Коса. Сплетіння долі - Летиція Коломбані

Летиція КоломбаніКосаСплетіння долі

* * *

* * *

Пролог

Цепочаток історії.

Щоразу нової історії.

Вона оживає під моїми пальцями.

Спочатку створюється основа.

Матеріал повинен бути досить міцним,

Аби витримати всю композицію.

Шовк або бавовнадля міста або сцени,

Залежить від конкретного випадку.

Бавовна міцніша,

Шовк тонший і менш помітний.

Для цього знадобляться молоток і цвяхи.

Важливіше за всене поспішати.

Потім можна переходити до ткання.

Цю частину я полюбляю найбільше.

Від станка, що стоїть переді мною,

Тягнуться три нейлонові нитки.

Взяти ті пасма, в жмуток, по три,

Сплести їх докупи, намагаючись не порвати.

А потім починати все заново

І тактисячі разів.

Я люблю ці години самотності, ці години,

Коли мої руки танцюють.

Цедивний балет моїх пальців.

Вони пишуть історію про долі, що переплітаються, мов пасма в косі.

Ця історіямоя.

Проте мені вона не належить.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

Сміта прокидається з дивним відчуттям ненавязливої квапливостіначе метелики оселилися в її животі. Нинішній день вона памятатиме все своє життя. Сьогодні її дочка піде до школи.

Сміта ніколи не бувала у школі. Тут, у Бадлапурі, такі люди, як вона, не відвідують шкіл. Сміта належить до касти далітів. Недоторканних. Тих, яких Ганді називав дітьми Божими. Вигнанцями, що живуть поза системою, поза звичним світом. Окремий вид, який вважається надто нечистим, аби він мав право змішуватися з іншими; недоречний мотлох, який намагаються відокремити так, як від зерна відбирають полову. Їх мільйони таких, як Сміта, що живуть подалі від села, далі від суспільства, на околиці людства.

Щоранку на неї чекає той самий ритуал. Наче заїжджена платівка, що раз у раз програє пекельну симфонію, Сміта прокидається в хижці, котра править їй за домівку, поблизу полів, на яких пораються джати. Вона омиває обличчя та ноги водою, що її вона напередодні принесла з колодязя, наданого їм для користування. До іншого наближатися заборонено, про це й мови бути не може, бо він (дарма, що розташований ближче) належить вищим кастам. Деякі гинули й за менші провини. Жінка займається приготуваннями, зачісує волосся Лаліті, цілує Нагараджана. Потім бере свій очеретяний кошик, що дістався їй від матері, від самого погляду на який її мало не верне. Цей кошик з їдким незмивним запахом, що його вона носить увесь день, неначе хрест, неначе ганебний тягар. Цей кошикто її Голгофа. Прокляття. Покарання. Щось таке вона вчинила в минулому житті, за що тепер змушена розплачуватися. Втім, це життя нічим не важливіше за всі попередні чи наступні; цепросто ще одне життя в низці інших, як казала її мати. Цеїї життя.

Цеїї дхарма, завдання, місце в цьому світі. Ремесло, що передається від матері до дочки впродовж кількох поколінь. Scavenger, що в перекладі з англійської означає «сміттяр». Досить поблажливе слово, як на ту реальність, котру воно мало на увазі. Описати те, чим займалася Сміта, неможливо було жодним словом. Вона голіруч, упродовж цілого дня, збирає лайно інших людей. Їй було шість роківяк Лаліті зараз,  коли мати вперше взяла її з собою. «Дивись, бо потім робитимеш це сама». Сміта памятає сморід, що дошкуляв їй, ніби осиний рій,  нестерпний запах, нелюдський. Її знудило на узбіччі. «Ти звикнеш до нього»,  сказала їй мати. Вона збрехала. До цього не звикнути. Сміта навчилася затримувати дихання, жити, затамувавши повітря у грудях. «Треба нормально дихати,  зауважив сільський лікар,  тільки подивіться, як ви кашляєте. Треба їсти». Апетит Сміта давно вже втратила. Вона й не памятає, як цебути голодною. Їсть мало, аби лише триматися на ногах: жменя рису, розмоченого у воді, та й те доводиться змушувати себе проковтнути.

