Попри всі свої особисті клопоти, Шанталь знала, що живе серед чесних односельців і односельчанок, які сумлінно виконували свої обовязки й простували життям із гордо піднесеною головою, за що мали пошану в усій околиці. Але так було не завжди: упродовж понад двох століть у Віскосі мешкала всяка людська покидь, чого ніхто не соромився визнавати, пояснюючи, що то був наслідок прокляття, насланого кельтами після поразки від римлян.
Аж нарешті мовчання та сила духу одного-єдиного чоловікавін-бо не вірив у прокляття, а тільки в благословеннястали порятунком для його народу. Шанталь, слухаючи грюкіт металевих жалюзі, пригадувала собі бабусин голос, коли та розповідала їй про те, що сталося.
«Багато років тому один відлюдникпізніше він уславиться як святий Савенжив в одній із навколишніх печер. Під ту пору Віскос був тільки прикордонним висілком, де таборилися розбишаки-утікачі, контрабандисти, повії, пройдисвіти в пошуках спільників, зарізяки в перервах між душогубствами. Найгірший із-посеред них був один араб на ймення Агаб, що тримав у кулаку виселок і навколишні землі та дер останню шкуру з рільників, які ще й далі пробували жити по-чесному.
Одного дня Савен виліз зі своєї печери, спустився з гори, прийшов до Агаба додому й попросився переночувати. Того аж сміх узяв: Хіба ти не знаєш, що я зарізяка, що я вже стільком на своїй землі голови повідтинав, а твоє життя для мене пса варте?
Знаю, відповів Савен. Але я маю досить животіння в отій своїй печері. Мені б бодай один разочок заночувати тут.
Агабові була відома слава, що її мав святий, не менша від його власної,і йому це муляло, бо він в усьому хотів бути неподільним володарем, а тут випадало рівнятися з таким миршавцем. Тож він поклав собі тієї ж таки ночі вбити свого гостя, щоб усім показати, хто є єдиним і справжнім паном над цією місциною.
Вони трохи поговорили. Слова святого зачепили Агаба, але чоловік він був сторожкий і в Добро більше не вірив. Він показав Савенові місце, де лягти, й заходився застрашливо гострити свого ножа. Савен на якусь часинку спинив на ньому погляд, а тоді заплющив очі й заснув.
Ножа Агаб гострив цілу ніч. Уранці ж, коли Савен прокинувся, то побачив його побіля себе в сльозах.
Ти не мав страху переді мною й не став мене судити. Уперше в моєму житті хтось провів ніч коло мене в добрій вірі, що я можу бути чесним чоловіком, можу дати притулок нужденним. Коли ти повірив, що я можу чинити праведно, я так і вчинив.
Після цього Агаб поклав край своєму розбишацькому життю й заходився дбати про околицю. Саме тоді Віскос перестав бути прикордонним висілком, утечищем для всілякої потолочі, й розрісся в неабияке торгове містечко на кордоні двох країн.
Отак воно було».
Шанталь розридалася, дякуючи бабусі за пригадку про цю історію. Навколо неї добрий люд, якому можна довіряти. Поки вона намагалася знову заснути, у її голові зблиснула думка, а чи не розголосити почуту від чужинця пропозицію, просто щоб побачити спантеличення на його обличчі, коли віскосяни виганятимуть його зі свого села.
Наступного дня її здивувало, що він вийшов з ресторану, скориставшись заднім виходом готелю, подався до генделика (що правив водночас за стійку реєстрації та крамничку місцевої консервації) і почав заводити розмови з присутніми там відвідувачами, наче перший-ліпший турист, удаючи зацікавлення геть безглуздими темами, як-от способами стриження овець чи рецептом приготування вудженини. Віскосянам подобалося думати, що всякого приїжджого приємно вражає їхній здоровий і природний триб життя, тож вони все товкли й товклибезперестанку й дедалі багатослівнішесвої незмінні теревені про те, як добре живеться у відриві від сучасної цивілізації, хоча кожен із них у глибині серця прагнув бути десь далеко-далеко звідси, поміж автівок, що забруднюють повітря, та у кварталах, де небезпечно ходити, просто через те, що в очах селюків великі міста мають невідпорну притягальну силу.
Однак щоразу, коли зявлявся новий приїжджий, вони на словахі тільки на словахвихвалялися своїм життям у втраченому раю, переконуючи себе самих, яке це чудонародитися тут, і геть-чисто забуваючи про те, що дотепер жоден із готельних пожильців не виявив бажання все покинути й переселитися до Віскоса.
