Дзеркальце, моє дзеркальце - Ровен Колман

Кара ДелевіньРовен КолманДзеркальце, моє дзеркальце

Вступ

Зростання та перехід із дитинства в дорослістьодин із найцікавіших відтинків життя: хаос, шаленство, гормони, постійні зміни та кидання в крайнощі. Це визначальний і драматичний проміжок часу, сповнений сильних емоцій, який перетворює нас на тих дорослих, якими нам призначено стати.

Більшість людей вважають юність найкращим періодом життя. І справдіце безтурботний час, щедрий на пригоди й веселощі. Та водночас він може бути й неймовірно напруженим та складним, особливо для тих, хто не вписується в рамки суспільства.

Тепер, коли соціальні мережі відіграють таку важливу роль у повсякденному житті й дедалі суворіше вимагають від людей видаватися ідеальними, бути підлітком стало важче, ніж будь-коли. У сучасному світі люди швидко роблять висновки про інших, не докладаючи зусиль для того, щоб справді зрозуміти їх чи зважити на те, що може відбуватися в їхніх життях.

Коли я почала писати «Дзеркальце, моє дзеркальце», мені хотілося розповісти людям щиру історію про божевільні американські гірки підліткового віку й створити персонажів, спорідненість із якими міг би відчути кожен. Мені хотілося написати книгу про силу дружби, про те, як людина стає сильнішою, коли оточує себе людьми, яких любить і яким довіряє.

Та понад усе мені хотілося сказати читачам, що це нормальноне знати, хто ви є. Нормально бути інакшим й унікальним, тому що ви вже ідеальні. Допоки ви намагаєтеся зрозуміти, що робить вас щасливими та йдете за покликом серця,все гаразд. Хай там що, будьте собою. Визнайте свої сильні сторони й усвідомте, що всередині вас є сила, здатна змінити світ.

З любовю, Кара

Подяки

До створення «Дзеркальця, мого дзеркальця» долучилося багато людей, і я висловлюю глибоку та щиру вдячність чарівній Ровен Коулман, яка перетворила написання цієї книги на неймовірний досвід. Я дякую Анні Валентайн, Сем Ідес, Марлі Прайс, Лінсі Сазерленд, Ілейн Іґан, Лорен Вузі, Лулу Кларк, Люсі Стерікер та Клер Кіп з «Оріона». Дякую Лізі Шаркі, Джонатану Бернему, Мері Ґоль, Елізі Шивмер, Анні Монтаґ, Дуґу Джоусу та Аманді Пелетьє з «Гарпер Колінз США». Дякую своїй команді в агенції талантів «Вільям-Моріс»це Шерон Джексон, Джо Іззі, Матильда Форбс Вотсон, Мер Берґер та Лора Боннер. Дякую своїй любій подрузі Сторм Атил за прекрасний дизайн обкладинки.

Дзеркальце, моє дзеркальце

Два місяці тому

Коли ми поверталися додому, сплівши руки, ледве підіймаючи ноги, з-за обрію сходило сонце і в повітрі відчувалася літня спека. Голова Роуз лежала на моєму плечі, рука обіймала мене за талію. Я виразно памятаю ці відчуття: наші стегна бються, бо ми йдемо не в ногу, її шкіра, тепла та мяка, дотикається до моєї.

Майже пята. У перших променях світла, яскравого й золотого, брудна вулиця виблискує як новенька. Дорогою додому після гучних вечірок ми бачили багато таких сходів і розтягували кожну спільну мить, поки наші очі нарешті не заплющувалися. Молодість нарештіі так тривало аж до цієї ночіпочала видаватися нам золотою, ніби ми влилися в життя, а воноу нас, ніби кожна хвилина наповнювалася чимось новим, чимось, що здавалося вагомим.

Але тієї ночі все було інакше.

Очі мені пекло, в роті пересохло, серце калатало. Нам не хотілося йти додому, але що нам було робити? Більше йти не було куди.

 Слухай, ну чому тепер, ну?спитала Роуз.Серйозно, все ж було гаразд. У неї все було добре, вона була щаслива? Ну що сталося цього разу?

 Це ж не вперше, правда?сказав Лео.Тому копам і начхати. Вона й раніше так робила. Взяти гроші, напхати наплічник хавчиком із холодильника, прихопити гітару, зникнути на пару тижнівце її фірмовий стиль.

 Та відколи є «Дзеркальце, моє дзеркальце», з нею такого не бувало. Відколи є ми. Досі вона займалася цією фігнею, різала себе й тікала. Але з групою цього не було. З нею з нами всіма все було добре. Навіть дуже добре.

