Ні що?
Ліла мовчки втупилася в мене. Вона, як завжди, надавала собі право встромляти шпильку в моє серце, але не для того, щоб зупинити його, а щоб змусити битися частіше. Очі примружені, високий лоб зморщений. Чекала моєї реакції. Хотіла, щоб я розкричалася, розплакалася, щоб довірилася їй. Я тихо промовила:
Мені справді вже час іти.
23
Я віддалилася від Ліли, не залучаючи її до всіх наступних подій.
Почувалася ображеною. Але не через те, що Ніно понад два роки брехав мені про свій сімейний стан, а через те, що їй вдалося довести мені на ділі, що вона мала слушність: мій вибір був помилкою, а ядурепою.
Кілька годин по тому я зустрілася з Ніно, але вдала, ніби нічого не знаю, обмежилася лише тим, що уникала його обіймів. Мене гризла образа. Я цілу ніч не могла ані на хвильку зімкнути очей, бажання притиснутися до того довгого чоловічого тіла зникло. Наступного дня він хотів повезти мене подивитися квартиру на вулиці Тассо, і я промовчала, коли він сказав:
Якщо тобі сподобається, не хвилюйся про ціну, я про це подбаю. Скоро мене мають призначити на дуже високу посаду, і це дозволить нам вирішити всі фінансові проблеми.
Лише ввечері я не втрималася і вибухнула злістю. Ми якраз були у квартирі на вулиці Дуомо, його приятеля не було вдома. Я заявила:
Завтра я хочу зустрітися з Елеонорою.
Він здивовано вирячився на мене:
Навіщо?
Мені треба з нею поговорити. Я хочу дізнатися, що їй відомо про нас, коли ти пішов із дому, як довго ви не спите разом. Хочу знати, чи ви подали офіційно на розлучення. Хочу знати, чи її батькам відомо, що вашому шлюбу кінець.
Він і оком не моргнув:
Запитай у мене: якщо тобі щось незрозуміло, я поясню.
Ні, я повірю тільки їй, тибрехун.
Я почала кричати й перейшла на діалект. Він відразу здався, зізнався у всьому, сумнівів більше не було: Ліла сказала правду. Я лупцювала його кулаками в груди, і в мене виникло враження, ніби то не я, а якась інша істота, що відокремилася від мене, хотіла завдати йому болю, надавати ляпасів, плювати в обличчяробити те, що я колись бачила під час сварок у нашому районі, кричати: «Лайно ти, а не чоловік!», шкрябати його нігтями, видирати йому очі. Я була вражена й перелякана. То це я і є: оця друга, така розлючена? Я, тут, у Неаполі, у цьому бридкому домі, я, що якби могла, то вбила б цього чоловіка, щосили загнала б йому в серце ножа?! Що мені робити: стримати оцю свою приховану темну сутьмоєї матері, усіх наших предківчи дати їй волю? Я кричала, лупцювала його. Він спершу ухилявся від ударів, вдаючи, що це жарт, але раптом спохмурнів, важко впав у крісло і більше не затулявся.
Я уповільнила рухи, моє серце несамовито стугоніло. Він пробурмотів:
Сядь!
Ні.
Дай мені хоча б шанс усе пояснити.
Я сіла на край стільця, тримаючись якомога далі від нього.
Тобі добре відомо, почав він глухо, що перед відїздом до Монпельє я розповів усе Елеонорі, і ми вирішили розійтися. Але після нашого повернення справи ускладнилися
Його дружина геть втратила розум, він навіть хвилювався, що вона може заподіяти зле Альбертіно. Тож заради сина він сказав, що зі мною більше не зустрічається. Та брехня на якийсь час допомогла. Але, оскільки йому доводилося вигадувати щоразу неймовірніші пояснення для своїх поїздок на зустрічі зі мною, скандали з дружиною поновилися з новою силою. Якось вона вхопила ножа і намагалася всадити його собі в живіт. А іншого разу розчинила двері балкона і хотіла викинутися. А то ще пішла з дому невідомо куди, прихопивши з собою малого. Її не було цілий день, і Ніно ледь не збожеволів від страху за сина. А коли він нарешті знайшов її у тітки, яку вона дуже любила, то помітив, що настрій Елеонори змінився. Замість минулої злості вона почала ставитися до нього з легким відтінком зневаги.
Якось уранці, пригнічено продовжував Ніно, вона запитала, чи я тебе покинув. Я відповів, що так. А вона промовила лише: «Добре, я тобі вірю». Так і сказала. Від того дня вона це й робила: вдавала, що вірить мені. Вдавала! Так ми й живемо, вдаючи, що в нас усе гаразд. Як бачиш, я зараз поруч з тобою, сплю із тобою, якщо захочу, поїду з тобою. А вона все знає, але поводиться так, ніби їй нічого не відомо.