Вечір минав у жвавій бесіді, за винятком того моменту, коли чужинець зробив одну геть недоречну заввагу:
Як добре ви тут умієте виховувати дітей. На відміну від інших місць, де я бував, уранці ніколи не чути їхнього крику.
На секунду запала ніякова мовчанкаадже дітей у Віскосі не було, аж хтось додумався запитати, як йому сподобалася щойно спожита страва місцевої кухні, й розмова поточилася далі нормальним трибом, раз у раз повертаючись до теми принад сільського життя та вад великого міста.
Із бігом часу Шанталь робилася дедалі неспокійнішою, боячись, що він попросить розповісти про їхню зустріч у лісі. Та чужинець в її бік навіть і не позирав, а слово до неї промовив тільки раз, коли замовиві оплатив готівкоюпо напою для всіх присутніх.
Після того як відвідувачі розійшлися, а чужинець повернувся до свого номера, вона закурила цигарку, витягнуту з кимось забутої на столі пачки, й сказала власниці готелика, що поприбирає аж уранці, бо почувається геть замореною по майже безсонній ночі. Власниця погодилася, Шанталь прихопила свою куртку й вийшла на холодне нічне повітря.
До її помешкання було заледве дві хвилини ходу; на дощ, що мочив їй обличчя, вона не звертала уваги, а подумки намагалася переконати себе, що все це просто божевільна вигадка, шибеницький гумор, за допомогою якого цей чужинець сподівався привернути її увагу до власної особи.
Тоді вона згадала про золото, яке бачила на власні очі.
А може, то й не золото. Однак вона була занадто стомлена, щоб міркувати, й, зайшовши до своєї кімнати, одразу ж скинула з себе одяг і пірнула під теплі укривала.
На другу ніч Шанталь зіткнулася з рівночасною присутністю Добра та Зла. Вона занурилася була в глибокий сон без якихось мар, але прокинулася, коли навіть година ще не минула. Надворі стояла цілковита тиша, ані вітер не колихав металевих жалюзі, ані нічні тварини не видавали жодних звуківнічого-нічогісінько не служило знаком того, що вона й надалі перебуває у світі живих.
Вона підійшла до вікна й визирнула на безлюдну вулицю: там мжичило й тільки кволе світло готельної вивіски ледь-ледь осявало мряку, через що село мало ще понуріший вигляд, ніж зазвичай. Вона добре знала цю тишу забитого села, яка зовсім не повязана зі спокоєм і тихомирям, а просто означає, що говорити нема про що.
Її погляд поблукав у бік гір; їх не було видно, бо хмари стояли дуже низько, але вона памятала, що десь там лежить закопаний у землю золотий зливок. Чи радше жовтий предмет, схожий формою на цеглинку, що його там залишив один чужинець. Він показав був їй це місце точнісінько, мало не благаючи, щоб вона викопала цей метал і забрала його собі.
Вона повернулася в ліжко, почала перевертатися з боку на бік, ще раз встала й пішла до лазнички, оглянула в дзеркалі своє голе тіло й занепокоїлася, що воно невдовзі втратить привабливість, знову лягла. Пожалкувала, що не прихопила з собою пачку цигарок, забуту на столі,але її власник напевно по неї ще прийде, а давати приводи для недовіри вона не хотіла. Такі вже у Віскосі заведенції: напівпорожня пачка цигарок комусь належить, відірваний ґудзик від куртки слід зберігати, поки хтось не прийде й не запитає про нього, решту треба видавати до останнього грошика, а рахунок заокруглювати не вільно. Проклятуща місцина, де все є передбачуваним, усталеним, певним.
Відчувши, що заснути не вдасться, вона спробувала знову помолитися й подумати про свою бабусю, але думкою прикипіла до образочка в памяті: розрита ямка, брудний від землі метал, обламана гілляка в її руці, наче костур прочанки, готової рушити в дорогу. Кілька разів вона була задрімала, але щоразу прокидалася, й усе той самий образочок ніяк не виходив їй із голови.
Тільки-но за вікном зявилися перші ознаки досвітку, вона одяглася й вийшла.
Хоча в селі, де вона жила, люди мають звичку вставати разом зі світанком, час на те ще не прийшов. Вона рушила порожньою вулицею, раз у раз оглядаючись, аби впевнитися, що чужинець за нею не стежить, але в імлі можна було щось побачити хіба на відстані лічених метрів. Коли-не-коли вона зупинялася, прислухаючись до можливих кроків позаду, та чула тільки, як бється, неначе молот, її власне серце.
