей, близько десятка. Вони бігали зеленим садом, перечіпляючись за яблука під ногами. Запах від паперівок стояв неймовірний. Діти реготали й гралися в «ослінчика»: бігали навколо маленького блакитного стільця і за командою намагалися на нього всістися. Переможцеві діставалася цукерка. Солодощі були в кишені красивої жінки, одягнутої в довгу світлу сукню. Жінка сиділа під розлогою яблунею і всміхалася. З неї можна було малювати картину. Одна її рука лежала на ледь округлому животику.
Раптом хтось із дітей необачно штовхнув стілець, що був центром гри, і впав на нього. Ніжка стільця відламалася. Діти почали плакати. Жінка повільно, зважаючи на стан, піднялася і взялася обіймати кожного по черзі. Сонце зайшло, і стало холодно. Регіна прокинулася.
Треба б заварити чаю і братися до роботи. Зламаний дитячий стілець, який вона знайшла на сільському смітнику, стояв у кутку кімнати. Блакитна фарба на ньому злущилася, але дерево не прогнило. Прихилений до стіни, на трьох ніжках, він здавався втомленим і забутим.
На плиті закипів чайник, і Регіна залила окропом трохи ромашки і сушених суницьсьогодні такий настрій. До чаю розрізала яблуко. Пахло, як у її сні. Треба братися до роботи.
Жінка знайшла потрібний шматок дерева за коморою, розклала інструменти й узялася витесувати стільцю нову ніжку. Дві години роботиі все готово. Останній штрихгострим ножем підігнати випуклий кінець під розмір впадини в сидінні стільця. Ніжка стала, як рідна.
Регіна відійшла вбік, щоб оглянути роботу. Годиться. Завтра пофарбує стілець у блакитне буде як новий. Зможуть діти з її сну знову гратися.
Бровко обнюхував стілець і задоволено крутив хвостоммовляв, гарно.
Було вже поза полудень, сонце світило, як ніколи восени. Якби Регіна мала дітей, то в такі дні точно хотіла б напекти їм пиріжків і наварити какао. А такремонтує стільці для тих, що сняться.
«Фарбу попрошу в Марії», вирішила жінка. Помила руки, одягла куртку й поволі пішла в село.
Маріїна хата потопала у квітах. Її можна було фотографувати для журналів. Клієнтів на свою розсаду жінка мала вдосталь. Навіть зараз двоє чоловіків завантажували в мікроавтобус десяток різнокольорових кущів хризантем у горщиках.
Марія побачила Регіну здалеку. Та терпляче чекала, поки чоловіки поїдуть.
Щойно їхня машина сховалася на сусідній вулиці, жінка підійшла ближче.
Привіт, озвалась упівголоса. Я до тебе з проханням. Маєш трохи блакитної фарби? Треба стілець помалювати.
Маю. Зараз наллю. Марія завжди ніяковіла в такі хвилини. Регіна була дивною, наче з іншого світу. Зовсім не тією, з якою вони зналися в юності
Переселившись у це село, Марія не раз чула про чи то відьму, чи місцеву божевільну, яка живе в далекій хаті. А коли зустрілася з нею вперше віч-на-вічуклякла: то була її Регіна.
Жінка досі не розуміла, чи впізнала її давня знайомазаговорити про це не наважувалася. Часом здавалося, що так, бо дивилася в очі особливо пильно, бо говорила на «ти» й ні про що не розпитувала. А інколи видавалася зовсім чужоюне підходила близько, не зачіпала спогадів.
Слухай, давно хотіла спитати, господиня вийшла із півлітровим слоїчком фарби, а навіщо ти ремонтуєш те, що зламалося? Чи воно тобі пригодиться?
Мені ні, Регіна говорила повільно, пильно дивлячись на Марію, наче хотіла щось прочитати в її рухах. А їмтак.
Кому цеїм?
Та ж самим зламаним речам. Чи ти думаєш, в них нема душ?
Це ж речі, вони неживі
Твої квітитеж неживі. А чомусь до них говориш. І лікуєш, коли «захворіють».
Квітито інше. Вони з насінини ростуть і насінням плодоносятьдають своє продовження.
А речі старіють, хоча можуть жити вічно. Я допомагаю. Чи ти б не хотіла вміти давати вічність тому, що любиш?
