Ожинове вино - Харрис Джоан

Джоан ГаррісОжинове вино

Слова подяки

Величезне спасибі таким людям: Кевінові й Анушці, що терпіли мене; Ґ. Дж. Полу та футбольному клубові «Прайорі Олд Бойз»; Франчесці Ліверсидж за редагування, яке надихає; Дженніфер Льютлен; моєму блискучому агентові Серафіні Кларк за те, що показала мені мотузку, але не дозволила затягнути її на своїй шиї; і Крістоферові Фаулерунашій людині в Лондоні. Усім моїм колегам і учням із Лідської граматичної школипрощавайте і всього найкращого. Я за вами сумуватиму.

1

Вино вміє говорити. Усі про це знають. Тільки-но роздивіться. Підіть на ріг вулиці й спитайте в тамтешнього пророканепроханого гостя на весільному бенкеті, юродивого. Воно промовляє. Воно черевомовить. У нього мільйон голосів. Воно розвязує язики, примушує вибовкнути таємниці, про які ви б мовчали довіку, навіть такі, про які й гадки не мали. Воно кричить, голосно співає, шепоче. Воно розповідає про великі діяння, амбітні плани, трагічні кохання й жахливі зради. Воно заходиться від реготу. Тихенько посміюється саме до себе. Рюмсає перед дзеркалом. Витягає на поверхню події минулих літ і спогади, які краще б забути. Кожна пляшкаподих інших часів та своєрідне диво: від найбанальнішого «Молока Богородиці» до помпезної «Удови Кліко» 1945 року. Побутова магіятак казав Джо. Перетворення матерії на еліксир мрій. Дилетантська алхімія.

Візьміть, приміром, мене. Флері 1962 року. Єдине, що залишилося з тих дванадцяти пляшок, закоркованих і закладених для зберігання в той рік, коли народився Джей. «Елегантне, промовисте вино, бадьоре і трохи різке, з сильним присмаком чорної смородини»,  так написано на етикетці. Зазвичай таке вино не закладають у льох, але він ризикнув. Заради ностальгії. Для особливої нагоди. Дня народження чи, може, весілля. Та його власні уродини минали без особливих святкувань: із червоним аргентинським у бокалі та старими вестернами на екрані. Пять років тому він виставив мене на стіл, сервірований столовим сріблом та срібними свічниками, але нічого з того не вийшло. Попри це, вони з тією дівчиною лишилися разом. Із нею в дім прийшла ціла армія пляшок: «Дом Періньйон», горілка «Столична», «Парфе Амур» і мутон-каде, різноманітне бельгійське пиво у пляшках із видовженими горлечками, «Нуаї Пра» і лікер «Лісова суниця». Вони також говорять, переважно всіляку маячню; видають щось схоже на металевий брязкіт, наче гості, що купчаться на вечірці. Ми відмовлялися мати з ними бодай щось спільне. Нас, трьох переживців, запроторили в задній ряд, за блискучі шеренги цих новоприбульців, і там ми й стояли пять років у забутті. «Шато-Шалон» 58-го року, «Сансер» 71-го і я. «Шато-Шалон», роздратований таким засланням, прикидається глухим і незрідка взагалі відмовляється розмовляти. «Витримане шляхетне вино високого статусу»,  цитує він у рідкісні емоційні миті. Йому подобається нагадувати нам про своє старшинство, про витримку жовтих вин із регіону Юра. Він надає цьому великого значення, так само, як і своєму медовому букету та унікальному походженню. «Сансер» уже давно викисла до оцту і стала навіть ще мовчазнішоютільки іноді тоненько зітхає над своєю втраченою молодістю.

