До того ж, якби волосся в мене було чорним, мене б уже не можна було кликати «Редлі», а моє прізвиськонайкрутіше, що в мене є.
Але напередодні зникнення Ней мене дуже коротко підстригли. Нікому нічого не сказавши, йду собі до барбершопу й прошу поголити мені скроні й потилицю та лишити довгого чубчика, який падав би мені на очі й підстрибував, і метлявся б як навіжений, коли я сиджу за барабанами. Побачивши мене, мама кричала мало не годину. Я не жартую, вона сказала, що я маю такий вигляд, наче щойно з вязниці суворого режиму.
Коли тато повернувся з однієї зі своїх нічних нарад, вона кричала на нього за те, що він не кричить на мене. То було гірше, ніж коли мені пробили чотири дірки у вусі, тож тепер я не завдаю собі клопоту розповідати їм про те, що я роблю, щоб почуватися собою. Зайвий ґвалт мені не потрібен.
Задовго до цього мені стало зрозуміло, що мої батьки мені не допоможуть, не врятують мене, не полагодять. Вони обоє так зациклилися на саморуйнуванні, що ми з моєю молодшою сестрою Ґрейсі всього лише випадкові жертви. Хочете вірте, хочете ні, але варто було мені це збагнути, як життя одразу стало простішим.
Звісно, нелегко ігнорувати те, що мати ненавидить мене, а татоморальний виродок. Але мені непогано вдається.
2
У кімнаті царює Роуз, спопеляючи тих, хто вирішив, що на бас-гітарі можна навчитися грати за тиждень, єдиним поглядом.
Господи, Тобі, ти так спаскудив ті баси, що все життя мені будеш огидний,каже Роуз своїй останній жертві.Невже ти й дівчину так пестиш?
Пробач, друже,знизує плечима Лео.Але, може, тобі краще триматися від інструмента подалі?
Коли Тобі виходить, його рожеві щоки палають. Я визираю в коридор і витріщаюся на чергу. А черга там є. Колись мені лишалося тільки тулитися в куточку недоладним непотребом, якого ніхто не помічав, а тепер люди стоять у черзі, щоб стати частиною моєї групи. Відчуття водночас приємні й не дуже. Це Ней допомогла нам зібрати групу, з нас усіх вона пише найкращі пісні, вона душа всього цього. Саме завдяки її мелодіям, завдяки її словам люди зупинялися й слухали. А тепер ці люди стоять у черзі, щоб її замінити. Мені потрібна ця група, вона мені необхідна. Думаю, саме вона робить із мене таку офігенну паскуду.
Кандидати відпадають один за одним, і я спостерігаю, як вони йдуть, почуваючись безпечно за своєю установкою, аж поки не лишається лише два претенденти.
Та дівчина, Емілі, симпатична й прикольна. Не така сексуальна, щоб здатися без бою, але досить сексуальна, щоб цілий день спостерігати й писати вірші про її волосся й іншу дурню.
Тієї ж миті, коли Емілі прочиняє двері, я розумію, що Роуз нізащо на це не погодиться. Їй навіть не треба нічого казати, в її очах просто миготять блискавки. У нашій групі сексуальна красуня вона, і на двох тут місця не вистачить.
А шкода, бо, коли Емілі починає грати, я одразу ж відчуваю, що Емілі крута, чую, як вона вливається в мій ритм, потрапляючи якраз між ударами паличок. Це круте відчуття, справді круте, воно зближує. Я ловлю себе на тому, що дивлюся їй у вічі й посміхаюся, бо, тільки граючи на барабанах, я можу показати дівчині, що вона мені подобається, й не захотіти померти. Вона посміхається у відповідь, і не встигаю я й оком змигнути, як одна з паличок висковзає з рук і падає на підлогу.
Вибач, люба,каже Роуз, навіть не дивлячись на Емілі.Не дуже виходить, угу. Але гарна спроба.
Емілі нічого не каже, просто суперкруто знизує плечима й посміхається мені ще раз, перш ніж піти.
Мені вона сподобалася,кажу я.Можна мені її взяти?
Роуз сильно штурхає мене в біцепс, і біль віддає у плече. Ця дівчина може вдарити як слід.
Господи, Роуз, склади зброю!
Це ще не зброя, це якісь водяні пістолети.
Вона хитає головою.
Трясця тобі, Редлі, не вистрибуй зі штанів. Прослуховування не для того, щоб за кожною шльондрою упадати.
Емілі не шльондра,каже Лео.Мені вона сподобалася.
Та ви просто вилупки стурбовані. Як цицьки побачите, так вас одразу можна голими руками брати.
Ми з Лео обмінююмося поглядами, стримуючи усмішку.