Тут він замовк, передихнув, прокашлявся, намагаючись зрозуміти, чи я справді слухаю його, чи готуюся до нового вибуху злості. Я мовчала, відвернувшись. Напевне, він вирішив, що я здаюся, і продовжив уже рішучіше. Говорив і говорив, як то він завжди умів робити, доклавши всіх зусиль. То говорив спокусливо, то із самоіронією, то зі стражданням в голосі, то з розпачем. Але коли спробував наблизитися до мене, я з криком його відштовхнула. Тут він більше не зміг стримуватися і розплакався. Розмахував руками, бив себе в груди, промовляючи: «Я не чекаю від тебе прощення, але прошу мене зрозуміти».
Я перебила його, розлютившись іще більше:
Ти брехав їй, брехав мені. І робив це не через кохання до однієї з нас ти робив це заради себе самого, тому що тобі не вистачає сміливості все вирішити! Бо тислабак!
Потім почала обзивати його всіляко на діалекті, а він не заперечував, тільки бурмотів щось собі під ніс. Згодом я засапалася, мені забракло повітря, я замовкла, і це дало йому змогу поновити свої умовляння. Він спробував переконати мене, що брехня була єдиним способом уникнути трагедії. Коли він вирішив, що йому це вдалося, і прошепотів мені, що тепер завдяки мовчазній поступці Елеонори ми могли без проблем жити разом, я спокійно відповіла, що між нами все скінчено. І поїхала до Генуї.
24
Атмосфера в домі моїх свекрів із кожним днем ставала більш напруженою. Ніно обривав телефон, я кидала слухавку або голосно з ним сварилася. Кілька разів телефонувала Ліла, запитувала, як справи. Я відповідала, що добре, дуже добре, як же ще, і клала слухавку. Я поводилася нестерпно, без причин кричала на Деде й Ельзу. Та особливо діставалося від мене Аделе. Одного ранку я дорікнула їй за те, що вона свого часу хотіла завадити виходу моєї книжки. Вона не заперечувала, сказала тільки:
Хіба то книжка? Так, брошура.
На що я відповіла:
Я хоч брошури пишу, а ти за все життя й того не написала! Не розумію, на чому тримається твій авторитет!
Вона образилася, пробурмотіла:
Ти про мене нічого не знаєш!
Я ще й як знала, навіть більше, ніж вона собі уявляла! Того разу мені вдалося прикусити язика. Однак за кілька днів у мене сталася гаряча сварка з Ніно. Я, як навіжена, верещала у слухавку на діалекті, а коли свекруха зневажливо висловила своє незадоволення, відказала їй:
Дай мені спокій, краще за собою дивися!
Що ти маєш на увазі?
Сама знаєш!
Нічого я не знаю.
Пєтро розповідав, що в тебе були коханці.
У мене?!
Авжеж, у тебе, і не треба вдавати святу! Я не цураюся своєї вини ні перед ким, навіть перед Деде й Ельзою, і ось тепер розплачуюся за наслідки своїх учинків. А ти дереш носа, а насправді усього лише лицемірна міщанка, що ховає своє лайно під килимом.
Аделе зблідла, їй перехопило подих. Вона підвелася із заціпенілим виразом обличчя, підійшла до дверей зали і зачинила їх. Потім сказала тихо, майже пошепки, що я зла жінка, якій не зрозуміти, як цекохати по-справжньому і відмовитися від коханої людини; що за моєю вдаваною симпатією і покірністю ховається вульгарна жага привласнити все навколо, і цю жагу не зможе приборкати ніяке навчання чи книжки. І додала насамкінець: «Щоб завтра ноги твоєї тут не було: їдь сама і забирай дітей. Шкода лише дівчаток, хтозна, може, якби вони виросли тут, то їм вдалося б не стати такими, як ти!»
Я промовчала, бо знала, що зайшла надто далеко. Мені хотілося вибачитися, але я цього не зробила. Наступного ранку Аделе наказала хатній робітниці допомогти мені зібрати валізи. «Я сама!»вигукнула я і пішла, навіть не попрощавшись із Ґвідо, який сидів у своєму кабінеті. Удаючи, що нічого особливого не відбувається, уже за кілька годин я стояла на вокзалі з купою валіз і двома дітьми, які насторожено поглядали на мене, не знаючи, чого чекати.
Памятаю свою втому, гамір центрального фоє вокзалу, залу очікування. Деде ображалася, що я постійно її підштовхувала: «Не штовхайся, не кричи, я не глуха!» А Ельза допитувалася: «Ми до татка їдемо?» Обидві тішилися, що не треба йти до школи, але я відчувала, що вони мені не довіряли. Обережно запитували, готові відразу замовкнути, якщо я розсерджуся: що ми робитимемо, коли повернемося до діда й бабусі, куди підемо їсти, де спатимемо?
