Ожинове вино - Харрис Джоан 3 стр.

5

Лондон, весна 1999 року

Наступного дня він прокинувся пізно і побачив, що Керрі вже пішла, залишивши йому коротку записку, в тексті якої водяним знаком проступало обурення. Він ліниво, без цікавості, пробіг її очима і спробував пригадати, що саме сталося вчора ввечері.

Голова в нього тріщала, тож він заварив собі міцної кави і, поки цмулив її, слухав радіо. Він мало що памятав: загалом, його теперішнє життя й було такимчерга розмитих днів, що не відрізнялися один від одного, наче серії мильної опери, яку він дивився за звичкою, хоч жоден із персонажів не викликав у нього цікавості. День витягнувся перед ним, наче порожня дорога у пустелі. Ввечері у нього було заплановане заняття, але він уже розмірковував, як його уникнути. То нічого, він пропускав заняття й раніше. Тепер це стало для нього звичною поведінкою. Творча натура. Він подарував сам собі іронічну посмішку.

Пляшка вина Джо стояла там, де він її лишивна столі. Джей із подивом побачив, що в ній залишилася ще половина вмісту. Отже, він випив зовсім небагато, але ж голова розколювалась від похмілля, та й заснути вдалося, тільки коли на небі зачервоніла світанкова смуга. Від порожнього бокала було чути легкий, але виразний запах: солодкуватий заспокійливий аромат ліків. Він наповнив бокал вином.

 Прохмелимося,  пробурмотів він.

Тепер у вина майже не було неприємного присмаку, воно відчувалося майже прісним. На дні його памяті ворухнувся якийсь спогад, надто слабкий, щоб упізнати.

Раптом з боку дверей він почув якийсь шурхіт і миттю повернувся, відчуваючи якусь провину, наче його піймали на гарячому. Але то була лише пошта, яку просунули в отвір, а вона розсипалася по дверному килимку. Сонячний промінь, що пробився крізь скло дверей, освітлював верхній конверт, ніби привертаючи до нього особливу увагу. Мабуть, якась рекламна розсилка, подумки вирішив він. Тепер йому нечасто доводилося отримувати іншу пошту. Аж раптом, через гру світла, конверт наче наповнився сяянням, і це підкреслило слово, написане по трафарету по всій його довжині  «ЗВІЛЬНЕННЯ». Наче зявилися двері, крізь які можна було вийти з лондонського світанку в інший світ, де можливо все. Він нахилився, підняв яскравий чотирикутник і відкрив його.

Першою думкою булону от, знову всякий непотріб. Якась чергова бюджетно зроблена брошура під назвою «ЗАТИШНІ МІСЦЯ ДЛЯ ВІДПУСТКИ. ЗВІЛЬНЕННЯ І ВІДПОЧИНОК» з розмитими фото фермерських будинків та заміських апартаментів упереміж із текстовими колонками. Щось типу: «Цей чарівний котедж розташований лише за пять миль від Авіньйона Цей великий переобладнаний фермерський будинок з обійстям Цей амбар шістнадцятого сторіччя у центрі Дордоні» Фотографії були одні й ті самі: сільські котеджі під небом такої блакиті, ніби його фарбував сам Дісней; жінки у хустинах та чепцях, чоловіки в беретах виганяють кіз на неправдоподібно зелені гірські схили. Охоплений дивним розчаруванням, він кинув брошуру на стіл. Відчував, що його ошукали, що щось незнане, але важливе, пройшло повз нього. Аж тут поглянув на фото. Впавши, брошура розгорнулася на центральному розвороті, на якому було зображено несподівано знайомий будинок. Великий і квадратний, із вилиняло-рожевими стінами та червоним черепичним дахом. Під ним підпис: «Шато Фудуен, Ло-і-Гаронна». А над ним неонові літери «Продається».

Джей не очікував побачити його тут, тож від подиву закалатало серце. Це знак, подумав він. Саме зараз, у цей моментце точно. Точнознак.

Він довго роздивлявся фото. Після тривалих роздумів вирішив, що це все-таки не шато Джо. Абриси будинку були дещо іншими, дахбільш крутим, вікнавужчими і глибшими. І розташований він був не в Бордо, а в сусідній провінції, за декілька миль від Ажена, на березі Тана, невеличкої притоки Гаронни. А втім, близько. Дуже близько. Це не могло бути простим збігом.

Під сходами чужинці принишкли в очікувальному, наляканому мовчанні. Ані шепоту, ані дзенькоту, ані свисту.

Джей пильно поглянув на фото. Неонові літери над ним невпинно й заманливо закликали:

ПРОДАЄТЬСЯ.

Він потягнувся до пляшки і налив собі ще.

