Це Реґіна, директорка чомусь вимовила її імя на закордонний манір. Дуже тямуща і слухняна. І чорнявенька, як ви й хотіли.
«Королева» встала зі свого місця і підійшла до малої, розглядаючи її з різних боків. Коли її рука легенько опустилася на плече дівчинки, ту наче вщипнуло током. Уперше за багато років захотілося, щоб її вибрали.
У ті короткі хвилини, коли жінка торкалася її волосся й обличчя, Регіна уявляла, як гулятиме з нею містом. Усі перехожі оглядатимуться, а дівчатка-однолітки із заздрістю запитуватимуть: «Ось цетвоя мама? Справді? Така гарна! Як у кіно!» У думках лежала з мамою у великому ліжку з білими простирадлами, обоє були в мереживних нічних сорочках і читали кольорову книгу. Їхні розпущені довгі коси падали одна на одну і створювали блискучу атласну хвилю.
Тим часом «королева» присіла перед малою і, заглянувши в очі, запитала:
Регіно, а що ти вмієш?
Дівчинка запитально глянула на директорку, і та, все ще всміхаючись, схвально кивнула, мовляв, говори.
Нічого Регіна опустила очі додолу.
Може, ти співаєш, танцюєш чи малюєш? «Королева» однаково запитально дивилась і на директорку, і на дівчинку.
Не вмію, Регіні хотілося розплакатися від розпачу. І раптом вона згадала про те, що не розповідала нікому. Про те, чого боялася. Але зараз їй так хотілося, щоб її вибрали, що потрібно було діяти. Я вмію ламати речі поглядом! Дівчинка різко підняла голову й переможно подивилася на присутніх.
А це як? «Королева» здавалася розгубленою.
А дивіться! Мала знайшла очима більш-менш підходящу річ на директорському столі склянку, з якої хтось щойно пив воду, і втупилася в неї поглядом. Щічки дівчинки почервоніли від напруги, але нічого не відбувалося.
Принаймні я бачу, що ти вмієш фантазувати, спробувала розрядити ситуацію директорка. Регіна була в розпачі.
Далі дорослі розмовляли так, наче її взагалі не було в кімнаті. Про якісь документи, умови, про те, що все це забирає час. Дівчинка стояла в кутку й не наважувалася нагадати про свою присутність. Вона з насолодою вдихала аромат жіночих парфумів, який принесла із собою «королева». Схоже, директорка і потенційні батьки справді забули про малу, бо невдовзі почали говорити про неї.
Я не впевнена, що хочу саме цю дівчинку, «королева» розтягувала слова, наче нудку гумку. Занадто вже вона проста. Я б хотіла, щоб моя донька співала або ще кращетанцювала. А ця Вона звичайна. Знаєте, є цуценята породисті, а є дворняги. Породисті легко вчать команди, з ними гарно вийти на прогулянку, а дворнягидурне дурним. Я не хочу образити цю малу, але вонаяк дворняжка. Гарна, але якась кострубата Пошукайте мені іншу.
У душі Регіни розгорявся вогонь. Пеклó зсередини так, як ще ніколи. Вонадворняга її не вибрали «Королева» в очах дівчинки повільно перетворювалася на відьму: в темних очах світилося щось зле, довге блискуче волосся виявилося синюватим, біла шкіра віддавала холодом. Потвора. А ще хвилину тому була красунею Регіна дивилася на неї й ціпеніла від жаху, не розуміючи, що відбувається. Невже її уява й реальність так сильно переплелися, що зараз вона бачила наяву ці страшні метаморфози?
Директорка з дивною парою вийшли, а по столі вузькою цівкою потекла вода. Стакан таки тріснув
Вихователька, що досі чекала за дверима, знайшла Регіну в кутку кімнати і легенько обійняла за плечі:
Дурна, не плач, ну не вибрали, ну і що, хіба тобі в нас погано? Ще хто знає, як би тобі в них жилося.
Регіна й не плакала, вона стояла мовчки з розплющеними очима і, здається, навіть не моргала. Вонадворняжка. Занадто проста, щоб
А вже за кілька тижнів «королева» та її чоловік зявилися в дитячому будинку знову. У дітей саме були уроки. Регінина парта стояла впритул до вікна, тому вона чудово бачила, як ці двоє заходили у ворота закладу. У душі щось ворухнулося: невже повернулися, щоб таки її забрати? Серце шалено гупало. Якщо все правильно розрахувати, то десь за двадцять хвилин вони можуть зайти в клас по неї. Вона встане зі свого місця, гордо дасть руку красивій мамі й піде назавжди.
