Я чую, як вона помішує капусту на протилежному кінці дроту: вода кипить, і бульбашиться, і хлюпає, а на стелі гуде вентилятор. Я майже відчуваю запах.
Як там звали твого останнього хлопця? Майкл, чи Саймон, чи Річард, чи якось так?
Звідки я, в біса, знаю?
Може, Ахмед?
Я згубила лік, люба, їх якось забагато.
Я скрегочу зубами.
Незважаючи на ці розмови, я ніяк, чорт забирай, ніяк не могла піти на велике білосніжне весілля Бет сама: одиначка, непарна, соціальна парія. І одного дня, коли мама знову мені зателефонувала, я здалась. Я назвала перше-ліпше імя, що спало мені на думку.
Алекс, мамо. Його звуть Алекс.
А, Александрос?
Що?
Він грек?
Ні!
Він багатий? Корабельний магнат? А прізвище?
Ні, ні, і я не знаю!
Добре. Гаразд. Надішлю запрошення вам обом. І закінчу з розсадкою гостей. Ви сидітимете за столиком «Жимолость» між двоюрідною бабусею Верою та дядьком Бартоломю. Впевнена, вони будуть щасливі познайомитися з ним. Колись вони плавали в круїз на Корфу.
Звісно, я не знала нікого на імя Алекс і, сидячи в літаку «ІзіДжет», який от-от вилетить у Мілан, місця собі не знаходила. Думаю, можна було сказати, що його терміново викликали у справахну там, один із його кораблів врізався в айсберг, але вони б не повірили. Одна на розкішному весіллі сестри. Непотріб. Другий сорт. Я впадала (ще глибше) у відчай.
Я вирішила запросити того, хто сидітиме поруч зі мною в літаку. Ризиковане рішення, так, але дивним чином збуджує. Я спостерігала, як один за одним пасажири заходять у літак Ооо, оцей симпатичний: дизайнерські джинси, чисто виголений, дорога на вигляд сумка. Це «Прада»? Він повертає ліворуч і сідає поруч із дружиною із зовнішністю моделі з реклами нижньої білизни та дитиною з реклами «Ґеп». Чудово. А як щодо цього? О, цей просто розкішний. Схожий на Тайсона Бекфорда. Діамантові сережки. Светр «Ральф Лорен». Сексуальна усмішка. Він сідає за мною поряд зі своїм ще накачанішим хлопцем. Хтось убийте мене. Зараз же.
Привіт! каже довговолосий бородатий надмірно татуйований тип у стилі «Харлі Девідсон», сідаючи біля мене на крісло біля проходу. Я Адам.
Адам? Майже. Підходить.
Від нього пахло гідропонною марихуаною. Він або був глухий, або говорив на джорді. У нього було тату «мама» і тату «тато», а також тату «шардоне» уздовж його рябої шиї. Засохле моторне масло під нігтями, струпи на обличчі від падіння з мотоцикла. Адам був ще розбещеніший за мене. Двоюрідна бабуся Вера не витримала б і двох хвилин. Протягом наступних двох із половиною годин все, що ми могли, це не дійти до консумації нашої жаги в клубі «Вище ноги від землі», але в туалет постійно була черга, і в будь-якому разі я знала, що маю змусити його чекати, інакше він ніколи не поїде зі мною.
Ми трохи полизалися, чим страшенно роздратували літню пані, що плела біля вікна, а потім він увійшов у мене пальцями під опущеним пластиковим столиком. Тоді я й спитала в нього:
Поїхали зі мною на весілля в Мілан? Я відшкодую збитки, сказала я, підморгуючи й кладучи йому руку дуже високо на обтягнуте шкірою стегно.
Гаразд, сказав Адам із туманною усмішкою.
Це мало бути ідеально.
Справедливо буде відзначити, що він був «не в моєму репертуарі», але синиця в руках і так далі. Особливо коли ця синиця вже однією лапкою в твоєму «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли відірватись одне від одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зі спандексу, що ледве дупу закривала, та срібні ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весілля Бет, намагалася створити ефект сідниць Піппи Міддлтон.) Ми трохи пообжималися на лаві, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми піймали на собі дивні погляди. Люди шепотілись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стіни в церкві стояли маленькі зручні будочки (дякую тобі, Боже, за сповідальні). Вони були якраз підходящого розміру й закривалися червоними оксамитовими шторками, які могли забезпечити нам приватність. Тож я схопила Адама за руку, і, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.