6

Поґ-Гілл, літо 1975 року

Того літа більша частина життя Джея тривала під прикриттям, ніби в якійсь таємній війні. У дощові дні він сидів у своїй кімнаті й читав випуски «Денді» або «Орла», слухав радіо, прикрутивши гучність до мінімуму, бо прикидався, що робить домашнє завдання, або писав пекуче нервові оповідання під назвами на кшталт «Вояки-людоїди із забороненого міста» або «Людина, яка переслідувала блискавку».

Грошей у нього завжди було повно. По неділях він заробляв двадцять пенні за миття зеленого Остіна свого дідуся; ту саму суму йому платили за підстригання газону. Короткі й нечасті листи від батьків незмінно супроводжувалися грошовим переказом, і він витрачав свої небачені статки зі зловтішною радістю. Комікси, жуйка, якщо вийдецигарки; його приваблювало все, що могло викликати обурення батьків. Він зберігав свої скарби біля каналу, у бляшанці з-під печива, а дідусеві й бабусі казав, що кладе гроші в банк. Формально це й справді було так. За розхитаним каменем, який він дбайливо витяг із залишків старого шлюза, був сховок десь на пятнадцять квадратних дюймівякраз вистачало, щоб запхати туди бляшанку. Вхід до скарбниці закривав клапоть торфу, вирізаний на березі кишеньковим ножем. Протягом перших двох тижнів канікул він їздив туди мало не щоднягрівся на пласкому камінні греблі, курив, читав, густо списував оповіданнями блокнот або слухав радіо, викрутивши ручку гучності на повну й стрясаючи забруднене повітря. Його спогади про це літо закарбувались у звуках: Піт Вінґфілд із піснею «Вісімнадцять з кулею» або Теммі Вайнет із хітом «Р.О.З.Л.У.К.А». Він або підспівував, або підігравав на уявній гітарі та кривлявся перед невидимою публікою. Аж відтак зрозумів, яким необачним був. На звалищі було чудово чути все, що відбувалося на каналі, тож протягом цих двох тижнів Зет із бандою могли навідати його будь-якої миті. Вони могли захопити його, поки він дрімав на березі, або загнати в кут біля зольника, і найгіршеіз безтурботно відкритою скарбницею. Джеєві ніколи й на гадку не спадало, що на його території можуть перебувати й інші хлопчаки. Навіть не уявляв, що ця територія вже належить комуськрутішому, старшому й досвідченішому у вуличних бійках. Сам він ніколи не бився. Школа Мурлендз не схвалювала такі прояви поганого виховання. Його нечисленні лондонські друзі були стриманими й не дуже товариськимидівчатка-балерини із власними поні та хлопці-кадети з бездоганними зубами. Джей ніколи повною мірою не вписувався в їхнє коло. Його мати була акторкою, чия карєра опинилася в тісному куті комедійного серіалу під назвою «Матінко моя!»про вдівця, що сам виховує трьох підлітків. Джеєва мати грала роль набридливої власниці будинку місіс Дайкс, тож їх постійно зупиняли на вулиці якісь люди й волали її коронну серіальну фразу: «Я вам не заважатиму?»

Батькові Джея, Хлібцевому Баронові, який надбав собі статки на «Трімбл»популярних дієтичних хлібцях, так і не вдалося заробити аж так багато грошей, щоб компенсувати відсутність шляхетного походження, тож йому доводилося ховати невпевненість за завісою сигарного диму та вдаваної веселості. Джеєві він також був поперек горлянки, зі своєю іст-ендською вимовою та лискучими костюмами. Хлопець завжди вважав себе належним до іншого видупростішого й міцнішого. Але ж як він помилявся!

Їх було троє. Вищі й старші за Джеяїм було вже чотирнадцять, може, навіть пятнадцять. Вони йшли перевальцем по доріжці вздовж каналуз таким бундючним виглядом, ніби маркували власну територію. Джей інстинктивно прикрутив гучність радіо і причаївся в затінку; його обурювало те, як по-хазяйськи вони облаштувались на греблі: один нахилився до води, щоб підчепити щось звідти палицею, інший чиркав сірником по своїх джинсах, намагаючись запалити цигарку. Джей обережно спостерігав за ними зі свого сховища, в потилиці щось кололо. Вони мали небезпечний виглядбули кланом, в однакових джинсах, чоботах із блискавками, футболках без рукавів; належали до племені, до якого Джеєві було зась. В одного з нихвисокого, худорлявого хлопцябула пневматична гвинтівка: він недбало повісив її на зігнуту руку. Обличчя мав плескате, а підборіддя було обсипане червоними прищами. Очі скидалися на кулькопідшипники. Інший сидів навпочіпки спиною до Джея, тож той бачив круглясті боки, що випиналися з-під футболки, та широку резинку трусів, що стирчала над низьким поясом джинсів. На трусах були намальовані літачки, і це чомусь дуже розсмішило Джея: спочатку він порскав у затиснутий кулак, але згодом не витримав і гучно розреготався.

