Це мене підбадьорило. Ще більше мене підбадьорило те, що він замовив для нас номер у невеличкому готелі в центрі, таким чином довівши, що не має ніякого наміру ховати мене в домі свого товариша. Нас охопила любовна лихоманка, і час пролетів швидко. Увечері ми гуляли вздовж набережної, Ніно ніжно обіймав мене за плечі і раз у раз нахилявся, щоб поцілувати. Я всіляко намагалася умовити його поїхати зі мною до Франції. Він повагався, але врешті відмовився, бо мав купу справ в університеті. Він ні словом не обмовився ні про Елеонору, ні про Альбертіно, ніби одна лише згадка про них могла зіпсувати нашу радість від перебування разом. А от я розповіла йому про відчай доньок і сказала, що треба якомога швидше знайти вихід із ситуації. Я бачила, як він нервується, адже найменші проблеми відразу вибивали його з колії. Побоювалася, що він раптом скаже: «Не можу так більше, повертаюся додому!» Але я помилялася. Коли ми пішли вечеряти, Ніно нарешті пояснив мені, у чому справа. Несподівано посерйознішав і сказав, що має неприємні новини.
Ну то кажи вже, буркнула я.
Вранці мені телефонувала Ліла.
Он як!
Хоче з нами зустрітися.
7
Вечір було зіпсовано. Ніно пояснив, що моя свекруха повідомила Лілі, що я в Неаполі. Йому було ніяково про це говорити, він ретельно добирав слова, аби наголосити на власній непричетності: «У Ліли не було мого номера, а тому вона запитала в моєї сестри номер мого колеги. Вона зателефонувала якраз перед тим, як я їхав на вокзал до тебе. Я не сказав відразу, бо побоювався, що ти розгніваєшся і увесь день піде шкереберть». І додав наприкінці:
Ти ж знаєш її вдачу, я не зміг відмовитися. Ми домовилися, що зустрінемося завтра утрьох об одинадцятій, вона чекатиме нас на площі Амедео, біля входу до метро.
Я не втрималася:
І як давно ви з нею знову почали спілкуватися? Ви бачилися?
Що ти верзеш?! Звичайно, ні!
Я тобі не вірю.
Елено, присягаюся тобі, що я не чув і не бачив Лілу з 1963 року!
А ти знаєш, що її син не від тебе?
Вона сказала мені вранці.
Отже, ви достатньо довго проговорили, до того ж про інтимні речі.
То вона завела розмову про сина.
А тобі всі ці роки ні разу не спало на думку поцікавитися?
Це моя особиста справа, не бачу потреби обговорювати її зараз.
Твої особисті справи тепер і мої теж! Нам багато про що слід поговорити, а часу в нас обмаль. І я не для того покинула дітей, аби марнувати час на Лілу. Як ти взагалі додумався погодитися на зустріч?!
Я думав, що тобі буде приємно. Урешті, он там є телефон. Зателефонуй своїй подрузі і скажи, що у нас безліч нагальних справ і ти не зможеш із нею зустрітися.
Отак він несподівано розсердився, і я замовкла. Так, Лілину вдачу я добре знала. Відтоді як я повернулася до Флоренції, вона часто мені телефонувала, але моя голова була забита іншим, і тому я або кидала слухавку, або просила Аделе сказати, що мене немає вдома. Але Ліла не здавалася. Вона цілком могла дізнатися від Аделе, що я в Неаполі, могла здогадатися, що я не зявлюся в нашому районі, могла знайти спосіб звязатися з Ніно, аби зустрітися зі мною. Що тут такого? І до того ж на що я сподівалася? Я завжди знала, що він кохав Лілу і Ліла його кохала. І що? Це було давним-давно, і ревнувати безглуздо. Я обережно погладила його руку і пробурмотіла: «Добре, завтра підемо на площу Амедео».
Ми повечеряли, Ніно завів розмову і довго говорив про наше майбутнє. Він змусив мене пообіцяти, що відразу після повернення з Франції я подам офіційну заяву на розлучення. Сам він, за його словами, уже поговорив із другом-адвокатом, і, незважаючи на складність ситуації і те, що Елеонора та її родичі напевне завдадуть йому чимало клопоту, був налаштований іти до кінця.
Ти ж знаєш, сказав він, у Неаполі такі справи складніше вирішувати через застарілі погляди, а також грубі манери та невихованість людей. Батьки моєї дружини не дуже відрізняються від моїх чи твоїх. Хоч у них і багато грошей, вони не належать до вищого суспільного прошарку.
