Коли Сара дивилася в дзеркало, то бачила у відображенні жінку сорока років, якій усе вдалося: у неї троє прекрасних дітей, доглянутий будинок у престижному кварталі, карєра, якій багато хто заздрить. Вона була схожа на тих жінок, яких можна побачити в журналах, усміхнена та успішна. Її ушкодження було невидимим, майже непомітним під ідеальним макіяжем і костюмами від знаних модельєрів.
Проте вона була ушкоджена.
Як і тисячі жінок по всій країні, Сара Коен була розірвана надвоє. Вона була бомбою, готовою вибухнути будь-якої миті.
Сміта
Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія
Ходи сюди. Вмивайся. Не барись.
Це вже сьогодні. Запізнюватися не можна.
У дворі за хаткою Сміта допомагає Лаліті обмитися. Та стоїть слухняно, сумирно, не опирається навіть тоді, коли вода потрапляє їй в очі. Сміта перебирає між пальцями доччине волосся, що сягає аж до пояса. Її ніколи не стриглитака тут традиція, місцеві жінки інколи навіть ціле життя не чіпають жодної волосини на голові. Вона розділяє гриву доньчиного волосся на три жмутки та впевненими рухами сплітає їх у тугу косу. Тоді простягає дитині сарі, яке шила довгими ночами. Тканину їй подарувала сусідка. Грошей на звичайну шкільну форму в неї не було, але то не так важливо. Її дочка і без того буде гарна, коли піде до школи, запевняє вона себе.
Вона прокинулася на світанку, аби приготувати їй чогось на обідїдальні у школі немає, тож дітям доводиться приносити їжу з собою. Вона зварила рису, додавши до нього трішки карі, яке тримала до свят та особливих випадків. Сміта сподівається, що Лаліта їстиме свій обід у школі із задоволенням. Для того щоб навчитися читати і писати, треба мати багато енергії. Відтак складає її обід до імпровізованого ланч-боксаметалевої коробочки, яку вона ретельно витерла й навіть трохи прикрасила. Їй не хочеться, аби дочці було соромно перед іншими. Лаліта вмітиме читати, як і вони всі. Як діти джатів.
Припудри обличчя. Запали свічку коло вівтаря. Хутчіше!
У єдиній кімнаті хатинки, що слугувала водночас і кухнею, і спальнею, і капличкою, Лаліта порається коло маленького вівтаря на честь їхніх богів. Запалює свічку та ставить її біля образів, а наприкінці молитов вона зазвичай дзвонить у дзвіночок. Сміта разом із дочкою проказують молитву до Вішну, бога життя, творця всього живого, захисника всіх людей. Коли порушується світова гармонія, він втілюється у якийсь зі своїх аватарів, набуваючи форми риби, черепахи, вепра, лева з людським обличчям, а подеколи навіть людини, та спускається на землю, аби відновити баланс. Лаліта полюбляє сідати ввечері, після вечері, коло цього маленького вівтаря та слухати мамині історії про десять аватарів Вішну. Уперше спустившись на землю в людській подобі, він став на захист касти брахманів у їхній боротьбі проти кшатріїв та наповнив ворожою кровю пять озер. Лаліта щоразу здригається, коли чує цю частину розповіді. Граючись, вона завжди поводиться обережно, аби часом не розчавити якусь мурашку чи павучкахтозна, може, Вішну зовсім поряд, втілений у подобі одного з цих крихітних створінь Бог може будь-якої миті опинитися на кінчику її пальця Ця думка її лякає й зачаровує водночас. Нагараджан також залюбки слухає Сміту, сидячи вечорами біля вівтаря. Його дружина неперевершено розповідає історії, хоча сама ніколи не вміла читати.
Цього ранку на історії немає часу. Нагараджан уже давно пішов, як завжди, коли сходило сонце. Він полює на щурів, так само, як і його батько, працює на полях, що належать джатам. Тут існує давній звичай: будь-яка справа, будь-які професійні навички (навіть секрети мистецтва полювання на щурів голіруч) передаються у спадок, від батька до сина. Гризуни нищать врожаї та проривають під землею цілі лабіринти. Нагараджан свого часу навчився розпізнавати в землі ці малесенькі специфічні отвори. «Треба бути уважним, повчав його батько. І терплячим. Не бійся. Спочатку щури тебе добряче покусають. Але згодом ти навчишся». Він памятає, як у девять років спіймав свого першого щура. Він засунув руку до нориі його пронизав гострий біль: щур вкусив його за ту чутливу ділянку долоні, між великим і вказівним пальцями, де шкіра така тонка й ніжна. Нагараджан зойкнув і висмикнув рукуз неї юшила кров. Батько лише розсміявся. «І знов невдача. Ти маєш діяти швидше й повинен заскочити його зненацька. Спробуй-но ще раз». Та Нагараджан боявся, він ледь стримував сльози. «Ще раз!» Він шість разів брався за це знову, витримав шість укусів, перш ніж вийняти зі сховку величезного щура. Батько взяв гризуна за хвіст, ударив головою об камінь, а тоді знову простягнув його синові. «Ось і все», просто сказав він. Нагараджан узяв мертвого щура, свій перший трофей, і поніс додому.