А хіба ти не так прославилася в школі?бурмоче Лео собі під ніс, і Роуз відпускає йому запотиличника.
Наступним заходить Лекредж, восьмикласник, що забрів сюди навмання. Він нагадує мене у тринадцять роківгеть не розуміє, як виживати в джунглях нашої школи. Його бас-гітара чи не більша за нього, але принаймні він добре грає на базовому рівні. Не так добре, як Емілі, і близько не так, як Наомі, але покатить. Здається, що йому доведеться впоратися, бо нікого більше не лишилося.
Отже, Лекредже, я покажу тобі басову партію «Заморочки», добре? А потім
Народ, можете на хвилиночку перерватися?раптом виявляється, що посеред кімнати стоїть містер Сміт, і вигляд у нього такий, ніби роздряд електричного струму змусив його виструнчитися й не дає зійти з місця. Такого виразу обличчя, як зараз, у нього ще ніколи не буловін ніби дізнався про наближення апокаліпсису. Мене це лякає. Всередині все стискається й тремтить. Щось погане, він скаже щось погане.
Усі мовчать. Усі мусять мовчати. Відчуття таке, ніби повітря навколо нас загусло, а час завмер, злипнувшись у моїх легенях. Я не можу дихати. Ми всі знаємо, що він зараз скаже.
Її знайшли?зсередини мене виривається шепіт, і звучить він так, ніби я на відстані світових років звідси.
Він киває, не в змозі дивитися нам у вічі.
Вона?..це вже голос Лео, який пильно дивиться на Сміта, чекаючи, коли меч упаде.
Вонана мить здається, що містеру Сміту перехопило подих, він киває.
Нарешті він дивиться на нас очима, повними сліз,рот його скривився, і до мене не одразу доходить, що він посміхається.
Вона жива,каже він.
3
Ґрунт вислизає у мене з-під ніг. На мить перед моїми очима виринає її обличчя, таким, яким воно було, коли ми бачилися востаннє, як вона посміхалася, як світилися зсередини її очіі все, чого мені хочеться,просто бути з нею.
Так а де вона?вистрелює Роуз.Нам треба до неї, зараз, зараз же. Де вона? Вона вдома? Тут? Вона тут?
У Сент-Томасі,каже містер Сміт.
Чорт,хитає головою Роуз.
У лікарні? Що з нею сталося?це вже я.
Хтось її скривдив?Лео стискає зуби.Хто її в біса скривдив?
ПослухайтеМістер Сміт виставляє руки вперед, ніби намагаючись заспокоїти розбурханий клас дітей.Я знаю, що прийняти це нелегко, і тому хотів, щоб ви почули це саме від мене. Я поговорив із вашими батьками, і вони дозволили мені відвезти вас до лікарні, щоб ми дізналися більше. Але я мушу дещо вам сказати
Де вона була?питає Роуз, не даючи йому закінчити речення.Вона ж, напевне, сказала, де була?
А вона пояснила чому?голос Лео тихий, сповнений люті.Вона пояснила, чому втекла?
Що з нею сталося?знову я.Вона сказала, що сталося?
Коли містер Сміт сідає на край сцени, втупившись у підлогу, плечі його зіщулюються. Я бачу, як він думає, що сказати далі, ретельно добираючи слова, і сам ще тільки намагається розібратися в усьому. Він хоче нас захистити. Це погано.
Дещо дещо сталося за останні кілька годин. Якісь чоловіки на ріці знайшли її заплутаною в мотузки, якими чалять екскурсійні човни неподалік від Вестмінстерського мосту. У воді. Вона була непритомна, ледве-ледве, але дихала. Мотузка втримала її голову над водою але в неї тяжкі ушкодження. Травма голови, і ніхто ще не знає, наскільки все серйозно.
Тобто?Роуз робить два кроки в його бік, так швидко, що мені здається, ніби вона зараз на нього нападе. Він повільно підводить на неї очі, витримує її погляд.
Це означає, що вона може й не вижити.
Від радості до розпачу за один вдих. Я знову бачу її обличчя й не розуміюяк можна знайти когось і тієї ж миті загубити.
У той рік, коли мені виповнилося десять, мене стільки разів возили до лікарні, що соціальні служби прийшли до нас із перевіркою. Перший разперелом руки, яким закінчилися розваги із сусідським песиком. Песик стрибнув на менеі от я вже на підлозі, а руку зламано об камяний бортик клумби. Хрускіт, із яким зламалася кістка, викликав у мене напад блювоти. Наступною була щиколотками грали у футбол, і Кевін Монк зарядив у неї двома ногами. Боліло як зараза. І нарештісинці на ребрахнаслідок падіння з дерева під час змагань за те, хто залізе на нього якнайвище та якнайшвидше. Перемога була за мною.