Вона подивилася на мене, шукаючи підтримки, і я мушу погодитися, за останній рік для нас усіх усе змінилося. До групи ми були геть розгублені, а потім усе якось раптом склалося. Разом ми були сильні, круті, качали своїм рокешником і були «ось вам усім» які офігенні. Нам усім здавалося, що Наомі теж знайшла своє місце, що їй більше не потрібно тікати. Здавалося, до минулої ночі.

Того разу ми не спали всю ніч, ходили по місту. Тепер уже без неї ми зайшли в кожнісіньке місце, де бували з нею.

Заходили в місця, про які ми розповідали батькам, і в ті, про які мовчали.

Заходили до клубів, для яких ми були замалі, спекотних і смердючих від поту й гормонів, торуючи собі шлях поміж рухливих скупчень танцівників, сподіваючись побачити її.

У темряві ми прокрадалися в провулки з тильного боку пабів, де можна було купити, поговоривши упівголоса із нервовими дітьми з тінями на повіках, мішечок драпу. Тієї ночі ми відмовилися.

Ми заходили в двері без вивісок, за які не потрапиш, якщо нікого там не знаєш. У темні підвальні кімнати, де люди палили стільки, що повітря ставало непрозорим, а від гучної музики дзвеніло у вухах, пульсувало в грудях, а підлога під ногами підстрибувала в такт.

Ми побували в усіх тих місцях, а також в усіх інших. У сквері, де ми любили вештатися. На березі річки, чужому, оточеному вікнами висоток для мільйонерів. На Воксгольському мості, на нашому мості, на мості, по якому ми, перекрикуючи шурхіт машин, ходили так часто, що він став ніби нашим другом, ніби свідком.

І нарешті, ми навіть зайшли в той пункт прийому ставок, з розбитими дверима й матрацом у кутку, куди деякі діти приходили, коли хотіли побути самі. Деякі діти, але не я, бо самотність належить до речей, які я дійсно ненавиджу.

Ніч минала година за годиною, і ми ні на мить не сумнівалися, що знайдемо її, що це її черговий вибрик, із тих, що вона викидає, коли їй боляче й хочеться, щоб її помітили. Ми були впевнені, що знайдемо нашу близьку подругу й учасницю нашого музичного гурту, Наомі, у місці, про яке знаємо тільки ми. Вона чекатиме, коли ми знайдемо її.

Адже не можна сьогодні існувати, а на завтра просто випаруватися. Це якась нісенітниця. Ніхто не розчиняється в повітрі аж так безслідно.

Ось що ми повторювали собі в ту ніч, коли шукали її, і наступної ночі, і щоночі потому, аж поки батьки не сказали нам, що слід спинитися: вона повернеться, коли буде готова. А потім поліція теж припинила шукати, бо вона тікала багато разів до того.

Але ми відчували інакше. Це зникнення видавалося не таким, як попередні, тому що вона була іншоюале вони, зі своїми знудженими обличчями й несписаними записниками, не слухали нас. Ну що вони взагалі могли про це знати? Тож ми шукали й шукали Наомі ще довго після того, як усі припинили пошуки.

Але її ніде не було. Все, що ми знаходили,порожнечу, там, де колись була вона.

1

Сьогодні: життя триває, так кажуть усі. Треба вставати щоранку, іти до школи, повертатися додому, думати про різне лайно на кшталт іспитів, що незабаром почнуться. А ще вони кажуть «сподіватися, молитися й вірити» і купу іншої маячні. Життя триває, але це брехня, бо тієї ночі, коли Наомі зникла, вона натисла на велику довбану кнопку паузи. Годинник відлічує дні, і тижні, і пори року, й усе це лайно, але більше нічого не відбувається. Ну серйозно. Ніби всі ми затамували подих на вісім тижнів.

Я скажу вам, чого вони більше не кажуть нам: вони не кажуть, що вона повернеться, коли буде готова. Її старша сестра, Аширавона ходить у школі з опущеною головою, закрившись від усіх, так ніби не хоче, щоб до неї наближалися. А її мама й тато блукають супермаркетом: дивляться на полиці, але нічого не бачать. Зникла Ней, а загубленими здаються вони.

І так, коли вона тікала, змушуючи всіх шукати її, вона робила це тому, що вважала зникнення справжньою драмою. Але вона ніколи не тікала надовго, ніколи не тікала отак. Вона ніколи не ставила за мету змусити своїх батьків страждати від хвилювання чи змусити Аш мати такий вигляд, ніби вона затамувала подих, застигла в передчутті поганих новин. Ней складна, але вона любить свою родину, а вони люблять її, і це маяк, який притягував усіх нас, на який ми зліталися, як спраглі любові метеликина вогонь. В їхній родині всім було справді не начхати одне на одного.

Розумієте? Наомі не вчинила б так із ними чи з нами. Але ніхто не хоче цього чутиані поліція, ані її мама,бо вважати Наомі жорстоким стервом простіше, ніж вважати її просто зниклою.