І ніби для того, щоб краще пояснити свою думку, почав вихваляти моїх свекрів.
На жаль, вигукнув він, мені доводиться мати справу не з такими інтелігентними та вихованими людьми, як Айроти.
Я слухала його, але між нами вже була Ліла. Вона ніби сиділа поряд за столом, і мені ніяк не вдавалося викинути її з голови. Поки Ніно говорив, я пригадувала, у яку халепу вона потрапила лише заради того, аби бути разом із ним, не побоялася ні гніву Стефано, ні свого брата, ні Мікеле Солари. Згадка про батьків на якусь мить перенесла мене на Іскію, на вечірній пляж Маронті Ліла з Ніно у Форіо, а яна вологому піску з Донато, і мене охопив жах. Подумала, що цю таємницю ніколи не зможу йому розкрити. Скільки слів залишаються несказаними між двома закоханими, і який високий ризик того, що їх скаже хтось третій, зруйнувавши вщент їхнє кохання! Його батько і я, він і Ліла. Я спробувала відкинути від себе неприємні спогади, згадала про Пєтро і його страждання. Ніно це роздратувало, тепер він ревнував, а я намагалася його заспокоїти. Він став вимагати розставити всі крапки над «і», ятеж. Нам здавалося, що це необхідно зробити, щоб розпочати нове життя. Ми будували плани, коли і де. Ніно працював у Неаполі, тож мусив жити тут, а я мала бути із дітьми у Флоренції.
Повертайся до Неаполя, несподівано сказав він, переїжджай якомога швидше.
Це неможливо, Пєтро має бачитися з доньками.
Їздитимете по черзі! Раз ти возитимеш їх до нього, раз він сюди приїжджатиме.
Він не погодиться.
Погодиться.
За такими розмовами минув вечір. Що більше ми обговорювали, то складнішим усе здавалося. Що більше намагалися уявити наше життя разомкожен день, кожну ніч, то більше нам цього хотілося і всі труднощі розвіювалися, як дим. Тим часом ресторан спорожнів, офіціанти мляво перемовлялися між собою і позіхали. Ніно розплатився, ми повернулися на набережну, де досі було багато народу. Якоїсь миті, поглянувши на темну воду і відчувши запах моря, я відчула, ніби наш район ще більше віддалився і став ще більш чужим для мене, ніж тоді, коли я відїжджала до Пізи чи Флоренції. Сам Неаполь несподівано віддалився від Неаполя, а Лілавід Ліли. Я відчувала поряд не її, а свої страхи. А насправді поряд був лише Ніно. Я шепнула йому на вухо:
Ходімо спати!
8
Наступного ранку я прокинулася рано й зачинилася у ванній. Довго стояла під душем, ретельно висушила волосся, боячись, що готельний фен із його занадто потужним струменем повітря не так мені його вкладе. Незадовго до десятої розбудила Ніно, який, хоч і затурканий спросонку, засипав мене компліментами, побачивши, яку сукню я одягнула. Спробував було пригорнути, але я відсторонилася. Як я не намагалася вдати, ніби нічого не сталося, мені було важко йому пробачити. Він перетворив день нашого з ним кохання на день із Лілою, і тепер весь час минав в очікуванні цієї незапланованої зустрічі.
Я потягла його на сніданок, він слухняно поплентався за мною. Не сміявся, не кепкував із мене, лише промовив, легенько провівши кінчиками пальців по волоссю: «У тебе чудовий вигляд». Звичайно, він відчував мій стан. Я справді боялася, що Ліла прийде на зустріч одягнена, як на свято. Я була такою, як була, а вона вродилася красунею. Крім того, у неї знову завелися гроші, і за бажання вона знову могла доглядати за собою, як робила це замолоду на гроші Стефано. Мені не хотілося, щоб її врода знову його засліпила.
Ми вийшли десь о пів на одинадцяту, дув холодний вітер. Повільно рушили до площі Амедео, мене трусило, хоч я була одягнена у тепле пальто, а Ніно обіймав мене за плечі. Ми ні словом не згадали Лілу. Ніно дещо неприродним тоном завів розмову про те, як погарнішав Неаполь відтоді, як мером міста став комуніст, і знову почав умовляти мене переїхати з дітьми якомога швидше. Він усю дорогу міцно пригортав мене до себе, і я сподівалася, що так триватиме до самої площі. Мені хотілося, аби Ліла вже чекала на нас біля входу до метро, помітила здалеку, замилувалася нами і вирішила, що ми з Ніно чудова пара! Але Ніно, наближаючись до місця зустрічі, вивільнився і запалив цигарку. Я несвідомо взяла його за руку, міцно стиснула, і так ми з ним прийшли на площу.
