Він знову кинув погляд на вино. Рух, який йому ввижався, наче припинився. Аромат став злегка солодкуватим, якимось аптечним, схожим на мікстуру від кашлю. Він ще раз подивувався, навіщо йому знадобилося принести сюди цю пляшку. Ніякого чаклунства не існувало. Натомість Джо змусив його вірити у дещо іншечергова витівка старого афериста. Але його розум наполягав на тому, що в цьому бокалі щось таки було. Щось особливе.
Він так зосередився, що не почув, як за його спиною до кухні зайшла Керрі.
А, то ти не працюєш.
Її вимова була чистою, й ірландського акценту в ній було рівно стільки, щоб захистити її від звинувачень у походженні з привілейованого класу.
Знаєш, якщо ти вже зібрався налигатися, міг би й відвідати вечірку зі мною. Для тебе це була б чудова нагода познайомитися з новими людьми.
Вона зробила особливий наголос на слові чудова, втричі подовживши другий склад. Джей повернувся до неї, не випускаючи з рук бокала. Його голос звучав глузливо.
Знаєш, я насправді повсякчас знайомлюся з чудовими людьми. Усі ці навкололітературні чувачкипросто чудові люди. Особливо мені подобається, коли якась із твоїх молодих зірок підкочує до мене на якійсь із таких чудових вечірок і каже: «Гей, це ж ти той самий Джей Як-тебе-там, що написав оту чудову книжку?»
Керрі перетнула кімнату, стукотячи плексигласовими підборами по кахлях, і налила собі чарку «Столичної».
А тепер ти поводишся не тільки по-дитячому, а й антисоціально. Якби ти колись зібрався написати щось серйозне замість того, щоб марнувати талант на всіляке сміття
Чудово, вишкірився Джей і цокнувся з нею. Пляшки, що залишилися в льосі, весело задзеленчали, ніби від приємного очікування. Керрі зупинилася й прислухалася.
Ти щось чув?
Джей похитав головоюна його обличчі все ще була усмішка. Вона підійшла ближче і придивилася до його бокала та до пляшки, що й досі стояла на столі.
До речі, що це за гидота? Голос був дзвінким і різким, як звук її прозорих підборів. Це якийсь коктейль? Сморід просто жахливий.
Це вино, яке робив Джо. Одна з шести пляшок, він розвернув пляшку, щоб прочитати етикетку. «Хміль-яблуко, 1975 року». Чудовий вінтаж.
Поряд із нами й навколо нас радісно бродили вина. Нам було чути, як вони шепочуть, наспівують, кличуть, підстрибують. Вони сміялися заразливим безтурботним сміхом, наче закликали до зброї. «Шато-Шалон» бурмотів собі під ніс щось несхвальне, але в цій піднесеній карнавальній атмосфері він звучав відвертим заздрісником. Я помітив, що й сам приєднався до нихдзеленчав у своєму ящику, наче проста молочна пляшка. Я забувся від очікування, від усвідомлення, що щось неодмінно має статися.
Пфе! Господи! Не пий це! Його треба вилити, Керрі вичавила з себе смішок. До того ж, це огидно. Некрофілія якась, чи щось таке. Не можу навіть уявити, навіщо ти взагалі вирішив принести його додому, враховуючи обставини.
Я хотів лише випити його, люба, а не трахнути, пробурмотів Джей.
Що?
Нічого.
Прошу, любий, вилий цей непотріб. Там, мабуть, сила-силенна гидотних бактерій. Або щось навіть гіршеантифриз, наприклад. Ти ж знаєш характер старого, улесливо вмовляла вона. Краще я наллю тобі горілки.
Керрі, припини розмовляти зі мною, як моя мама.
Тоді припини поводитися по-дитячому. Заради бога, чому б тобі не подорослішати?
Це була її одвічна пісенька.
Це вино зробив Джо, вперто одказав він. Я й не чекаю, що ти зрозумієш.
Вона зітхнула, набурмосилась і відвернулася.
