Перепускний куб зберігався у підвалі. Це була чимала мідна штуковина, схожа на велетенський чайникстара, але добре доглянута. У ньому Джо виганяв свій «первак»чистий алкоголь, що прошибав до сльози. Настоював на ньому літні фрукти, а потім розставляв у льосі ряди переливчастих пляшок. Він називав його картопляною горілкою, хміль-яблучним соком. Сімдесят градусів. Заливав ним фрукти й цукор в однаковій пропорції і отримував настоянки. Вишневу, сливову, порічкову, чорничну. У тьмяному світлі льоху плоди забарвлювали алкоголь пурпуровим, червоним і чорним. Кожна сулія була дбайливо підписана й датована. Цих запасів жодна людина не спожила б за все життя. Та Джо на це не зважав; він і так роздавав переважну більшість своїх виробів. Крім вина та декількох ложок полуничного вареннянамазати на вранішній тост, Джей ніколи не бачив, щоб Джо торкався тих чудернацьких закруток і настоянок. Хлопець припустив, що старий таки продає їх узимку, хоч він ніколи не бачив його за торгівлею. Той переважно все роздавав задарма.
У вересні Джей повернувся до школи. Школа Мурлендз анітрохи не змінилася: там так само пахло пилом, дезінфікуючим засобом, поліролем і вічним, незнищенним смородом кухні. З розлученням батьків усе якось владналося, після численних слізних дзвінків матері та поштових замовлень від Короля Хлібців. Дивно, та він нічого не відчував. Протягом літа його лють перебродила на байдужість. Колишня злість видавалася йому тепер блазенством. Він писав Джо щомісяця чи навіть частіше, хоч старигань не завдавав собі клопоту вчасно відповідати на листи. Він виправдовувався, що не дуже здібний до писання, тож обмежився різдвяною листівкою та парою рядків ближче до кінця семестру. Джея не бентежила його мовчанка. Цього було достатньо, щоб знати, що він поряд.
Наступного літа Джей знову приїхав до Кірбі Монктона. Він нібито сам на цьому наполіг, але міг заприсягнутися, що батьки потай відчули полегшення. У матері в цей час були зйомки в Ірландії, а Король Хлібців проводив літо на своїй яхті подейкували, що в компанії молодої моделі на імя Кандіда.
Тож Джей утік до Поґ-Гілл, навіть не озираючись.
13
Париж, березень 1999 року
Джей усю ніч протирлувався в аеропорту Шарля де Голля. Навіть подрімав на одному з рельєфних помаранчевих лежаків, але був надто збудженим, щоб справді розслабитися. Здавалося, його сповнює невичерпна енергія, а об ребра бється електрична куля. Відчуття дивним чином загострилися. Запахихлорка, піт, цигарковий дим, парфуми, вранішня каванакочували хвилями. О пятій ранку він вирішив припинити спроби заснути і пішов до кафетерію. Там замовив еспресо, пару круасанів і квадратик шоколаду «Пулен». Перший швидкий поїзд на Марсель відходив о десять на сьому. Звідти більш повільний потяг відвезе його до Ажена, а там він візьме таксі до до речі, де це? Мапа у брошурі була дуже приблизною, тож він сподівався зясувати точніший напрямок уже в Ажені. До того ж уся ця подорож виявилася дуже приємноюрозмитий від швидкості пейзаж за вікном, і вже скоро він опиниться у місці, яке для нього поки щохрестик на карті. Ніби, скуштувавши вина Джо, він сам зміг стати нимвидряпувати маршрут хрестиками на карті, змінювати власну особистість на догоду своїм забаганкам. Водночас відчував, ніби йому стало легше, бо звільнився від болю і злості, які так довго в собі носивтакий безглуздий баласт, так багато років.
«Якщо заїхати достатньо далеко, любив говорити Джо, всі правила втрачають чинність».
Тепер Джей починав розуміти, що той мав на увазі. Істина, вірність, справжність. Ці речі, які привязують нас до рідних місць і облич, уже нічого не важать. Він міг бути будь-ким. Їхати будь-куди. В аеропортах, на вокзалах і автостанціях можливо все. Ніхто не ставить питань. Люди стають майже невидимими. Просто ще один пасажир, один із тисячі. Ніхто його не впізнає. Ніхто тут і не чув про нього.
