А мійдуже жвавий та вигадник!
Як він сприйняв розлучення?
Добре.
Анітрішечки не засмутився?
Ну, діти не такі затуркані, як ми, вони значно гнучкіші.
Вона кілька разів повторила про гнучкість, а тому в мене склалося враження, що вона сама себе заспокоювала. Насамкінець додала:
У наших колах розлучення батьківце доволі звична справа, і діти знають, що таке може статися.
Але щойно я почала казати, що не знаю розлучених жінок, окрім однієї подруги, як вона раптом змінила тему й почала нарікати на сина: у школі кажуть, що він здібний, але повільний і недисциплінований. Мене дуже вразив той суворий тон, яким вона говорила про хлопчика, майже з ненавистю, наче він так поводився їй на зло. Це мене стривожило. Її супутник, схоже, це помітив, бо втрутився в розмову й почав розхвалювати своїх синіводному виповнилося чотирнадцять, а другому вісімнадцятьі жартома заявив, що обидва подобаються як юнкам, так і дорослим жінкам. Коли повернувся Ніно, чоловікиа особливо Оґюстен! взялися критикувати більшість доповідачів. Коломба охоче підтримала розмову, але її грайливий тон був удаваним. Оте пащекування швидко встановило дружнє взаєморозуміння між трьома. Оґюстен тільки те й робив, що пив і говорив, а його подруга весело хихотіла щоразу, як Ніно вдавалося вставити хоча б кілька слів. Вони запропонували поїхати разом з ними автомобілем до Парижа.
Розмови про дітей, оте запрошення, на яке ми не відповіли ані згодою, ані відмовою, повернули мене з небес на землю. До того я теж постійно згадувала про Деде, Ельзу й Пєтро, але так, ніби вони застигли в якомусь паралельному світі за обіднім столом у Флоренції, чи перед телевізором, чи в ліжках. Несподівано між моїм та їхніми світами знову виник звязок. Я усвідомила, що наше перебування в Монпельє наближається до кінця, що нам з Ніно хочеш-не-хочеш, а доведеться повернутися додому й вирішувати щось із подружнім життям: мені до Флоренції, йомудо Неаполя. Мені раптом дуже захотілося обняти донечок, відчути їх поруч. Я цілих пять днів нічого про них не чула, і від усвідомлення цього мене аж занудило, а серце охопила нестерпна туга. Мене лякало не майбутнє загалом, бо тоді воно видавалося нерозривно повязаним із Ніно. Мене лякали ті години, які доведеться пережити вже завтра чи післязавтра. Я не змогла втриматися, і хоча вже була майже північ (ну то й що, адже Пєтро все одно ще не спить?!), наважилася зателефонувати додому.
Зробити це виявилося нелегко, але після тривалого очікування нас таки зєднали.
Алло! промовила я.
Повторила:
Алло?!
Я знала, що Пєтро мене чує, звернулася до нього на імя:
Пєтро, це я, Елена як там дівчатка?
Звязок перервався. Я зачекала кілька хвилин, потім попросила телефоністку зєднати нас іще раз. Я була готова дзвонити цілу ніч, але цього разу Пєтро відповів:
Чого тобі?
Скажи, як там дівчатка.
Сплять.
Знаю. Але як вони?
А тобі що до того?
Це мої діти.
Ти їх покинула, а тому вони більше не хочуть бути твоїми дітьми.
Це вони тобі таке сказали?
Моїй матері.
Ти попросив Аделе приїхати?
Так.
Скажи їм, що я за кілька днів повернуся.
Ні, не треба. Ні я, ні дівчатка, ні моя мати не хочемо тебе бачити.
4
Я трішки поплакала, потім заспокоїлася й повернулася до Ніно. Хотіла розповісти йому про телефонну розмову, хотіла, щоб він мене втішив. Але коли зібралася постукати до його номера, почула крізь двері, як він із кимось говорить. Я завагалася. Він розмовляв телефоном, я не розуміла слів і не могла навіть збагнути, якою мовою він говорить, але відразу вирішила, що він спілкується з дружиною. Отже, це відбувалося щовечора? Щоразу, коли я йшла до себе, щоб готуватися до ночі, він залишався сам і телефонував Елеонорі? Намагався знайти спосіб розлучитися мирно, без скандалів? Чи намагався помиритися, і після Монпельє вона мала його пробачити і знову забрати собі?
