Шанталь почувалася знесиленою. Їй хотілося, щоб усі порозходилися якнайраніше, але чужинець був в особливо гарному гуморі, й кінця не було видно його розповідям, що їх слухано з увагою, зацікавленням та особливою огидною шанобливістю, а точніше сказатиупокоренням, притаманним селянству перед усіма приїжджими з великих міст, бо вважається, що то люди освіченіші, уміліші, розумніші, сучасніші.
«Яка дурість, думалося їй. Вони не годні збагнути власної ваги в суспільстві. Їм і невтямки, що кожного разу, коли хтось підносить до рота виделку, в будь-якому куточку світу, це відбувається тільки завдяки таким людям, як оці віскоські селяни, що працюють від зорі до зорі, зрошують землю потом зі своїх струджених тіл і з несвітською терплячістю дбають про худобу. Вони потрібніші для світу, ніж усі оті городяни з великих міст, та попри це поводятьсяй почуваються, як істоти нижчі, затуркані, негодящі».
Однак чужинець мав охоту похизуватися своїм знавецтвом, вартим більшого, ніж усе, що робив кожен із зібраних у барі людей. Він показав пальцем на картину в рамці, що висіла на стіні:
Знаєте, що це таке? Одна з найславетніших картин у світі: тайна вечеря Ісуса з його учнями, пензля Леонардо да Вінчі.
Та, мабуть, не така вже й славетна, відказала власниця готелика. Коштувала вона зовсім дешево.
Це ж тільки репродукція, а справжній стінопис прикрашає одну церкву дуже далеко звідси. Але про цю картину існує легенда, не знаю, чи ви хочете її почути.
Усі кивнули, й Шанталі знову зробилося соромно за те, що вона тут мусить слухати хвалька, який чваниться своїм непотрібним знанням, аби тільки виставити себе розумнішим за інших.
«Задумавши цю картину, Леонардо да Вінчі зіткнувся з великою завадою: він-бо мусив намалювати Добро в образі Ісуса та Зло в образі Юди, приятеля, що вирішує під час вечері зрадити його. Роботу довелося перервати посередині, доки не знайдуться досконалі натурники.
Одного дня, слухаючи хоральний спів, він угледів в одному з юнаків досконалий образ Христа. Він завів його до своєї майстерні й відтворив його риси на шкіцах та начерках.
Минули три роки. Тайна вечеря була майже викінчена, але да Вінчі ще не зустрів бездоганного натурника, з якого малювати Юду. Кардинал, відповідальний за церкву, почав на нього тиснути, вимагаючи домалювати стінопис якнайшвидше.
По багатоденних пошуках маляреві навернувся на очі якийсь рано постарілий молодик, що лежав, обідраний і пяний, у риштаку. На превелику силу маляреві помічники перетягли того до церкви, бо часу на малювання шкіців уже не залишалося.
Жебрак не розумів гаразд, куди його принесли й що з ним відбувається; помічники підтримували його на ногах, поки да Вінчі переносив на стіну риси безбожжя, гріха та бездушшя, так чітко закарбовані на цьому обличчі.
Коли він закінчив роботу, жебрак, уже трохи протверезілий, розплющив очі й побачив перед собою картину. Відтак промовив голосом, у якому зачудовання змішалося зі смутком.
А я цю картину раніше вже бачив!
Коли ж би це? запитав його здивований да Вінчі.
Три роки тому, ще перед тим, як утратив усе, що мав. Тоді я співав у хорі, жив життям, сповненим мрій, і мистець запросив мене посидіти натурником для образу Ісуса».
Чужинець замовк на довшу хвильку. Його очі дивилися на пароха, який попивав своє пивце, але Шанталь знала, що його слова призначалися для неї.
Інакше кажучи, у Добра і Зла однакове обличчя; усе залежить тільки від того, коли саме та чи та людина перестрінеться з ними на життєвому шляху.
Він підвівся на ноги, перепросив, пояснив, що відчуває втому, і піднявся до свого номера. Решта відвідувачів розплатилися й поволі розбрелися, зупинивши перед виходом погляд на дешевій репродукції славетної картини та кожен питаючи себе, коли ж саме в перебігу життя йому випало було зазнати доторку янгола або диявола. Хоча ніхто цього з іншими не обговорював, усі дійшли висновку, що у Віскосі таке якщо й траплялося, то хіба ще до того, як Агаб завів мир у цій околиці; що ж до часів теперішніх, то кожен новий день нічим не відрізняється від попереднього, та й по всьому.
* * *
Геть знесилена, автоматично виконуючи свою роботу, Шанталь усвідомлювала, що тільки вона одна має про це інакшу думку, бо відчула була на своєму обличчі тендітний дотик голубливої й важкої руки Зла. «У Добра і Зла однакове обличчя; все залежить тільки від того, коли саме та чи та людина перестрінеться з ними на життєвому шляху». Сказано гарно, може, воно й правда; але ось тепер їй треба лише виспатися, і більше нічого.
Як наслідок, вона неправильно видала решту одному з відвідувачів, що траплялося з нею хіба винятково; вибачитися вона вибачилася, але вини за це на себе не покладала. Незворушно й поштиво вона дочекалася, доки парох і війта саме вони зазвичай затримувалися найдовшевийдуть із приміщення. Замкнула касу, зібрала свої речі, накинула на себе дебелу дешеву куртку й попрямувала додому, як те робила вже не один рік.