Вона запроторилася в лісові зарості, дійшла до роздвоєної камяної брили, яка її завжди бентежила, бо здавалося, що тільки й чекай з миті на мить, коли вона завалиться, підібрала той самий дрючок, який кинула там напередодні, узялася рити в тому самому місці, на яке вказав був чужинець, полізла рукою в ямку й витягла звідти зливок, формою схожий на цеглинку. Її увагу привернула до себе тривала мертва тиша посеред лісу, наче стороння присутність наганяла острах на звірів і не давала шелестіти листю.
Її здивувало, що метал у її руках важить аж стільки. Вона обтерла його, помітила кілька вибитих у ньому клейм, два штампи й разочок цифр, спробувала їх розібрати, але не подужала.
Скільки це могло бути в грошах? Напевно це визначити було важко, алеяк сказав був чужинецьцього мало б вистачити, щоб не перейматися питаннями заробітку до кінця її днів. Вона тримала в руках свою мрію, те, чого завжди жадала, а тепердивом дивниммала перед собою. То була нагода звільнитися від незмінної одноманітности віскоських днів і ночей, від нескінченних походів до готелика, де вона працювала від самісінького свого повноліття, від щорічних приїздів друзів і подруг із далеких країв, куди їхні родини їх вислали на навчання та заради карєри, від уже звичних відсутностей без числа й ліку, від приїжджих чоловіків-обіцяльників, що забиралися геть наступного дня, навіть не сказавши «до побачення», від усіх прощань і непрощань, до яких вона вже звикла. Тепер вона переживала отуточки, в лісі, вирішальну мить у своєму житті.
Життя завжди було до неї дуже несправедливим: народжена безбатченком, вона одразу ж осиротіла, бо мати її померла від пологів, через що на ній самій немовби тяжів тягар вини; бабуся-селянка, з фаху проста швачка, мусила тиснути гріш до гроша, щоб онука принаймні навчилася читати й писати. Шанталь залюбки мріяла: вона сподівалася, що зможе подолати перешкоди, вийти заміж, знайти роботу у великому місті, привернути до себе увагу шукача талантів, який приїде на короткий відпочинок у цей закутень світу, зробити театральну карєру, написати книжку, що стане бестселером, почути крики фотографів із проханням зупинитися на хвильку, простувати в житті червоними доріжками.
Чекала вона день за днем. Щовечора міг зявитися справжній поціновувач на таку, як вона. Кожен чоловік у її ліжку втілював надію на втечу наступного ж ранку, щоб ніколи більше не бачити цих трьох вулиць, камяниць на них, сланцевих дахів, церковки з прилеглим до неї цвинтарем, готелика з його місцевими натуральними продуктами, на вироблення яких потрібні місяці, а продаються вони за таку ж саму ціну, як і промислові.
Якось їй у голові промайнула думка, що кельти, давні мешканці цього краю, сховали тут безцінний скарб, який вона врешті-решт знайде. Далебі, з усіх її мрій то була найбезглуздіша й найнеймовірніша.
І ось вона стоїть із золотим зливком у руках, ось він, той скарб, у який вона ніколи не вірила, ось воно, звільнення назавжди.
Тут-таки вона переполошилася: єдина фортунна мить у її житті могла сьогодні ж і проминути. А ну ж, як чужинець передумає? А ну ж, як він постановить рушити на пошуки іншого села, де нагодиться жінка, ладна без зайвих вагань допомогти йому в здійсненні задуманого? Чому б їй не підвестися, не повернутися до свого помешкання, не позгрібати до валізи свої вбогенькі манатки та й не податися собі притьмом геть?
Вона уявила, як іде додолу вузьким укосом і потім сідає на попутку, а тим часом чужинець виходить на свою ранкову прогулянку та зясовує, що його золото вкрадено. Вона доїде до найближчого містечка, а він повернеться до готелика й зателефонує в поліцію.
Шанталь подякує водієві за те, що її підвіз, і зразу ж піде до каси автовокзалу, щоб купити квиток до якогось далекого місця призначення; у цю мить до неї підійдуть два поліцаї й любязно попросять відкрити валізу. Коли вони побачать, що всередині, їхня любязність зникне, наче корова язиком злизала; вонасаме та жінка, яку вони шукали, бо три години тому надійшла заява про крадіжку.