Мати спочатку перевязала йому руку. Потім засмажила пацюка, і вони зїли його разом на вечерю.
Далітитакі, як Нагараджан, не отримують грошей за свою роботу, а лише мають право забрати те, що спіймають. Це своєрідний привілей: щури належать джатам, бо саме вони є власниками полів, а отже, можуть розпоряджатися тим, що на них росте, і тим, що перебуває в землі.
Смажений щур смакує не так уже й погано. Дехто каже, що на смак нагадує курку. Це курка бідноти, курка далітів. Єдине мясо, яке в них є. Нагараджан каже, що його батько зїдав щурів цілком, зі шкірою та шерстю, залишаючи тільки хвіст, що не перетравлювався. Він насаджував гризуна на паличку, обсмажував його над вогнем і жував. Лаліта сміється, коли він розповідає цю історію. Сміта ж воліє знімати з них шкіру, і ввечері вони їдять щурів, упійманих вдень, із рисом, що його Сміта замість соусу поливає водою, в якій він варився. Іноді вона готує щось із того, що перепадає їй від родин, у чиїх домівках вона вичищає туалети, жінка приносить це додому і ділиться з сусідами.
Твій бінді. Не забудь.
Лаліта порпається у своїх речах і витягає невеличкий флакон із лаком, який вона знайшла одного дня, граючись біля дороги (вона не наважувалася сказати своїй матері, що вкрала його, коли той випав із сумки жінки, що проходила повз неї). Флакончик закотився до канави, звідки дівчинка й підняла його та притиснула до грудей, мов найцінніший скарб, щоб ніхто не побачив. Увечері вона принесла свою здобич додому, заявивши, нібито знайшла його, її переповнювали радість і сором водночас. Якби тільки Вішну знав
Сміта бере флакончик із доньчиних рук і малює на її чолі червону круглу цяточку. Вона має бути ідеально круглоюце делікатна техніка, яку, втім, можна швидко опанувати, якщо трохи попрактикуватися. Мати легенько торкається поверхні намальованої цяточки кінчиком пальця, а тоді присипає її пудрою. Бінді«третє око», як його тут називають, допомагає зберігати енергію та підвищує концентрацію. Лаліті це сьогодні знадобиться, думає її мама. Вона оглядає маленьке правильне кружальце на чолі дитини й посміхається. Лаліта гарненька. У неї тонкі риси обличчя, чорні очі, а вуста своїми обрисами нагадують квітку. І зелене сарі їй дуже пасує. Почуття гордості за свою доньку-школярку переповнює Сміту. «Хоч вона їсть на вечерю щурів, зате вмітиме читати», говорить сама до себе жінка, беручи доньку за руку та прямуючи до шосе. Мати переведе її через дорогувантажівки від самого ранку їздять одна за одною з шаленою швидкістю, а для пішоходів немає ні світлофорів, ні переходів.
Уже ближче до дороги Лаліта піднімає стурбований погляд на матір: її лякають не вантажівки, а цей новий світ, не відомий її батькам, у якому їй доведеться розраховувати лише на власні сили. Сміта відчуває цей благальний погляд; простіше було б повернутися додому, взяти кошик з очерету, повести дитину за собою Але ні, вона не хоче бачити, як Лаліту нудить біля канави. Її дочка піде до школи. Вона вмітиме читати, писати і рахувати.
Поводься добре. Будь чемна. Уважно слухай учителя.
Цієї миті дівчинка на вигляд така розгублена, настільки тендітна, що Сміті хочеться взяти її на руки й нікуди не відпускати. Їй доводиться тамувати в собі це бажання, стримувати емоції. Учитель сказав «добре», коли Нагараджан пішов просити його взяти дочку до школи. Він подивився на коробку, в яку Сміта склала всі їхні заощадженнязадля цього вони багато місяців дбайливо відкладали монети. Відтак схопив ту коробку і сказав «добре». Сміта розуміла це, тут усе так працює. За допомогою грошей можна переконати будь-кого. Нагараджан повернувся до дружини з гарними новинами, і вони з того неймовірно раділи.