А потім, за шість тижнів до початку цієї історії, зявилися інші. Чужинці. Особливі. Любителі пхати носа у чужі справи, з яких усе й почалося, хоча вони теж здавалися забутими за рядами новеньких пляшок. Їх було шестерокожна мала надписану від руки етикетку та була запечатана свічковим воском. Горлечко кожної пляшки було переплетене шнурком іншого кольору: малиново-червоним, бузиново-зеленим, ожиново-синім, шипшиново-жовтим, сливово-чорним. В останній пляшці, перевязаній коричневим шнурком, було вино, про яке я навіть ніколи не чув. На етикетці було написано «Особливе, 1975 року», чорнила вже вицвіли до кольору спитого чаю. Але всередині дзижчав цілий вулик таємниць. Від них неможливо було врятуватися: вони шепотіли, висвистували, сміялися. Ми вдавали, що нам начхати на їхні витівки. Ці вже дилетанти Виноград там навіть поряд не лежав. Вони були простолюдинами, і ми не хотіли пускати їх у своє коло. Але все ж була в цих шести піратів якась приваблива зухвалість, хаотичне поєднання ароматів і образів, від якого захиталися витримані марочні вина. Звичайно ж, заговорити з ними першими було нижче нашої гідності. Але Як же мені того кортіло! Мабуть, мене з ними поєднував мій плебейський післясмак чорної смородини.

З льоху було чути все, що відбувається в будинку. Про події ми дізнавалися завдяки тому, як приходили й відходили наші більш толеровані колеги: пятничного вечора дванадцять пляшок пива і сміх у передпокої; учора вночі  пляшка червоного каліфорнійського, такого молодого, що танінами аж тхне. Минулого тижня був день його народженнятож пішла маленька пляшка «Моет»так зване «дівчисько», найбільш показовий і самотній пляшковий розмір,  а зверху долинав ностальгійний стукіт кінських копит і звуки пострілів. Джею Макінтошеві виповнилося тридцять сім. Одразу не помітиш, та в його очах кольору синього винограду піно нуар застиг дещо ніяковий і розгублений вираз людини, що втратила свій шлях. Пять років тому Керрі це приваблювало. А тепер збентеженість стала їй не до смаку. Його пасивність, а надто вже прихована за нею впертість, дуже її дратувала. Точнісінько чотирнадцять років тому Джей написав роман під назвою «Три літа з Джо Хміль-яблуком». Ви, звісно, чули про нього. Його нагородили Гонкурівською премією і переклали двадцятьма мовами. Публікацію відсвяткували трьома ящиками марочної «Удови Кліко» 76-го рокувипили її занадто рано, щоб віддати належне, та врешті-решт Джей завжди був такимнакидався на життя так, наче воно ніколи не вичерпається, наче те, що закорковане в ньому самому, ніколи не пересохне, а успіх йтиме за успіхом у вирі безкінечного святкування.

Тоді ще не було ніякого винного льоху. Ми стояли на камінній полиці, просто над його друкарською машинкоюна щастя, як він казав. Коли Джей завершив свою книжку, то відкоркував останню з моїх товаришок 62-го року і дуже повільно випив її, а коли вино скінчилось, то ще довго крутив у пальцях бокал. Потім він підійшов до камінної полиці. Постояв там якусь мить. Тоді усміхнувся й доволі невпевнено пішов назад до свого крісла.

 Наступного разу, мій любий,  пообіцяв він.  Залишимо до наступного разу.

Бачте, він говорить зі мною, бо колись і я до нього заговорю. Я його найстаріший приятель. Ми розуміємо один одного. Наші долі переплетені.

Ясна річ, ніякого «наступного разу» так і не сталося. Про телевізійні інтервю, газетні статті й огляди тепер і мови не було. В Голівуді зняли екранізацію з Корі Фельдманом, у декораціях американського Середнього Заходу. Минуло девять років. Джей написав частину рукопису під назвою «Відважний Кортес» і продав «Плейбою» вісім оповідань, які пізніше були перевидані під однією обкладинкою видавництвом «Пінгвін букс». Літературний світ чекав на новий роман Джея Макінтошаспочатку з нетерпінням, потім із занепокоєнням, із цікавістю і, врешті, з байдужістю.