Марію кольнуло біля серця: невже впізнала? На питання не відповіла, але мовчки пішла до теплиці.
Візьмеш собі? Жінка винесла пластиковий лоток із кволою розсадою пеларгоній. Хотіла викидатине продалися, а перезимувати їм нідемісце під фітолампамидефіцит. А ти, може, і врятуєш.
А візьму. Регіна обережно обхопила контейнер лівою рукою і притисла до себе. У праву взяла слоїк із фарбою. Не вмирати ж їм.
Марія стояла біля хвіртки і дивилася, як віддаляється постать Регіни. Дивна штукадоля. І чого б то звела їх в одному селі знову? Чи просто випадковість
Жінка стенула плечима. Пізня осінь подула холодним вітром. Збиралося на дощ. Марія запнула сильніше куртку біля шиї і пішла в теплицютам у неї завжди тепло та світло, всесезонна радість. У великих деревяних коробках сохли цибулини тюльпанів на вигонку. Пора садити, щоб на Новий рік мати квіти. Власні «Дванадцять місяців».
Стояння третє Ісус падає під хрестом уперше
Ненавиджу вас обох! Марі насуплено забилася в куток на сидінні батькової «волги». Тільки й можете, що псувати мені життя!
У свої ледве пятнадцять ти занадто розумна! Батько говорив, не відриваючи погляду від дороги.
Постригтися коротконе можна, у джинсах до школине можна, на дискотекуне можна! Я живу, як у тюрмі!
А язик не всохне? Тетяна повернулася з переднього сидіння і пильно дивилася на доньку. Магнітофон тобі купили? Купили. Плеєр японський захотіламаєш. Куртку джинсову, спідницю, блузку з Польщі дістали? І це тільки цього року! У санаторій їздила? Їздила. Добра тобі тюрма.
Марі притулилася до дверцят «волги» і здирала нігтем зображення якоїсь кінозірки, перебите на пластик.
Бач, чого захотілосядень народження святкувати без батьків! Думаєш, я не знаю, що там буде? Батько просто кипів від люті і щосили тиснув на газ. Дорога за містом була майже пустою. Горілку дістанете! Понапиваєтеся, соромно буде глянути сусідам в очі.
Бачиш, тобі не щастя дочки важливе, а те, що люди скажуть! Типовий раб! Гвинтик у системі! Ніякої індивідуальності! Марі майже кричала. Стосунки з батьками останнім часом були жахливими. Дівчина навіть навмисне не готувалася до уроків, щоб учителі мали змогу викликати маму з татом у школу і полаяти за «непутьову» доньку. Хай знають.
Сімя, як і кожної пятниці, їхала на дачу, що колись була бабусиною домівкою, але після її смерті два роки тому перетворилася на місце для вихідних на природі. А кілька хвилин тому Марі набралася сміливості попросити батьків дозволу організувати вдома вечірку на честь свого дня народження. Зрештою, їй буде пятнадцятьуже не дитина, щоб наминати торт з мамою-татом. Однак батьки на пропозицію не пристали.
От виповниться вісімнадцятьробитимеш що захочеш! Мама була невблаганною.
Та з такими батьками я до вісімнадцяти не доживу!
Ти замовкнеш чи ні?! Батько розвернувся обличчям до Марі і, здавалося, хотів дати їй ляпаса.
Звук гальм, світло фар змішалося з Тетяниним криком: «Ма-ши-на!»
Наче у сповільненому кіно, Марі чітко бачила, як на їхню «волгу» летить вантажний «ЗІЛ». Мама схопилася за кермо, яке тато відчайдушно намагався вивернути. Автівку смикнуло вбік. Двотонна «волга» маневрувала погано. Марі відчула, що машина кудись падає. Сильний удар знизу примусив дівчину притиснути ноги до грудей і обхопити коліна рукамитак, як учили на уроках ОБЖД. «Волгу» перевернуло на бік. Марі сильно вдарилася правим плечем та головою і, схоже, поранила руку об ручку, якою опускали віконне скло. Мама з татом мовчали.
Марі лежала нерухомо і бачила татове плече, що неприродно впиралось у пасажирське сидіння. В очах потемніло.