І от третьої ночі вона зіткнулася з присутністю Зла. Прийшло Зло у вигляді непоборної втоми та страшенної гарячки, від чого вона впала в стан напівпритомности, але заснути не могла, тоді як знадвору долинало неугавне вовче виття. Були миті, коли вона мала певність, що марить, бо їй увижалося, що звір проник у її кімнату й звертається до неї незрозумілою їй мовою. На хвильку опритомнівши було, вона вирішила підвестися, піти до церкви й попросити, щоб парох викликав лікаря, адже вона хвора, дуже хвора; та коли вона спробувала здійснити цей свій намір, ноги її не послухалися й вона здала собі справу з того, що йти не подужає.
Якщо ж піде, то до церкви не дійде.
Якщо ж дійде до церкви, то муситиме чекати, поки парох прокинеться, одягнеться та відчинить двері, а тим часом на холоді її гарячка як стій зросте, убє її на місці, без жалю, перед дверима споруди, яку заведено вважати святим місцем.
«Принаймні не треба буде доправляти мене на цвинтар, бо я вже коло нього й буду».
Промаривши цілу ніч, Шанталь почала відчувати, що гарячка попускає,щойно ранкове світло почало заходити до кімнати. Коли сили до неї повернулися й вона спробувала заснути, почулися добре знайомі автомобільні гудки: отже, до Віскоса вже привезено хліб і прийшов час варити собі ранкову каву.
Ніхто не змушував її виходити на вулицю по хліб; вона сама керувала собою й могла залишатися в ліжку донесхочу, бо працювати починала аж надвечір. Але в ній зайшла якась зміна; їй потрібен був звязок із довколишнім світом, доки вона не зїхала з глузду остаточно. Вона прагнула зустрічі з людьми, які тим часом сходилися до зеленого фургончика, віддавали свої монети й отримували навзамін випічку, втішені з того, що почався новий день і в них є що робити та що їсти.
Вона підійшла до гурту, привіталася з усіма й почула у відповідь: «Якась ти наче змарніла на вигляд», або ж: «З тобою нічого не трапилося?» Усілюбязні, товариські, повсякчас ладні допомогти, простосерді й безхитрі у своїй душевній щедрості; її ж душа, навпаки, угризалася в безнастанних пориваннях до мрій, пригод, страху та влади. Вона охоче поділилася б із ким-небудь своєю таємницею, та якби бодай хтось один про це провідав, упродовж ранку вістка розійшлася б по всьому селу, а отже, краще було подякувати за турботу про її здоровя й далі робити своє, поки в голові не розясниться хоч трохи.
Нічого особливого. Цілу ніч вив вовк і не давав мені спати.
А я не чула вовчого виття, сказала власниця готелика, що й собі прийшла купити хліба.
Уже багато місяців вовки в цій околиці не виють, підтвердила її слова жіночка, що готувала консервацію, продавану в крамничці при генделику. Мабуть, мисливці їх усіх винищили, а це для нас дуже погано, бо саме заради вовків, звірів рідкісних, сюди зїжджаються охочі постріляти. Вони аж дуріють за цим задаремним змаганням: хто вполює звіра, якого найтяжче вистежити.
Не треба розповідати перед пекарем, що в цій околиці більше нема вовків, стиха проказала Шанталина працедавиця. Коли про це дізнаються, до Віскоса можуть зовсім перестати приїжджати.
Але ж я чула вовка.
Хіба сіромана, докинула своє слово війтиха, яка недолюблювала Шанталь, але була досить вихована, щоб не виставляти напоказ свої почуття.
Власниця готелю обурилася:
Ніяких сіроманів не буває. То був звичайнісінький вовк, тепер уже, мабуть, мертвий.
Та війтиха не складала зброї.
Чи буває, чи не буває, а ми всі знаємо, що жоден вовк тут уночі не вив. Ця дівчина працює у вас понад приписаний час; їй, мабуть, усі сили вийшли, а через те й учувається всяке.
Шанталь далі не втручалася в їхню суперечку; вона взяла свій хліб і відійшла.
«Задаремне змагання», пригадалися їй слова жіночки, що готувала консервацію на продаж. Саме так вони дивляться на життя: задаремне змагання. Вона мало не оголосила тут-таки чужинцеву пропозиціющоб побачити, чи цей задоволений з себе дрібнодухий люд утягнеться в змагання таки ж незадаремне: десять золотих зливків за простий злочин, який забезпечить майбутнє їхнім дітям і онукам, повернення втраченої величі Віскоса, з вовками чи без.
Але вона себе опанувала. У цю мить вона поклала собі все розказати того самого вечора, але за присутности всіх, у генделику, аби потім ніхто не міг сказати, що не чув або не второпав. Можливо, вони гуртом накинуться на чужинця й віддадуть його в руки поліції, а вона тоді дістане нагоду безперешкодно забрати свій золотий зливок як відплату за прислугу, зроблену громаді. А можливо, вони просто їй не повірять, і тоді чужинець полишить їхнє село з переконанням, що вони всілюди добрі, хоча то й неправда.
Вони всілюди темні, простодушні, покірні. Вони всі не вірять у те, що виходить поза межі їхніх узвичаєних уявлень про життя. Вони всі бояться Бога. Усіяк і вона самазанадто легкодухі, щоб перебороти власну планиду, коли настає слушна мить. Та коли говорити про щиру добрість, то її немаєані на землі легкодухих людей, ані так само на небі, у домівці Бога Всемогутнього, який роздає страждання грішним і праведним без розбору, лише заради того, щоб ми впродовж усього нашого життя благали його збавити нас від Зла.
Примечания
1
Цитати зі Святого Письма подаються відповідно до авторської інтерпретації канонічних текстів з використанням перекладів Івана Огієнка та Івана Хоменка. (Прим. перекл.)