Що ж до якихось специфічних замовлень або рідкісних кольорів у papa завжди був секретуспадкована від батька та діда формула активної речовини на основі натуральних продуктів, яких він ніколи не називав. Цю формулу він передав Джулії. Він часто виходив із дочкою на дах, до своєї laboratorio, як він її називає. Звідти з одного боку відкривається чудовий краєвид на море, а з іншогона Монте-Пеллегріно. Одягнений у білий халат, через що він скидається на вчителя хімії, Пєтро кипятить великі відра, щоб поекспериментувати з тонуванням: він знає, як знебарвити волосся, а потім знову пофарбувати його так, щоб колір не вимивався. Джулія може цілими годинами спостерігати за ним, уловлюючи кожен його рух. Її батько стежить за волоссям так само пильно, як мама стежить за своєю pasta. Він розмішує його великою деревяною ложкою, то виймаючи з води, то знов туди опускаючи, і так без упину. У цьому дбайливому ставленні до волосся відчувається терпіння, уважність, а до того ж любов. Він любить говорити, що колись це волосся хтось носитиме, а тому воно заслуговує на всю можливу повагу. Джулія іноді береться фантазувати, уявляючи тих жінок, для яких призначені ці перуки, місцеві чоловіки зазвичай не носять накладного волосся, вони надто горді для цього, надто зациклені на якомусь тільки їм зрозумілому уявленні про мужність.
З невідомої причини деяке волосся виявляється стійким до секретної формули Ланфреді. Більша частина сировини, яку клали виварюватися до відер, знебарвлювалася до молочно-білого кольору, завдяки чому її можна було повторно фарбувати після того, але зрідка траплялося й таке волосся, що зберігало свій первісний колір. Ті нечисленні «бунтівники» становили реальну проблему: ніяк не можна було допустити, щоб клієнт раптом виявив у ретельно пофарбованому пасмі чорну або каштанову непокірну волосину. Маючи гострий зір, Джулія відповідає саме за цю делікатну справу: вона повинна передивлятися по волосинці пофарбовані пасма, щоб вибрати з них найбільш уперті. Це схоже на справжнє полювання на відьом, яке вона провадить щодня, без перепочинку, старанно вистежуючи цих «білих ворон».
Голос Паоли змушує її відволіктися від думок:
Mia cara, в тебе якийсь утомлений вигляд. Знову, либонь, читала всю ніч.
Джулія не віднікується. Від Паоли нічого не приховаєш. Ця літня жінканайстарша робітниця в майстерні. Тут усі називають її Nonna. Вона знала батька Джулії, коли той був іще дитиною; вона частенько розповідає, як зашнуровувала йому черевики. З висоти своїх сімдесяти пяти років вона бачить усе. Руки в неї покручені, шкіра зморшкувата, як пергамент, але погляд лишається так само гострим і проникливим. Овдовівши у двадцять пять років, вона сама виховала чотирьох дітей і все життя відмовлялася виходити заміж удруге. Коли її питали, чому так, вона завжди відповідала, що надто цінує власну свободу. «Заміжня жінка всім винна, говорила вона, додаючи постійно для Джулії:Роби, що хочеш, mia cara, тільки не виходь заміж». Вона охоче розповідає про свої заручини з чоловіком, якого обрав для неї батько. Сімя нареченого володіла лимонною фермою. Nonna мала збирати ті лимони, починаючи від самого дня весілля. У селі немає особливо часу на перепочинок. Вона згадує про цей усюдисущий лимонний запах на руках і на одязі чоловіка. Коли він помер від запалення легенів за кілька років, лишивши її саму з чотирма дітьми, їй довелося переїхати до міста в пошуках роботи. Там вона зустріла дідуся Джулії, що взяв її до себе в майстерню. Звідтоді вже пять десятиліть вона незмінно тут і працює.
У книжках не знайдеш собі чоловіка! вигукує Альда.
Та дай уже їй спокій, бурчить Nonna.