Дивно, але мені подобалося їздити до відділення екстреної допомоги. Подобалися довгі чекання, бо поруч сиділи тато або мама, і скільки б годин не минало до огляду, весь той час вони належали тільки мені. Хай навіть тато завжди забував щось важливе, а мамі, яка вже була вагітна Ґрейсі, було незручно й важкопоки ми були в лікарні, вони були мої. Вони справді слухали мене, ми говорили, сміялися, вони дозволяли мені грати на своїх айфонах. Після падіння з дерева мене залишили на ніч, бо хвилювалися за мою голову. Мама орендувала для нас телевізор і всю ніч сиділа поряд, тримаючи мене за руку, поклавши великий пакунок кукудзяних чипсів на вагітний живіт.
Коли прийшла соціальна працівниця, вона говорила з нами на кухні, де мама сиділа на краєчку стільця й кусала нігті. Мені було незрозуміло, чому мама видавалося такою схвильованою, і вираз її обличчя мені не подобався. Хотілося, щоб він змінився. Працівниця розпитала мене про всі три нещасних випадки, в усіх деталях: собака, футбол, дерево. Потім вона змусила мене розповісти їй про них ще раз, а потім ще раз, уже без мами, відтак нарешті зібралася й пішла.
То он як ти можеш?сказала мама, коли повернулася на кухню, поклавши мені руку на потилицю й пробігаючи пальцями по волоссю.Зірвиголова.
Вона приготувала мені гарячий шоколад із зефірками, і я памятаю, що для мене лишалося загадкою те, за який подвиг мене так винагороджено.
Востаннє ми були тут, коли народилася Ґрейсі. Тато вів мене лабіринтом коридорів до завішаної фіранками кімнати, де на краю пересувного лікарняного ліжка сиділа мама, тримаючи на руках мою малинову сестру, яка розривалася від крику. Коли мені дуже погано, я згадую той день: ми вчотирьох навколо ліжка, разом. Родина, запах волоссячка Ґрейсі, посмішка на татовому обличчі. Мама, така втомлена й водночас така щаслива. Я завжди думаю саме про той день, бо тоді ми востаннє почувалися родиною.
Так, для мене то було востаннє.
Коли ми йдемо лікарнею за містером Смітом, усе пропливає повз нас, ніби запис на старій відеокасеті: блискучі двері, довгі коридори. Від якогось ядучого запаху мені дере в горлі. У ліфті тиша, виск наших гумових підошов, блимання ламп над головами.
І ось ми опиняємося перед палатою і знаємо, що наша найближча подругатам. І, можливо, вона помирає.
Перед палатою я бачу батьків Ней, вони стоять, обійнявшись, заховавши обличчя на шиї одне одного. Я бачу, що мама Ней стискає сорочку чоловіка в кулаках, так ніби боїться, що впаде, якщо відпустить.
Місіс Демір?Роуз робить крок уперед, лишаючи містера Сміта біля ліфта. Зазвичай ми називаємо їх просто Макс і Джекі, але в цю мить це видається недоречним.
Побачивши Роуз, мама Ней простягає до неї руки й загрібає її в обійми. Ми з Лео підходимо і обхоплюємо руками людей, які пускали нас у свій дім у будь-яку годину дня та ночі й ніколи не змушували почуватися зайвими чи невчасними.
На мить я гублюся в темних гарячих обіймах, міцно заплющуючи очі, щоб не розплакатися, вирішивши ні в якому разі не показувати нікому, як мені страшно. Момент єднання минає, і ми відпускаємо руки, і я знову кліпаю в холодних променях ламп денного світла.
Як вона?Містер Сміт стояв за кілька кроків від нас пятьох, спостерігаючи.
Джекі хитає головою, а Макс повертається до вікна й дивиться крізь шпарину в жалюзі на людину, що абсолютно нерухомо лежить на ліжку. Мені звично бачити, як Макс сміється, як блищать його очі й труситься живітвін завжди мав напоготові черговий жахливий жарт. Бачити його такимглибокі тіні на обличчі, схудлому й слабкому,боляче.
Я відчуваю, що мушу підійти й стати поряд із ним, та не можу. Мені страшно туди зазирати.
Черепно-мозкова травма, це як? Наомі матиме інший вигляд? Там буде кров? Коли ми з Ней лишалися вдвох, то зазвичай обирали на «Нетфліксі» найстрашніший фільм жахівкриваві розчленування, мстиві демони, що більше нутрощів, то краще. Але це реальність. Ось де жахіття. І це лякає мене до всирачки.
