Шалена - Клої Еспозіто 3 стр.

 Ем,  каже Ґері, коли я простую до своєї кімнати.  Можна тебе на пару слів?

Я йду повільно й розливаю гарячий чай собі на ногу: досить, щоб стало боляче й на спідниці лишилася пляма, але не достатньо для того, щоб піти по рушник.

 Звісно. Що таке?  питаю я, присідаючи навпроти. Краще б цій розмові швидше закінчитись. Це взагалі хлопець чи дівчина?

 Ми тут подумали,  каже Ґері. Подумали? Сумніваюсь.

 І нам здається, що так не піде,  каже Петті. Чи Пем.

Без будь-якого виразу на обличчях вони чекають, що я відповім. Я мовчу.

 Нам здається, ти мусиш виїхати,  підказує Ґео. Чи він Ґрем?

Оце й усе. Без жодних подальших пояснень. Або вони знайшли третього емо-нечупару, який хоче вїхати до них, або ж я їм просто не подобаюсь. Але чому я їм не подобаюсь? Вони знайшли в мене дохлу білку? Чи це тому, що я не заплатила за квартиру? Повірити не можу. Це я мушу їх виганяти, хоча, здається, вони були тут перші.

 Завтра,  каже Петті, відрепетирувано насупившись.

Шкода, що в мене немає самурайського меча. У таких ситуаціях вони стають у пригоді.

 Звісно,  кажу я.  Не питання. Взагалі-то я й так збиралася переїжджати найближчим часом. Я їду у відпустку на Сицилію, тож

Час знайти ту картонну коробку. Я знала, що сьогодні мій щасливий день.

Я дрібочу до своєї кімнати й кидаюся на ліжко. У мене втуплюється стара світлина. На ній я та моя близнючка. Бет виглядає як супермодель. Я виглядаю як волоцюга з підвищеною кошлатістю. Це фото зроблено в день випускного Бет. Вона була вся така феноукладена, блисконамащена й випещена, наче Чеширська кішечка. У мене похмілля після цілої пляшки «Малібу», яку я видудлила сама на дереві біля нашого будинку. Я чесно не бачу схожості. Наскільки я можу судити, ми зовсім різні.

Я довго дивлюся на фото.

 Що ти від мене хочеш?

Я чую, як по інший бік Європи вона думає:

«Приїзди на Сицилію, Алвіно, приїзди, приїзди, приїзди!»

Ми як дві квантові частинки, зєднані назавжди. Вона глюон, а я кварк. Я темна матерія, а вона думаю, просто матерія. Між нами є надприродний звязок. Вона забивається головоюу мене мігрень. Я ламаю ногу, в неї болить коліно. Вона виходить за заможного сексуального італійця й переїжджає в Таорміну, а я живу з якимись нечупарами, і мене відшивають у «Тіндері». Здається, це не завжди спрацьовує.

Моя близнючка завжди в моїй голові, наче ампутована кінцівка, яку відчуваєш,  не здорова, яку втратив під час автокатастрофи, а охоплена гангреною, смердюча, така, якої ти радо позбавився б. Алві з Бет, Бет з Алві, так було, та загуло. З часів Оксфорда. З епохи Амброджо. Хоча в нас із Бет однакова зовнішність, привабливою з нас двох завжди була Бет. Бет перша пішла й заговорила й навчилася ходити на горщик і трахатися. Я зариваюсь обличчям у подушку.

«Рррааааааа!»

«Фейсбук».

У мого статусу один новий «лайк» від Елізабет Карузо: це моя сестра.

Ну звісно.

Я втуплююся в телефон, виколупую шматочки сміття, що застрягли в клавіатурі, витираю з дисплею малиновий джем. Я перечитую листа, якого надіслала Бет: «Дай знати, коли будеш у Лондоні, було б непогано перетнутися»таке радше скажуть надокучливому бізнес-партнеру, ніж людині, з якою колись ділили одне лоно. Тепер, коли я перечитую її листа, скидається на те, що вона щиро хоче мене бачити. «Ти мені потрібна. Благаю. Приїзди». Ну гаразд, Бет, бра-дідько-во, ти перемогла. Сподіваюсь, я зможу купити хоч якийсь сонцезахисний крем. Маю надію, вулкан Етна спить. Я починаю писати.

