Інколи вночі я пригорталася до нього і намагалася зрозуміти саму себе. Визнавала, що мені подобалося говорити сильні слова, якими я засуджувала компроміси партій та насильство держави. «Політика, казала я йому, така, про яку говориш ти і якою вона, напевне, є насправді, мене не цікавить, я залишу її тобі, я не здатна до такої діяльності». Та згодом, подумавши, додавала, що й до іншого виду діяльності я теж не здатнатого, до якого присилувала себе в минулому, тягаючи за собою дітей. Погрозливі вигуки демонстрантів мене лякали, такі самі почуття викликали агресивно налаштовані меншини, озброєні угруповання, трупи на вулицях, будь-яка революційна ненависть. «Мені треба виступати перед людьми, зізнавалася я, а я й сама не знаю, хто я і що я, не знаю, наскільки сама вірю у те, що кажу».
Тепер, коли поруч був Ніно, мені вдавалося висловити найпотаємніші думки, навіть ті, які я раніше приховувала від себе самої, навіть свою непослідовність, свої слабкості. Він був таким упевненим, таким переконаним, мав чіткі уявлення щодо всього на світі. А я почувалася так, ніби понавішувала на безладний потяг до непокори, притаманний мені ще з дитинства, яскраві таблички з гаслами, аби лише справити враження на слухачів. Якось ми брали участь у демонстрації в Болоньї, влившись у войовничо налаштовану групу, що рухалася до центру вільного міста, і нас постійно зупиняла поліція, разів, мабуть, пять. Наведена на нас зброя, шерега поліціянтів перед машинами, перевірка документів, накази стати обличчям до стіни. Я тоді так перелякалася, ще більше, ніж попереднього разу в Німеччині: я була у своїй країні, говорила рідною мовою. Я розлютилася, знала, що треба мовчати і підкорятися, але замість цього почала репетувати. Сама того не помітивши, перейшла на діалект, вкрила лайкою поліціянтів, коли ті безцеремонно штовхнули мене. Страх і лють змішувалися в голові, і часто мені не вдавалося стримувати ні те, ні те. А от Ніно залишався спокійним, жартував із поліціянтами, зумів їх задобрити і заспокоїти мене. Для нього мали значення лише ми двоє. «Не забувай: ми зараз тут, разом, сказав він мені, рештато лише тло, і скоро воно зміниться».
20
У ті роки нам ніколи не сиділося на місці. Хотілося їздити, бути учасниками, спостерігати, вивчати, розуміти, аналізувати, бути свідками всіх подій і особливокохати одне одного. Пронизливі сирени поліцейських машин, блокпости, шум від лопатей гелікоптерів, убиті під час сутичокто були сторінки літопису наших стосунків. Так минали тижні, місяці, перший рік, потім півтора року від тієї ночі, коли я у своїй флорентійській квартирі зайшла до кімнати, у якій ночував Ніно. Саме тоді, так ми казали, розпочалося наше справжнє життя. І те, що ми називали «справжнім життям», було тим чудотворним світлом, яке не полишало нас навіть тоді, коли ми опинялися серед повсякденних жахіть реальності.
Ми були в Римі якраз після того, як викрали Альдо Моро. Я приїхала на зустріч із Ніно, який мав презентувати книжку свого друга про соціально-економічний розвиток Півдня. Про саму книжку він обмовився кількома словами, зате довго й розлого говорив про лідера Християнсько-демократичної партії. Частина слухачів обурилася не на жарт (мене це дуже налякало), коли Ніно сказав, що саме Моро заплямував добре імя уряду, показавши його найогидніше обличчя і створивши умови для виникнення «Червоних бригад», коли замовчав незручну правду про корупцію у лавах своєї партії і до того ж приписав її самому урядові, аби уникнути звинувачень і покарань. Завершив він словами, що захищати урядові інстанції означає не приховувати хиби в їхній роботі, а зробити їхню діяльність прозорішою, ефективнішою й справедливішою на всіх рівнях. Однак навіть після цього слухачі не заспокоїлися, залунали образливі вигуки. Я помітила, що Ніно блідне з кожною миттю, а тому вхопила його за руку і якомога швидше вивела з зали. Ми сховалися в нашому коханні, як у блискучих латах.