Вони перетинають дорогу, і ось настає той момент, коли треба відпустити доччину руку по той бік шосе. Сміті так і кортить сказати: тішся, доню, ти не пізнаєш усіх прикрощів мого життя, ти будеш здорова, не кашлятимеш так, як я, на тебе чекає краще, довше життя, тебе поважатимуть люди. Від тебе не тхнутиме цим ганебним запахом, цим незнищенним і проклятим смородом, ти зможеш жити гідно. Ніхто не кидатиме тобі недоїдки, наче собаці. Тобі ніколи не доведеться опускати ні голови, ні очей. Сміті так хочеться сказати їй усе це. Але мати не знає, як висловити це, як поділитися зі своєю донькою сподіваннями, шаленими мріями, як розповісти їй про цього метелика, що пурхає в її животі.
Тоді вона нахиляється до неї і просто каже:
Іди.
Джулія
Палермо, Сицилія
Джулія сіпнулася та прокинулась.
Сьогодні вночі їй наснився батько. Коли вона була ще дитиною, вона обожнювала супроводжувати його під час «турне». Рано-вранці вони всідалися на його «веспу», причому вона вмощувалася не позаду, а спереду, на батькових колінах. Над усе їй подобалося відчувати, як вітер розвіває волосся, коли мопед набирав достатню швидкістьвід цього усвідомлення безмежності й свободи паморочилося в голові. Страху не булоїї міцно обіймали татові руки, тож з нею нічого не могло трапитися. На крутих спусках вона верещала від задоволення та збудження. Дівчинка дивилася, як із-за обрію, з-за берегів Сицилії, сходить сонце, як оживають передмістя, як пробуджується життя нового дня.
Найбільше вона полюбляла дзвонити у двері. «Доброго дня, це з приводу cascatura», гордо повідомляла вона. Інколи жінки дарували їй якісь солодощі чи гарну картинку, віддаючи пакунок зі своїм волоссям. Вона з гордим виразом обличчя приймала цей трофей та передавала його papa. Він, у свою чергу, виймав із сумки чавунні ваги, котрі носив усюди із собою; вони дісталися йому від батька, а томувід діда. Зважуючи пасма, він визначав їхню цінність та давав за них жінкам кілька монет. Колись вони обмінювали волосся на сірники, але з появою запальничок цю торгівлю довелося згорнути. Тепер вони мусили платити готівкою.
Тато частенько, сміючись, згадував літніх жіночок, настільки зморених і знесилених, що вже не могли виходити зі своїх спальних кімнат, тож своє волосся вони спускали через вікно, викидаючи кошик на мотузці. Він вітав їх помахом руки, забирав пасма волосся, а тоді клав гроші до кошика, що так само повертався до власниці.
Джулія пригадує, як сміявся батько, коли розповідав їй про це.
Потім вони йшли вдвох до інших будинків.
Arrivederci!
У перукарнях на них чекала вагоміша здобич. Джулія любила цей вираз батькового обличчя, коли йому до рук потрапляла коса довгого волосся, рідкісного й дорогого. Він зважував його, вимірював, проводив по ньому пальцями, перевіряючи текстуру та щільність. Тоді платив, дякував і виходив. Робити все треба було швидко, бо, крім Палермо, у майстерні Ланфреді була сотня постачальників у всіх куточках Сицилії. Якщо поквапитися, вони встигнуть повернутися до обіду.
Ще якусь мить цей образ стоїть у Джулії перед очимаїй девять років, вона сидить на батьковій «веспі».
Наступні кілька секунд виявилися розмитими, незрозумілими, ніби реальність намагалася втрутитися та змішувалася зі сном, який щойно закінчився.
Отже, це правда. Із papa стався нещасний випадок напередодні, під час його подорожі. З якоїсь незрозумілої причини «веспа» зїхала на узбіччя. Але ж він знає цей шлях напамять, він же сотні разів їздив цим маршрутом. «Може, якась тварина вибігла на дорогу, припускали рятувальники, або йому стало зле». Ніхто не знає. Зараз він бореться за життя у лікарні Франческо Саверіо. Лікарі відмовляються робити якісь прогнози. «Ви повинні підготуватися до найгіршого», сказали вони mamma.
Про найгірше Джулія навіть помислити не може. Батько ж не вмирає, батько вічний, вінскеля, незворушна опора, особливо її батько. Пєтро Ланфреді був силою самої природи, що завжди відзначав його друг, лікар Сіньйоре, пропускаючи з ним чарчину grappa та примовляючи: «Та він до ста років доживе, от побачите!» Він, Пєтро, справжній бонвіван, людина, що отримує задоволення від життя та полюбляє хороші вина, papa, патріарх, начальник, пристрасний холерик, її батько, обожнюваний нею батько, просто не міг піти. Не зараз. Не так.