Літачок одразу ж розвернувся: спідня губа в нього відвисла від подиву. Якусь секунду хлопці роздивлялися один одного. А тоді він випростав руку і схопив Джея за сорочку.

 Шо ти в біса тут забув?

Двоє інших хлопців спостерігали за ними з ворожою цікавістю. Третійюнак із чудернацькими бакенбардами й повадками павукатицьнув Джея у груди кісточками затиснутого кулака.

 Маєш питання, товстунчику?

Їхній акцент звучав дивно, майже незрозуміло: то був якийсь набір голосних, і Джей знову гигикнув, мало не розреготався, бо ніяк не міг утриматися.

 Ти не тіко дебіл, а ще й глухий?  допитувався Бакенбард.

 Перепрошую,  відповів Джей, намагаючись вивільнитися.  Ви так несподівано зявилися. Не хотів вас налякати.

Троє хлопців пильно дивилися на нього. Очі в них були того ж невиразного кольору, що й небопереливчасто-сірі. Високий хлопець недвозначно погладжував приклáд гвинтівки. З його обличчя не сходила цікавістьочевидно, він розважався. Джей помітив літери, витатуйовані на кісточках його пальцівчиталися вони як імя чи, радше, прізвисько,  ЗЕТ. Він зрозумів, що ця наколканепрофесійна. Хлопчина видлубав це самотужки, за допомогою циркуля й пляшечки чорнила. Джей раптом ніби побачив, як той займався цим,  із перекошеним, але вдоволеним обличчям, якось по обіді, під час уроку математики або англійської, а вчитель при цьому робив вигляд, що не бачить, хоч Зет не дуже й ховався Учитель вважав, що так простіше. Безпечніше.

 Налякати нас?  яскраві очка-підшипники закотилися від удаваного сміху.

Бакенбард загигикав.

 А цигу даси?  голос Зета звучав приязно, але Джей завважив, що Літачок досі не відпустив його сорочку.

 Цигарку?  він почав ритися в кишені, зробив незграбну спробу звільнитися та врешті видобув пачку «Плеєрз».  Звісно. Ось, візьміть цигарку.

Зет витягнув дві й передав пачку Бакенбардові, а потім Літачкові.

 Гаразд, залиште собі всю,  промовив Джей і відчув, як у нього паморочиться в голові.

 Сірники?

Він витяг коробку із кишені джинсів і простягнув їм.

 І це можете залишити собі.

Прикурюючи, Літачок кинув на нього якийсь масний погляд, мов оцінював. Інші двоє підсунулися ближче.

 То, може, в тебе й спайси є?  приязно поцікавився Зет. Літачок заходився нишпорити в Джеєвих кишенях.

Пручатися було надто пізно. Якби він смикнувся хвилиною раніше, то мав би перевагу завдяки несподіванці, зміг би проскочити між ними прямо до греблі, а звідтидо залізниці. А тепер уже не вийде. Вони вже відчули сморід страху. Загребущі руки жадібними пальцями вивертали Джеєві кишені. Жуйка, пара цукерок, монеткиувесь вміст його кишень посипався у підставлені долоні.

 Гей, руки геть! То моє!

Але його голос тремтів. Він намагався вмовити себе, що то неважливо, що немає нічого страшного в тому, що вони заберуть усе це барахловоно все одно майже нічого не варте,  але хлопця долало гнітюче, бридке відчуття безпорадності й сорому.

А потім Зет підняв приймач.

 Непогано,  прокоментував він.

Джей геть про нього забув; радіо валялось у траві, в тіні гілок, і його можна було й не помітити. Мабуть, завдяки грі світла, зрадницькому проблиску хромованих деталей або просто через невезіння, але Зет його угледів, нахилився й підняв.

 Це моє,  прошелестів Джей майже нечутно; здавалося, що у роті в нього повно голок.

Зет поглянув на нього й вишкірився.

 Моє,  пошепки повторив Джей.

 Так і є, чуваче,  погодився Зет і простягнув приймач Джеєві.

Їхні погляди зустрілися. Джей майже благально простягнув руку. Зет зовсім трохи відвів приймач убік і одразу запустив його ударом ноги в повітряширокою блискучою дугою. Якусь мить радіо блимало там, наче маленький космічний корабель, але одразу ж врізалося у камяний виступ греблі й розбилося на сотню пластикових і хромованих друзок.