Ой, та будь ласка. Ти ж завжди так робиш. Так зациклився на тому старому педику, що можна подумати, буцімто він тобі батько чи ще якийсь родич, а не просто брудний трухлий покидьок, прихильник юних хлопчиків. Атож, будь зрілою, дорослою людиною й отруїся. Якщо помреш, то, може, на спомин надрукують додатковий тираж «Джо Хміль-яблука», а я зможу продати твою історію в «ТЛС».
Та Джей пропускав її слова повз вуха. Він підняв бокал до обличчя. Запах удруге вдарив йому по ніздряхневловимий сидровий запах будинку Джо, де завжди тлів ладан, а на кухонному підвіконні в ящиках росла помідорна розсада. На мить здалося, ніби він щось почувбрязкіт розбитого скла, мов на шикарно сервірований стіл упала люстра. Він зробив ковток.
Будьмо.
На смак воно було так само бридким, як і в його дитинстві. Виноград цього варива й не торкавсявід нього солодкувато пахло бражкою, наче від смітника. Він смердів затхлою водою каналу влітку або покинутою залізничною колією. Смак у цього пійла був їдкий, схожий на дим і палену гуму, та все одно він збудив хвилю спогадів як у горлі, так і в памяті, де одразу ж зявилися образи, які, на його думку, були втрачені навіки. Джей стиснув кулаки під навалою картинок з минулогоу нього запаморочилось у голові.
З тобою все гаразд? голос Керрі резонував, наче уві сні. Вона була роздратована, проте в її голосі відчувалося занепокоєння. Джею, я ж казала тобі не пити цю гидоту. Ти чуєш?
Він із зусиллям проковтнув вино.
Усе добре. Взагалі, воно досить приємне на смак. Бадьоре. З кислинкою. Приємне тіло. Схоже на тебе, Кес.
Його обірвав напад кашлю, але й сміху також. Керрі похмуро глянула на нього.
Не треба мене так називати, це не моє імя.
Так само, як і Керрі, зловтішно нагадав він.
Ну добре, якщо ти налаштований на вульгарність, то я йду спати. Насолоджуйся своїм вінтажем. Усе заради твоєї втіхи.
Її слова прозвучали як виклик, який Джей залишив без уваги, сидячи спиною до дверей, поки вона не пішла. Він усвідомлював, що поводиться як егоїст. Але вино щось пробудило у ньому, щось надзвичайне, і він хотів глибше поринути в це відчуття. Ковтнув ще і помітив, що його піднебіння потроху звикає до незвичного смаку цього вина. Тепер він відчував присмак перестиглих фруктів, запечених до коричневої карамельної скоринки, його ніздрі лоскотав запах соку, що стікав по овочерізці, і ніби було чутно, як Джо підспівує своєму старенькому радіо в дальньому кутку ділянки. Він нетерпляче вижлуктив бокал, розсмаковуючи пікантне вино, відчуваючи, як його серце наповнюється новою енергією і гупає так, ніби він пробіг марафонську дистанцію. Внизу, під сходами, залишалося ще пять пляшок, і вони тремтіли й тарахкотіли від буйного шаленства. Тепер у нього прояснилося в голові, та й шлунок заспокоївся. Він спробував розпізнати те, що відчував, і врешті збагнувто була радість.
4
Поґ-Гілл, літо 1975 року
Джо Хміль-яблуко. Нормальне імя, не гірше за будь-яке інше. Сам він відрекомендовувався Джо Коксом, з такою собі кривенькою усмішкою, наче хотів відразу збудити невіру, але навіть тоді імя могло бути будь-яким, залежно від пори року та нової адреси.
Ми з тобою могли б бути кузенами, заявив він першого ж дня, коли Джей з обережним захопленням споглядав за ним із вершечка муру. Овочерізка гуділа й торохтіла, випльовуючи шматки кисло-солодких овочів чи фруктів у відро, що стояло біля його ніг.
Кокс і Макінтош. Обоє яблука, еге ж? Гадаю, цей факт робить нас майже родичами.