Між тим, уряд обіцяв створити достатню кількість туалетів по всій країні. На жаль, до їхніх країв це не дійшло. У Бадлапурі, як і в багатьох інших місцинах, люди випорожнюються просто неба. Ґрунти, річки, полявсе скрізь забруднене тоннами екскрементів. Епідемії хвороб тут спалахують так само швидко, як займається порох від маленької іскринки. Політики знають: передусімще до реформ, до соціальної рівності, до робочих місцьнарод вимагає туалетів. Вимагає права на гідне випорожнення. У селах жінки змушені чекати настання ночі, щоби вийти полегшитися в поле, тим самим наражаючись на безліч небезпек. Найбільші щасливчики спромоглися облаштувати для цього у своєму дворі або в дальній кімнаті будинку закуточок для цих цілейзвичайнісіньку дірку в землі, яку соромливо називають «сухим туалетом». Такі вбиральні далітським жінкам доводиться щодня вичищати голіруч. Таким жінкам, як Сміта.

Її обхід починається близько сьомої. Сміта бере свій кошик та очеретяний віничок. Щодня вона мусить вичистити туалети в двадцяти будинках, тож їй не можна гаяти час. Вона прямує обіч дороги, опустивши очі, сховавши обличчя за шаликом. У деяких селах даліти повинні повідомляти про свою присутність, начепивши вороняче перо. В інших їм доводиться ходити босоніжусі знають історію про того недоторканного, котрого забили камінням просто через те, що він узув сандалії. Сміта заходить до будинку через задні двері, призначені для неї; їй не можна потрапляти на очі мешканцям оселі, не кажучи вже про те, щоб говорити з ними. Мало того, що недоторканнавона має до того ж лишатися невидимою. Розплачуються з нею залишками їжі, іноді старим одягом, які кидають на підлогу. До неї не торкаються, на неї не дивляться.

Іноді вона нічого не отримує. Родина джатів не дає їй нічого ось уже кілька місяців. Сміта вже хотіла було припинити ходити до них, навіть одного вечора сказала Нагараджану, що більше не прийде в їхній дімхай самі вигрібають своє лайно.

Але Нагараджан злякався: якщо Сміта туди більше не піде, їх почнуть переслідувати та гнобити, і від цього неможливо буде сховатися. Джати спалять їхню хижку. Вона ж бо знає, на що вони здатні. «Ми відріжемо тобі обидві ноги»,  сказали вони якось одному з їхніх одноплемінників. А невдовзі того чоловіка знайшли мертвим на сусідньому полі: його тіло було розчленовано й облито кислотою.

Так, Сміта знає, на що здатні джати.

Тож вона повертається до їхньої оселі наступного дня.

Але сьогоднішній ранок не схожий на решту. Сміта вирішила, що мусить прийняти його як належне: її дочка піде до школи. Вона доклала чимало зусиль, аби змусити Нагараджана підтримати це рішення. «Нащо все це?  дивувався він.  Може, вона й навчиться там читати й писати, але тут усе одно не знайде роботи. Якщо ти народився вибирачем туалетів, то ним і лишишся до самої смерті. Цеспадок, нерозривне коло, з якого неможливо вирватися. Цекарма».

Та Сміта не поступилася. Знову і знову говорила з ним про цеі наступного дня, і після того, і ще багато разів. Вона відмовляється брати Лаліту з собою на обхід: не вчитиме її, як треба вигрібати туалети, і не дивитиметься, як її дочку нудить біля чергової вбиральні, як свого часу дивилася на це її мати,  ні, Сміта на це не погоджується. Лаліта має ходити до школи. Врешті-решт Нагараджан мусив підкоритися її наполегливості. Він добре знає свою дружину та її надзвичайну силу волі. А ще добре знає, що ця маленька далітка із брунатною шкірою, з якою він одружився десять років тому, набагато сильніша за нього. Тож він зрештою вирішив поступитися. Хай так. Він піде до сільської школи та поговорить із брахманом.

Сміта крадькома всміхнулася, тішачись зі своєї перемоги. Їй так хотілося, щоб її мати боролася за неї, вона так мріяла піти до школи, сидіти за партою серед інших дітей. Навчитися читати й рахувати. Але здійснитися цим мріям не судилосябатько Сміти не мав такого доброго, як Нагараджан, серцянавпаки, був дратівливим і жорстоким. Він бив свою дружину, як роблять тут усі чоловіки. І часто повторював: «Жінка не рівня чоловікові, це його власність. Вонайого рабиня, тож їй треба підкорятися волі свого чоловіка». Без сумніву, її батько радше врятував би корову, аніж власну дружину.

