Чижова слухали уважно: він тут був справжнім царем і саме він вирішував, кому як жити. Його обличчя почервоніло, він зімяв газету в трубку і вже бив нею по трибуні.
Я, товариші, вважаю, что це наклеп, у якому нашу дійсність зображено в неналежному ключі. Так, люди випивають, повертаючись на материк, але подивився б я на цих кореспондентов, якби вони відпрацювали сезон!
У залі зашуміли, заулюлюкали, хтось навіть засвистів.
Тому, товариші, ми з вами зобовязані дати гнівну відсіч критиканам і писакам, ухваливши цими поважними зборами резолюцію про недопущення подібного висвітлення важкої та небезпечної праці полярників. Олексій підготує текст, а зараз прошу голосувати. Хто за?
Збори зашуміли ще більше, руки здійнялися вгору, і Лілія теж підняла своютак було завжди. Чижов спитав, чи буде хтось проти, потім чи є ті, хто утримався. Це Лілія розуміла, а от про те, за що саме вони щойно голосували, жодної гадки не мала.
Начальник сів на місце, Альбіна піднесла йому кружку, і засідання продовжилося. Нарешті Лілію покликали на сцену, і під оплески помічник Чижова вручив їй кольоровий аркуш паперу, перед тим показавши його всім, а потім якась дівчина винесла і дала їй чудовий помаранчевий японський рюкзактоді вона вже зраділа по-справжньому.
Лілія повернулася на місце, роздивилася всі деталі того станка і вирішила, що подарує його синові. Потім знову танцювали діти, потім співали, а потім усі встали й заграла пісня, яка завжди в них лунає або на початку, або в кінці, або і тоді, і тоді.
У великій кімнаті тепер не було дітей, якраз на їхні місця поставили два довгих столи, біля яких миттєво скупчилися люди. Лілія взяла собі котлетку, загорнула її в серветкубачила, що так роблять поважні гості, й повторювала за ними. Пішла шукати Альбіну, у будь-якому разі діяти слід було через неї.
Та бігала проміж гостей і відразу попередила, що всі справипотім. Але біля неї стояв Чижов, і Лілія вирішила спробувати.
На прийом треба, начальник, промовила вона впевнено, не забувши низенько вклонитися.
На прийом? чомусь зрадівши, перепитав Чижов і оглянув її з голови до пят. Завтра о восьмій давай, Ліля, сьогодні, сама розумієш, у нас тут свій семінар.
До розмови втрутилася Альбіна:
На восьму у вас планерка, давайте тоді на десяту Сатарову, на десяту.
Добро, легко погодився Чижов і рушив далі. Альбіна підхопила Лілію під руку і потягла вбік:
Лілічка, золотко, треба ж було через мене, через мене завжди треба. Він же ж такий, сама знаєш.
Вони підійшли до столу, де подруга миттю підчепила шматочок мяса, випила стопку горілки.
Тобі не пропоную, памятаю. І додала вже спокійніше: Так, тільки де ж тебе розмістити? Все зайнято, гості все забили, і Будинок колгоспника
Я вранці приїду, спробувала відмовитись Лілія, та й не любила вона лишати маму без потреби: та вже занадто стара, бабку в такому віці вже придушили, як водиться, аби не заважала родині. Але, слава Богу, тепер уже інші часи й старій можна жити, треба жити!
Ні, ні, ні. Альбіна тримала в руках наступну стопку і добрішала буквально на очах. Мені все одно треба з тобою поговорити серйозно, сьогодні переночуєш у мене, а завтра вже разом і підем в управління.
Вона швиденько ковтнула горілку, різко видихнула:
Хух! Все, я побігла за Чижиком, давай тут, не стидайся, і швидко зникла в натовпі. І Лілія не стидаласячого б не зїсти ще, бо якщо тобі щось задурно даютьслід брати.
5
Фуршет затягнувсявже вдруге перестилали скатертини, столи зсунули, і молодь танцювала біля гардероба під «И уносит меня», «Учкудук», «Белые розы», а якийсь розумник укотре зривав овації, вмикаючи «Мы поедем, мы помчимся». Лілію не чіпляла ані їхня музика, ані ці танці, тому вона зробила контрольне коло навкруг столу, аби пересвідчитися, що нічого з їжі не пропустила, і вийшла надвір.
Вона всілася навпочіпки, акуратно поставила рюкзак біля стіни й закурила люльку, поглядаючи навколо і думаючи своє: скільки цього року вдасться взяти кети й горбуші, що лишити собі, що продати, скільки взяти грошима, скільки поміняти на пісок і в кого саме, бо за золотарями слідкували пильно і є ризик нарватися на підставу.