Його екзотичний акцент збивав з пантелику, тож Джей витріщився на нього, нічогісінько не розуміючи. Джо вишкірився й похитав головою.
Не знав, що тебе звуть на честь яблука? Це файний сорт, американське червоне яблуко. Смачнюще. У мене є молоденьке деревце, отам, він мотнув головою в бік заднього двору. Але йому щось непереливки. Мабуть, йому тре трохи більше часу.
Джей продовжував споглядати за ним з усім притаманним його дванадцятирічному вікові цинізмом, щосекунди очікуючи насмішки.
Ви так кажете, ніби в нього є почуття.
Джо підвів на нього очі.
Ну то так і є. Як і в усього, що росте.
Хлопчик захоплено спостерігав за лезами овочерізки, що хутко оберталися. Машинка брикалася і ревла в руках Джо, випльовуючи шматки білої, рожевої, синьої та жовтої плоті.
Що ви робите?
А на що це схоже? старигань мотнув головою в напрямку картонної коробки, що стояла під муром, який відділяв їх один від одного. Подай мені оті хмелі.
Хмелі?
Нетерплячий жест у бік коробки.
Хміль-яблука.
Джей глянув униз. Зістрибнути було нескладно, до землі приблизно пять футів, але сад обгороджений, а позаду ньоголише чагарник та залізнична гілка. Міське виховання навчило хлопця не довіряти незнайомцям. Джо усміхнувся.
Та не вкушу я тебе, хлопче, приязно промовив він.
Роздратований Джей зістрибнув у сад.
Хміль-яблука були червоними, видовженими й загостреними з одного краю. Поки Джей їх витягав, одне чи два тріснули і тепер демонстрували рожеву серцевину. Хлопця трохи хитало під вагою коробки.
Дивись, куди йдеш, зауважив Джо. Не впусти їх. Вони можуть побитися.
Але ж це лише картопля.
Угу, мугикнув Джо, не відриваючи очей від овочерізки.
Мені здалося, ви назвали їх яблуками, чи якось так.
Бульба. Бараболя. Хміль-яблука. Земляні яблука.
На вигляднічого особливого, зауважив Джей.
Джо похитав головою і взявся завантажувати бульби до овочерізки. У повітрі розлився солодкуватий запах, схожий на аромат папаї.
Я привіз їх з Південної Америки після війни, пояснив він. Виростив з нуля отут, на городі. Пять років пішло тільки на те, щоб підготувати ґрунт. Якщо хочеш смаженої картоплі, то вирощуєш сорт «Король Едвард». Якщо закортіло салатів, зверни увагу на «Шарлотту» або «Джерсі». Хто бажає чипсів, обирає «Маріс Пайпер». Але ця, він дістав картоплину й пестливо потер її рожевеньку шкірку потемнілим великим пальцем, старіша за Нью-Йорк. Така давня, що в неї навіть англійської назви немає. Її розсада коштує дорожче за золотий пісок. Це не просто картоплини, хлопче. Це шматочки втрачених часів, коли люди ще вірили в магію, а половина світу ще не була нанесена на мапу. З цього чипсів не роблять. Він знову похитав головою, і під кошлатими сивими бровами його очі випромінювали сміх. Це мої Особливі.
Джей уважно дивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він кепкує, а чи й справді несповна розуму.
То що ж ви тут виробляєте? спитав нарешті.
Джо вкинув останнє хміль-яблуко до овочерізки й усміхнувся.
Вино, хлопче. Вино.