На сьогодні випадає день вшанування святої Розалії. «Яка жахлива іронія», сумно всміхається Джулія. Сьогодні мешканці Палермо влаштують веселу ходу на честь своєї святої покровительки і гулятимуть цілий день. Festinu йтиме повним ходом, як і щороку. Зазвичай цього дня її батько давав усім працівницям відпустку, щоб ті могли взяти участь в урочистих заходахсвятковій процесії вздовж Corso Vittorio Emanuele,а потім, коли вже стемніє, подивитися на феєрверк на Foro Italico.
Джулії душа до свята не лежить. Не звертаючи уваги на радість, що панує на вулицях, вона йде до лікарні, чергувати біля батькового ліжка разом із матірю та сестрами. З виразу обличчя papa здається, що він принаймні не страждає,це трохи її заспокоює. Колись могутнє батькове тіло сьогодні на вигляд настільки тендітне, що здається, ніби в ліжку лежить дитина. Він здавався меншим, ніж раніше, ніби схуднув чи всох. Може, так і стається, коли душа полишає тіло Вона негайно відганяє цю скорботну думку. Їхній батько тут. Він ще живий. Треба покластися на це. Ураження мозку, як стверджують лікарі. Ці слова означають: ніхто не знає, ніхто не може сказати, чи житиме він, чи помре. Здається, він сам іще не вирішив.
«Треба молитися», каже mamma. Сьогодні вранці вона просить Джулію та її сестер приєднатися до неї під час процесії на честь святої Розалії. Заквітчана Діва творить дива, каже вона, колись вона вберегла місто від чуми, тож треба йти та благати її про допомогу. Джулії не подобаються ні прояви релігійного шалу, ні скупчення людей, що лякають її непередбачуваною поведінкою. До того ж вона не вірить у все це. Звичайно, вона хрещена, ходила на перше причастявона згадує той день, коли, одягнута у традиційну білу сукенку, вперше прийняла святе причастя під суворими, сповненими благоговіння поглядами її сімї. Цей спогад, мабуть, один із найпрекрасніших за все її життя. Але сьогодні вона не хоче молитися. Вона хотіла б лишитися біля papa.
Мати наполягає на своєму. Якщо лікарі безсилі, тільки Бог може врятувати його. Вона говорить це настільки переконливо, що Джулія раптом заздрить її вірі, цій сліпій вірі, яка ніколи її не полишає. Її матито найбільш набожна людина, яку вона тільки зустрічала. Вона щотижня ходить до церкви, слухаючи меси латиною і майже жодного слова не розуміючи. «Щоб шанувати Бога, розуміти не обовязково», любить повторювати вона. Джулія врешті-решт погоджується.
Між собором і Quattro Canti вони приєднуються до кортежу та натовпу шанувальників святої Розалії. На площісправжнє людське море: всі зібралися тут прославити Заквітчану Діву, гігантську статую якої проносили вулицями. У липні в Палермо досить спекотно і все місто з його широкими проспектами заливає виснажлива задуха. Джулія задихається в цьому натовпі. Вона відчуває, як у вухах починає гудіти, а перед очима все розпливається.
Скориставшись тим, що мама зупиняється, аби привітатися з сусідкою, яка цікавиться станом papa (ця новина облетіла вже весь квартал), Джулія відходить убік від процесії. Вона ховається в затінку на бічній вуличці та підходить до фонтана, щоб освіжитися. Дихати після цього знову стає легше. Коли вона приходить до тями, то чує голоси, що лунають трохи вище вулицею. Двоє carabinieri в однострої зупинили темношкірого чоловіка. У нього міцна статура і чорний тюрбан на голові, який охоронці порядку вимагають зняти. Чоловік бездоганною італійською мовою, у якій, проте, відчувається іноземний акцент, заперечує їм: він нічого не порушує, навіть готовий показати свої документи, але поліцейські його не слухають. Вони нервуються, погрожують забрати його до відділку, якщо він і далі відмовлятиметься виконувати наказ: хтозна, кажуть вони, може, він ховає зброю під своїм тюрбаном, а в цей святковий день, коли на вулицях повно людей, нічого не можна лишати поза увагою. Чоловік опирається. Цей тюрбан, мовляв, то ознака приналежності до релігії, і знімати його на публіці заборонено. Тим паче, що це не заважає їм перевірити його особу, продовжує він, на фотографії у паспорті він так само в тюрбаніцей привілей наданий сикхам італійським урядом. Джулія стурбовано спостерігає за цією сценою. Чоловік дуже гарний: спортивна статура, тонкі риси обличчя, темна шкіра та на диво світлі очі. Йому близько тридцяти років, не більше. Carabinieri підвищують голос, один із них починає штурхати затриманого. Скрутивши його, вони ведуть сикха в напрямку поліційного відділку.