Спершу, охоплена розпачем, я хотіла було поїхати до Неаполя і явитися з дітьми без попередження до Ніно й Елеонори. Казала сама собі: а що, так і треба, адже ми опинилися в цій ситуації і з його вини теж, хай і він заплатить. Хотіла, щоб хаос охопив і роздушив його, як дедалі більше охоплював й душив мене. Він мене обдурив. Зберіг свою сімю, та ще й мене тримав при собі для задоволення. Я вирішила остаточно все змінити, а вінні. Я покинула Пєтро, а він лишився з Елеонорою. Отже, правда на моєму боці. Я мала право вторгнутися в його життя і заявити: «Що ж, дорогенький, а ось і ми! Якщо до цього ти хвилювався через божевілля дружини, то тепер божевілля тобі влаштую я! Побачимо, що робитимеш!»
Але поки я готувалася до довгої й нестерпної подорожі до Неаполя, несподівано передумала, почувши оголошення з гучномовця, і вирушила до Мілана. Я запевняла сама себе, що в цій ситуації мені як ніколи потрібні гроші, а тому передусім треба піти до видавництва й випросити роботу. Лише сидячи у вагоні, я усвідомила причину несподіваної зміни планів. Незважаючи на все, що сталося, моє кохання не згасло, і сама лише думка про те, щоб заподіяти зле Ніно, ножем краяла серце. Скільки б я не писала й не говорила про жіночу незалежність, я не могла жити без його тіла, його голосу, його розуму. Мені гидко було самій собі в цьому зізнатися, але я надалі його хотіла і любила більше за власних доньок. Завдати йому шкоди і ніколи більше не бачитипро це не могло бути й мови: мій образ незалежної високоосвіченої жінки розпадався на очах, відокремлювався від образу жінки-матері, водночас жінка-мати в мені не бажала мати нічого спільного з жінкою-коханкою, а жінка-коханкаіз розлюченою селючкою. Будь-якої миті всі вони були готові вилетіти з мене, причому кожнау своєму напрямку. Що ближче ми підїжджали до Мілана, то ясніше я усвідомлювала: без впливу Ліли я в усьому наслідувала Ніно. Я не вміла бути самою собою. Без нього в мене не було тієї серцевини, навколо якої я могла б розвиватися, рости за межі району і по цілому світові. Без нього я була лише купою сміття.
До Маріарози я дісталася змученою й переляканою.
25
Скільки я в неї прожила? Кілька місяців, і наше спільне проживання часом було нелегким. Зовиця вже знала про нашу сварку з Аделе й заявила з притаманною їй прямотою:
Ти знаєш, як я тебе люблю. Але ти не повинна була так розмовляти з матірю.
Вона теж повелася зі мною негарно.
Цього разу. Та раніше вона завжди тобі допомагала.
Вона робила це лише для того, щоб не заплямувати репутацію свого сина.
Ти несправедлива.
Чому це? Просто кажу як є.
Вона глянула на мене роздратовано, чого раніше не бувало. Врешті промовила таким тоном, ніби проголошувала правило, яке нізащо не порушить:
Тоді і я скажу, як є. Моя матице моя мати. Кажи, що тобі заманеться, про моїх батька й брата, а про неї не смій!
В усьому іншому ми з нею поладнали. Вона прихистила нас із щирою гостинністю, виділила найбільшу кімнату з трьома розкладачками, вручила рушники й дала нам спокій, як то робила з усіма своїми гостями, що постійно у неї то зявлялися, то зникали. Мене, як завжди, вразили жваві іскорки в її очах, гострий погляд, від чого складалося враження, ніби усе її тіло тримається на тому погляді, як одяг на гачку. Я не звернула особливої уваги на її неприродну блідість, схудле тіло. Я так переймалася власними справами й власним горем, що згодом взагалі не приділяла їй уваги.
Спершу я спробувала навести лад у заваленій речами, брудній і запилюженій кімнаті. Постелила постіль собі та дівчаткам. Але моїх зусиль вистачило ненадовго. Голова в мене розколювалася від думок, я не знала, на що зважитися, і перші дні просиділа на телефоні. Я так сумувала за Ніно, що відразу йому зателефонувала. Він попросив у мене номер Маріарози і з того дня телефонував без упину, хоч кожна наша розмова закінчувалася сваркою. Спершу я раділа звукові його голосу, інколи була готова здатися і пристати на його умови. Казала собі: «Я теж приховувала від нього, що Пєтро повернувся додому і ми з ним ночували під одним дахом». Потім я сердилася на себе, бо розуміла, що це не те саме: я не спала з Пєтро, а він спав з Елеонорою; я подала на розлучення, а він зміцнив свій шлюб. Так ми починали сваритися, і я кричала, що не хочу більше ніколи його чути. Але телефон продовжував дзеленчати щоранку й щовечора. Ніно казав, що жити без мене не може, і благав приїхати до нього в Неаполь. Одного дня він повідомив, що винайняв квартиру на вулиці Тассо і там все готове, щоб прийняти нас з дітьми. Він розповідав, обіцяв, клявся і, здавалося, був готовим на все, окрім того, щоб промовити найважливіші слова: «З Елеонорою у мене все скінчено». Отож завжди наступала мить, коли я, не зважаючи ані на дітей, ані на інших людей, що були в той час у квартирі, кричала, щоб він мене більше не мучив, і кидала слухавку ще розлюченішою, аніж до цього.