То було влітку 75-го. Джеєві було майже тринадцять років. Примружені очі, зціплені зуби, обличчя зібране у міцний кулак, в якому ховається щось дуже таємнещо ніхто не міг побачити. Нещодавно він був учнем школи Мурлендз у Лідсі, але тепер вісім незвично пустопорожніх тижнів канікул відділяли його від наступного семестру. Йому тут уже не подобалося. Цей невиразний, імлистий обрій, ці синяво-чорні пагорби, якими сновигали жовті навантажувачі, ці нетрища та шахтарські бараки і ці люди з гострими обличчями й безбарвним північним акцентом. Мати запевнила його, що все буде добре. Що йому сподобається Кірбі Монктон. Сподобаються зміни. Все якось улаштується. Та Джеєві було видніше. Під його ногами розкрилася безодня розлучення батьків, і він ненавидів їх обох, ненавидів місце, куди вони його запроторили, вже зненавидів блискучий новенький велосипед «Релі» з пятьма швидкостями, який доставили сьогодні вранці, хабар, так само вартий презирства, як і супровідна записка«З любовю від мами й татка», все таке фальшиво-нормальне, ніби світ навколо нього не розлітається зараз на друзки. Його лють була холодною, застиглою, вона відокремлювала його від довколишнього світу, тож звуки були приглушеними, а люди нагадували оживлені дерева. Лють клекотала у нього всередині й чекала, коли станеться бодай щось.
У них в сімї ніколи не було близькості. До того літа він бачив своїх дідуся і бабусю разів шість, на Різдво або на день народження, тож їхнє піклування про нього мало дистанційний характер. Бабуся була тендітна й елегантна, наче порцелянова статуетка, які вона так любила, що оздоблювала ними будь-які вільні поверхні. Дідусь був грубувато-добродушним солдафоном, який без ліцензії відстрілював куріпок на ближніх болотах. Вони обоє несхвально ставилися до профспілок, повстання робітничого класу, рок-музики, довговолосих чоловіків та дозволу жінкам навчатись в Оксфорді. Джей невдовзі збагнув: якщо щоразу мити руки перед обідом і вдавати, ніби слухаєш усе, що вони кажуть, можна насолоджуватися майже необмеженою свободою. Ось так він і познайомився з Джо.
Кірбі Монктонневеличке північне місто, дуже схоже на будь-яке інше. Будучи суто шахтарським, воно вже тоді занепадало: дві шахти з чотирьох були закриті, а ще дві намагалися вижити. Біля закритих копалень поступово вимерли й селища, побудовані саме для того, щоб забезпечувати забої робочою силоютам були цілі вулиці занедбаних бараків, із забитими вікнами та зарослими буряном садками. У центрі було трохи краще: торгівельний ряд, кілька пабів, мінімаркет і поліцейська дільниця з решіткою на вікні. По один бікдорога, залізниця і занедбаний канал. По другийпасмо пагорбів, що тягнеться аж до підніжжя Пеннінських гір. Там стояло селище Верхній Кірбі, де жили Джеєві бабуся й дідусь.
Якщо дивитися прямо на пагорби, вище полів і лісів, то можна уявити, що тут ніколи не було жодної шахти. Це парадне обличчя Кірбі Монктона, де зведені в ряд будинки називають стайнями. З найвищої точки можна роздивитись місто, що розкинулося за декілька миль звідси, мазок жовтуватого диму, що перекреслює нечітку лінію горизонту, стовпи, що тягнуться вздовж поля просто до схожого звідсіля на шрам сланцевого карєра, проте це провалля має страшенно мальовничий вигляд під захистом гребеня гори. Будинки тут значно більші й витонченіші. Просторі вікторіанські терасові споруди з жовтуватого йоркширського каменю, з посрібленими шибками, псевдоготичними дверми та величезними усамітненими садами, де тісно росли фруктові дерева та красувалися мякі, добре доглянуті газони.
Однак Джеєві на всі ці принади було начхати. Як на його лондонський погляд, Верхній Кірбі видавався хитким, балансував на камянистому краї пустища. Від просторудистанції між будинкамиу нього паморочилось у голові. Затягнута димом і посічена шрамами плутанина Нижнього Монктона та Нижнього Краю видавалася покинутою, наче після війни. Він сумував за лондонськими театрами й кіно, музичними крамницями, художніми галереями та музеями. Сумував за людським натовпом. Сумував за лондонським акцентом, за звуками дорожнього руху та запахами. Він котився на велосипеді вздовж незнайомих спустошених доріг, і йому щиро не подобалося все, що він бачив.
