Хто в біса такий цей Ч0рнийМ!сяць?питає Роуз.Дивіться, якщо шукати за прізвиськом Ней, то виявиться, що Ч0рнийМ!сяць клонував усі її списки пісень. Усі до одного. І що це означає?
Ми витріщаємося в телефони так, ніби це якось домопоже збагнути, що відбувається.
Та нічого це не означає.Лео хитає головою.Просто якийсь дебіл зі школи, який зробив це після її зникнення. Може, хотів привернути до себе увагу, абощо. Мудаків багато, не забувайте.
Якщо я знайду того, хто це зробив, Богом клянусяпроричала Роуз, звертаючись до телефону.
Давай, просто увімкни музику,каже Лео, і невдовзі маленька тиха кімната наповнюється звуком розлючених гітар, і це набагато краще за гудіння апаратів чи нашу тишу.
З цікавості я продивляюся списки пісень Ч0рногоМ!сяця. Серед них є не тільки ті, які він украв у Ней. І тут я розумію. Тут є плейлісти з наших пісень, з тих, які могли включити до своїх списків, може, одинадцять людей у всьому світі. Так, Лео має раціюце, певно, хтось із нашої школи, очевидно, фанат групи. Клятий збоченець.
Відводячи очі від телефону, бачу, що Роуз і Лео приклеїлися до своїх. Роуз стоїть обличчям до вікна, Лео сидить на одному зі стільців для відвідувачів, недоладно розкинувши зігнуті ноги.
Поклавши телефон до кишені, змушую себе поглянути на Ней.
Ми звикли до того, що половина нашого спілкування відбувається онлайн, звикли настільки, що мені часом здається, ніби ми забули, що за цим аватаром по інший бік монітора є жива людина.
На її скроніщетина, тож я розумію, що її довге, пряме, як кочерга, волосся частково зголили, з-під повязки виповзають синцівони пожовтіли та розпливлися. На її обличчя боляче дивитися, і мені важко бачити дівчину, з якою ми щодня проводили час, вдрузки розбитою. Хоча мені, звісно, не так важко, як їй. Чи знає вона, в якому місці перебуває, чим снить під цими опущеними повіками?
Зосередившись на одному оці, яке мені видно, я намагаюся уявити, що могло статися за цей проміжок часу між нашою останньою зустріччюдва місяці тому, коли вона змила увесь свій анімешний макіяж і вдягла жовту сукню, що відтіняла голі смагляві ноги,і теперішнім моментом. Я все намагаюся й намагаюся, але не можу намацати нитки, яка поєднала б ту дівчину, яка сміється й босоніж танцює в парку, й оцю, скривавлену й побиту.
Хтось обережно поклав її руки так, щоб вони лежали на простирадлах по боках. На них теж синці по всій довжині, хоч і не такі сильні, як на обличчі та, як я розумію, під черепом. Я роздивляюся їхні обриси на руці, від плеча до запястка, і не помічаю, як нахиляюся ближче. Хтось узагалі помітив, що ці сліди нагадують відбитки пальців: округлих, стиснутих, схожих на кігті. Як ніби хтось міцно схопив її за запясток до хрускоту кісток.
Від думки про те, що хтось зробив їй боляче, у мене кров застигає в жилах. Я тремчу.
Глянувши на вікно, бачу в коридорі лікарку Білийхалат, яка із серйозним зосередженим обличчям розмовляє з медсестрами. Вона не схожа на людину, яка могла пропустити щось важливе, правда ж?
Ну тобто, мали ж вони дивитися, чи як? Вони ж не пропустять чогось очевидного, і навряд чи їм сподобається, якщо я почну їх про це питати. Видаватиметься, ніби я вчу їх виконувати їхню роботу. Але з іншого боку, Ней була непритомна та змерзла, коли її знайшли, і не отямлювалася відтоді. Вона не могла сказати їм, що в неї болить запясток. Я інстинктивно тягнуся до її руки, але зупиняюся.
У тім-то й річ, що ми з Ней проводили разом багато часу.
Ось чому після її зникнення поліція попросила в нас телефони та компютери й копирсалася в них у пошуках підказок. Якби мені бодай щось було відомо, вся б, трясця, інформація вже була в них, але вони сказали, що краще самі пошукають, тож ми дозволили їм. Нам не було чого сказати про те, куди поділася Ней, тому що ми нічого не знали.
Поліція вважала, що я мушу знати про неї все, тому що так казали люди: її родина, її друзі. Навіть моя мама. Вони казали, що якщо хтось і знає, де Ней, так це я. Бо нам подобалися одні й ті самі речі, ми сміялися з одного і того самого. Ми розумілися з півслова. Вони вважали, що між нами з Ней щось є. Адже ми написали більшість пісень для «Дзеркальця, мого дзеркальця» разом, і більшість із них були піснями про кохання.