Дивіться, малого забирають! крикнув хтось із дітей, і весь клас, наче по команді, припав до вікон. Алеєю, що вела до воріт, ішла директорка, а за нею «королева» зі своїм чоловіком і кучерявим чорненьким хлопчиком років пяти.
У класі було так тихо, що чулося, як діти дихають. За ці моменти учнів ніколи не сварили. Учителі, хоч і загартувалися на такій роботі, але добре розуміли: кожен із цих малих зараз бачить себе на місці кучерявого хлопчика. Кожен відчуває на своїй долоні руку «мами». І хіба їх можна за це сварити?
Серце Регіни втекло у пяти, боляче вдарилося в дитбудинківську плитку і заскочило на місце. Правда, здається, трохи розпухле, бо не помістилося в стару рамку й боляче тиснуло. Дівчинка почервоніла.
А щоб вони звідси не поїхали! викрикнула обурено, голосно сіла на стілець і накрила голову руками.
Однокласники здивовано відірвалися від ідилічної картини за вікном і перевели погляди на неї.
Ти чого, заздриш? спитав хтось із хлопців.
Раптом за вікном щось тріснуло. Діти прилипли обличчями до скла.
Колесо! У них вибухнуло колесо! Хтось з учнів встиг роздивитися пригоду. Регіно, та ти справжня відьма!
Однокласники обступили дівчинку, а вона повільно підняла голову з парти.
Не знаю, може. Може, й відьма! Дівчинка вибігла з класу. Їй хотілося сховатися.
Забігла в єдине місце, де в дитячому будинку можна було усамітнитися, у дівчачий туалет, зачинила за собою кабінку. Серце калатало. Що це було? Навіщо воно було знову? І чому не спрацювало тоді, коли хотіла похвалитися в кабінеті директорки?
Уперше Регіна відчула, що з нею щось не так, коли одного разу хтось із старших хлопців захотів забрати в неї шматок яблучного пирога, яким пригостили з нагоди якогось свята. Щойно вона зібралася відкусити шматочок, як її штовхнули в спину.
Віддай! За нею стояв вищий на півтори голови хлопець.
А то чому?
Пошкодуєш.
Хлопець уже простягнув руку до пирога, а Регіна чітко уявила, як було б добре, якби вона мала силу зі всього розмаху вдарити його ногою в живіт. Раптом хлопець скорчився від болю.
Що ти зробила?
То То не я! Регіна не на жарт злякалась і відійшла на два кроки.
Ненормальна! Боляче ж.
Та вона до тебе навіть не торкалася, реготали Регінині однокласники, що мовчки спостерігали за конфліктом.
Значить зїв щось не те. Ай-й Хлопець тримався за живіт і здивовано роздивлявся навколо.
А Регіна по-справжньому злякалася. Вона ж не била, лише уявила, як би то могло бути. А хлопцеві боліло
* * *
Сонце нетерпляче світило крізь фіранку на обличчя дванадцятирічної дівчинки, що спала. І хоч суботато був день для відпочинку, але не для Марі. Сьогодні в неї музичний конкурс. Не перший у житті і не надто важливий. Але програвати його не можна. Чому? Бо програвати не можна взагалі. Ніколи. Принаймні їй.
Дівчинка розплющила очі й перші кілька секунд задоволено роздивлялася, як промінчики сонця проціджуються через тюль і розсипаються по її ліжку. Біла підковдра, простирадло та подушка від цього здавалися ще білішими. Мама каже, що коли обирала, яку ж кімнату переобладнати під дитячу, то відразу зрозуміла: доньці потрібна та, вікна якої виходять на схід, щоб із самісінького початку дня маленьке личко освітлювали золоті промінці. Марі любила прокидатись у своїй кімнаті у вихідний, коли не треба було нікуди поспішати. Але то не сьогодні: концерт не чекатиме.
Дівчинка ліниво вилізла з-під ковдри, запхала ніжки в біло-блакитні хатні капці й накинула на плечі махровий халат. Найімовірніше, мама вже чекає зі сніданком, тому одягатися можна буде пізніше, по тому, як поїсть. Відразу у святкове.
Марі провела рукою по ніжній блакитній сукні, яка висіла ще з учорашнього вечора попрасована на дверцях шафи. З-під тумбочки виглядали носики таких самих блакитних туфель. Глянула на себе в дзеркало: бігуді стирчали в різні боки, і Марі була схожа на маленьку клоунесу. Але це нічогоза годину вона стане юною принцесою, на яку задивлятимуться всі. У часи, коли для дітей кожна нова пара колготок чи, тим паче, взуттясправжнє свято, те, у що одягається вона, без перебільшення диво. Ніхто достеменно не знав, як вдається мамі дівчинки діставати сукні, взуття та майже лялькові пальтечка з-за кордону, але у цьому всьому красивому та кольоровому вона вирізняється не те що з натовпувідрізняється від радянських дітей узагалі.