У потягу він навіть подрімав і бачив соннавдивовижу правдоподібний і яскравийпро те, як він у Нижньому Краї біжить уздовж каналу й марно намагається наздогнати вантажний поїзд із вугіллям. Невідь-чому він дуже виразно побачив зношений метал ходових частин платформи. Відчув запах вугільного пилу та старої колісної змазки. А на останній платформі побачив Джотой сидів на купі вугілля, вдягнений в оранжеву шахтарську робу та кашкет машиніста Британської залізниці. Джо махав йому на прощання, в одній руці тримаючи пляшку домашнього вина, а в другійкарту світу; він щось йому вигукував, але через відстань Джей так нічого й не почув.
Він прокинувся зі спраглим горлом за двадцять миль до Марселя, сільські пейзажі пробігали повз нього блакитною стрічкою з кольоровими розводами. Пішов до мінібару по горілку з тоніком і повільно випив її, потім закурив цигарку.
Він і досі розцінював це як заборонену насолоду, в якій відчуття провини переплітається з радісним збудженнямначе школу прогуляти.
Відтак знову витяг із кишені брошуру. Непоправно зімятий дешевий папір уже почав розлазитися по місцях згину. Якусь мить він навіть був упевнений, що тепер почуватиметься інакше, що відчуття обовязковості того, що з ним відбувається, щезло. Але воно нікуди не ділося. У повстяній торбі Особливі бурмотіли й підсміювались під стукіт коліс, і осад давнього літа коливався в них, наче пурпуровий мул.
Йому здалося, що потяг ніколи не доїде до Марселя.
14
Поґ-Гілл, літо 1976 року
Джо чекав на ділянці. Гриміло радіо, повішене за мотузку на гілку, і Джеєві було чутно, як він підспівував хіт «Тін Ліззі» «Хлопці знову в місті» своїм чудернацьким голосом артиста мюзик-голу. Він стояв до хлопця спиною, нахилившись над грядкою Логанової ягоди із секатором у руці; привітав Джея, не обертаючись, так ніби той повсякчас і був тут. Джо постарішавперше, що спало Джеєві на думку; волосся під засмальцьованою кепкою порідішало, крізь стару футболку вимальовувалися гострі гребені його вразливого хребта; проте, коли старий повернувся, хлопець збагнув, що це той самий Джоголубі очі й вишкір, що більше личить підліткові, ніж шістдесятипятирічному чоловікові. На шиї в нього висів мішечок із червоної фланелі. Пильніше роздивившись ділянку, Джей помітив, що такий само талісман прикрашав кожне дерево, кожен кущ, і навіть кути теплиці та власноруч змайстрованого холодного парника. Крихітні паростки були захищені скляними банками та розрізаними навпіл пластиковими пляшками від лимонаду, і на кожну була або привязана червона нитка, або намальована червоним фломастером цятка. Це, звісно, міг бути черговий жарт Джо на кшталт капкана на щипавок, шербетного дерева або прохання збігати до пекарні по жданики, але цього разу вигляд у нього був вельми зацькований і похмурий, як у людини, яку загнали в кут. Джей спитав його про обереги, очікуючи, що він підморгне або віджартується, але обличчя Джо залишалося непохитно серйозним.
Це захист, хлопче, стиха промовив він. Захист.
Але хлопець далеко не одразу зрозумів усю серйозність цих слів.