Лілу я спершу не помітила, і на якусь мить у мене промайнула надія, що вона не прийде. Аж раптом вона мене гукнула. Гукнула звичним командним тоном, так, ніби геть не сумнівалася, що я її почую, що обернуся, що послухаюсь. Вона стояла на порозі бару навпроти входу до метро: руки в кишенях коричневого заношеного пальта, ще худіша, аніж зазвичай, зсутулена, блискуче чорне волосся зі срібними нитками сивини затягнуте в кінський хвіст. Вона здалася мені тією самою Лілоюдорослою Лілою зі слідами тяжкої праці на фабриці. Нічого не зробила, аби хоч трішки причепуритися. Міцно мене обняла, дзвінко розцілувала в обидві щоки, щасливо розсміялася. Потім байдуже простягнула руку Ніно.
Ми всілися за столик у барі. Майже весь час говорила вона, ніби ми з нею були вдвох. Вона відразу відчула мою ворожість, напевне, прочитала її у виразі обличчя, а тому весело промовила:
Ну добре, я помилилася, тому ти образилася. Але годі вже! Відколи ти стала такою вразливою? Ти ж знаєш, що я тебе люблю, помирімося вже!
Я стримано всміхнулася, нічого не відповівши. Вона всілася навпроти Ніно, але ні разу не глянула на нього й не заговорила. Було ясно, що вона прийшла заради мене, спробувала навіть узяти мене за руку, але я мяко її вивільнила. Ліла хотіла помиритися, хотіла знову ввійти в моє життя, хоча й не схвалювала мій вибір. Я зрозуміла це з того, як вона засипала мене питаннями, не слухаючи відповідей. Їй так кортіло захопити кожен куточок мого життя, що ледь згадавши про одне, вона відразу перескакувала на інше.
А з Пєтро у тебе як?
Погано.
А діти?
Усе добре.
Подаватимеш на розлучення?
Так.
І ви двоє житимете разом?
Так.
Де, в якому місті?
Не знаю.
Повертайся сюди.
Занадто складно.
Я сама знайду тобі квартиру.
Якщо виникне потреба, я скажу.
Ти пишеш?
Вийшла нова книжка.
Ще одна?
Так.
Тут про неї нічого не казали.
Поки що вона вийшла лише у Франції.
Французькою?
Так.
Роман?
Повість, але з філософськими відступами.
Про що?
Я ухилилася від докладної відповіді. Перевела розмову на Енцо, Дженнаро, район, її роботу. Коли згадала про сина, вона якось загадково усміхнулася і заявила, що скоро я його побачу: зараз він у школі, але його забере Енцо, і для всіх наша зустріч буде чудовою несподіванкою. А на моє питання про район Ліла відреагувала байдуже. Про жахливу смерть Мануели Солари і всю бучу, яку вона викликала, сказала лише: «Нічого особливого, убивають одне одного, як у будь-якому іншому куточку Італії». Несподівано заговорила про мою матір, розхвалювала її енергійну вдачу та практичність, хоч і добре знала, що в нас погані стосунки. І так само несподівано з великою любовю говорила про своїх батьків, наголосивши, що відкладає гроші, аби викупити їхнє житло й дати їм змогу надалі жити спокійно.
Я роблю це охоче, пояснила так, ніби мала виправдовуватися за свій щедрий намір, адже я народилася в тій хаті, виросла, і якщо ми з Енцо працюватимемо в поті чола, то зможемо її викупити.
Ліла трудилася не покладаючи рук, по дванадцять годин на добу, і тепер не лише на Солар, а й на інших замовників.
Я вивчаю новий компютер, пояснила вона, «Система 32», значно кращий за той, що я тобі показувала в Ачеррі. Це білий корпус з маленьким екраном у шість дюймів, клавіатурою та вбудованим принтером.
Усі її розмови точилися навколо нових технологій та обчислювальних машин. Було ясно, що вона добре проінформована, їй подобалося слідкувати за новинками, хоча зазвичай вони їй швидко набридали. За її словами, ця нова машина була справді чудовою. «Одне шкода, промовила Ліла наприкінці, усе рештасаме лайно».
Тут втрутився Ніно. Він поводився зовсім не так, як я до цієї миті: почав видавати їй вичерпну інформацію. Із великим захватом розповів про мою книжку, сказав, що вона вже незабаром вийде в Італії, процитував рецензії з французької преси, поділився, що в мене купа труднощів із чоловіком та дітьми, розказав про розрив із дружиною, наголосив, що не бачить іншого виходу, окрім як жити разом у Неаполі, навіть попросив її пошукати для мене житло, а на додачу поставив кілька досить компетентних питань про роботу Ліли й Енцо.