Альбіна кілька разів нагадувала про себе, виходячи «покалякати» з кимось із гостейвона щоразу здалеку кивала головою: мовляв, я памятаю про тебе, але ж і ти мене зрозумійсправи, справи, справи. Лілія у відповідь теж схвально хитала головоюнекем, некемдобре, сиджу, все розумію, не поспішай.
Баба вона була непогана, ну, якщо порівнювати з іншим начальством. Альбіна Ігорівна жила тут давно, і скільки Лілія її памятала, завжди була секретаркою Чижова. Це означало, що геть усе, що відбувалося тут, не минало її вух та очей.
Вона жила самаєдина дочка давно вийшла заміж і десь там, на материку, обживала будинок на березі теплого моря, Альбіна планувала туди з часом перебратися й доживати віку в приємному місці. Вона навіть показувала картинки з тим будинком, пояснюючи, що в них там і навіщоон там буде курятник, а там зростають якісь дерева, якраз до пенсії вони затулятимуть веранду від сонця.
Альбіна приїхала на Північ після війни, за чоловіком, який був керівником каситеритової партії, одним з багатьох гірничих інженерів. В один із сезонів він не повернувся з шурфування, хтось казавутонув, хтось стверджував, що свої ж убили, але Альбіна тоді не поїхала назад на Велику землю, а стала працювати в управлінні. Так минуло більш як двадцять роківусе змінювалося, але щось-таки лишалося незмінним.
Лілія ніколи б з нею й не перетнулася, бо де мисливці, а де грандіозне управління з його планами й ресурсами, якби не один моментАльбіна займалася шкурами. Вона завжди купляла дорожче, ніж держава, хороші хутранорку, соболя, горностая, навіть песця з лисицею іноді брала. Можна було набирати на звірофермах, але вільний звірзовсім інше.
Колись давно Лілія подарувала їй кілька гарних соболиних шкурок, добрі люди підказалитак треба, так заведено. Після цього контакт у них наладився: навесні, коли закінчувався сезон полювання, вона спочатку йшла до Альбіни, а потім уже до уповноваженого по закупівлі. Всі все знали, всі все розуміли, у маленькому містечку такі речі не приховаєш, але за махінації з хутрами якщо і сідали, то якісь інші люди, з інших кіл.
За чутками, Альбіна також мала стосунок до «лівих» діамантів, але й гучна справа з постачання каменів дочці якогось найбільшого на материку начальника її оминулазнову когось заарештували, але не її Альбіна, як завжди, сиділа в приймальні Чижова й нікуди не поділася
Нарешті гості почали виходити не на перекур, а вже одягнутимисвяткування добігало кінця. З палацу лунали пяні голоси, які підспівували: «А чукча в чуме ждет рассвета». Зграйка піонерів вискочила на повітря й понеслася вулицями, немов надолужуючи недоотримане за день задоволення радісним дитячим життям, у якому поки що немає тюрем, голоду і зради, а є коротке літо, за яке треба встигнути все.
Гучно волаючи, діти бігли вздовж теплотраси, яку в місті поклали поверх землі, захистивши від негоди деревяним настилом. Лілія провела їх поглядом, усміхаючись, але швидко пригадала справжню причину свого перебування біля цього палацу й трохи засмутиласятреба розвязати цю проблему з військкоматом, нехай це коштуватиме усього сезонного заробітку, та хоч би й усього наявного золотого піску!
У них було прислівя, яке означало: «Цемоє, а цезовсім моє». Єдиний син був зовсім-зовсім її, і Лілія почала мріяти про те, як домовиться з Альбіною, завтра отримає слово начальника Чижова, повернеться додому, нагріє води й вимиє синові його довге чорне волосся, яке він відпустив з минулого року, коли в їхньої хлопчачої зграї завелася така дивна мода.
6
Альбіна вийшла на вулицю десь за годину, коли зникли з обрію навіть пяні вчені ті, що приїхали по мамонтів скелет. Якимось дивом вони не засікли Лілію, а то б знову причепилися зі своїми порожніми балачками. Люди з материка завжди розмовляли з нею наче з чужою маленькою дитиною, і це завжди дратувало.
Вона б подивилася на цих розумників у тундрах, десь узимку, коли навіть хоробрі сильні люди перетворюються на вантаж, який плаче, стогне та проситься до мами. Суворі люди з мертвими очима, такими, як у Чижова, тут іще якось трималися і навіть перемагали, а такі балакуни, як ці Їм би мовчати, слухати й сидіти собі в місті, а не ходити на далекий берег по старі кістки.