На кухні пахло солодко. У важливі дні мама чомусь завжди готувала сирники, поливала їх медом і посипала горішками. Може, щоб донечці краще думалося?
Тарілка Марі вже парувала на столі поруч з великою чашкою чаю.
Сніданок англійської королеви. Тетяна, мама дівчинки, усміхалася. Батько, як це часто бувало в таку пору, вже сидів у кріслі з газетою.
Малá обняла по черзі обох батьків і взялася наминати солодке.
Марі вчилася добре. Батьки, хоч у ті часи це було не надто прийнято, винаймали їй хороших учителів для додаткових занять відтоді, як зачинилися двері за першою вчителькою, котра хотіла, щоб семирічна дівчинка покинула навчання в елітній школі. До шостого класу мала добряче підтягнулася в знаннях і вже обходилася без допомоги педагогів. Після уроків ішла на танцювальний гурток і в музичну школуграла на фортепіано.
Чорний старий інструмент привезли у квартиру наступного дня після того, як Марі записалася на заняття. Спочатку дівчинка навіть боялася до нього підійти. Мама легенько штовхала в спину, щоб додати впевненості, і просила: ну покажи!
Що могла показати Марі після першого заняття музикою? Дівчинка обережно одним пальцем натискала на клавіші, а ті ліниво видавали звук.
Ну, сильніше! підбадьорювала мама.
Мала, захопившись, натискала все підряд, а батьки плескали в долоні:
О, в тебе вже так гарно виходить! Ну що тут скажешталант! Недарма витратили гроші на інструментгратимеш.
Марі точно не знала, чи хотіла грати, але перспектива бути «талантом» і найкращою їй подобалася. Тому на уроки ходила старанно. Учила ноти, гами, акорди, теорію. Справно приносила хороші оцінки за старання.
У свята, коли до батьків приходили гості, щоб поласувати «дефіцитними» продуктами, які тато діставав «по блату», Тетяна садила малу за фортепіано і просила грати. Дівчинка вчасно зметикувала, що в такі моменти може виконувати будь-що, навіть твори за перший клас чи імпровізацію. Її однаково всі хвалили. А особливобатьки. Тому надто напружуватися не доводилося.
У музичній школі ж усе було по-іншому. Стара вчителька Людмила Петрівна, інтелігентка в хтозна-якому поколінні, цінувала старанність Марі до вивчення нот і теорії, але постійно вимагала незрозумілогодуші. І як би точно дівчинка не запамятовувала ноти, як би чітко не рахувала їхню тривалість та довжину пауз, як би граційно не водила пальцями, Людмила Петрівна зітхалатехнічно все гаразд, але
Марі не розуміла, що не так. Де їй шукати цю душу і як навчитися з нею грати? Батьки, виховані на радянському ідеалі про невтомну працю та стабільність, ніколи не прагнули до чогось іще. Їх цілком влаштовувало жити «технічно правильно».
Дивацтва Людмили Петрівни про «душу» швидко списалися на її похилий вік, а Марі продовжувала чеканити пальцями по клавішах відомі мелодії. І навіть подавала надії.
У двері подзвонили.
Це Катька, прокоментувала Марі з повним ротом сирників. Ми домовилися разом іти на концерт, а я вже трохи запізнююся.
Нічого, почекає. Їж, не поспішай. Мама відчинила антресолю кухонного гарнітуру і дістала щось із найвищої полиці. Шоколадка! Це тобі. Зїж кілька шматочків, кажуть, додає сил. А решту сховай на потім.
Справжні шоколадки, а ще цукерки «Червоний мак» мама діставала через бабусю татового студента-двієчника, що працювала на продуктовій базі. Тягнучи не надто розумного нащадка до червоного диплома, його рідні стали найкращими друзями всіх педагогів інституту.
А можна я Катьку пригощу? Марі вдихала аромат шоколаду крізь обгортку.
Хіба на всіх твоїх Катьок настарчишся? Мама дивилася суворо. Вона тобі щось дає?
Так. Хліб з цукром, коли робимо уроки в неї.
Тетяна розсміялася:
Оце ласощі! Та і що та бідота бачила? Ти б не дружила з нею. Жінка глянула на Влада, шукаючи підтримку. Батько подивився поверх газети і схвально кивнув. Мовляв, дружити не варто.