Літо звивалося, наче курява на доріжці. Джей заїжджав до провулка Поґ-Гілл мало не щодня, а коли відчував потребу побути на самоті, то відправлявся до Нижнього Краю або до каналу. Там ніяких особливих змін не відбулося. На звалищі зявилися нові принади: поламані холодильники, набиті лахміттям торби, годинник у тріснутому корпусі, коробка розпатланих книжок у дешевих паперових обкладинках. Залізниця також підкидала різноманітні скарби: газети, журнали, поламані платівки, фаянс, бляшанки, склотару. Він щоранку прочісував колії і підбирав те, що здавалося йому цікавим або цінним, а потім на задньому дворі будинку Джо ділився з ним знахідками. У Джо все йшло в діло. Старі газети відправлялися до компостної ями. За допомогою клаптів старих килимів він запобігав поширенню бурянів на овочевих грядках. Пластиковими пакетами накривав гілки фруктових дерев, захищаючи їх від птахів. Показував, як робити захисні ковпаки для молодих пагонів із нижньої частини пластикових пляшок та виготовляти картоплесаджалки зі старих автомобільних покришок. Якось вони декілька годин по обіді тягли викинутий морозильник угору насипом, щоб потім перетворити його на холодний парник. Металобрухт та старі лахи складали в коробки, а потім продавали лахмітнику. Порожні пластикові відра та бляшанки від фарби перетворювалися на горщики для рослин. На знак вдячності Джо розповідав хлопцеві дещо про садівництво. Джей потроху навчився відрізняти розмарин від лаванди, лаванду від іван-зілля, а іван-зілля від шавлії. Навчився пробувати на смак ґрунтпокласти дрібку під язик, наче розсмаковуєш вишуканий тютюнтак можна визначити кислотність. Навчився втамовувати біль голови розтертою лавандою, а біль у шлункуперцевою мятою. Навчився заварювати чай із шоломниці й ромашки для кращого сну. Дізнався, що на картопляних грядках слід саджати нагідкитак проженеш шкідників; що з верхівок кропиви можна варити ель, а якщо повз пролетить сорокатреба обовязково схрестити пальці, щоб не наврочити. Ясна річ, старий іноді не міг утриматися від штукарства. Підсовував йому цибулинки нарцисів замість цибулі чи пропонував посадити спілі суниці на краю ділянкиподивитися, чи проростуть. Та загалом він зберігав серйозністьпринаймні так здавалося Джеюі насолоджувався новою роллю наставника. Можливо, він уже тоді відчував близькість кінця, хоча Джеєві нічого такого на думку не спадалонавпаки, то було його найщасливіше літо, коли він сидів на ділянці під звуки радіо, перебираючи коробки з барахлом, або допомагав Джо впоратися з овочерізкою, переробляючи фрукти для нової партії вина. Вони сперечалися щодо переваг «Позитивних вібрацій» (вибір Джея) на противагу «Новенькій збиральній машині» (вибір Джо). Він почувався убезпеченим і захищеним, ніби все це було такою собі кишеньковою вічністю, яку неможливо втратити і яка ніколи тебе не зрадить. Проте щось змінювалося. Можливо, це було повязано з Джо: із якоюсь новою тривожністю, з його обережним виглядом, зі скороченням кількості відвідувачівіноді приходили лише один чи два на тижденьабо з незвичною моторошною тишею у провулку Поґ-Гілл. Більше не стукали молотки, не лунали пісні у дворах, поступово порожніли білизняні мотузки, потроху розвалювалися покинуті кролячі клітки та голубники.
Джо незрідка наближався до краю своєї ділянки і мовчки дивився на залізницю. Потягів також поменшало: лише двійко швидкісних пасажирських, а рештаманеврові локомотиви та вантажні з вугіллям, що неквапом прямували на північ, до сортувальної станції. Колія, така сліпуче-сяюча минулого року, місцями вже проіржавіла.
Схоже, лінію планують закрити, зауважив якось Джо в такий момент. Наступного місяця знесуть Кірбі Центральний.
Кірбі Центральний був головним сигнальним постом при станції.
Поґ-Гіллу гаплик, якщо я щось у цьому тямлю.
Але ж там твоя теплиця! заперечив Джей. Скільки він знав Джо, старий завжди використовував напівзруйновану сигнальну будку, розташовану за пятдесят ярдів від будинку, як парниктам він розмістив тендітні рослини: помідори, два персикові деревця, декілька виноградних лоз, що випросталися назовні, зачепилися за карниз і звисали з білого даху гірляндою великого яскраво-зеленого листя.
Джо знизав плечима.
Зазвичай такі штуки першими стирають з лиця землі, буркнув він. Дотепер мені просто щастило.
Він зупинив погляд на червоних мішечках, прибитих до задньої стіни, простяг руку і потер один із них між великим і вказівним пальцями.