Випивши востаннє з прикордонниками й розцілувавшись на прощання, ці заїжджі пошкандибали до Будинку колгоспника, де, вочевидь, їх і розмістили. Лілія там багато разів ночувала, але зазвичай це було взимку, коли вона верталася з півночі чи півдня, зі здобиччю, яку треба було дорогою додому здати уповноваженому, не забувши, звичайно, перед цим зустрітися з однією доброю знайомою.
Секретарка зявилася, тримаючи в обох руках по величезному пакету, і втулила один з них Лілії, але відразу попередила, що це не їйа то мисливиця раптом би вирішила, що до рюкзака їй ще щось перепаде:
Лілічка, золотце, допоможи донести.
Швиденько озирнувшись, чи раптом її не чує хтось із гостей, тихенько додала:
У нас із тобою сьогодні свій бенкет будея й бородінського пару буханок накружила, і шпротів ризьких, я їх так люблю!
Вони пішли вулицею, якою нещодавно бігли діти, і так само, як вони, ці дві зовсім різні жінки думали про те, що літо коротке й слід насолодитися приємною погодою попри мошку, вітер і сонце, яке цієї пори не заходить.
Як промисел, давно ходила? спитала Альбіна, поправляючи вільною рукою свого незвичайного капелюха. Лілія про всяк випадок здивувалася:
Так не можна ж зараз? Начальники не велять.
Але це була їхня давня гра, і вони обидві засміялися. У мішку за спиною були три соболині шкурки (дві з темним хутром, одназ рудим), вона знала, куди йшла і навіщо. І Альбіна теж це знала.
Місто було маленьке, і навіть не поспішаючи, вони за чверть години дійшли до будинку біля бухти, у якому жила Альбіна. Це був не барак і не гуртяк, ні майже новий капітальний дім, на палях, із центральним опаленням, у якому жили ті, хто досягнув успіху, керівництво управління, міліція, прикордонники.
Зайшовши до квартири, господиня відразу стала розбиратися зі скарбомпоставила пакети на підлогу і почала сортувати їхній вміст. На кухні в неї навіть був холодильник, що за місцевими мірками вважалося атрибутом нечуваного багатствану навіщо така шафа у мерзлоті, коли тепло кілька тижнів на рік?
Альбіна лишила на столі той самий чорний хліб зі шпротами та пляшку горілки, решту розіпхала по полицях холодильника і шухлядах. Трохи поміркувавши, вона поставила на стіл іще кілька банок консервівтушонка, бички в томаті й сардини.
Лілічка, заїнька, поклади собі згодиться вам потім.
Лілія вклонилася, поклала банки до мішка, вирішивши, що новому рюкзаку зарано носити в собі консервиу такий спосіб майбутній подарунок утратить новизну й закордонність. З того-таки мішка вона витягла пакунок з хутром і розгорнула соболів на дивані. Альбіна миттєво перемкнулася, позапихала залишки фуршету по нишпорках і почала придивлятися до шкурок, особливу увагу приділивши рудій.
Ой, хороша моя, зацокала вона язиком, скільки ж я тобі винна за красу таку?
Лілія підняла долоні догори й твердо вимовила:
Буде більше. Справа є до тебе.
Альбіна швиденько згорнула хутра й віднесла до своєї спальні. Коли вона повернулася, Лілія сиділа за столом і наливала хазяйці чаркухліб уже було нарізано тонкими скибками, а банку шпротів відкрито. Альбіна мовчки сіла, посунула пляшку вбік, випила, витерла губи й спитала:
Ну?
Намагаючись контролювати кожне своє слово, Лілія повільно розповідала про військкомат, про знайомого звідти (про всяк випадок не здала, хто там у неї є) і про сина, який мусить залишитися тут, аби приносити хорошим людям ще більше хутра, ще більше ікри, ще більше риби.
Про золотий пісок вона поки не згадувала, тримаючи це наостанок, якщо Альбіна почне впиратися. Але та відразу погодилася допомогти, налила собі наступну чарку, закурила якусь довгу цигарку через мундштук і почала розмірковувати вголос:
Так, ну це треба Саркісьянца піднімати, це його парафія Він, зараза, захоче взамін щось, по порту чи по наших з тобою справах, але це ми вирішимо, Лілічка, тут можеш не переживать.
Лілія відкинулася на стільці, їй враз полегшалоголовне питання можна вирішити, а решта почекає!
Я тобі інше скажу, дорогенька моя, посміхнулася золотими зубами секретарка й смачно відкусила від бутерброда зі шпротами, зараз часи нові, у нас тут по тих справах (вона хитнула потилицею назад, ніби вказуючи на схід) нові напрямки відкриваються, так що будемо з тобою кооператив створювати.