Якраз чоловіка Джулія й не шукає. Вона не ходить ні до барів, ані до нічних клубів, популярних серед її однолітків. «Моя дочка трохи дика», зазвичай коментує це mamma. На противагу галасу дискотек Джулія більше полюбляє повстяну тишу в biblioteca comunale. Щодня обідню перерву вона проводить там. Невситима читачка, вона обожнює атмосферу великих бібліотечних залів із рядами стелажів, у яких вишикувалися книги, де чутно тільки шелест сторінок. Здається, в тому є щось релігійне, якесь майже містичне благоговіння, і це їй подобається. За читанням час для Джулії збігає непомітно. Дитиною вона ковтала романи Еміліо Сальгарі, сидячи в ногах робітниць у майстерні. Пізніше вона відкрила для себе поезію. Перед Унгаретті вона надає перевагу Капроні, полюбляє прозу Моравіа, а над усерядки Павезе, чия збірка завжди лежить на тумбочці біля її ліжка. Вона часто думає, що могла б ціле життя провести, обмежившись лише цією компанією. За цим заняттям вона навіть забуває поїсти. І нерідко траплялося, що з обідньої перерви вона поверталася голодною. Так уже склалося: Джулія ковтає книги з таким самим задоволенням, як іншіcannoli.
Коли вона повертається до майстерні після обіду, в головній залі панує незвична тиша. Тільки-но зайшовши, Джулія відчуває, як усі погляди звертаються до неї.
Cara mia, раптом озивається до неї Nonna дивним голосом, щойно телефонувала твоя мати. Щось трапилося з papa.
Сара
Монреаль, Канада
Із дзеленчанням будильника починається зворотний відлік. Сара постійно біжить наввипередки з часомвідколи підводиться з ліжка вранці й аж до вечора, коли лягає спати. Тієї ж секунди, коли вона розплющує очі, її мозок вмикається, наче компютерний процесор.
Щоранку вона прокидається о пятій. Довше спати не можнакожна секунда на вагу золота. Її день хронометрований, розписаний по міліметрах, достоту як ті папірці, що вона їх купувала перед початком навчального року на уроки математики дітям.
Безтурботність лишилася в минулому житті, а воно було ще до роботи в конторі, до материнства, до всіх цих зобовязань. Тоді один телефонний дзвінок міг докорінно змінити плани на день: а може, сьогодні ввечері зайнятися? а може, поїхати? а може, піти? Сьогодні ж усе розплановано, організовано, передбачено. Більше немає місця для імпровізації, роль завчена напамятьі вона грає її, ту саму роль, щодня, щотижня, щомісяця, цілий рік. Мати сімейства, начальниця, карєристка, it-girl, диво-жінкатих ярликів, які жіночі журнали чіпляють на неї та подібних до неї жінок, стільки, скільки й сумок, які ці жінки тягнуть на собі додому.
Сара встає з ліжка, приймає душ, одягається. Її рухи відточені, стримані, злагоджені, наче військовий оркестр. Вона спускається у кухню та накриває стіл до сніданку, завжди в тому самому порядку: молоко/миски/апельсиновий сік/шоколад/млинці для Ханни та Сімона/пластівці для Ітана/подвійне еспресо для неї. Тоді вона йде будити дітлахівспочатку Ханну, потім близнюків. Напередодні Рон уже розклав їхній одяг, тож їм лишається тільки вилізти з ліжка та натягнути це все на себе, поки Ханна збирає їм ланч-бокси до школи. Робота кипить так само швидко, як котиться вулицями міста автівка Сари, якою мати завозить дітей до школи (близнюківдо початкової, Ханнудо коледжу).
Після прощальних поцілунків, звичних «ти-нічого-не-забув», «закутайся-краще», «успіхів-на-екзамені-з-математики», «припиніть-вовтузитися-на-задньому-сидінні», «ні-ти-підеш-до-спортзалу» і традиційного «на-наступні-вихідні-поїдете-до-своїх-татусів» Сара нарешті прямує до контори.
Рівно о восьмій двадцять вона зупиняється на парковці біля таблички з її іменем«Сара Коен, Джонсон і Локвуд». Ця табличка, на яку вона щоранку дивиться з гордістю, означає більше, ніж просто місце для паркуванняце її звання, титул, місце в цьому житті. Її досягнення, результат роботи всього життя. То символ успіху, ознака її території.