Надіслати.

Привяжу покупку до однієї з кредиток. Це не справжні гроші, лише якісь циферки. Похвилююся про це пізніше. Це лише грудка землі в порівнянні з Еверестом моїх боргів, лише дрібка. Я її майже не помічу. (Я намагалася писати в банк, щоб пояснити їм, що з моїм балансом, певне, сталася якась помилка, але вони мені не повірили. Вони впевнені, що не впарили мені страхування внесків та не взяли з мене зайвих коштів за свої послуги. Збіса типово. Банкіри-вампіри. Нехай горять у пеклі, ось що я хочу сказати.)

Розділ третій

У вікні кебабної обертається невпізнаване мясокішка? щур? лисиця? голуб? Щось жовте, кап, кап, скрапує на металеву решітку внизу. Мясо шкварчить і бризкається, сичить і смажиться: рожеве, потім коричневе, потім сіре. Повітря всередині важке, тхне жиром. До прилавку підходить привабливий молодий чоловік у заплямованому фартуку та картонній шапочці. Волосся спадає на обличчя, щетина з-під рук стиліста. Я уявляю собі, як він може виглядати під одягом: усі благословенні 33 сантиметри пеніса Марка Волберґа з фінальної сцени «Ночей у стилі буґі»?

 Звичайний?

Я киваю.

 Взагалі-то, я голодна, зробіть два.

Він бере сріблясту, із довгою ручкою болгарку для кебабу, клацає вимикачем. Лезо виблискує в неоновому світлі. Зубчаста пилка дзижчить, вібрує, стрекоче, обертається. Він відпилює шматочкитоненькі скибочки мясай ловить їх кишенькою з лаваша. Латук, помідори, цибулю не треба, подвійний соус.

 Вісім девяносто девять.

Скільки? Це грабунок серед білого дня. Та все ж я плачу, лишаючи два пенси щедрих чайових. Забираю свої донери та банку недієтичної коли і зжираю їх дорогою до квартири, виколупуючи цибулю (покидьок), ляпаючи на тротуар, злизуючи кетчуп, що стікає мені по пальцях: пляма на сорочці, пляма на туфлі, пляма на асфальті, ляп, ляп, ляп.

Мені трапляється книжковий секонд-генд із примірником роману Бет у вікні: 50 пенсів. Я зупиняюся наче вкопана. Це дешевше, ніж туалетний папір. Але я однаково не куплю цієї книги. Я б не читала її, навіть якби мені заплатили. Ну, можливо, якби заплатили справді багато. Дивлюся через плече, Бет ніби переслідує мене. Не можу повірити, що бачу її книгу в цьому магазині. Дивлюся на телефон і бачу, що вона мені відповіла:

Я довго дивлюся, не кліпаючи. Коли я нарешті кліпаю, лист від Бет і досі на екрані. Швидка вона: завтра вранці. Вона купила мені квитки? Контрольїї пунктик.

І звідки така одержимість моєю вагою?

Надіслати.

Бет відповідає майже миттєво.

Що? Як це взагалі можливо? Вона ж нещодавно народила. «Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить».

Тепер ви розумієте, що я мала на увазі? Першокласна сука.

Завтра вранці я лечу на Сицилію клаб-класом (що воно таке?), а потім мене підкинуть на «ламборґіні». Звучить казково. Як мені кортить побачити Амброджо, він просто свято для очей. Він як Бред Пітт, помножений на Ештона Кутчера в степені Девід Ґенді. Може, Бет не така вже й дурепа.

Я кидаю обгортки від кебаба на ґанок, на купу до інших, і підіймаюся сходами через дві приступки.

* * *

Я сама в квартирі, якраз як я люблю. Якби ж так було завжди. Я вже викурила одну за одною шість цигарок і випила більшу частину пляшки «Піно ґріджо», яку знайшла в холодильнику. Вона не моя, але завтра я їду, тож мені цілком і повністю начхати.