Уся справа в тому, що ми були обережні, продовжив він. Не привертали до себе уваги. Але якщо лінію закриють, тут зявляться хлопи, що зніматимуть рейки вздовж усього Поґ-Гіллу аж до Нижнього Краю. Вони можуть копирсатися тут декілька місяців. А все навколото ж приватна територія. Належить Британській залізниці. Ми з тобою, хлопче, правопорушники.
Вслід за ним Джей кинув оком на територію за колією, наче вперше помічаючи широчінь ділянки, прямі охайні ряди овочів, холодні парники, сотні пластикових горщиків, десятки фруктових дерев, густі чагарники малини, чорної смородини, ревеню. Цікаво, але йому ніколи раніше не спадало на думку, що цесамозахоплення землі.
Отакої. Гадаєш, вони захочуть усе відібрати?
Джо на нього й не глянув. Звісно, вони все відберуть. Він зрозумів це з профілю старого, з того, як найого обличчі відобразився підрахунокскільки вдасться пересадити? Скільки вийде перебудувати? Не те, щоб їм дуже була потрібна ця місцина, але ж вона належала їм, була їхньоюдарма, що пустка, але їхня. Джей раптом майже наживо згадав Зета і його поплічників у той момент, коли Зет пожбурив радіо в повітря. У тих будуть такі само вирази облич, коли вони розкудовчать залізницю, зламають теплицю, повиривають саджанці й кущі, проїдуться бульдозером по гарненьких купках лаванди і по недозрілих грушах, по невикопаній картоплі, моркві й пастернаку, і по всій загадковій екзотиці, яку Джо збирав ціле життя. Джей несподівано відчув пульсуючу лють, і він болісно втиснув кулаки в цегляну стіну.
Вони не можуть так учинити! несамовито вигукнув він.
Джо стенув плечима. Звісно, можуть. Тепер Джей зрозумів усю серйозність червоних оберегів, що прикрашали кожну вільну поверхню, звисали з кожного гвіздка, з кожного дереваз усього, що він хотів урятувати. Невидимим вони його зробити не могли, але Але що? Відвернули б бульдозери? Це неможливо.
Джо промовчав. Очі в нього були чисті й яскраві. Якусь мить він мав вигляд старого стрільця з типового вестерна, по зуби озброєного для останньої перестрілки. Якусь мить усещо завгодноздавалося можливим. Що б там не сталося потім, але тоді він повірив у це.
15
Марсель, березень 1999 року
Поїзд дістався до Марселя десь по обіді. Було хмарно, але тепло, тож Джей перекинув пальто через руку, поки пробирався крізь натовп. У кіоску біля платформи він купив пару сендвічів, але був занадто збудженим, занадто знервованим, щоб проковтнути бодай шматок. Поїзд на Ажен затримувався на годину, та ще й не квапився; ця мандрівка дорівнювала подорожі з Парижа. Сплеск енергії залишив по собі втому. Незручно вмостившись, він дрімав, поки потяг переповзав від однієї маленької станції до іншої; йому було жарко, він хотів пити й відчував легке похмілля. Час від часу витягав брошуру, щоб переконатися, що все це існує не лише в його уяві. Намагався налаштувати радіо, але з приймача було чути лише білий шум.
Раннім вечором він нарешті прибув до Ажена. До нього поверталася зосередженість, чоловік почав звертати увагу на те, що його оточує. З вагона він бачив поля й ферми, фруктові сади й зорану землю шоколадного кольору. Навкруги буяла зелень. Багато дерев уже цвіли, як для березнязарано, подумав він, хоча свій єдиний досвід садівництва набував разом із Джо, за тисячу міль на північ звідси. Він узяв таксі й поїхав до агенції нерухомості адреса була вказана на брошурі, сподіваючись, що йому дозволять оглянути маєток, але там уже було зачинено. Чорт забирай!
Охоплений збудженням від несподіваної втечі, Джей якось не продумав, що робити в такому випадку. Зняти номер в Ажені? Тільки після того, як побачить будинок. Свій будинок. Від цієї думки настовбурчилися волоски на руках. Завтра неділя. Скоріш за все, агентство знову буде зачинене. Йому доведеться чекати до понеділка. Він завагався на порозі, а таксист позаду нього переминався від нетерплячки. Чи далеко звідси Ланскне-су-Танн? Звісно, там знайдеться щось звичне, якийсь «Кампаніл» або «Ібіс», або принаймні там можна буде винайняти кімнату. Було пів на шосту. Йому вистачить часу роздивитися будинок, хай навіть лише зовні, допоки не сяде сонце.