У вестибюлі з нею спочатку вітається швейцар, потім дівчина з рецепції; завжди той самий ритуал. Тут усі її цінують. Сара заходить до кабіни ліфта, натискає кнопку восьмого поверху, піднімається, а тоді йде швидким кроком коридорамидо свого кабінету. У конторі поки що людей не так багато: зазвичай вона приходить на роботу однією з перших, а йде ледве не останньою. Таку ціну платять за успішну карєру, таку ціну платять за те, щоб стати Сарою Коен, компаньйонкою en equity престижної адвокатської контори «Джонсон і Локвуд», однієї з найвпливовіших у місті. Якщо серед звичайних співробітників переважна більшість жінок, то Сара стала першою з них, хто отримав підвищення до посади партнерки в цій конторі, відомій своєю мачистською репутацією. Більшість її подружок із юридичної школи зіткнулася з цією скляною стелею. Дехто з них навіть покинув практику, змінили професію, незважаючи на тривале й непросте навчання. Але тільки не вона. Не Сара Коен. Вона пробила цю стелю, рознесла її на друзки завдяки годинам понаднормової праці, вихідним, проведеним в офісі, ночам, якими вона готувалася до судових засідань. Вона памятає, як уперше увійшла до величного холу, викладеного мармуром, десять років тому. Її викликали на співбесіду перед прийомом на роботу, де оцінювати її зібралися вісім чоловіків, у тому числі й сам Джонсон, керівний партнер, Managing Partner, бог власною персоною, котрий з цієї нагоди вийшов зі свого кабінету та спустився до конференц-зали. Він не сказав жодного слова, тільки кинув на неї серйозний погляд і детально переглянув кожен рядок її резюме, ніяк, утім, не коментуючи. Сара занервувала, але жодним чином цього не виказалачим-чим, а мистецтвом приховувати емоції за маскою вона оволоділа досконало та застосовувала його на практиці вже досить давно. Виходячи після співбесіди, вона почувалася засмученою: Джонсон узагалі не виказав інтересу стосовно неї, навіть жодного питання не поставив. Із виразу його обличчя під час співбесіди неможливо було нічого зрозумітиначе вона мала справу з затятим гравцем у покер; лиш насамкінець він суворо кинув «до побачення», що вселяло крихітну надію на подальше майбутнє. Сара знала, що кандидатів на посаду компаньйона було багато. Вона до цього працювала в іншій конторі, значно меншій і не такій престижній, тож навряд чи в неї були хороші шанси. Інші претенденти мали б бути більш досвідченими, більш агресивними та, швидше за все, більш везучими теж.
Пізніше вона дізналася, що Джонсон вибрав її особисто, вказав саме на неї з-поміж усіх претендентів, всупереч думці Гарі Курстазгодом їй доведеться звикати до того, що Гарі Курст не любить її або ж любить надто сильно, можливо, навіть заздрить їй або прагне її; як би там не було, він ставився до неї вороже за будь-яких обставин, і на те не було жодної ради. Сара знала таких амбітних чоловіків, які ненавидять жінок, відчувають загрозу з їхнього боку; так, вона стикалася з ними, але рідко коли тим переймалася. Вона просто йшла своїм шляхом, лишаючи їх позаду себе, на узбіччі. У «Джонсон і Локвуд» вона прорвалася до вищих ешелонів зі швидкістю коня, що скаче галопом, і врешті-решт забезпечила собі солідну репутацію в судовій залі. Судова зала стала її ареною, територією, колізеєм. Опиняючись у ній, вона перетворювалася на жінку-воїна, безкомпромісну та невблаганну. Голос її під час виступів дещо відрізнявся від звичногоставав серйознішим, урочистішим. Вона використовувала короткі фрази, влучні, разючі, мов аперкоти; нокаутувала своїх супротивників, не пробачаючи жодних вад, жодних слабких місць їхніх аргументів. Сара знала напамять усі свої справи. Вона нікому не давала можливості заскочити її зненацька, ніколи не втрачала обличчя. Ще відтоді, як почала свою практику в тій маленькій конторі на Вінстон-стрит, куди її взяли одразу після випуску з юридичної школи, вона виграла більшість своїх справ. Нею захоплювалися, її боялися. У свої майже сорок років вона стала для свого покоління зразком успішного адвоката.