І тому мені часом хочеться, щоб знайшли її тіло.

Ось така я паскуда. Часом мені хочеться, щоб її знайшли мертвою, просто щоб уже нарешті дізнатися.

Але вони не знаходять. Вони нічого не знайшли. Життя триває.

А це означає, що сьогодні ми влаштовуємо прослуховування, щоб знайти нового басиста на місце Наомі.

На мить нам здалося, що ми без неї не впораємося. Решта музикантів «Дзеркальця, мого дзеркальця»я, Лео та Роуззустрілися на репетиції і обговорювали, чи варто розпустити групу, і ми навіть вирішили, що це буде правильно. А потім ми втрьох так і стояли там: ніхто не йшов, ніхто не збирав речі, і навіть не промовляючи цього вголос, ми знали, що не можемо з цим розпрощатися. Покинути групу означало покинути найкраще, що в нас було, це означало відпустити її, назавжди.

Наомі заснувала групу чи принаймні вона перетворила її з хирлявого аматорського проекту на щось справжнє, на те, що щось важило. Завдяки Ней ми знайшли те, що нам вдавалося, бо у своїй справі вона була неперевершена. Тобто, вона була класною басисткою, видатною. Ви були б вражені, якби почули, як вона задає ритм. Але крім цього Наомі вміла писати пісніправда, дійсно хороші пісні. Мені це вдається непогано, а разом ми просто неперевершені, але в Ней є таке вміння, таке особливе вміння перетворювати щось свинцево-сіре на дещо мерехтливо-особливе. До «Дзеркальця, мого дзеркальця» вона не знала, що в неї є така суперсила, але тепер знає, бо ми сказали їй. І що частіше ми це повторювали, то краще їй це вдавалося. А коли в тебе є така суперсила, у тебе немає причин тікати.

Того дня ми вже були готові розпустити групу, коли до репетиційної зали зайшов містер Сміт. Були літні канікули, у школі крім нас нікого не лишилосянас пускали туди завдяки йому, він брав для нас дозволи і провів літо, сидячи там і читаючи газету, поки ми сперечалися й грали. Але того разу він зайшов і сів, чекаючи, поки ми замовкнемо й звернемо на нього увагу. Містер Сміт із тих людей, що заповнюють собою простір, і не тільки через те, що він високий і має таку статуру, ніби качається й таке інше, а й завдяки тому, який він усередині. Він любить життя, він любить нас, дітей, яких навчає,а це рідкість. Він робить так, що ти хочеш виконувати завдання, хочеш учитися, і все це завдяки особливій енергії, яку нечасто побачиш у дорослих, завдяки тому, що йому дійсно не байдуже.

А втім, того дня він мав такий вигляд, ніби хтось витягнув із нього життя, ніби вся енергія й позитивний настрій, який він зазвичай приносить із собою, вивітрилися. І бачити його таким було страшно, бо він був одним із тих, хто завжди сильний. Це подіяло на мене дивним чиноммоє ставлення до нього змінилося на ще краще. Було важливо знати, як сильно бентежить його зникнення Ней, щиро бентежить. Здавалося, що окрім родини й нас це хвилювало лише його й невелику купку людей.

Не знаю, що відчули інші, але, коли він зайшов до нас того дня, мені схотілося підтримати його настільки ж, наскількия точно знаюйому хочеться підтримати нас.

 Народ, ви що, усерйоз думаєте покинути групу?запитав він.

Ми перезирнулися й на мить відчули себе тими, ким були до того, як стали друзями: самотніми, ніяковимиі думка про повернення в той стан нажахала нас.

 Без неї це не те,кажу я.

 Я розумію,каже він, куйовдячи волосся, від чого воно настовбурчується білявими пасмами.Але повірте, якщо ви зараз це покинете, то потім пошкодуєте. Ви вчотирьох ви втрьох я так пишаюся вами й тим, що ви робите разом. Я не хочу, щоб ви втратили це, заради вас самих і заради Ней. Тепер ви мало чим можете допомогти Наомі, але дещо ви можете зробити, щоб люди памятали її імя, поки вона не знайдеться. Можете зробити так, щоб її не припиняли шукати. У мене є ідеями влаштуємо концерт, тут, у школі. Зберемо гроші, щоб допомогти її родині продовжувати пошуки, дамо цій історії розголос. Змусимо весь світ поглянути на нас і побачити, як ми хвилюємося. Ось, що я хочу зробити, народ. Але без вас я не впораюся. Допоможете?

Ну і так, звісно, ми сказали, що ми в ділі. Це єдине, що ми могли зробити.

Ми рухалися вперед, утрьох, усе літо, але концерт уже от-от, а ми лише збагнули, що треба зробити. Нам треба знайти нового басиста. Трясця.