Я відчиняю шафу та дістаю з-під ліжка валізу. Здмухую пил, змітаю сигаретні недопалки й панчохи. Не можу повірити, що знову їду до Бет. З народження до коледжу ми були практично нерозлучні (але не тому, що самі так вирішили: подумайте про стьожкових червів, або дракункульоз, або кровососних паразитів). Це було двадцять шість років, десять місяців і двадцять днів тому. Штовхаючись у солоному амніотичному морі, ми не могли дочекатися моменту, коли станемо окремими створіннями. Девять місяців плавати обличчям до чиєїсь дупице надто довго. Бет вирвалася першою, вжухнувши родовим каналом, наче канадська зірка бобслею, яка претендує на золоту медаль Олімпійських ігор. Я застрягла, народжуючись ногами вперед. Акушерці довелося неабияк мене тягнути. Те, що я заклала стопи за вуха, спричинило розриви. Не варто пояснювати, що після народження першої дитини мамі довелося сильно тужитись. Нащо я була їй потрібна? У неї вже була Бет. Я була надлишковою, нікому не потрібною рекламною акцією «купуй один, отримуй другий безкоштовно». Нерозпакованим сиром, що гниє в глибині холодильника. Другою упаковкою печива «Джаффа», яке ніхто ніколи не зїсть. Чимось, про що легко забути, що легко ігнорувати.

Мама вічно «забувала» про мене, так само як «забула» повідомити, що емігрує до Австралії. Вона «забула» зробити мені щеплення, і я підхопила кір. Вона «забула привести мене додому з супермаркету, забула мене в потязі в Пензанс. Вона «забула» запросити мене на похорон бабусі. (Не моя провина, що вона померла. Я просто навідувала її, коли вона нарешті дала дуба.) Ну, тепер ви маєте уявлення.

Через те, що я застрягла, мене помістили в акваріум, тобто в інкубатор. Це було якось повязано з нестачею кисню. Коли мене вперше побачили, я була яскраво-фіолетова. Через те, що я лежала в акваріумі, я мала лишатися в лікарні. Мене не годували грудьми, на відміну від Бет. Медсестри годували мене з пляшечки. Мені діставалася тільки суміш. Мама лишалася з Бет, її дорогоцінною первісточкою, і вони вдвох чудово проводили час. Коли мене нарешті виписали, за кілька тижнів, мама приїхала по мене лише після того, як отримала три повідомлення на автовідповідач. Звісно, на той час у них уже був міцний звязок із Бет. До того ж усі знають, що третій зайвий. Така модель стосунків існувала протягом двадцяти шести років: мама була лінива, Бет було легко любитивона була слухняна, добре поводилася, бездоганно виглядала. Вона ніколи не змушувала нас ніяковіти перед сусідами, не тікала, не мала проблем із поліцією. Вона не лаялася й нічого не підпалювала. У ній жодного разу не розчаровувались.

Мене назвали на честь нашого батька, Алвіна (ото багата уява!), а Елізабетна честь Її Величності королеви (цю історію мама не втомлюється переповідати). Якось так сталося, що мама не дуже добре ставилася до батька. Вони розійшлися невдовзі після нашого народження, і він поїхав жити до Сан-Франциско. Після цього я його не бачила. Не надто велика втрата. Мабуть, він був якийсь недоумок. Мама ніколи б не погодилася жити в Америці, чи в Ґренландії, чи в Афганістані, чи деіндетак вона любила королеву. Віддана, як собака. Єдине, чому вона погодилася переїхати до Австралії зі своїм другим чоловіком (безнадійним хамом на імя Руперт Вон Віллубі),  це те, що Сідней підпорядковується королеві. Свідома громадянка, справжня патріотка, вона завжди віддавала перевагу Елізабет, а не мені. Якби ж тільки існувала якась королева Алвіна! Я перевіряла у «Вікіпедії», але ні, такої не було. Лише дурна зникла дівчина з роману Д. Г. Лоуренса, якого я не читала.

Мій найперший спогад? Я встромляю шпильки в ляльку Бет. Не питайте чому. Уявлення не маю. Мені тоді було три або чотири. Тоді я не знала всього цього лайна про вуду. Одного дня я просто знайшла її ляльку й подумала, що весело буде простромити її голками. Так воно й було. Я й досі бачу, як вона лежить там, на туалетному столику: довге біляве волосся й великі блакитні очі, повіки самі заплющуються й розплющуються, коли рухаєш її головою. Садиш їїрозплющуються. Вкладаєшзаплющуються. Розплющені. Заплющені. Розплющені. Заплющені. Можна годинами розважатись.