 І цего-о-о-ол!  заверещав Бакенбард і почав витанцьовувати й скакати серед уламків. Літачок дурнувато гигикав. Та Зет дивився на Джея із тим само зацікавленим виразом обличчя; його рука лежала на прикладі гвинтівки, а очі були спокійні й мало не співчутливі. Він ніби хотів сказати: «Що тепер, чуваче? Що тепер? Що тепер?»

Джей відчував, як йому все дужче пекло очі, ніби сльози були з розплавленого свинцю, і він щосили намагався не дати їм розтектися по щоках. Глянув на залишки радіо, що виблискували на камінні, й намагався переконати себе, що нічого страшного немає. Це лише старий радіоприймач, не вартий того, щоб бути за нього відгамселеним, але лють у ньому не дослухалася до аргументів. Він ступив крок у напрямку шлюзу, а потім розвернувся і, навіть не думаючи, від душі вмазав по спокійному, усміхненому обличчю Зета. Одразу ж на Джея наскочили Літачок із Бакенбардом, вони лупцювали його й копали, але йому все ж вдалося добряче врізати Зетові у черевну ямку, і цей удар поцілив значно краще, ніж незграбний перший. Зет хрипко зойкнув, зігнувся й осів на траву. Літачок спробував знову схопити Джея, але він, слизький від поту, зміг випростатися й прослизнути в нападника під рукою. Спіткнувся на уламках свого радіо, проте помчав уперед, ухилився від Бакенбарда, скотився насипом і чкурнув доріжкою для вершників до залізничного мосту. Хтось верещав йому у спину, але через відстань та густий місцевий акцент він майже нічого не розібрав, хоча погроза була цілком зрозумілою. Видряпавшись на насип, Джей показав середній палець трьом далеким фігурам, витяг із чагарника свій велосипед і за хвилину вже мчав назад до Монктона. З носа в нього юшило, руки були всі в подряпинахнаслідки стрибків у кущі, але в душі він співав переможну пісню. Навіть розчарування від утрати приймача на якийсь час минуло. Мабуть, саме це дике, чарівне відчуття й привело його того дня до оселі Джо. Пізніше він переконував себе, що то була лише випадковість, що він тоді не хотів нічоголише мчати назустріч вітру, але згодом подумалось, що його туди притягла якась шалена приреченість, якийсь поклик. Він наче почув йогобезсловесний голос дивної чистоти й тональності,  і побачив вуличний вказівник «ПРОВУЛОК ПОҐ-ГІЛЛ» у яскравому світлі надзахідного сонця, ніби щоб навмисне привернути його увагу. Тож замість того, щоб, як завжди, проїхати повз цю вузьку вуличку, він зупинився і повів велосипеда туди, щоб зазирнути за камяний мур, за яким один старий шматував хміль-яблука на вино.

7

Лондон, березень 1999 року

Агент із нерухомості, очевидно, відчув його завзяття. Сказав, що на цей будинок уже є покупець. Пропозиція трохи нижча за заявлену ціну. Вже готують папери на підпис. Але якщо Джей зацікавлений, є й інші маєтки. Від цієї інформації, правдива вона була чи ні, Джей геть ошаленів. Будинок має належати йому, наполягав він. Саме цей будинок. Зараз. Готівкою, якщо вони забажають.

Обережна телефонна розмова. Ще одна. Швидка французька у слухавку. Поки вони чекали, хтось приніс каву й італійську випічку з кондитерської навпроти. Джей запропонував іншу ціну, трохи вищу за попередню пропозицію. Він почув, що голос на тому кінці слухавки злетів на пів октави. І випив свій лате за їхнє здоровя. Виявилося, що купувати будинки дуже легко. Декілька годин очікування, трохи паперового копирсанняі будинок перейшов у його власність. Він перечитав підпис під фотографією, намагаючись трансформувати слова у камінь та цементний розчин. Шато Фудуен. Воно мало нереальний вигляд, листівка з минулого. Він спробував уявити, як стоїть біля дверей, торкається рожевого каменю, дивиться повз виноградник на озеро. Мрія Джо, неуважно подумав він, їхня мрія нарешті здійснилася. Це точно доля. Доля.

Йому ніби знову було чотирнадцять, і він жадібно розглядав ілюстрацію, гладив її, згортав і розгортав тонкий папір. Він хотів показати її іншим. Хотів опинитися там негайно, вступити у власність, навіть якщо паперова тяганина ще триває. Його банк, його бухгалтер, його юристи могли владнати всі формальності. Підпис паперівзапізніла реакція. Найголовніше вже зрушило з місця.

Лише кілька телефонних дзвінківі все можна влаштувати. Літак до Парижа. Поїзд до Марселя. Він міг би бути там уже завтра.

8