Звісно, він усе ще писав. На сьогодні готові сім романів із назвами на кшталт «Ген І-зуза», «Псі-птаство з Марса» та «Побачення з С. Мертю»всі видані під псевдонімом Джонатан Вайнзеп, і за всі він отримав непогані гонорари, які й забезпечували йому доволі комфортне існування всі ці чотирнадцять років. Він купив компютерноутбук «Тошиба»; умощував його в себе на колінах, так само, як і вечері з напівфабрикатів, які готував собі в ті вечоривони ставали дедалі частішими,  коли Керрі працювала допізна. Він писав огляди, статті, оповідання та газетні колонки. Читав лекції слухачам письменницьких курсів, вів семінари з письменницької майстерності в університеті. Він стверджував, що буцімто має так багато справ, що геть ніколи займатися власною роботоюі сам кепкував із себе, з письменника, що не пише. Коли Джей так казав, Керрі дивилася на нього, стиснувши губи в тоненьку нитку.

ЗнайомтесяКеррі ОНіл, уроджена Кетрін Марсдендвадцятивосьмирічна білявка з короткою стрижкою та приголомшливими зеленими очима, в яких Джей так і не розпізнав кольорові контактні лінзи. Журналістка, що прославилася завдяки телебаченню та «Форуму»нічному ток-шоу, де популярні літератори та другорядні знаменитості обговорювали злободенні соціальні проблеми під авангардний джаз. Пять років тому вона б посміхнулася, почувши ці його слова. Та, зрештою, пять років тому «Форуму» ще не існувало, а Керрі писала в «Індепендент» колонку про подорожі й працювала над книжкою під назвою «Шоколад: феміністський погляд». Світ був сповнений можливостей. Книжка вийшла з друку два роки по тому, саме на хвилі загального інтересу. Керрі виявилася фотогенічною, добре продаваною та популярною. В результаті вона зявилася в декількох легковажних ток-шоу. Її фотографували для «Марі Клер», «Татлера» та «Я!», проте вона швидко запевнила себе, що їй немає до того діла. У неї був будинок у Челсі, невеличка квартирка в Нью-Йорку, і вона обмірковувала, чи не зробити ліпосакцію на стегнах. Вона подорослішала. Просунулася далі.

Утім, із Джеєм цього не відбулося. Пять років тому він наче уособлював темпераментного митця: пив пів пляшки горілки «Смирнофф» на деньтака собі приречена, понівечена, сповнена романтики фігура. Він сколихнув у ній материнські інстинкти. Вона збиралася привести його до ладу, надихати його, а він натомість створив би чудову книжкутаку, щоб осяювала життєві шляхи й повністю завдячувала б їй одній.

Але нічого з того не сталося. На шмат хліба він заробляв низькопробною фантастикоюдешевими виданнями у паперових обкладинках з багряними хмарами. Він жодного разу не наблизився до зрілості й лукавої мудрості своєї першої книжки, ба більшенавіть не намагався наблизитись. Попри всі похмурі мовчанки, Джей насправді не міг похвалитися бурхливим темпераментом. Він ніколи не піддавався імпульсивності. Ніколи по-справжньому не сердився, ніколи не втрачав контролю. У бесідах він ані інтелектом не блищав, ані вїдливістю не інтригував. Навіть його пияцтвоєдиний уцілілий його вибриктепер сприймалось як безглуздя: наче людина вперто виряджається в застарілі шати своєї юності. Він цілими днями грав у компютерні ігри, слухав старі записи та дивився старі фільми на відео. Застряг у підлітковому бунті, наче голка програвача в канавці платівки. Керрі почала думати, що, мабуть, зробила помилку. Він не хотів дорослішати. Не бажав, щоб його рятували.

Порожні пляшки свідчили про інше. Джей переконував себе, що випивав він із тих само причин, що й писав сякі-такі фантастичні твори. Не для того, щоб забутися, а щоб памятати, щоб відкрити минуле і знову опинитися там, наче кісточка в гіркому плоді. Він відкорковував кожну пляшку і починав кожне оповідання з таємним переконанням, що саме зараз йому дістанеться чарівний еліксир, який його відновить. Але чари, як і вино, без правильних умов не спрацюють. Джо міг би йому багато про це розповісти. Інакше хімія не відбудеться. Букет зіпсований.