Я так знайшла мамині шпильки, запхані до шухляди. Вони були довгі, тонкі, сріблясті, з кольоровими кульками на кінцях. Їх було десь пятдесят у маленькій квадратній коробочці. Я витягала їх по одній і встромлювала. Просто, як два на два. Я очікувала, що кукла плакатиме, але вона просто мовчки лежала там і терпіла. Я почала з підошов. По чотири в проміжках між маленькими рожевими пальчиками, потім одна й ще одна в довгі лінії уздовж ніг. Вони входили в пластик глибоко і плавно. Стирчали добре й міцно, як голки їжака.

Я продовжувала, шпилька за шпилькою, по всьому тілу, в живіт, у груди, в щоки, в чоло, в скроні. Я штрикала їй в очі, але вони не проштрикувались: очні яблука було зроблено з блискучого твердого скла. Коли я закінчила з передньою частиною, я перевернула її й почала встромляти голки їй у спину. У сідниці. У потилицю. Все йшло добре аж до останньої шпильки, червоної, здається.

Не знаю, що сталося, та коли я діставала її з упаковки, то вколола великого пальця. Шок був колосальний. У цьому віці? Та це майже як землетрус. На пальці вискочила намистинка крові: бездоганна, кругла, червона до пари шпильці. Я була ну чисто Приспана красуня, що крутила своє веретено. Ні на мить не замислюючись, я злизала її. Тваринне. Інстинктивне. Тоді я вперше відчула смак крові. Він був не схожий ні на що з того, що я досі куштувала: солоний, металевий. Заборонений, як вино. Мені відібрало мову. Я стала інша.

Але то було тоді, а це є тепер. Я не бачила своєї сестри цілих два роки, з моменту її вінчання в Мілані, в тому довбаному соборі. То була справжнісінька катастрофа. Навіть думати не хочу. Я запалюю ще одну цигарку, вдихаю повні легені раку, сідаю на підвіконня та витріщаюся на голубів. Вони витріщаються на мене. Зловісні. Кровожерливі. Маленькі чорні очиці виблискують пекельним вогнем. Хлопці, це хтось із вас наклав мені на плече? Усі дивилися Альфреда Гічкока і готові напасти будь-якої миті.

У памяті раптом зринають сцени з весілля Бетнепрохані гості

Я ковтаю ще вина.

Протягом місяців до «великого дня» Бет мама телефонувала мені й питала:

 З ким ти будеш, Алвіно? Мені треба знати для плану розсадки/для запрошень/щоб просто подіяти тобі на нерви.

 Але мамо, чому я маю приходити з кимсь? Нащо мені взагалі хлопець?

 Мені зараз ніколи це обговорювати, Алвіно. Брюссельська капуста розвариться, і ваш батько її не їстиме.

 Він мені не батько.

Тиша.

 Чому ти не можеш знайти собі гарного молодого чоловіка, як-от Амброзія?  питає вона.

О Господи, допоможи. Знову за своє.

 Амброджо, мамо. Він тобі не рисовий пудинг.

Щоправда, я б так його й зїла.

 Твоя сестра звиває гніздечко, і ти теж не молодшаєш.

 Так, я знаю.  Мені було двадцять чотири.

 І привабливішою не стаєш.

Трясця моїй матері! Вона знає, як мені допекти. Я зморгую сльози і шморгаю занадто голосно. Не те щоб мені кортіло померти на самоті.

 Я цілком щаслива й без хлопця, а останній тип, з яким я трахалася, виявився молюском.

Одна з дивовижних властивостей молюскаце його економна здатність використовувати один і той самий орган для різних функцій. Наприклад, останній хлопець, із яким я спала, використовував свій член і як пеніс, і як мозок. А ще він був слизький. У поганому сенсі. Ні, мій досвід показує, що хлопці забирають забагато часу й висувають забагато вимог. Як «Тамагочі», яке було в мене в дитинстві й померло. На щастя для мене, Бог створив «Тіндер», а коли той провалився«Дюрасел».