Наомі була і є найкращою басисткою, з якою мені доводилося грати, що дивно, бо вона ж дівчина, а дівчатам це рідко вдається. Це не сексистське твердження, це просто факт. Для того, щоб грати на басах, потрібно повністю змиритися з тим, що будеш невидимим, а дівчатамну, нормальним дівчатамподобається, коли на них дивляться.

Але треба якось пережити сьогоднішній день. Зберися, ганчірко! Витягаючи себе з ліжка, я дивлюся на гору пожмаканого одягу на підлозі.

Це прокатило б для Лео: чувак просто вилазить із ліжка й уже має вигляд як треба.

Він бере до рук гітару так, наче він сам Господь Бог, і дівчата моляться на нього, як на Всемогутнього. Мені здається, що це несправедливо, ну правда, що в шістнадцять років усе вже при ньому, наче він так і народився: з прекрасною статурою, глибоким голосом, високий і мязистий.

А от я, я ще на стадії гидкого каченяти. Я живу в гидкого каченяти, я і є гидке каченя. Якби для цієї стадії вигадали смайлик, він мав би точно такий самий вигляд, як я. Я майже не сумніваюся, що лишатимусь у цій стадії, коли мені буде сорок пять і я буду майже при смерті.

Я хочу мати крутий вигляд, але крутий, як у Лео. Проста біла футболка, джинси, худі й бездоганно білі високі кросівкине та крутизна, якої я можу досягти. Я взагалі ніякої крутизни досягти не можу, окрім тієї, що дає мені дружба з Лео.

Роуз теж знається на тому, як мати добрий вигляд, але вона справжня красуня, а красуням ніколи не доводиться докладати зусиль. Темно-каштанове волосся, пофарбоване в білий, але не до коренів, не така худорлява, як деякі дівчата: цицьки й стегна Роуз міцно тримають хлопців Темзької загальноосвітньої школи в її сітях.

Але це ще не все: вона носить на собі бісову тонну косметики, попри те що без неї вона симпатичнішаа може, в цьому й прикол. Вона начісує волосся й навмисне дірявить колготки. Роуз знає, який ефект має її зовнішність і дозволяє цьому бути, заряджаючи повітря статичною електрикою й детонуючи мільйони маленьких вибухів навколо себе, куди б не йшла.

Інші дівчата зі шкіри пнутьсятак хочуть бути схожими на неї, але таких, як вона, більше немає, тому що, клянуся, Роуз єдина дівчина, якій на все покласти.

А коли вона співає стіни тремтять. Очі засвічуються зеленим. У хлопців встає.

У неперевершеній четвірці нашої строкатої родини ми з Наомі були ми з Наомі схожі найбільше. Якщо Лео та Роуз усі такі «чхати на всіх, ми королі шкільного балу», то ми з Ней завжди були Сюзеренами Схибнутих.

І коли я думаю про Ней в її окулярах у товстій оправі, які затуляють її серцеподібне обличчя й ховають ніжні карі очі, я пишаюся нею. Те, як вона носить сорочки, застібаючи їх на всі ґудзики, і спідниці в складку, не такої довжини, як в усіх. Її зручні туфлі, начищені й зашнуровані. Під шаром навмисних невідповідностей та дивних рішень, вона була наскрізьбезкомпромісно, як «полонених не беру» і «не сприймаю лайна»справжньою.

Часом ми з Наомі ходили в обід до бібліотеки, де просто сиділи собі й читали. Тихо й нерухомо. Там було так спокійно. Вона ловила мій погляд, визираючи з-над книги й скидала брову, коли якийсь зубрило з девятого класу проходив повз, і ми всміхалися одне одному, двоє скептичних суперзануд, що їм якимсь дивом пощастило опинитись у виграшному становищі.

А коли вона грала як то було добре, вона грала краще за найкращого басиста на світі. Ми з неюбас і барабанинеймовірно тонко вирізьблюючи ритм для решти, були серцебиттям групи.

Я не можу заморочитися своїм сценічним образом, тож пофіг: картата сорочка, джинси, біла футболка під спідмоя стандартна уніформа. Стиль дроворуба, як каже Роуз. Принаймні тепер, коли, зголивши майже все волосся, мені не треба думати ще й про нього.

Морквяне бадилля.

Ґарфілд.

Руда потвора.

Всі ці прізвиська мені дали лише за руде волосся, ні, не просто руде, а кучеряве ще й до того ж. Господи, все моє життя моя голова видавалася такою, ніби призначена для биття. Роуз казала, це можна виправити. Їй кортить намастити мені на волосся якоїсь речовини й вирівняти його. А я кажу: «Ем, ні». Приблизно раз на три дні вона пропонує мені пофарбуватися в чорний, але я знову відмовляюся. У мене руде волосся, змиріться вже.