Гадаю, мені здавалося, що все має початися саме з мене. У цьому була б певна поезія. Врешті-решт, ми ж поєднані  він і я. Але ця історія починається з іншого марочного вина. Власне, я не проти. Краще вже бути його останнім, ніж його першим. У цій історії я навіть не головна дійова особа, та я був тут раніше, ніж зявилися Особливі, і все ще буду тут, коли їх випорожнять. Я можу собі дозволити й почекати. До того ж, витримане Флері треба неквапом розсмакувати, а я не був упевнений, що його піднебіння готове до таких вражень.

2

Лондон, весна 1999 року

Був березень. Несподівано теплий, навіть у льосі не було зимно. Джей працював нагорі: ну як працювавна свій манер, із пляшкою під ліктем та телевізором, що стиха базікав. Керрі була на якійсь вечірці з нагоди нової премії для письменниць молодше двадцяти пяти років, тож у будинку було тихо. Джей користувався друкарською машинкою, коли займався «справжньою», як сам це називав, роботою, а для фантастики в нього був ноутбук. Тож за наявністю чи відсутністю стукоту клавіш завжди можна було вгадати, що саме він пише. Він спустився вниз після того, як пробило десяту. Налаштував радіо на якусь ретрохвилю, і було чути, як він вовтузиться на кухні й тупотить по теракотових підлогових кахлях. Поряд із холодильником був невеличкий бар. Він відчинив його, засумнівався і знову зачинив. Відчинилися дверцята холодильника. Там, як і всюди, домінували смаки Керрі. Сік з паростків пшениці, салат із кускусом, молодий шпинат, йогурти. Джей подумав, що йому зараз дуже хочеться величезний бутерброд з беконом і смаженим яйцем та кухоль міцного чаю. Він знав, що це бажання якось повязане з Джо та провулком Поґ-Гілл. Нічого особливого, просто асоціація, яка часто виникала, коли він намагався писати. Та все це давно скінчено. Суцільна примара. Він насправді не відчував голоду. Натомість закурив цигаркузаборонена розкіш, яку притримував для тих митей, коли Керрі не було вдомаі жадібно затягнувся. З хрипкого радіо почувся голос Стіва Гарлі  він співав «Розвесели мене», пісню якраз із того далекого, неминучого літа 75-го року, і на якусь мить Джей відкрив рота, щоб підспівати: «Приходь до мене й розвесели-и-и-и мене»,  і кухнею розкотилася самотня луна.

У льосі чужинці, що стояли позаду нас, ніяк не вгамовувалися. Чи то через музику, а чи в повітрі цього приємного весіннього вечора було розлито якесь відчуття можливості, але вони розвинули кипучу діяльність: клекотіли у своїх пляшках, деренчали одне об одного, підстрибували від нетерпіння, бо їм кортіло говорити, відкритися, випустити свій аромат у повітря. Можливо, саме це й примусило його спуститисьбуло чутно, як він тупав грубими, нетесаними сходами. Джею подобався льох; там було прохолодно і втаємничено. Він повсякчас приходив сюдипросто щоб помацати пляшки і провести пальцями по припорошених стінах. Я завжди радів його появі. Мов барометр, я відчуваю його емоційну температуру щоразу, коли він близько підходить до мене. До певної міри, я навіть можу і думки його прочитати. Я ж казав, між нами відбувається якась хімія.

У льосі було темно, єдиним джерелом світла була тьмяна лампочка під стелею. Ряди пляшокбільшість із них нічого не варті, але Керрі вони до смакурозташовані на полицях вздовж стін; інші тісняться в ящиках на підлогових плитах. Проходячи, Джей легким рухом торкався пляшок, низько нахиляючи до них обличчя, ніби намагаючись уловити увязнені всередині літні пахощі. Двічі чи тричі він брав якусь із пляшок і вертів її в руках, а потім повертав на полицю. Пересувався без цілі й напряму, просто йому подобалися вологість і тиша у льосі. Тут навіть притишувався звук лондонського дорожнього руху, і якоїсь миті він відчув спокусу лягти просто на гладку, прохолодну підлогу й заснути, можливо, навіки. Ніхто б його тут не шукав. Та Джей, навпаки, почувався дуже бадьорим, збудженим, неначе тиша прочистила йому мозок. Утім, в атмосфері відчувалася якась напруга, ніби щось от-от має статися.