Катькаєдина подруга Марі. Однокласниця, яка живе в «хрущовці»будинку, що незрозуміло як «затесався» на вулицю зі старовинними австрійськими будинками. Мама Катьки виховує малого братика, а тато їх покинув. Вонаодна з тих, кого взяли в їхню школу як обдаровану дитину, котра ще в садочку виявляла неабиякі здібності до навчання. Вихователі, що розгледіли талант дівчинки, порадили Катьчиній мамі спробувати щастя й подати доньчині документи до одного з кращих закладів міста. І дитину взяли. Бо саме такі учні й створювали репутацію школи. Марі не раз чула, як родину подружки називали «неблагополучною», але що це означає не знала. Натомість із задоволенням бігала з Катькою в магазин, коли там щось «викидали», вистоювала заради подружки довжелезні черги по продукти харчування, ласувала хлібом з цукром і дивними на смак «Бичками в томаті». Щоправда, мамі про це навчилася не розказуватибоялася, що не пустить. Тому «за легендою» Марі з Катькою-відмінницею довго робили уроки.
Разом дівчата пішли й у музичну школу на клас фортепіано. У Каті вдома інструмента не було, тому вона приходила грати до подружки. Тут уже батьки Марі не перечили: неозброєним оком було помітно, що дівчинка розумна, а їхня донька за нею тягнеться.
Катька стояла перед вхідними дверима, обпершись спиною на пофарбовану синім стіну підїзду. Дешеве пальтечко з блиском на ліктях було їй трохи закоротке, туфлі, навпаки, ледь завеликі «на виріст». Картина була ще та.
Я ще їм, зачекай. Марі прочинила двері, висунула голову до подруги і відразу ж повернулася в кухню. Подружка слухняно залишилася зовні.
Два шматочки шоколадки розтали на язиці й додали настрою. Дівчинка поспіхом забігла у свою кімнату й розкрутила бігуді, на яких спала всю ніч. Золотисте волосся слухняно впало на плечі. Заскочила в блакитну сукню, одягла білі колготи, взула туфлі. Тетяна, котра вже кілька хвилин стояла у дверях, не могла намилуватися донькою.
Йди-но сюди, застібну тобі сукню і повяжу пояс.
Але ж я не маленька, дівчинка вередливо надула губи.
Не маленька, але це мені в радість. Тетяна обережно просувала блискучі ґудзики в петельки. Ми з татом будемо за годину. Сподіваємося на твою перемогу. Не підведи. Торкнулася губами доньчиної скроні й повернулася до звичних справ.
Марі накинула на плечі пальтоможна йти.
Катька чекала в тій же позі спиною до пофарбованої стіни. Її мама на конкурс не прийдені з ким залишити дворічного малого.
Дівчатка побігли сходами вниз, як раптом перед самими дверима, що вели на вулицю, Марі щось згадала:
Стій! У мене для тебе дещо є! запхала руку десь під пальто, у кишеню сукенки, і витягла звідти шматочок шоколадки.
Катька дивилася в руку подружки як зачарована.
Ти мене пригощаєш? не йняла віри.
Пригощаю, ми ж подруги. Тільки їж тут, щоб мама не побачила, бо сваритиме.
Катя обережно взяла вже трохи розталий шматочок шоколаду і поклала до рота.
Блі-і-ін! Марі роздивлялася свої брудні від ласощів руки. Сукня! Якщо я її замастиламама мене вбє!
Дівчата удвох взялися швидко розстібати пальто. Внизу кишені блакитної сукні красувалася невелика коричнева пляма.
Мене вбють. Марі ледь не плакала.
А якщо ми зараз не підемото вбють ще й за запізнення на репетицію.
Варіантів не було: треба йти в музичну школу.
Дорогою обидві мовчали.
Стара будівля музичної школи розташовувалася на сусідній вулиці. Тут завжди був особливий ароматпахло сирою тканиною і трохи олією, якою натирали підлогу, щоб блищала. Широкий коридор зазвичай був серцем школи: на холодних деревяних лавках тут сиділи ті, хто чекав своєї черги на урок. З-за дверей класів долинали невпевнені звуки музичних інструментів і голоси вчителів. Ті, що чекали на лавці, підпирали бороди дерматиновими папками для музичного приладдя і насолоджувалися короткочасним спокоєм. Ще кілька хвилині підуть вони під ось ці вчительські голоси і лінійки, що боляче били по неслухняних пальцях.
Сьогодні в музичній школі конкурс піаністів. У кутку коридора поставили новесеньке коричневе фортепіано, а під стінамирядки стільців для глядачів. Окремо чотиридля суддів, ближче, ніж решта, бо вони мають не лише слухати мелодію, а й стежити за порядком пальців виконавця, оцінювати його поставу й рухи.