26
У ті дні я сама себе зневажала за те, що не могла викинути Ніно з голови. На автоматі писала замовлені статті, неохоче їздила на зустрічі, неохоче поверталася, страждала й побивалася. Відчувала, що Ліла таки мала рацію: я забувала про своїх доньок, не піклувалася про них, їхнє виховання та навчання.
Деде й Ельзу наше нове життя просто зачарувало. Тітку вони знали мало, але тішилися відчуттям повної свободи, яке вона несла скрізь із собою. Її помешкання на Сант-Амброджо було чимось на зразок рятувального порту під час шторму: Маріароза, як сестра чи як черниця, давала притулок будь-кому, не засуджуючи і не звертаючи уваги на бруд, душевну нестабільність, злочини, наркотики. У дітей не було жодних обовязків, вони з ранку до вечора зацікавлено вешталися з кімнати в кімнату. Прислухалися до розмов і дискусій, веселилися, коли вмикали музику, коли співали й танцювали. Їхня тітка зранку йшла до університету й поверталася ввечері. Ніколи їх не сварила, завжди жартувала, бігала за ними по квартирі, гралася у піжмурки і в панаса. Якщо в неї був вихідний, бралася за генеральне прибирання, до якого залучала їх, мене й усіх приблудних гостей. Але її хвилювала не так фізична чистота, як духовний розвиток. Вона організувала вечірні курси, на які запрошувала виступати колег з університету, а часом і сама читала цікаві й захопливі лекції, сідаючи біля племінниць та залучаючи їх до обговорення. Тоді у квартирі було ніде яблуку впасти: усі її друзі збігалися послухати.
Якось увечері під час однієї з таких лекцій у двері постукали. Деде побігла відчиняти, бо їй подобалося зустрічати гостей. Повернулася до зали схвильована й сказала: «Там із поліції». Юрбою слухачів прокотився глухий, майже погрозливий гомін. Маріароза спокійно підвелася й пішла поговорити з поліціянтами. Їх було двоє, вони сказали, що сусіди поскаржилися на гамір чи щось таке. Вона розмовляла з ними привітно, запросила пройти до зали, майже примусила сісти й продовжила читати лекцію. Деде, яка ніколи раніше не бачила поліціянта зблизька, завела розмову з молодшим із них і так захопилася, що обіперлася йому ліктиком на коліно. Пригадую, якою фразою вона намагалася пояснити, що Маріарозапорядна людина.
Правду кажучи, сказала Деде, моя тітонька викладачка.
Правду кажучи, пробурмотів поліціянт, збентежено усміхаючись.
Авжеж.
Як добре ти розмовляєш!
Дякую. Правду кажучи, її звуть Маріароза Айрота, і вона викладає історію мистецтва.
Хлопець щось шепнув старшому напарникові. Вони посиділи ще хвилин десять і пішли. Деде провела їх до дверей.
Згодом мені теж доручили провести одну з таких лекцій, і того вечора народу прийшло більше, аніж зазвичай. Мої діти всілися на подушках у першому ряду великої зали й зосереджено слухали. Гадаю, що саме з того вечора Деде почала поглядати на мене зацікавлено. Вона дуже пишалася батьком, дідом, тепер ще й Маріарозою. А про мене вона нічого не знала й знати не хотіла. Я була її матірю, завжди щось забороняла, і мене вона терпіти не могла. Напевне, її дуже здивувало, що хтось може слухати мене так уважно, адже сама вона й вухом би не повела в мій бік. А може, їй сподобалося, як спокійно й конструктивно я відреагувала на критику, яка зовсім несподівано пролунала з вуст Маріарози. Моя зовиця виявилася єдиною жінкою з усіх присутніх, яка не поділяла жодної висловленої думки. Саме вона, яка раніше заохочувала мене вчитися, працювати, писати статті й книжки! Не питаючи дозволу, розповіла про мою сварку з її матірю у Флоренції. Як виявилося, їй було відомо абсолютно все, до найдрібніших деталей. Вона висунула теорію, «спираючись на цитати великих мислителів», згідно з якою жінка без кохання за своєю природою не може почуватися реалізованою.