Я сиділа і з тривогою його слухала. Він говорив стримано, щоб показати мені, що, по-перше, вони з Лілою справді до цього не зустрічалися, а по-друге, що вона не мала більше ніякого впливу на нього. І не вдавався до того спокусливого тону, яким іноді звертався до Коломби та інших жінок. Не промовляв солоденьких фраз, ні разу не глянув їй в очі, не доторкнувся до неї. Його голос потеплішав лише тоді, коли він розхвалював мене.
Це не завадило мені пригадати пляж Читари, коли вони з Лілою обговорювали які завгодно теми, аби відкараскатися від мене. Але цього разу, як мені здалося, усе було навпаки. Навіть коли вони запитували одне одного про щось чи щось розповідали, то робили це так, ніби їхньою співрозмовницею була лише я.
Так вони проговорили добрих півгодини чи навіть більше, але так і не дійшли згоди із жодного питання. Особливо мене здивувало їхнє бажання показати, як по-різному вони бачать життя в Неаполі. На той час мої політичні погляди були досить непевними: догляд за доньками, підготовка книжки до друку, її фінальне редагування, а особливо буря в особистому житті змусили мене забути про все, навіть про читання преси. Ніно називав імена комуністів та соціалістів з Неаполя, яких добре знав і кому вірив. Хвалив чесне міське управління, що нарешті прийшло до влади під керівництвом мера, якого Ніно характеризував як порядного, привітного і далекого від звичного старого казнокрадства. І підсумував так: нарешті у нас є причини, щоб жити та працювати тут, це велика нагода, треба нею скористатися. Але Ліла кепкувала з усього, що він казав.
Неаполь, сказала вона, таке саме лайно, як і раніше. І якщо не дати добрячого прочухана монархістам, фашистам та демохристиянам за їхні брудні минулі справи або якщо вдавати, ніби нічого такого не було, як це зараз роблять ліві, то владу в місті знову приберуть до рук торгаші, тут вона голосно реготнула, а разом із нимиміські бюрократи, адвокати, юристи, банкіри й каморристи.
Та вже за кілька хвилин стало ясно, що центром і цієї дискусії вони вирішили зробити мене. Обом хотілося, щоб я повернулася до Неаполя, але вони, не приховуючи цього, бажали переконати мене у власній правоті й переконати переїхати до такого міста, яким кожен з них його бачив: на думку Ніномирного та зі справедливою владою, а на думку Лілиготового помститися всім злодіям, що його розкрадали, байдужого до комуністів та соціалістів, готового розпочати все з нуля.
Я уважно спостерігала за обома. Мене вразило те, що коли розмова заходила про складні теми, у Ліли дедалі частіше вихоплювалися фрази чистою італійською, яку вона так ревно приховувала і про яку знала лише я. Тоді мене це здивувало, адже кожне її слово чи фраза виказували, що вона знає і розуміє значно більше, аніж хоче показати. Я зачудовано відзначила, що Ніно, завжди такий красномовний і впевнений у собі, ретельно добирав слова, а часом навіть затинався. Мені подумалося, що обоє почуваються невпевнено. Колись вони повністю відкрилися одне одному, а тепер соромляться цього. Що відбувається? Вони обоє морочать мені голову? Справді змагаються за мене чи намагаються тримати під контролем давні почуття? Згодом я вдала, що починаю дратуватися. Ліла відразу це помітила, підвелася і пішла нібито в туалет. Я не промовила ні слова: не хотіла, щоб мій тон видався Ніно агресивним. Він теж мовчав. Повернувшись, Ліла радісно вигукнула:
Ну що, ходімо до Дженнаро?
Ми не можемо, відповіла я, у нас справи.
Мій син дуже тебе любить, він засмутиться, якщо тебе не побачить.
Переказуй йому вітання. Скажи, що я теж його люблю.
Ми зустрічаємося на площі Мартірі. Зайдімо на десять хвилин, привітаєтеся з Альфонсо і підете собі.
Я уважно зиркнула на неї, а вона примружила очі, ніби приховуючи погляд. То в цьому полягав її план? Хотіла заманити Ніно до старої взуттєвої крамниці «Солара»? Хотіла привести його в місце, де вони потай кохалися майже рік?
Ні, на жаль, нам справді час іти, криво посміхнулась я у відповідь.