Розплющила очі, бо стало холодно. Вона лежала на вологій траві. Спробувала підвестисясильно нудило, і боліла голова.
Мала прийшла до тями!
Марі перевела очі туди, звідки почула голос. Побачила понівечену «волгу», що стояла вже на чотирьох колесах, автомобіль «швидкої» і якихось людей.
Лежи, не рухайся. Жінка в білому халаті присіла поруч і шукала щось у величезній медичній валізі. Я ще не встигла обробити твої рани.
Марі повільно лягла на траву. Сильно нудило. У голові паморочилося.
Удруге розплющила очі вже в лікарні. Палата із синіми стінами пахла медикаментами.
Мала прокинулася. Побіжу по лікаря. Жінка років пятдесяти встала з сусіднього ліжка і вийшла в коридор.
А тій би лише бігати. Уже добігалася до травматології. На ліжку біля вікна лежала хвора з ногою на витяжці.
Я в лікарні? Марі роздивлялася навколо.
А де ж інакше, дитино. Дуже болить?
Дівчинка доторкнулася лівою рукою до забинтованої голови. Права була в гіпсі.
Не дуже. А мама з татом теж тут?
А мені звідки знати. Лікар прийдеусе розкаже. Жінка повернула голову до вікна. Як щось требати кажи, ми допоможемо. Ну, не я, хвора кивнула на свою ногу, я неходяча, а от дівчата поможуть. Не соромся.
У палату повернулася жіночка, що «добігалася» до травматології, а за нею зайшов лікар. Чоловік років сорока розгублено оглянув палату і знайшов очима Марі:
Як почуваєшся? Не нудить?
Та наче ні. Я ще не зрозуміла.
Буде злеклич санітарку. Це минеться за кілька днів.
А мама з татом?
У тебе ще родичі є? Ну, там бабусі-дідусі?
Нема. Ми самі. Їм щось потрібно?
Та вже нічого. Чоловік над чимось напружено думав. Значить, так. Встати ти зможеш днів за пять. На той час ми їх у морг відправимо. А з похороном щось придумаємо. Я начальству батьковому вже подзвонивмають організувати.
Марі уривками вловлювала зміст почутого.
То їхнемає?
Загинули на місці.
Лікар вийшов з палати, щось шепнувши медсестрі, яка саме заглянула у двері.
Дівчинці стало страшно. Їй не хотілося плакати. Зовсім. Вона просто боялася. Боялася всього, що може трапитися завтра, післязавтра, у день похорону, потім Досі все було так стабільно і прораховано: мама з татом, вихідні на дачі, день народження невдовзі Вона навіть замовила у батьків подарунокнабір косметики І що тепер? Страшно
Дівчинка вкрилася з головою лікарняною ковдрою, одягнутою в сіру від часу підковдру. Страшно
Сусідки по палаті в той день не говорили голосно, тільки перешіптувалися. Жаліли. Чи її всі тепер жалітимуть?
Скільки разів потім Марі намагалася згадати день похорону своїх батьківне могла. Памятала, що тоді моросив дощ. Хтось раз у раз підтягував на її плечах велике чорне пальто, яке спадало, бо загіпсоване плече не дозволяло одягти його добре. Ось це і всі спогади
Здатність сприймати світ навколо повернулася, коли всі розійшлися, а вона залишилася сама у квартирі. Посуд після поминок хтось помив, холодильник був завалений залишками їжі.
І що тепер робити? Ну ось, запрошуй друзів, скільки заманетьсяніхто не заборонить. А хіба це важливо?..
Марі з острахом прочинила двері у спальню батьків. Пусто. На спинці стільцямамина нова блузка. Біла в чорний горох. Привезена на замовлення, здається, з Туреччини. Тоді, у пятницю, мама вперше одягла її на роботу в інститут, щоб похвалитися колегам.
Дівчина взяла блузку в руки, сіла на край ліжка і притулила до обличчя. Блузка пахла мамою. Запахиось справжні кати, котрі ще довго ятритимуть рану. Мамою і татом тут пахне все.
Марі заплющила очі, вдихнула аромат, і по її щоках потекли сльози. Плакала беззвучно, але сильно. Усе. У неї більше немає мами. Цей запах, який з дитинства відчувала в її обіймах, скоро назавжди вивітриться