Бабуся з дідусем не втручалися. Вони схвалювали ігри на свіжому повітрі, але ніколи не помічали, що він повертався додому виснаженим, тремтячи від люті. Хлопчик завжди був чемним, завжди охайним. Він розумненько і з цікавістю слухав усе, що вони йому розповідали. Культивував таку собі хлопчачу жвавість. Грав роль зразкового школяра з коміксів, і сам страждав від свого обману.
Джо жив у провулку Поґ-Гілл, в одному з терасових будинків, що нерівним ланцюжком тягнулися вздовж залізниці за пів милі від вокзалу. До того Джей побував там уже двічі: залишав велосипед у чагарнику й видирався по насипу до залізничного моста. В далині аж до річки тягнулися поля, а на іншому березі була відкрита шахта, і вітер розносив дзижчання машин. Кілька миль майже паралельно до залізниці тягнувся старий канал, і нерухоме повітря над ним зеленіло скупченням мух та відгонило запахом попелу й зелені. Між каналом і залізницею вилася верхова доріжка, затінена гілками дерев. Містяни називали цю місцевість Нижнім Краєм, і тут майже завжди було безлюдно. Саме це його й привабило. У вокзальному газетному кіоску він придбав свіже число «Орла» та пачку цигарок і поїхав прямісінько до каналу. Згодом, надійно заховавши велосипед у підліскових хащах, пішов доріжкою вздовж каналу, торуючи собі шлях крізь густі зарості стиглого плакуна і щоразу здіймаючи хмаринки з білого насіння. Дійшовши до старого шлюзу, він умостився на камінні й закурив, не зводячи очей із залізниці. Він то підраховував навантажені вугіллям вагони, а то й починав корчити міни у бік пасажирських поїздів, коли ті торохкотіли повз нього до своїх далеких, вартих заздрощів пунктів призначення. Він кидав камінчики у замулений канал. Декілька разів проходив увесь шлях до річки і майстрував невеличкі запруди з торфу та всілякого прибитого до берега сміття: автомобільних шин, гілля, залізничних шпал, а одного разу йому трапився навіть цілий матрац, з якого стирчали пружини. З того все й почалося: це місце потроху оволодівало ним. Можливо, тому, що то було втаємничене місце, стара, заборонена місцина. Джей потроху його досліджував: там були незрозумілі циліндри з металу й бетону; пізніше він збагнув, що то шахтові коприякщо підійти до них ближче, вони видавали дивні звуки, схожі на зітхання. Затоплена шахта, занедбаний шахтарський візок, залишки старої баржі. То було потворне, навіть небезпечне місце, але водночас воно було по вінця сповнене суму і приваблювало його так, що він не міг ані пояснити, ані побороти цей потяг. Його батьки, мабуть, обурилися б, якби дізналися, що він їздив туди, і в цьому для нього була додаткова принада. Так він і оглядався тут: ось попільник, набитий старими уламками фаянсового посуду, а тутрозсип екзотичних, нікому не потрібних багатств: стоси ще не зіпсованих дощем старих журналів і коміксів; кузов старенького «Форда Ґелексі», у якого на даху виріс невеличкий кущ бузини, схожий на антену; поламаний телевізор. Життя біля залізничної колії, як одного разу пояснив йому Джо, схоже на життя біля моря: хвиля щодня виносить на берег щось новеньке. Спочатку йому тут не подобалося. Він і сам не знав, чому його взагалі сюди приносило. Вирушав з дому із наміром поїхати іншою дорогою, але врешті завжди опинявся у Нижньому Краї між залізницею і каналом; у його вухах дзижчав звук далеких машин, а білясте літнє сонце тиснуло йому на маківку, наче покришка, якою захищають від морозу молоді рослини. Покинуте, занедбане місце. Втім, це було його місце. Його власнепротягом усього цього довгого дивного літа. Принаймні йому так здавалося.