Але ми писали ті пісні не про себе.
Ней ніколи не питала мене, кому присвячені мої вірші, і в мене теж не виникало до неї таких питань. Було очевидно, що ми кохаємо когось недосяжного. Нам обом подобалося те, що в нас не було потреби знати чужі таємниці. Мені було достатньо знати її, їймене. І взагалі, вона була єдиною дівчиною, цілунок із якою ніколи мені не уявлявся. Це просто не про нас.
Тепер, коли я сиджу тут і хочу взяти її за руку, я вагаюся. Колись би мене ніщо не зупинило, жодне міркування, чужа думка, просто тому що ми з Ней знали, хто ми. Тепер же я не знаю, хто ще тримав її за руку, хто її скривдив. Вона стала чужою, і саме тепер, коли вона повернулася, я сумую за нею найбільше.
Дуже обережно, щоб раптом не зробити їй боляче, я пропускаю свої пальці між пальцями Ней. Зиркаю на Лео та Роузвони й досі туплять у телефони,тож я ніжно, дуже ніжно підношу її руку до своїх губ і шепочу до її шкіри: «Повертайся, Ней, добре? Повертайся, ти мені потрібна».
Отоді я його й бачу. Спершу лиш миттєве видіннямісяць-молодик. Він лишався невидимим, та раптом разі він тут, свіжий і новий. Насичений і яскравий.
Дідько,кажу я вголос, і Роуз та Лео дивляться на мене.
Що?Роуз підходить до мене.
Татуювання,кажу я їм.Наомі зробила татуювання, коли зникла.
8
Отже, про тату. У мене їх три, і про це ніхто не знає. Навіть Роуз і Лео. Навіть Ней. Думаю, в один прекрасний момент це випливе, і на мене чекають крики та розчарування батьків, але поки що їх ніхто не помітив, і це один із плюсів того, що батькам на мене загалом начхати.
Мені ще замало років, щоб робити татуювання законно, але моя перша татушкасаморобна, і її було набито мною ж, за допомогою голки й чорнил. Відео з «Ютубу» показало мені, як це робити, і мені вдалося повторити це самостійнона підошві, під вигином стопи. Боліло як казна-що й вийшло фігово.
То мав бути знак безкінечності, але більше схоже на криву вісімку. Навіть не знаю, нащо мені засвербіло її робити, ну окрім того, що так можна було вбити час і мені подобався біль. Того дня мені вже й так боліло, наче всередині та зовні все було один суцільний синець, і мені хотілося відчути щось окрім тиску бетонної плити на груди.
Друге тату мені зробили того ж дня, коли виголили півголови. Це сталося майже випадково, просто в мене в голові сидів образ того, який вигляд мені хотілося мати, і тоді як моє тіло змінювалося згідно з ним, мій іміджні.
Якось уранці мені подумалося: невже це правильно та справедливо? Моє тіло пройшло крізь такі випробування, і всім було байдуже. Та варто мені зробити пірсинг чи змінити зачіску, як розпочинається Третя світова війна. До дупи все це. Якщо я й можу дозволити собі контролювати щось у своєму житті, то цемій зовнішній вигляд.
Коли мені зголили волосся і з дзеркала на мене витріщилося відображення, в голові промайнула думка ну, привіт, ось і познайомилися. Мені не хотілося повертатися додому. Натомість хотілося ще трохи побути собою, відкласти розчарування, якев мене не було жодних сумнівіввідчують мої батьки через те, що я не гарненьке охайно підстрижене дитя з родини середнього класу, яким вони хотіли мене бачити. Хотілося постояти біля тату-салону та пороздивлятися ескізи. У мене з собою були гроші за підробіток у супермаркеті по суботах. У голові звучало: що за маячня, ти виглядаєш на одинадцять років, їм доведеться вигнати тебе звідти.
Можливо, то було через нову зачіску. Але вони не попросили показати паспорт і не вигнали мене. Кремезний чоловяга з бородою до пояса просто передавав мені каталог за каталогом і чекав, коли я виберу. І тут мені трапилася акула-молот, вкрита етнічними символами, і я кажу чуваку:
А що це означає?
Цесимвол сили, захисник, воїн,відповідає він.Це для людини, яка зробить будь-що для тих, кого любить.
Я хочу таку,на цих словах мої щоки почервоніли, адже мені стало раптом зрозуміло, що є тільки одне місце, де ніхто не помітить цього татуювання.На дупі.