Я не зводжу очей з Джекі, з її бананового висвітленого волосся з темними коренями, з її довгих тонких рук і худорлявих ніг у вузьких джинсахвона вдягнена, як молодший від неї років на двадцять підлітокце завжди доводило Ней до сказу. Мама каже, що Джекінікчема, та, зрештою, про мене вона каже так само.
Вона говорила з вами?Роуз тримає Джекі за руку.Вона прокидалася?
Макс,шепоче Джекі своєму чоловікові, який хитає головою, простягаючи руку до лікарки, що проходить повз нас.
Лікарко?
Жінка в білому халаті зупиняється й насуплюється, побачивши нас.
Це друзі моєї доньки, але ми майже як родина. Поясніть їм, будь ласка, що сталося. Я сам іще не певен, що розумію.
Лікарка міцно стискає губи, видаючи цим рухом нетерплячість, але сплітає руки й починає говорити.
Наомі знайшов екіпаж тягового судна на Темзі, вона зачепилася за якісь мотузки човнів
За кілька хвилин від дому.Роуз дивиться на Лео.Вона була майже вдома. Вона впала?
Не зрозуміло, як вона опинилася у воді, ясно лиш те, що мотузки, в яких вона заплуталася, ймовірно, не дали їй потонути, бо вона була непритомна від черепно-мозкової травми. Ті мотузки й переохолодження, яке вона отримала, провівши ніч у воді,допомогли їй вижити. Тож ми зігріваємо її, дуже повільно, і тримаємо в медичній комі, слідкуючи за тим, щоб не спричинити в мозку набряків і крововиливів. Завтра в нас буде більше інформації.
Мені здається, що я от-от усвідомлю те, що це дійсно відбувається, але цей момент не настає, і все видається сном.
Тобто все погано, але вона одужає, так? Вона ж одужає?питає Лео, розлючено відтинаючи кожне слово.
Лікарка вагається, напевне боїться відповісти чесно й засмутити цього хлопця під два метри зростом і відповідної статури. Лео часом лякає людей.
Ми не знаємоповільно відповідає вона.Те, що вона протрималася стільки в холодній воді й травма голови не вбила її одразу,диво. Вона сильна, напевне сильна, інакше б вона не була тут. Вона отримує найкращий догляд.
Можна нам до неї?питає Роуз.Будь ласка, я хочу її побачити.
Лікарка дивиться на Макса, який киває, дозволяючи. Вона оглядає наші обличчя, і я сподіваюся, що вона скаже «ні». Але вона не каже.
Гаразд, даю по три хвилини кожному. Не більше.
З нею ж потрібно говорити?питає Роуз, коли Макс відчиняє для неї двері.Це ж може її розбудити? По телевізору казали, що люди в комі чують, коли з ними говорять.
Ну, це медикаментозна кома.
Що?насуплюється Роуз.
Ми пригнітили її нервову систему та зробили інтубацію, щоб вона могла відновитися після того, що пережила. Від розмов вона не прокинеться, але цілком імовірно, вона вас чує, тож чому ні?
Лікарка коротко всміхається. Розправивши плечі, Роуз заходить до палати, обережно зачиняючи за собою двері.
Нам треба зробити кілька дзвінків, діти, ви тут упораєтесь?мяко питає Джекі. Її туш затекла в зморшки під очима, лишила на щоках чорні смуги. Я киваю.
А ви?питаю я.
Чесно, Редлі,її очі наповнюються сльозами, коли вона намагається вичавити посмішку заради мене,я не знаю.
Поки ми чекаємо перед дверима, містер Сміт нарешті сходить із того місця біля ліфту, яке він собі обрав, і перетинає коридор, стаючи перед вікном палати. Вечірнє сонце, проникаючи крізь жалюзі, лишає на його обличчі смуги тіней. Я досі не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомість дивлюся на нього. Його обличчя таке рідне, притулок для мого погляду.
Вона погано виглядає?питаю я.
Редлі, ти ж знаєш, я ніколи не брешу учням, так?каже він.
Я киваю.
Вона виглядає погано.Він киває на Наомі.Здається, Роуз потрібна твоя допомога.
Коли я нарешті змушую тебе подивитися крізь скло, то бачу Роуз, яка стоїть, витріщаючись на фігуру на ліжку, притуливши стиснуті кулаки до щік, широко розплющивши очі; тіло її дуже тремтить. Не знаю, як це сталося, та от я вже в кімнаті, хапаю її за запясток, тягну до дверей.
Ні, ні, ні,відбивається вона, висмикуючи руку.Ні. Ми не можемо лишити її тут саму. Я не лишу її саму. Подивися на неї, Редлі, її не можна лишати саму.
Ходімо, Роуз,кажу я.Наші істерики їй не допоможуть.