Нові пляшки стояли в коробці, у далекому куті льоху. Перед нею була поламана драбина; він відсунув її й із зусиллям підтягнув коробку до себе. Навмання витягнув пляшку й підніс її до світла, щоб роздивитись етикетку. Вміст був чорнильно-червоним, а на дні накопичився товстий шар осаду. Йому раптом здалося, що всередині є ще дещо, якась форма, але то був лише осад. Нагорі, десь на кухні, усе ще грало радіо, налаштоване на хіти 1975-го рокутепер звучала передріздвяна «Богемська рапсодія», стиха, але цілком розбірливо,  і його охопило тремтіння.

Повернувшись до кухні, він із цікавістю оглянув пляшкушість тижнів тому, коли приніс її додому, він заледве зиркнув на неї: воскова печатка на горлечку, коричневий шнурок, надписана від руки етикетка«Особливе 1975 року»,  порох із льоху надавав їй вельми занехаяного вигляду. Цікаво, чому він саме її витяг із забуття. Мабуть, ностальгія, хоч його почуття до Джо все ще були надто суперечливими, щоб він міг дозволити собі розкіш ностальгії. Злість, ніяковість, шалене бажання накочувалися на нього крижаними й гарячими хвилями. Стариганю. Шкода, що ти зараз не тут, зі мною.

У пляшці щось хлюпало й підстрибувало. Її товаришки, що зосталися у льосі, деренчали й танцювали у відповідь.

Іноді це стається випадково. Чекаєш роки, аж раптом чи то планети стануть, як треба, чи то відбудеться несподівана зустріч, а чи заскочить тебе натхненняправильні обставини складаються на свій розсуд, тишком-нишком, без фанфар та попереджень. Джей думає, що це доля. Джо вважав це магією. Та іноді все цепросто якась хімія: щось у повітрі, якась непомітна дія, що призводить до раптових, невідворотних змін.

Джо називав це алхімією дилетантів. Магією повсякденних речей. Джей Макінтош потягнувся по ніжзрізати печатку.

3

Минуло багато років, але вона вціліла. Його ніж зрізав її, а під нею виявився добре збережений корок. За якусь мить у повітрі розлився такий гострий аромат, що йому залишалося лише перетерпіти, стиснувши зуби, поки запах намагався навязати йому свою волю. Пахкотіло чимось землистим і кислим, наче від води в каналі спекотного літнього дня, а різкість пахощів навіяла йому думки про овочерізку та приємний аромат щойно викопаної картоплі. На якусь секунду ця ілюзія здалася йому такою реалістичною, що він, власне, ніби опинився там, у тому місці, якого більше не існує,  там Джо спирався на лопату, а з підвішеного за гілочку дерева радіо звучало «Випускайте клоунів» або «Я не закоханий». Несподівано ним оволоділо захопливе збудження, і він плеснув трохи вина в бокал, намагаючись не пролити від жагучого бажання. Воно було темно-рожевим, наче сік папаї, і ніби нетерпляче видряпувалося вгору по стінках бокала, бо йому кортіло якнайскоріш випробувати своє чаклунство на плоті Джея. Він споглядав за ним із сумішшю недовіри та прагнення. Якась частинка його дуже хотіла випити це винобо саме цього й чекала довгі роки, але він усе одно вагався. Рідина в бокалі була каламутною, в ній плавали цятки якоїсь брунатної речовини, схожої на іржу. Він раптом уявив, як випиває це, потім стискає горло від ядухи і валиться в агонії на кахельну підлогу. Бокал зупинився на півдорозі до його вуст.