Він довго дивився на мене, і майже не сумніваюся, що розмірковував про те, звідки у малій рудій нікчемі хоч крапля воїна, але зрештою знизав плечима та сказав:
Буде боляче.
Я витримаю.
Як хочеш, шкіра твоя.
І він не збрехав. Було офігенно, офігенно боляче. Машина вібрувала так, наче намагалася розтрощити мені кістки, шкіра волала на всю горлянку, нерви зойкали та скрикували від кожного уколу, хвилини тягнулися, як години, а потім біль ніби став частиною мене, всотався в кожен мій подих. Коли він нарешті закінчив і відклав машинку, мені вдалося відшкребти себе від столу та підійти до дзеркала. Під моїм поглядом кольори на акулі оживали, вона мінилася блакитним і зеленим на шкірі та мязах, і всередині розливалися тепло та спокій, і мені ставало приємно бути собою. У цій укритій кольоровими чорнилами шкірі мені було затишно й зручно. Тоді й стало зрозуміло, що то було правильне рішення, тому що проявляти свої кольоризавжди правильно. Принаймні має бути.
Звісно, боліло воно дуже довго, дні по тому, але мені було байдуже. Мені це подобалося. Мені подобався біль і подобалася моя акула, навіть коли мені не було її видно, тому що ніхто крім мене не знав, що вона там, а це означало, що навіть найближчі люди насправді мене не знають. То було круте відчуття.
Останню мені набили під пахвою, біля серця. Коли Ней зникла, мені було так боляче, що було необхідно якось витіснити той біль. Біль від попереднього татуювання вже минав, і мені бракувало того, як він відволікав мене, тож довелося повернутися до чувака з бородою, і він добре наді мною попрацював. Там була хвиля, що розбивається об скелі, невгамовна вода, що змінює форму, перетікає, набуває сили. Це ята хвиля, думалося мені: в мені стільки сили, навіть коли я розбиваюся.
Памятаю, як мені хотілося розповісти про це Ней, тому що це здавалося мені вдалим рядком для пісні, але її не було поряд. Вона була там, де з нею трапилося це.
Це татуювання. Від нього я впадаю в паніку. Наомі б ніколи не зробила тату. Вона їх ненавиділа.
Ми разом дивилися «Тату-фіксерів», і вона тільки те й робила, що обурювалася тим, що якісь дурні казяться й набивають собі якусь дурню, і як жахливо це виглядатиме, коли вони постаріють і шкіра обвисне. Вона казала, що тату роблять марнославні люди, які не знають інших способів самовираження.
Дівчина, з якою ми тусили за день до того, як вона, у своїй жовтій сукні й босоніж, кудись зникла, ніколи б не зробила татуювання. У найближчий мільйон роківні.
Дідько.Роуз стає на коліна поряд зі мною та вдивляється в дивний темно-синій візерунок.
Лайно,каже Лео, стоячи за нашими спинами.
На запястку Ней витатуйовано півколо, досить маленьке, не більше за пятдесятипенсовик, заповнене тонко виведеними абстрактними малюнками, які, здається, нічого не означають. Криві, прямі кути, цятки та рисочки, численні шари деталей, які заповнюють півмісяць майже всуціль та видаються позбавленими змісту, аж поки не починаєш справді на них дивитися, а коли починаєшбачиш обличчя, тварин, глибину та тіні. Кліпниі все зникне.
Це зробила людина з великим досвідомстільки деталей на такому маленькому просторі. Лінії охайні, нічого не розтеклося. Вона не могла набити це сама чи в якомусь притоні. Це робота професіонала. Треба повідомити поліції,кажу я.
І звідки це ти раптом стільки знаєш про татуювання?питає Лео.І до біса копів, нащо їм казати? Яка з того користь?
Коли вона зникла, його не було, а тепер є. Воно зявилося, поки її не було. Що, як можна відслідкувати, де його було зроблено? Зясувати, з ким вона була, як заплатила за ньогоЯ дивлюся на Роуз.Треба ж сказати, правильно?
Вона киває, а Лео хитає головою.
Та що ти так дратуєшся?питає Роуз, і він опускає очі.
Я не дратуюся, просто мені було нелегко, коли вона втекла, чи ти забула? Я не хочу, щоб вони знову все обнишпорили, особливо тепер.