У конторі ходили чутки, що її призначать наступною Managing Partner. Джонсон уже був досить немолодим, і настав час визначати наступника. На це місце претендували всі партнери. Вони вже бачили себе тамхаліфи, готові щомиті замінити правлячого халіфа. Ця посада була визнанням заслуг, Еверестом у світі адвокатури. Сара мала все, аби бути призначеною на цю посаду: зразковий досвід роботи, непохитну силу волі, працездатність, з якою було важко конкурувати, усе це скидалося на особливу форму булімії, яка завжди примушувала її рухатися вперед. Вона нагадувала альпіністку, яка вирушала до наступної вершини, ледве підкоривши попередню. Для неї в тому й полягав сенс життя, котрий уявлявся як довге сходження, і час від часу вона запитувала себе, що станеться, коли вона опиниться на вершині. Сара чекала на цей день, утім, не надто на те сподіваючись.
Звичайно, її карєра вимагала жертв. Зворотним боком успішної карєри була чимала кількість безсонних ночей і два невдалі шлюби. Якщо навіть Сара звикла часто повторювати, що чоловіки люблять тих жінок, які не затіняють їх, вона все ж визнавала, що два адвокати в одній сімїце занадто. Якось вона побачила в журналіпри тому, що майже їх не читала, жорстоку статистику стосовно тривалості шлюбів між юристами. Вона показала її своєму тодішньому чоловікові, і вони добряче посміялися. А за рік після того розійшлися.
Через зайнятість на роботі Сарі доводилося жертвувати проведенням часу з дітьмиу багатьох моментах її не було поруч. Її відсутність на шкільних святах, випускних ярмарках, танцювальних постановах, вечірках з нагоди днів народження, канікулах спричиняла значно більше докорів сумління, ніж вона хотіла визнавати. Сара знала, що надолужити ці моменти неможливо, і ця думка мучила її. Їй добре було знайоме почуття провини матерів, які змушені працювати. Сара зіштовхнулася з ним ще від народження Ханни, того жахливого дня, коли довелося вийти на роботу, залишивши пятиденну дитину на няньку, аби зайнятися терміновою справою. Досить швидко вона зрозуміла, що в тому середовищі, в якому вона працювала, не було місця для зволікань заплаканої матері. Тож Сара приховала свої сльози під товстим шаром тонального крему та вийшла на роботу. Почувалася пошматованою, роздертою на частини, але вилити душу було нікому. Вона заздрила легкості її чоловіка, цій захопливій простоті всіх чоловіків, у яких, здавалося, таких почуттів узагалі не існувало. Вони заходили й виходили з домівок із нахабною безтурботністю. Вирушаючи зранку на роботу, вони брали з собою лише теки зі справами, тоді як їй доводилося всюди носити тягар власної провини, наче черепасі важкий панцир. Спочатку вона намагалася боротися з цим почуттям, опиратися йому, не звертати на нього уваги, але їй так і не вдалося його позбутися. Зрештою, воно посіло своє місце в її житті. Провина стала її давньою подружкою, що всюди пхала свого носа, хоча її навіть не запрошували. Вона була схожа на рекламний щит посеред поля, на бородавку на обличчіпотворну, неоковирну, якої ніяк не можна було позбутися. Тож доводилося з нею миритися.
У колі своїх співробітників і партнерів Сара цього не показувала. Вона взяла за правило ніколи не говорити про своїх дітей. Сара не згадувала про них у розмовах, не ставила їхні фото в рамку на робочому столі. Коли їй доводилося їхати на прийом до педіатра чи на шкільні збори, яких не вдавалося уникнути, вона зазвичай казала, що вирушає на зустріч поза офісом. Вона знала, що краще піти раніше під приводом «пропустити чарочку», ніж обмовитися про проблеми з нянькою. Краще було брехати, вигадувати, заплутувати слідивсе, що завгодно, тільки не визнавати, що в неї є діти, іншими словами: пута, обмеження, скутість. Вони створювали перешкоди, заважали присвячувати час роботі, розвитку карєри. Сара згадує, як одна жінка в колишній конторі, де вона працювала, яку тільки-но підвищили до посади партнерки, повідомила про свою вагітність: її в той же день повернули на посаду рядового співробітника. То була тиха, невидима, звичайна жорстокість, проти якої ніхто не насмілювався виступити. З тієї історії Сара зробила для себе висновки. Жодного разу, коли вона виношувала двох дітей, вона не сказала про це своєму керівництву. На диво, її живіт досить довго лишався пласким: аж до сьомого місяця її вагітність майже неможливо було помітити, навіть коли вона була вагітна близнюками, ніби діти в її лоні відчували, що треба сидіти там тихо. То був їхній маленький секрет, така собі мовчазна угода між ними. Декретну відпустку Сара скоротила до мінімуму, повернувшись до офісу вже через два тижні після кесаревого розтинуз бездоганною фігурою, втомленим обличчям, ретельно прихованим під шаром макіяжу, з ідеальною посмішкою. Зранку, перед тим як заїхати на парковку біля контори, вона зупинялася на стоянці біля супермаркету, щоби дістати із заднього сидіння дитячі крісельця та покласти до багажника, аби їх, бува, хтось не помітив. Звичайно, її колеги знали, що в неї є діти, але вона робила все можливе, щоб ніколи їм про це не нагадувати. Секретарка має право говорити про нічні горщики та про те, як у дитини ріжуться зубки, та аж ніяк не партнерка.