Бажання було надто сильним. Повернувшись до знудженого таксиста, Джей із невластивою йому рішучістю розгорнув карту.
Vous pouvez my conduire tout de suite?
Водій трохи поміркувавмешканцям цього регіону притаманна така некваплива розсудливість. Джей витяг із кишені джинсів пачку банкнот і продемонстрував таксистові. Той байдуже знизав плечима й кивнув на автомобіль. Джей завважив, що він не запропонував йому допомогу з багажем.
Поїздка тривала пів години. Джей знову задрімав на задньому сидінні, в оточенні ароматів шкіри та тютюну, а водій курив собі «Голуаз» і щось задоволено буркотів сам до себе; він натискав на гудок, пробираючись крізь шеренги автівок на трасі, мчав тісними вуличками, владно бібікаючи на кожному розі й час від часу полохаючи курей. Джей потроху зголоднів і захотів пити. Спочатку він вирішив, що поїсть, коли добереться до Ланскне. Але тепер, розглядаючи запилюжений провулок, уздовж якого тряслося й підстрибувало таксі, він почав сумніватися в правильності такого рішення.
Постукав водія по плечу.
Cest encore loin?
Таксист знизав плечима, тицьнув пальцем уперед і з гуркотом зупинив машину.
Là.
Звісно ж, він і був там, прихований невеликим скупченням дерев. Помірні надзахідні промені доволі страховито освітили черепичний дах та поваплені стіни. Джей побачив десь збоку блиск води, а сад, зелений на фото, тепер був укритий блідим цвітом. Прекрасне видовище. Він щедро відрахував таксистові із залишку французьких грошей, витяг з автомобіля валізу і поставив її на дорогу.
Attendez-moi ici. Je reviens tout de suite.
Водій зробив незрозумілий жест, який Джей розцінив як згоду. Залишивши таксиста чекати на безлюдному узбіччі, Джей попрямував до дерев. Дійшовши до переліску, він побачив, що звідти відкривається гарний вид на будинок і на виноградник. Фотографія з брошури не давала повного уявлення про розміри маєтку. Міська дитина, Джей і гадки не мав про площу землі, але садиба здавалася величезною: з одного боку вона межувала з дорогою й рікою, а з другого межа була позначена довгим живоплотом, що зникав з виду далеко за будинком, у полях. На протилежному боці ріки він помітив ще один фермерський будинокневеличкий, з низьким дахом, а далі тягнулося село: церковний шпиль, будинки, дорога, що звивалася від річки. Доріжка до будинку проходила крізь виноградникуже зелений, з вусами лози, що випростувалися вгору серед бурянів, та повз покинутий городик, де торішня спаржа, артишоки й капуста бовваніли серед кульбаб.
Прохід до будинку зайняв десять хвилин. Наближаючись, Джей помітив, що до нього треба докласти рук, так само, як до виноградника й овочевої ділянки. Рожева фарба подекуди відшарувалася, демонструючи сірий потрісканий тиньк. Із даху попадали черепиці, й глиняні уламки валялися на зарослій доріжці. Вікна першого поверху були закриті віконницями, а подекуди й забиті, а на другому декільком шибкам бракувало скланаче беззуба посмішка на блідому обличчі. Передні двері були міцно забиті гвіздками. Складалося враження, що будинок роками стояв занедбаним. Але ж видно, що за городом нещодавно, чи відносно нещодавно, доглядали. Джей разочок обійшов будівлю, оцінюючи масштаб пошкоджень, і запевнив себе, що більшість із них має лише поверхневий характер і виникла через недбалість. Можливо, усередині все зовсім інакше. Він знайшов місце, де зламана віконниця відійшла від тиньку і шпарина виявилася якраз такою, щоб зазирнути всередину, тож чоловік притиснув до неї обличчя. У будинку було темно, і десь у глибині крапала вода.