Він не бреше. Поліція автоматично вважає винними всіх, хто живе в тому ж районі, що й Лео. Там мешкають багато хороших людей, як-от Лео з мамою, але про них ніхто нічого не знає, натомість усі чують про злочинців, наркодилерів і банди. Дізнавшись, що Наомі дружила з хлопцем, який жив там і чий брат сидів у вязниці за напад з обтяжувальними обставинами, вони добряче за нього взялися. На нього вони витратили найбільше часу, і навіть попри те, що телефони й ноутбуки забирали в нас усіх, його речі віддали останніми. Вони розпитували його про все: про порно в його браузері, про звинувачення за напад, який вчинив брат. Це погано вплинуло на нього, розізлило його, й остання іскра віри в них, яка в ньому лишалася, згасла.
Ми не можемо звинувачувати його за те, що він хоче триматися якнайдалі від людей в уніформі.
Думаю, що поліцію можна й не залучати,кажу я, вагаючись.
Ми мусимо,втручається Роуз, знизуючи плечима перед Лео.Це ж доказ, чи не так?
Ви не розумієте,відповідає Лео.Дитина втекла й зробила собі татушку, ну чи й не чи. Це нічого не доводить, Роуз.
Роуз дивиться на менея знизую плечима. Він має рацію.
Річ у тім, що це нам видається збіса дивним, а їм видасться інакше. Їм на це начхати. Треба самим зясувати, звідки воно взялося, бо вони цим не займатимуться.
Ну, Джеку та Максу треба сказати, тому що вони знають Ней, вони знають, що вона б цього ніколи не зробила,захищається Роуз. Вона ненавидить програвати.
Із цим ми всі погоджуємося.
Мені треба подихати,каже Лео, хитаючи головою.Це місцеІ він виходить, опустивши голову та заховавши руки в кишені.
Як ми могли його не помітити?Джекі тримає доньку за запясток, витріщаючись на татуювання, Макс стоїть у неї за спиною, між його бровами глибокою прірвою лежить зморшка. Аш стоїть біля вікна, пообіднє сонце надає її волоссю рудого відтінку, її обличчя абсолютно незворушне. Я спостерігаю за нею, намагаючись вгадати, що ж відбувається за тими темними очима.
Адже видно, що воно свіже, шкіра під чорнилами й досі трохи виступає. Навіть почервоніння ще повністю не зійшло. Як ви його пропустили?Вона дивиться на лікаря.
Коли її привезли, вживалося багато заходів, щоб урятувати її життя,говорить лікарка Білийхалатна її бейджику написано лише «лікарка Патерсон».Це не було життєво важливо. Тим паче, ми й гадки не мали про те, чи були в неї татуювання до того. Воно згадується десь в історії хвороби
Вона гортає папірці в теці, а Джекі повертається до доньки.
Я думала, її не можна чіпати.Джекі поглянула на мене.Я думала, я можу зашкодити їй, якщо поворухну її. Я навіть за руку її не брала. Якби не ти, Редлі, ми б і не дізналися.
Дивно казати такі речі, але я думаю, їй тепер усе видається дивним, особливо відтоді, як її донька повернулася до неї, на вигляд, наче незнайома людина, та ще й з оцим дивним знаком.
Максе, як думаєш, певно, варто сказати поліції? Наомі ж ненавиділа татуювання, завжди казала про них «ганебне тавро». Наша дівчинка такого не зробила б
Я не знаю.Макс водить долонями по плечах Джекі.Ней, яку ми начебто знали, ніколи б такого не зробила, але діти постійно роблять те, чого від них не очікуєш, люба. Я зателефоную їм та скажу, добре?
Це щось означає.Джекі бурмоче собі під ніс, і я бачу, що вираз обличчя Аш ледве помітно змінюєтсья. Аш вважає так само. Знаю, що вважає.
Макс має рацію. Мої батьки нічого про мене не знають. Нічого суттєвого. Можливо, у Ней просто знесло дах і вона звалила. Можливо, вона напилася, накурилася і зробила тату, і можливо, вона ненавиділа себе настільки, що кинутися з моста у воду видавалося їй хорошою ідеєю, а може, вона просто впала.
Але хвилиночку.
А що ви тоді скажете про ці синці?питаю я в лікарки.Оці, навколо запястка?
Можливо, вона пошкодила руку у воді.Лікарка Патерсон зиркає на двері, бажаючи бути десь в іншому місці.Знепритомніла, забилася
Не тутЯ беру Наомі за руку та обережно підіймаю її.Ось це схоже на відбитки пальців, ніби хтось дуже міцно схопив її за руку.
Мама Ней затуляє рота обома руками, стримуючи ридання.
Здається, це не та підтримка, яка потрібна мамі твоєї подруги,каже лікарка і обережно виймає руку Наомі з моєї.Неможливо сказати, від чого саме ці синці. Наомі вся в синцях.