Таким чином Сара вибудувала абсолютно герметичну стіну між своїм професійним і сімейним життям: вони йшли кожне своїм шляхом, як дві паралельні лінії, що ніколи не перетинаються. То була крихка, нестабільна стіна, де-не-де вкрита тріщинками, і, можливо, одного дня ця стіна таки розвалиться. То й що? Їй подобалося думати, що діти пишатимуться тим, що вона спромоглася побудувати і ким змогла стати. Вона намагалася компенсувати невелику кількість проведеного з ними часу якістю цих нечастих посиденьок. Під час цих моментів Сара ставала люблячою і турботливою матусею. Для всього іншого був Рон«Magic Ron», як прозвали його діти. Він сміявся з цього прізвиська, що перетворилося майже на супергеройське імя.
Сара взяла Рона на роботу через кілька місяців після народження близнюків. Вона не порозумілася з Ліндою, попередньою нянькою, яка, крім того, що постійно запізнювалася і не надто переймалася роботою, припустилася серйозної помилки, за яку її негайно виставили за двері: забігши посеред дня додому забрати папку, яку вона забула взяти зранку, Сара побачила, що Ітан, якому тоді було девять місяців, лежав у своєму ліжечку, залишившись на самоті в порожньому будинку. Лінда повернулася з базару через годину із Саймоном з таким виглядом, ніби нічого й не сталося. На зауваження нянька заявила, виправдовуючись, що гуляє з близнюками по черзі, бо виводити їх разом надто важко. Сара викинула її геть зі свого будинку того ж дня. Відпросившись з офісу під приводом виснажливих болів у попереку, протягом наступних днів вона передивилася силу-силенну нянь, у тому числі й Рона. Здивована тим фактом, що на цю посаду претендує чоловік, вона спершу відхилила його кандидатурув газетах таке пишуть про подібні випадки До того ж двоє її чоловіків виявилися не надто обізнаними в сфері зміни пелюшок або годування з пляшечки, тож вона дуже сумнівалася в тому, що чоловіки взагалі здатні якось із тим давати раду. І тоді вона згадала, як проходила співбесіду в «Джонсон і Локвуд», пригадала все те, що їй як жінці довелося зробити, аби потрапити до того середовища. Відтак вона вирішила переглянути своє рішення. Рон мав отримати свій шанс, як і всі інші. Резюме в нього було бездоганним, рекомендаціїпереконливими. Крім того, він сам був батьком двох дітей і жив у сусідньому кварталі. Було очевидно, що в нього є всі необхідні для роботи якості. Сара взяла його на роботу з двотижневим випробувальним терміном, протягом якого Рон чудово себе показав: він цілими годинами грався з дітьми, готував просто божественно, займався закупами, хатньою роботою, пранням, звільняючи її від усіх обтяжливих щоденних клопотів. Діти сприйняли його дуже добреяк близнюки, так і Ханна, котрій тоді було пять. Сара тільки-но розлучилася зі своїм другим чоловіком, батьком хлопчиків, і вирішила, що присутність чоловіка в її неповній сімї буде не зайвою. Можливо, наймаючи на це місце чоловіка, вона підсвідомо хотіла переконати себе в тому, що так її не позбавлять права бути дітям матірю. А згодом Рон перетворився на Magic Ron і став невідємною частиною їхнього життя.