Я вирішила постукати. Ніно замовк, прислухався, потім знову заговорив, уже тихіше. Це мене роздратувало, я знову постукала, але безрезультатно. Мені довелося постукати втретє і гучніше, перш ніж він мені відчинив. Я відразу почала сваритися, дорікнула йому, що він крутив зі мною тихцем від дружини, кричала, що зателефонувала Пєтро і той заборонив мені бачитися з дітьми, що я занапастила своє життя заради нього, а він нишком туркотів по телефону з Елеонорою. Ми сперечалися цілу ніч, нарешті помирилися. Ніно всіляко намагався мене заспокоїти: то нервово посміювався, щоб перевести все на жарт, то лаяв Пєтро за те, як він зі мною повівся, то цілував мене, а я його відштовхувала, то бурмотів, що я божевільна. Та як я не допитувалася, він так і не зізнався, що розмовляв із дружиною. Навіть поклявся сином, що ні разу не спілкувався з нею від того дня, як поїхав із Неаполя.
Тоді з ким ти розмовляв?
Із колегою, який живе тут, у нашому готелі.
Опівночі?
Опівночі.
Брехун!
Правду кажу!
Я ще довго опиралася його любощам, не мала бажання, боялася, що він мене більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.
Наступного ранку вперше за пять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, подумалося мені, він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»
Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийтиа може, уже й вийшламоя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така нагода, то поїду з вами, навідаюся до видавництва». Обоє витріщилися на мене так, ніби вперше побачили, і почали розпитувати, чим я займаюся. Я пояснила, і тут виявилося, що Коломба добре знає власницю маленького, але, як я дізналася, досить відомого видавництва. Тоді я вже зовсім осміліла і, можливо, занадто барвисто описала свою письменницьку карєру. Але робила я це не так для двох французів, як для Ніно. Хотіла нагадати йому, що в мене власне життя з особистими успіхами, і якщо я вже готова залишити дітей і чоловіка, то зможу прожити й без нього, і не через тиждень чи десять днів, а просто зараз.
Ніно послухав, а потім сказав серйозно Коломбі та Оґюстену: «Добре, якщо ми вам не заважатимемо, то з радістю поїдемо до Парижа». Але коли ми залишилися наодинці, роздратовано заявив, що я повинна йому довіряти, що хай яка наша ситуація складна, ми з неї обовязково виберемося, але для цього слід повернутися додому, а не втікати з Монпельє до Парижа чи ще кудись; треба поговорити з родинами і почати жити разом. Несподівано я відчула, що його слова звучать не лише тверезо, а й щиро. Я знітилася, обняла його, пробурмотіла, що згодна. Але ми все одно поїхали до Парижа, мені кортіло ще хоч кілька днів побути разом.
5
Їхали ми довго, погода була вітряна, час від часу лив дощ. Уздовж дороги пролягав похмурий блідий пейзаж, зрідка розбавлений іржею пожовклих кущів і дерев. Але досить було на мить вигулькнути сонячному промінню, як усе навколо сяяло, навіть краплинки дощу. Усю дорогу я міцно притискалася до Ніно, інколи дрімала в нього на плечі. Я знову почувалася вільною й насолоджувалася цим почуттям. Мені подобалися звуки чужої мови, що лунала в автівці, подобалося їхати на зустріч із книжкою, яку я написала італійською і яка тепер завдяки Маріарозі вперше побачить світ іншою мовою. Як чудово, скільки всього неймовірного відбувалося в моєму житті! Та книжечка здавалася мені камінцем, кинутим за невідомою траєкторією з надзвичайною силою, не варто й порівнювати її з тими камінцями, які ми з Лілою, захищаючись від хлопчачих ватаг, кидали в дитинстві.
Та не вся подорож була радісною, часом мене охоплював сум. І згодом мені здалося, що Ніно звертався до Коломби якимось особливим тоном, не так, як до Оґюстена, а на додачу ще й дуже часто торкався її плеча кінчиками пальців. Потроху в мені наростало роздратування, бо я бачила, що між цими двома встановилися занадто близькі стосунки. Коли ми прибули до Парижа, вони поводилися як давні друзі, жваво перемовлялися між собою, Коломба часто сміялася, несвідомим жестом поправляючи зачіску.
Оґюстен жив у гарній квартирі біля каналу Сен-Мартен, Коломба переїхала туди недавно. Показавши спальню, вони ще довго не відпускали нас спати. У мене виникло враження, ніби вони боялися залишитися наодинці, їхнім балачкам не було краю. Я почувалася втомленою і роздратованою. Я сама хотіла поїхати до Парижа, а тепер мені здавалося таким безглуздям сидіти в цьому домі з чужими для мене людьми, з Ніно, якому до мене не було діла, далеко від моїх донечок. Коли ми нарешті опинилися в спальні, я запитала в Ніно:
Тобі подобається Коломба?