То були бурхливі часи. Якось під час зустрічі у Феррарі мені теж було непереливки. Минуло не більше місяця від того дня, як знайшли тіло Моро, і треба ж було мені назвати його викрадачів убивцями! Підібрати потрібні слова завжди було нелегко, публіка вимагала, аби я висловлювалася відповідно до тогочасних настроїв крайніх лівих сил, а тому я завжди була дуже обережною. Та інколи втрачала пильність і занадто захоплювалася під час виступу. Оте «убивці» не сподобалося нікому з присутніх («убивці то фашисти!»), і на мене посипалися образи, критика, свист. Я заціпеніла від несподіванки. У такі моменти, коли раптом я не відчувала схвалення публіки, я завжди дуже страждала. Втрачала упевненість, мене затягувало усвідомлення власної нікчемності, я почувалася нездібною до політики, дурною жінкою, якій слід стулити пельку, і на якийсь час втрачала контроль під час публічних диспутів. «А як тоді називати тих, хто вбиває? Хіба не вбивцями?» Той вечір закінчився погано, Ніно ледве не побився з одним типом, що сидів на останньому ряду. Але й того разу найважливішим було повернутися до нас двох. Так ми й жили: якщо були разом, ніяка критика нас не зачіпала по-справжньому, ба більше, ми були вище за неї, лише ми і наші думки мали значення. Забували про все і йшли насолоджуватися смачною вечерею, добрим вином, сексом. Нам хотілося лише обійнятися і притиснутися одне до одного.
21
Ми вперше прийшли до тями наприкінці 1978 року. Звичайно, завдяки Лілі. У той період сталася низка неприємностей: почалося все в середині жовтня, коли на Пєтро напали якісь хлопці чи то з лівих, чи то з правих екстремістівбез масок і з ціпками. Я поспішила до лікарні, думаючи, що знайду його у ще більш пригніченому стані. Але, незважаючи на перевязану голову і синець під оком, Пєтро був у піднесеному настрої. Він весело привітався, а за мить взагалі забув про мене і весь час розмовляв зі студентами, серед яких особливо виділялася одна дуже гарненька дівчина. Коли більшість відвідувачів пішла, вона всілася на краєчок ліжка і ніжно взяла його за руку. На ній була біла водолазка і коротка синя спідничка, а темно-каштанове волосся вільно спадало на плечі. Я з чемності запитала в неї про навчання. Вона відповіла, що до випуску з університету їй лишилося скласти два іспити, але вона вже почала працювати над дипломною роботою, присвяченою Катуллу. «Вона молодець», похвалив дівчину Пєтро. Звали її Доріана, і поки я була в лікарні, вона відпустила його руку лише на мить, коли поправляла подушки.
Увечері до квартири у Флоренції завітала свекруха з Деде й Ельзою. Я розповіла їй про дівчину, і вона задоволено усміхнулася: їй було відомо про роман сина. Сказала: «Ти ж його покинула, то чого чекала?» Наступного дня ми всі разом поїхали до лікарні. Деде й Ельза відразу потрапили під чари Доріани, захопились її намистом та браслетами. На нас із батьком майже не звертали уваги, увесь час гралися надворі з дівчиною та бабусею. Я подумала про себе, що почалася нова фаза наших стосунків, і вирішила обережно прозондувати ґрунт у розмові з Пєтро. Ще до нападу він став рідше навідуватися до доньок, і тепер я зрозуміла чому. Я запитала в нього про дівчину. Він заговорив про неї так, як умів говорити тільки він: із відданістю. Я спитала: «То вона перебереться жити до тебе?» Він відповів, що можливо, він іще сам не знає, адже минуло зовсім мало часу. «У такому разі нам треба вирішити, як бути далі з дітьми», зауважила я. Він погодився.
За першої нагоди я завела розмову про нашу ситуацію з Аделе. Вона спершу подумала, що я збираюся жалітися, але я пояснила, що новий роман Пєтро мене аніскільки не засмучує, я лише хочу вирішити, що робити далі з дітьми.
Тобто? стривожилася вона.
Дотепер я залишала їх із тобою, бо не мала іншого виходу, а ще тому, що хотіла дати Пєтро час, аби прийти до тями. Але тепер у нього власне життя, і ситуація змінилася. Я теж маю право на певну стабільність.
Що ти маєш на увазі?
Я знайду собі житло в Неаполі й переберуся туди з дітьми.
Між нами відбулася гаряча суперечка. Аделе дуже любила дівчаток і не довіряла мені, бо вважала безвідповідальною. Звинуватила мене у тому, що я занадто зосереджена на власних справах, щоб дбати про дітей належним чином. Заявила, що впускати в дім з двома дівчатками чужого чоловіка, тобто Ніно, буде неймовірно нерозумно. Врешті поклялася, що нізащо не дозволить, аби її внучки росли у такому безладному місті, як Неаполь.
Чого ми тільки не наговорили одна одній! Вона згадала мою матір, напевне, син розповів їй про ту жахливу сцену у Флоренції.