Сміті ж пощастило: Нагараджан ніколи не бив її, не ображав. Коли народилася Лаліта, чоловік навіть погодився лишити її. У деяких краях, неподалік звідси, звикли вбивати дівчаток іще немовлятами. У селах Раджастхану їх ховають заживо в коробці, яку заривають у пісок, одразу після народження. Дівчатка вмирають за одну ніч.

Але не тут. Сміта дивиться на Лаліту, що присіла навпочіпки на земляній долівці їхньої хижки та робить зачіску своїй єдиній ляльці. Її донечка така гарна. У неї тонкі риси обличчя, довге волосся аж до пояса, і Сміта щоранку розчісує його та заплітає в косу.

«Моя дочка вмітиме читати і писати»,  промовляє жінка сама до себе, радіючи від однієї цієї думки.

Так, цей день вона памятатиме все своє життя.

Джулія

Палермо, Сицилія

 Джуліє!

Очі насилу розплющуються. Голос матері чується знизу.

 Джуліє! Scendi! Subito!

Дівчина ледве опирається спокусі сховати голову під подушку. Знову не виспаласячитала цілу ніч. Але вона знає, що має вставати. Коли мати кличе, треба коритися: врешті-решт, це ж сицилійська мати.

 Джуліє!

Знехотя дівчина таки підводиться з ліжка. Вона поспіхом одягається, а тоді спускається на кухню, де на неї вже зачекалася mamma. Аделя, її сестра, теж уже встала і тепер, сидячи за столом зі сніданком, фарбує лаком нігті на ногах.

Від запаху розчинника Джулія кривиться. Мати подає їй горнятко кави.

 Батько вже поїхав. Сьогодні вранці відчиняєш ти.

Джулія хапає ключі від майстерні та швиденько виходить із дому.

 Ти ж навіть нічого не зїла. Візьми щось із собою!

Проігнорувавши материні слова, вона сідає на велосипед і, жваво крутячи педалі, віддаляється від будинку. Прохолодне вранішнє повітря освіжає, і дівчина потроху прокидається. Вітер, вихоплюючись із провулків, віє просто в обличчя, змушуючи примружувати очі. Поблизу ринку аромати цитрин і оливок лоскочуть їй ніс. Джулія їде уздовж рибного прилавка, на якому блищать боками щойно виловлені сардини та вугри. Вона пришвидшується, виїжджає на тротуар, огинаючи пяцца Балларо, де вуличні торговці вже кличуть перших покупців.

Вона зупиняється на глухій вулиці, трохи осторонь від віа Рома. Саме тут розташована майстерня її батька, у приміщенні колишнього кінотеатру, яке він придбав двадцять років тому, коли Джулія щойно зявилася на світ. Тепер це приміщення стало дещо тіснуватим, і вже давно напрошувався переїзд. На фасаді досі можна помітити місце, на якому колись клеїли афіші фільмів. Давно минули ті часи, коли Palermitani юрмилися тут коло вхідних дверей, аби побачити комедії Альберто Сорді, Вітторіо Гассмана, Ніно Манфреді, Уго Тоньяцці, Марчелло Мастроянні Сьогодні ж більшість кінотеатрів зачинена, як ось цей невеличкий районний кінозал, що перетворився на майстерню. Будку кіномеханіка довелося перепланувати на якусь подобу кабінету, пробити вікна у великій кімнаті, щоб робітницям вистачало світла. Papa все робив власноруч. Приміщення навіть схоже на нього, думає Джулія: десь трохи недоладне, але водночас затишне, як і він сам. Незважаючи на його добре відомі напади гніву, працівники цінують і поважають Пєтро Ланфреді. Цей люблячий батько, хоч і досить вимогливий і авторитарний при цьому, виховав у своїх дочках повагу до дисципліни та прищепив їм смак до добре виконаної роботи.

Джулія дістає ключ і відмикає двері. Зазвичай першим приходить батько. Він прагне зустрічати працівниць особисто: «Саме це й означає бути padrone»,  полюбляє повторювати він. Для кожної в нього завжди знаходиться то добре слово, то уважний погляд, то любязний жест. Але сьогодні він вирушив у своє «турне» до перукарень Палермо і навколишніх містечок, тож його не буде аж до полудня. Сьогодні вранці Джулія тут за старшу.