Це як?
Ну по хутрах. Ти будеш хороші шкури не державі здавати, а кооперативу, а я буду це діло продавати за протоку, зрозуміла?
Лілія знала, що державні хутра йдуть за кордон, що на ці гроші десь там купляють трактори, кораблі й чудові рюкзаки, але де це «десь» і хто ці «хтось»для неї то було занадто.
Тижінка відповідальна, будеш своїм займатися, по промислу. А япродажем. З роботи піду нарешті, відкриємо складі привіт!
Альбіна Ігорівна пила далі й говорила, говорилапро кораблі, про звіроферми, про туристів з Америки, про ікру і кету, про моржів і про ікла, навіть про мамонтові скелети не забула згадати! Лілія слухала неуважно, вона собі думала про новий будинок з опаленням для мами, про катер для Омрина й трохи про себепро всюдихід, як у прикордонників, щоби можна було кілька лосів на нього завантажити й швидко обернутися.
Вони сиділи довго, мріючи кожна про своє, аж поки Альбіна не почала клювати носом. Лілія допомогла хазяйці дістатися спальні там було все рожеве і біле, аж очі заболіли. Розсунувши купу подушок, вона вклала Альбіну на ліжко, трохи подивилася у вікно на бухту і пішла прибирати. Вимила посуд, замела на кухні, вимкнула скрізь світло і вляглася в залі, на дивані.
7
Прокинувшись рано, вона заварила чаю, увімкнула телевізор і довго дивилася передачу про народних депутатів, які у величезному приміщенні штовхалися і кричали про щось важкозрозуміле. Кілька разів дзеленчав телефон, але Лілія не збиралася брати слухавкувона знала, як користуватися телефоном, але деякі речі краще не чіпати.
За кілька годин прокинулася й Альбіна. Сонце ще висіло за сопками, тому до планерки часу вистачало. Похмура секретарка на кухні пила чай і курила, Лілія вирішила їй не заважати, вона сиділа на підлозі й дивилася у телевізор, де тепер показували щось красиве і закордоннеширокими вулицями їхали блискучі пасажирські машини, а мимо йшли усміхнені люди. «Нічого, прийде зима, думала вона, і всім їм будуть потрібні шуби. Ми зробимо свою звіроферму і продаватимемо хутрабагато-багато, так, щоби вистачило всім».
Альбіна пішла вдягатися, аж тут знову задзвонив телефон. Хазяйка чортихнулася, вийшла зі спальні й взяла слухавку.
Так, гаркнула вона, потім довго слухала, повторюючи «так», «так» уже більш покірливим голосом, ніби погоджуючись із чимось важливим.
Вона зайшла до зали, всілася на диван, посунувши вже складені подушку з укривалом, й уважно подивилася на Лілію. І та раптом злякалася, ніби опинилася на далекому березі одна і десь неподалік рикнув ведмідь.
Так, ніби через силу всміхнулася Альбіна (мабуть, їй таки було поганенько) і встала, взявшись за крижі. Ходімо на роботу, там поснідаємо, у Піткіна багато вчора залишалось, розкуркулимо.
Південний вітер сьогодні гуляв десь в інших місцях, і якби не мошка, взагалі було б ідеально. Проте жінкам ішлося не так радісно, як учорай Альбіні було зле від горілки, і в Лілії кудись поділася радість від нового рюкзака й обіцянок врятувати Омрина від армії.
До управління було ближче, ніж до Будинку піонерів, дійшли мовчки. Як зясувалося з доповіді чергового, Чижов уже на місці, у себе, Альбіна вигукнула: «Ай, зараза»і побігла до приймальні там поставила чайник, перевірила телефон і зазирнула до кабінету, щоби показатися начальнику. Лілія почула, як звідти пролунало: «Чай».
Чай? якось по-особливому перепитала Альбіна й кинула погляд через плече.
Лілія все зрозуміла й вийшла в коридор. Туди-сюди ходили люди, але на стільцях біля дверей нікого ще не булозарано. Вона сіла там, акуратно примостила рюкзак з мішком і спробувала повернутися до радісних думок про всюдихід із катером, але чогось зранку їй не мріялося.
До приймальні зайшов маленький завідувач столової Петров, якого Альбіна чомусь називала Піткіним, перед собою він штовхав маленький возик з їжею. Секретарка вгадала, там були залишки з учорашньогокотлети, салат, ковбаса, сир. Живіт, якому обіцяли сніданок, буркнув, і Лілія злякано запнула на собі літню кухлянку, їй було соромно. Блиснула медалька, і жінка, згадавши, зняла її з одягу, а то ще всі вирішать, ніби вона пишається собою.