Якщо тобі знадобиться кудись поїхати, на кого ти їх залишиш, на неї?!
Залишу на кого заманеться!
Я не хочу, аби Деде й Ельза спілкувалися з людьми, які не контролюють себе!
На це я відповіла:
Протягом усіх цих років я бачила в тобі матір, якої мені завжди бракувало. Я помилялася: моя мати краща за тебе.
22
Згодом я повідомила про свої наміри Пєтро. Було очевидно, що попри купу протестів він був готовий погодитися на все, аби тільки проводити більше часу з Доріаною. Тоді я поїхала до Неаполя, щоб обговорити це питання з Ніно. Мені здавалося, що такі делікатні справи телефоном не вирішують. Він запросив мене до квартири на вулиці Дуомо, як то вже часто бувало раніше. Я знала, що він і надалі мешкав там, то було його житло, хоч у мене й виникало щоразу враження, ніби це тимчасово. Мене дратували заношені простирадла, але я раділа зустрічі, а тому охоче туди йшла. Коли я повідомила, що готова переїхати з дітьми до Неаполя, він аж підскочив від радощів. Ми тішилися разом, він сказав, що сам якомога швидше підшукає для нас квартиру і візьме на себе всю тяганину з паперами.
У мене аж полегшало на душі. Після всіх років біганини, поїздок туди-сюди нарешті настав час облаштуватися. У мене було трохи заощаджень, ще якісь гроші я мала отримувати від Пєтро на утримання дітей, а до того ж я збиралася підписати вигідний контракт на нову книжку. Я нарешті почувалася дорослою, мій авторитет зростав із кожним днем. У таких умовах повернення до Неаполя могло виявитися захопливим викликом, дуже корисним для моєї подальшої роботи. Та перш за все я хотіла жити з Ніно. Як гарно буде гуляти разом, зустрічатися з його друзями, щось обговорювати, засиджуватися допізна! Мені хотілося винайняти добре освітлену квартиру з видом на море. Мої діти не повинні відчувати, що їм бракує родичів із Генуї.
Я вирішила не телефонувати Лілі й не казати про переїзд. Я була впевнена, що вона відразу почне пхати носа в мої справи, а мені цього не хотілося. Натомість я зателефонувала Кармен, з якою здружилася протягом року. Щоб її потішити, я зустрілася з Армандо, братом Наді, і, на своє превелике здивування, дізналася, що він тепер не тільки лікар, а й один з найактивніших лідерів Демократичної партії. Він поставився до мене з великою повагою. Розхвалив мою книжку, умовляв погодитися на зустріч із читачами десь у нашому місті. Потім привів мене в якусь на той час дуже популярну радіостудію, яку сам заснував, і там, серед повного безладдя, узяв у мене інтервю. Але на моє питання про сестру, яке він іронічно назвав недоречною цікавістю, відповів ухильно. Сказав, що Надя почувається добре, поїхала кудись дуже далеко і надовго разом із матірюоце і все. Про Пасквале він нічого не знав і знати не хотів. «Такі, як він, наголосив Армандо, зруйнували чудовий за своїм значенням політичний період».
Звичайно, для Кармен я помякшила його слова, але вона все одно засмутилася. Той тяжкий смуток охопив її надовго, тому я вважала за обовязок час від часу зустрічатися з нею, коли бувала в Неаполі. Я відчувала її тугу і розуміла. Пасквале був нашим Пасквале. Ми обидві любили його, хай би що він накоїв. У моїй памяті збереглися про нього окремі уривчасті спогади: як ми разом ходили до районної бібліотеки, як хлопці билися на площі Мартірі, як він приїхав до мене автівкою, щоб відвезти до Ліли, як явився в нашу квартиру у Флоренції разом із Надею. Кармен я памятала й розуміла краще. На її дитячий білья добре памятала, як заарештували її батька! накладався біль за брата, що надавало їй рішучості захищати його всіма способами. Якщо кілька років тому я вважала її лише давньою знайомою з дитинства, яка пішла працювати до ковбасної крамниці Карраччі завдяки Лілі, то тепер вона стала для мене подругою, з якою я охоче бачилася і яку любила.
Ми зустрілися в барі на вулиці Дуомо. Усередині було темно, ми всілися ближче до дверей. Я в найменших дрібницях розказала їй про свої плани. Знала, що вона негайно розплеще все Лілі, і думала: ну і нехай, це на краще! Кармен, смаглява й одягнена в темне, вислухала мене уважно, не перебиваючи. Я почувалася легковажною у вишуканій сукні, з балачками про Ніно і мріями про майбутнє життя в гарному домі. Несподівано Кармен зиркнула на годинник і заявила:
Зараз прийде Ліла.