О цій порі в майстерні все спокійно. Дуже скоро в цих стінах лунатимуть тисячі розмов, пісень, десятки голосів, але зараз усюди панує тиша, і тільки кроки Джулії відлунюють у майстерні. Вона проходить аж до роздягальні для працівниць і кладе речі до шафки з її імям. Дівчина дістає звідти сорочку, в яку вбирається щодня, наче в свою другу шкіру. Відтак збирає волосся, скручуючи його в тугий хвіст, і спритно встромляє в нього шпильку. Потім покриває голову хусткою, що в майстерніпросто обовязкова пересторога: в жодному разі не можна, аби волосся працівниць майстерні потрапляло до оброблюваної сировини. Вдягнувшись, Джулія перестає бути дочкою власникавона тепер працівниця робочого дому Ланфреді, така сама, як і решта. Їй це подобається. Вона завжди відмовлялася від будь-яких привілеїв.

Вхідні двері, рипнувши, прочиняються, і приміщення заповнює радісна юрма. Водномить майстерня оживає, перетворюючись на те гамірне місце, яке так любить Джулія. І в цьому нерозбірливому гаморі, в якому сплітаються кілька розмов, працівниці поспішають до роздягальні, звідки, вдягнувши сорочки та фартухи, йдуть на робочі місця, не припиняючи спілкуватися. Джулія й собі приєднується до них. Аньєзе має втомлене обличчяв її молодшого ріжуться зуби, тож вона цілу ніч не спала. Федеріка ледь стримує сльози: її покинув наречений. «Знову?!»вигукує Альда. «Нічого, завтра повернеться»,  переконує Паола. У жінок тут спільного набагато більшене тільки професія. Поки їхні руки зайняті волоссям, вони цілий день обговорюють чоловіків, життєві негаразди, амурні справи. Тут усі знають, що чоловік Джини пиячить, син Альди плутається з Piovra, а в Алессії була коротка інтрижка з колишнім чоловіком Ріни, якої та ніколи їй не пробачила.

Джулії подобається компанія цих жінок, деякі з яких знають її ще відтоді, як вона була дитиною. Вона майже народилася тут. Її мати полюбляє розповідати, як перейми захопили її зненацька, коли та розбирала пасма в центральному залісьогодні вона вже не працює тут через поганий зір, поступившись місцем працівниці з більш пильними очима. Джулія виросла тут, серед волосся, яке треба було розбирати, серед пасом, які вимивали, серед замовлень, які мали розвозити клієнтам. Вона памятає, як на канікулах і щосереди сиділа тут, серед працівниць майстерні, спостерігаючи за їхньою роботою. Їй подобалося дивитися на те, як рухалися їхні руки, схожі на армію мурах. Дівчина бачила, як вони кидають волосся на чесальні машини, ці великі квадратні гребені, щоб розплутати його, а потім промити у ванні, закріпленій на узвишші,геніальний винахід її батька, який хотів таким чином уберегти своїх працівниць від болю в попереку. Джулію забавляло те, як після того розвішували пасма сушитися на вікнахвони нагадували трофеї якогось індіанського племені, дивну виставку скальпів.

Іноді в неї виникає відчуття, що час тут зупинився. Він біжить далі надворі, але всередині цих стін вона йому не підвладна. Це настільки приємне, заспокійливе почуття, така дивна впевненість у незбагненній сталості речей

Уже майже ціле століття її родина живе з cascaturaстародавнього сицилійського звичаю зберігати волосся, що випало чи було навмисне обрізане, аби робити з нього перуки або шиньйони. Заснована 1926 року прадідом Джулії майстерня Ланфредіостаннє підприємство такого роду в Палермо. На ньому налічується з десяток спеціально навчених працівниць, що розбирають, вимивають і обробляють пасма волосся, яке потім розсилають по Італії та всій Європі. Коли їй виповнилося шістнадцять, Джулія вирішила залишити навчання та приєднатися до роботи в батьковій майстерні. Її дуже хвалили вчителі, особливо вчитель італійської, який переконував її продовжувати навчання: вона могла б учитися й далі, вступити до університету. Але дівчина вже не уявляла, як можна піти іншим шляхом. Волосся для Ланфреді було не просто традицією, що передається від покоління до покоління, то була їхня пристрасть. Як не дивно, сестри Джулії не проявили жодного інтересу до професії, тож вона стала єдиною зі свого покоління, хто присвятив себе цій справі. Франческа досить швидко вийшла заміж і, народивши четверо дітей, остаточно перетворилася на домогосподарку. Аделя, молодша сестра, досі навчається в ліцеї, сподіваючись знайти себе в галузі дизайну одягу або модельного бізнесувсе, що завгодно, аби тільки не йти шляхом своїх батьків.