Вона симпатична.
Я запитала, чи вона тобі подобається.
Тобі кортить посваритися?
Ні.
Ну тоді сама подумай: як мені може подобатися Коломба, якщо я кохаю тебе?
Я лякалася щоразу, коли він говорив до мене таким тоном, коли в ньому чулася хоч крапля глузування. Мені ставало моторошно від думки, що між нами могло бути щось не так. Він сказав, що просто поводився чемно у відповідь, і я заснула. Але спалося мені погано. Серед ночі мені здалося, ніби я в ліжку сама. Я спробувала розплющити очі, але сон знову мене зморив. Не знаю, скільки минуло часу, коли я знову прокинулася. Ніно стояв серед кімнати у темряві, принаймні так мені здалося. «Спи», сказав. І я заснула.
Наступного дня господарі повезли нас до Нантера. Ніно протягом усієї подорожі грайливо базікав із Коломбою. Я намагалася не звертати уваги. Як я збираюся з ним жити, якщо тільки те й роблю, що за ним слідкую і підозрюю?! Коли ми приїхали на місце, він почав так само загравати з приятелькою Маріарозивласницею видавництва, та її компаньйонкою. Першій було років сорок, а другійпід шістдесят, причому в обох не було й натяку на витонченість подруги Оґюстена. Тож я полегшено зітхнула, вирішивши, що він так поводиться з усіма жінками без якогось прихованого наміру. І нарешті мій настрій знову поліпшився.
Обидві жінки тепло мене привітали, розпитали, як поживає Маріароза. Повідомили, що моя книжка вийшла у продаж зовсім недавно, але вже зявилися перші рецензії. Старша жінка мені їх показала, здавалося, вона сама дивувалася, як добре про мене відгукувалися, і наголосила на цьому, звернувшись до Коломби, Оґюстена й Ніно. Зачитала по кілька рядків із різних статей. Їх написали жінки, але імен авторок я ніколи не чула, а от Коломба й видавчині добре їх знали. Рецензентки не скупилися на похвалу. Напевне, я мала радіти, адже напередодні мені довелося самій себе нахвалювати, а тепер у цьому не було жодної потреби. Але особливої радості я не відчувала. Ніби відтоді, як я покохала Ніно, а він покохав мене, решта подій мого життятих, що вже сталися і ще могли статися, відійшла на другий план. Я стримано висловила своє задоволення і без особливого захвату погодилася з планом просування книги, який запропонували видавчині.
Вам треба буде невдовзі повернутися до нас, вигукнула старша жінка, принаймні нам би цього дуже хотілося!
А молодша додала:
Маріароза розповіла про ваші шлюбні негаразди. Ми щиро сподіваємося, що ви зможете їх пережити з найменшими душевними втратами.
Так я зрозуміла, що новина про мій розрив із Пєтро стала відомою не лише Аделе, а вже й дійшла до Мілана і навіть до Франції. «Так краще, подумала я, буде простіше завершити справу з розлученням». А про себе вирішила: візьму те, що мені належить, і не боятимуся втратити Ніно, не хвилюватимуся через Деде та Ельзу. Мені щастить, тож він завжди мене кохатиме, а мої донькице мої доньки, усе якось улаштується.
6
Ми повернулися до Рима. Попрощалися, поклявшись одне одному у вірності й вічному коханні, тільки те й робили, що клялися. Потім Ніно поїхав до Неаполя, а ядо Флоренції. Зайшла додому ледь не навшпиньках, переконана у тому, що на мене чекає чи не найважче життєве випробування. Але дівчатка зустріли мене з тривожною радістю, ходили за мною слідкомне лише Ельза, а й Деде, ніби боялися, що як тільки вони від мене відійдуть, я знову кудись подінуся. Аделе поводилася чемно й ні разу не згадала про те, чому вона опинилася в моєму домі. Пєтро, білий як стіна, обмежився тим, що вручив мені аркуш, на якому було занотовано всі телефонні дзвінки до мене (аж чотири рази траплявся Лілин номер!), пробурмотів, що йому треба поїхати у справах, і вже за дві години вирушив, не попрощавшись ні з матірю, ні з дітьми.