Я розсердилася: ми мали зустрітися вдвох, до чого тут Ліла?! Я теж поглянула на годинник і сказала:
Мені час іти.
Зачекай, за пять хвилин вона буде тут.
І заходилася розповідати про нашу подругу з таким захопленням, із такою вдячністю! Ліла піклувалася про своїх друзів. Ліла піклувалася про всіх: про батьків, брата, навіть про Стефано. Ліла допомогла знайти житло Антоніо, і тепер вони нерозлийвода з його дружиною-німкенею. Ліла мала намір відкрити власну справу, повязану з компютерами. Ліла щира, багата, щедра: якщо у когось виникали проблеми з грошима, вона ніколи не скупилася. Ліла була готова допомогти Пасквале за будь-яку ціну.
Ой, Лену, які ви щасливі, що так дружите ще змалечку, вигукнула Кармен, я вам завжди дуже заздрила!
Тієї миті в її тоні, словах, у помаху руки мені здалося, ніби я впізнала нашу подругу. Я згадала про Альфонсо, згадала свою думку про те, що він, хлопець, схожий на Лілу і навіть має подібні риси обличчя. То, виходить, увесь район підлаштовується під неї і наслідує її?
Я піду, промовила я.
Зачекай ще хвилинку. Лілі треба сказати тобі щось дуже важливе.
Скажи ти!
Ні, не можу, це її справа.
Я чекала, з кожною секундою дедалі неохочіше. Нарешті зявилася Ліла. Цього разу вона причепурилася, не те що минулого разу на площі Амедео. І я мусила визнати, що вона могла бути дуже вродливою, коли хотіла. Побачивши мене, Ліла вигукнула:
То ти нарешті наважилася! Повертаєшся до Неаполя!
Авжеж.
І розповідаєш про це Кармен, а мені ні?
Я тобі згодом би сказала.
А твої батьки знають?
Ні.
А Еліза?
Теж ні.
Твоя мати нездужає.
Що з нею?
Кашляє, але до лікаря йти не хоче.
Я засовалася на стільці, знову поглянула на годинник.
Кармен каже, що ти хочеш повідомити мені щось важливе.
Тобі не сподобається.
Скажи, про що йдеться.
Я попросила Антоніо прослідкувати за Ніно.
Я аж підскочила.
Як прослідкувати?
Ну, поспостерігати, чим він займається.
Навіщо?
Заради твого блага.
Про своє благо я сама подбаю.
Ліла зиркнула на Кармен, ніби шукаючи її підтримки, потім знову перевела погляд на мене.
Якщо так, то я краще мовчатиму: не хочу, щоб ти знову на мене образилася.
Я не ображаюся, але кажи швидше.
Тоді вона уважно поглянула мені в очі і короткими сухими фразами чистою італійською повідомила, що Ніно не кидав дружину, що і надалі живе з нею і сином, що за це здобув нагороду: саме цими днями його призначили керувати науково-дослідницьким інститутом, що його фінансує банк, де тесть Ніно обіймає посаду директора. І наприкінці серйозно запитала:
Ти знала?
Я заперечно похитала головою:
Ні.
Якщо ти мені не віриш, ходімо разом, я готова повторити кожне слово, дивлячись йому в обличчя, як оце зараз тобі.
Я махнула рукою: не треба.
Я тобі вірю, пробурмотіла я, але відвела погляд на двері, на вулицю.
Десь, ніби здалеку, почувся голос Кармен:
Якщо підете до Ніно, то і я з вами. Утрьох ми дамо йому чосу, відріжемо його хотілку.
Я відчула, як вона легенько доторкнулася до мого ліктя, щоб привернути увагу. Колись у дитинстві, читаючи фоторомани у сквері поряд із церквою, ми так само відчували потребу якось підтримати головну героїню, якщо та потрапляла в халепу. От і тепер у Кармен, напевне, мимоволі виникло таке бажання підтримати мене, але цього разу йшлося не про вичитані в романі пригоди, а про труднощі в реальному житті. Ліла завжди ставилася зневажливо до наших читань, і тієї миті, без сумніву, сиділа переді мною з інших причин. Я гадала, що вона почувалася задоволеною, як, мабуть, був задоволеним і Антоніо, коли дізнався про брехню Ніно. Я побачила, як Ліла з Кармен перезирнулися, ніби питаючи одна одну, що робити. То була мить, але вона здалася вічністю. «Ні», прочитала я по губах Кармен, і той подих супроводжувався ледь помітним заперечним порухом голови.