У відділку Шанталь муситиме вибирати між двома лініями поведінки: або визнати правду, в яку ніхто не повірить, або просто сказати, що побачила свіжоперекопану землю, вирішила поритися в ній і натрапила на золото. Трапилося колись, що один шукач скарбівякий ганявся й за кельтською старовиною по сховкахз нею переспав. Він їй розповів тоді, що закони в країні з цього приводу чітко кажуть: усе знайдене по праву належить йому, хоча він має обовязок реєструвати в котрійсь там конторі певні предмети, що мають історичну цінність. А цей золотий зливок не мав жодної історичної цінности, він був новий, із позначками, клеймами та вибитими цифрами.
Поліція опитає заявника. Той не матиме змоги довести, що вона зайшла до його кімнати й украла його майно. То буде його слово проти її, але він, слід гадати, виявиться дужчим, скористається зі своїх звязків із впливовими особами й у підсумку візьме гору. Однак Шанталь вимагатиме, щоб поліція провела експертизу зливка, і тоді підтвердиться, що вона казала правду, бо на металі знайдуть сліди ґрунту.
Тим часом уся ця історія дійде до Віскоса, мешканці якого, заздрісні й завидущі, почнуть ширити підозри навколо дівчини, про яку, за їхніми словами, не раз і не два розповідано, що вона спить із деякими пожильцями; тож крадіжка могла статися, поки він спав.
Вона врешті виставить себе на посміховище: золотий зливок сконфіскують на час судового розгляду спору, хтось підвезе її автівкою назад до Віскоса, зганьблену, спаплюжену й наражену на поговори, що їм кінця не буде навіть іще й по тому, як вимре теперішнє покоління. Згодом вона дізнається, що судові позови ніколи нікуди не ведуть, а адвокати коштують задорого, як на її статки, тож насамкінець доведеться махнути на цю справу рукою.
Кінцевий підсумок: без золота, але з неславою.
Був і інший варіант: чужинець не брехав. Якщо Шанталь забере собі золото й завіється світ за очі, то чи не стане це для села порятунком від куди більшого лиха?
Та все ж, навіть іще перед виходом з дому та прохідкою в гори вона знала, що не спроможеться на такий крок. І чому саме тієї миті, коли вона мала нагоду цілковито змінити власне життя, її охопив такий страх? Хіба вона, зрештою, не спала з нелюбими їй чоловіками, хіба не піддобрювалася понад усяку міру до відвідувачів, щоб отримати щедрі чайові? Хіба їй не траплялося брехати? Хіба вона не заздрила колишнім друзям, які тепер зявлялися в селі лише на гостину до родини під різдвяні свята та новий рік?
Вона щосили вчепилася в золото, підвелася, відчула свою слабкість і розпач, поклала зливок назад у ямку й засипала землею. Вона не була на це здатна, і пояснювалося це не її чесністю чи нечесністю, а внутрішнім страхом. Вона щойно здала собі справу з того, що на заваді здійсненню чиїхось мрій стоять дві речі: усвідомлення їх неможливости таз раптовим поворотом колеса доліїх неочікуваний перехід до розряду можливого. Тоді-бо зявляється страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, що несе з собою невідомі виклики, перед можливістю зникнення назавжди всього того, до чого ми звикли.
Люди прагнуть усе поміняти, й водночас їм хочеться, щоб усе лишалося по-старому. Шанталь до пуття не могла збагнути причин, але з нею тепер відбувалося саме це. Може, вона вже занадто зрослася з Віскосом, примирилася зі своєю поразкою, і будь-який шанс поборотися за перемогу став для неї заважким тягарем.
Вона була певна, що чужинцеві вже терпець уривається через її мовчанку, і незабаромчи не того самого днявін своїм рішенням постановить використати когось іншого замість неї. Але вона була занадто легкодуха, щоб перебороти власну планиду.
Руки, у яких побувало золото, тепер мали орудувати віником, губкою та ганчіркою. Шанталь повернулася спиною до скарбу й рушила назад до села, де власниця готелика вже чекала на неї, трохи роздратована, було ж бо обіцяно прибрати приміщення ще до того, як прокинеться один-єдиний готельний пожилець.
Побоювалася Шанталь дармачужинець не вирушив кудись інде. Увечері вона побачила його в генделику: ще невідпорніший звабник, ніж перед тим, він розповідав історії, не конче цілком правдиві, але брані ним, принаймні в його уяві, дуже близько до серця. Їхні погляди знову зустрілися тільки в ситуації формальній, коли він підійшов розплатитися за напої, якими частував завсідників.