Минуло кілька днів, перш ніж Аделе чітко виголосила свою позицію: вона хотіла, щоб я отямилася й повернулася до чоловіка. І їй знадобилося кілька тижнів, аби зрозуміти, що я не мала наміру робити ні те, ні те. Протягом усього часу вона ні разу не підвищила голос, не втратила самоконтроль, не глузувала з моїх частих і довгих телефонних розмов із Ніно. Більше її цікавили дзвінки видавчинь із Нантера, які повідомляли про успіх моєї книжки та графік зустрічей із пресою та читачами, що мали відбутися по всій Франції. Аделе не здивували позитивні відгуки у французьких газетах, вона була переконана, що скоро моя книжка приверне таку саму увагу і в Італії. Сказала, що завдяки її звязкам та підтримці я могла б досягти ще більшого успіху. З особливим запалом вона вихваляла мій розум, мою культуру, сміливість і жодного разу не взялася захищати свого сина, який за ті дні так і не обявився.
Я відразу відкинула думку про те, що у Пєтро якісь робочі справи за межами Флоренції. Зі злістю і зневагою я збагнула, що він довірив матері залагодити нашу подружню кризу, а сам тим часом сховався у якійсь норі, щоб працювати над своєю нескінченною книжкою. Одного разу я не втрималася і сказала Аделе:
Жити з вашим сином було справді дуже важко.
Із будь-яким чоловіком важко жити.
Повірте мені: з ним було особливо важко.
То ти гадаєш, що з Ніно буде легше?
Авжеж.
Я трохи поцікавилася, у Мілані про нього ходить багато пліток, і всі не на його користь.
Мені немає діла до пліток у Мілані. Я кохаю його двадцять років, тож обійдуся якось і без них. А про нього я знаю більше, аніж будь-хто.
Як же тобі подобається казати, що ти його кохаєш!
А чому мені це має не подобатися?!
І справді, чому? Я помилилася: навіщо намагатися розкрити очі на правду закоханій людині?
Після того ми з нею більше не згадували Ніно. А коли я попросила її приглянути за дівчатками, поки я навідаюся до Неаполя, вона й бровою не повела. Не повела вона бровою й коли я заявила, що відразу після Неаполя поїду до Франції на цілий тиждень. Лише запитала з легкою іронією в голосі:
А на Різдво хоч повернешся? Побудеш із дітьми?
Те питання мене майже образило, і я відповіла:
Звичайно.
Я напхала повну валізу білизни та елегантного одягу. На мої пояснення, що я знову їду, Деде і Ельза влаштували цілу драму, однак ні разу не запитали про батька, хоча вже давно його не бачили. Деде навіть вигукнула слова, які, звичайно, належали не їй, вона почула їх від когось іншого: «Ну то їдь! Їдь геть! Ти погана, погана!» Я поглянула на Аделе, сподіваючись, що вона мені допоможе, затіє якусь гру, аби відволікти дітей, але вона не рушила з місця. Побачивши, що я йду до дверей, діти розплакалися. Ельза першою закричала: «Я хочу з тобою!» Деде намагалася стриматися, продемонструвати байдужість і навіть зневагу, але врешті не втрималася і розревілася ще дужче за сестру. Мені довелося пручатися, вони хапали мене за сукню, виривали з рук валізу. Їхній плач я чула навіть на вулиці.
Подорож до Неаполя видалася мені нескінченною. На підїзді до міста я притулилася чолом до шибки. Що більше потяг уповільнював хід, запливаючи до міста, то сильніше в мені наростала тривога. Мене бентежив вигляд околиці міста з її сірими багатоповерхівками за залізничними коліями, стовпами ліній електропередач, світлом семафорів, камяними бордюрами. Коли потяг нарешті зупинився, я подумала, що Неаполь, з яким я так міцно була звязана і до якого поверталася, тепер утілився для мене в одному лише Ніно. Я знала, що його ситуація ще складніша, аніж моя. Елеонора вигнала його з дому, для нього теж усе стало тимчасовим. Уже кілька тижнів він мешкав у свого університетського колеги неподалік від собору. Куди він мене поведе, що ми робитимемо? І найголовніше: що ми вирішимо, враховуючи те, що жодних конкретних планів на спільне майбутнє ми не мали? Я знала одне: всередині у мене все палало від бажання, мені не терпілося знову його побачити. Я вийшла з вагона з острахом: а раптом щось завадило йому зустріти мене на пероні? Але він був там: завдяки високому зросту я відразу помітила його над натовпом.