Спершу ми поводилися тихо (адже ми все-таки були у церкві), та, напевне, ми трохи забулися, коли він заганяв мені так, що я билася спиною об стінку з червоного дерева, сидячи на його члені на лаві. Памятаю, як я спяніла від цієї несумісності: ми трахаємося в церкві. На смак Адам був як корнуольська перепічка й дивно тремтів і здригався, коли кінчав. Деревяна перетинка билася об камяну. Памятаю, він, здається, скавучав. Я кричала щось на кшталт «Господи Боже мій» чи «Трахай мене до неділі!», Адам кричав «Мама!». Кінчивши, ми випали з-за шторки, якраз тоді, коли Бет із дружками йшли проходом. Бет вмить стала буряковая досі памятаю її обличчя. Усі дивилися на нас. Маленький хлопчик запитав у Адама, чи він, бува, не Ісус (думаю, це через бороду). Мама опустила відеокамеру. Всі дивилися на Бет, потім на мене, потім знову на Бет. Глядачі на непристойному тенісному матчі.
Такого б ніколи не сталося, якби Бет запросила мене бути дружкою.
Після цього, коли священик попросив Адама піти, весілля було нудне. То був гучний білосніжний захід із сотнями гостей, яких я не знала, здебільшого італійців. Усе було дуже по римо-католицьки. Мама змінила план місць. Мене запхали до персоналу на кухню. Там мене затисло в бутерброді між товстим пекарем Джузеппе й посудомийником Тото. Не в приємному сенсі цього слова. Обід складався з тринадцяти страв: закуски, пасти, лобстера, дичини, телятини Весільний торт був 183 сантиметри заввишки. Пляшка за пляшкою півторалітрового марочного «Просекко», чарка за чаркою гірко-солодкого лімончело. Усю ніч ми танцювали тарантелу: сотня людей, тримаючись за руки, бігає колом, пришвидшуючись разом із музикою, знов і знов раптово змінюючи напрям і зрештою звалюючись від запаморочення у велику купу на підлозі. Гості приколювали банкноти на пишну сукню Бет, а я їх знімала. Того вечора я заробила 3000 доларів.
До мене підійшло декілька хлопців. Друзі Амброджо були вдягнені як статисти з «Матриці»: довгі чорні піджаки, темні окуляри. Очевидно, всі вони працювали на Сицилії типу як «сміттярами», що звучало якось грубувато, та й у будь-якому разі після Адама я була не в настрої. Моя бабуся запитала мене, чи я не веґанка, «як та мила Біллі Джин Кінґ». Вона не могла зрозуміти, чому я не виходжу заміж, як моя сестра, і не танцюю з жодним із цих привабливих чоловіків. (Думаю, під час інциденту з Адамом вона задрімала) Виявилося, що вона мала на увазі «лесбійка», а не «веґанка». Лише для того, щоб вона відчепилася, я сказала їй, що люблю жінок, «як та мила Джоді Фостер», але вона не знала, хто це. «Кара Делевінь? Елен Дедженерес?» Теж глухо.
Бет була така красива, ну просто інша людина. Коли нас ставили поруч для численних святкових фотографій, я думала про фотографії «до» та «після» з якогось телешоу на кшталт «Свон». Бет була принцесою, а яжабою. Бет видавалася старшою, дорослішою. Я знаю, що формально вона народилася на двадцять хвилин раніше, але різниця видавалася більшою. Вона була вищою, мудрішою, впевненішою. Можливо, це шлюб із багатством робить таке із людьми? Звідки мені знати. Їхня «альфа-ромео» була прикрашена квітами, пелюстки яких вистеляли їм шлях до la dolce vita. Я не втрималась. Я плакала. Амброджо був ідеальний, і він мав бути моїм. То було несправедливо. То була трагедія.
У будь-якому разі, Бет майже не розмовляла зі мною відтоді. Ну, до цих листів. Правда, якщо добре подумати, вона майже не розмовляла зі мною й до того, якщо точніше, з осені 2007-го.
Я загашую недопалок і цілю ним у голуба крізь вікно. Промазую. Коли я дивилась, як вона йде церковним проходом, до мені дійшло, що тепер нас розєднали назавжди. Так, лікар перерізав наші пуповини двадцять пять років тому, але до шістнадцяти ми жили поряд. Алвітабет. БетізАлві. Ми жили в одній кімнаті, спали на одному двоповерховому ліжку, читали одні й ті самі книжки. Її вплив на мене був визначальним. З усіх людей вона була найближчою до «друга», навіть попри те, що я здебільшого ненавиділа її. А потім вона пішла.
Розїхавшись по різних містах, ми вели різні життя. Бет поїхала вчитися в Оксфорд, я вирушила до Лондона. Не памятаю чому. Думаю, тому, що мені видавалося, що вулиці тут вимощено золотом, але згодом зясувалося, що це було собаче лайно та жуйка.
Я наче Дік Віттінґтон, тільки невдаха й жінка. Ви знали, що в Арчвеї є статуя його кота? Ось що буває, коли стаєш мером Лондона: люди роблять вапнякові фігури твоїх домашніх улюбленців. Якщо/коли я стану мером, хтось витеше пропорційно збільшену модель містера Діка, щоб його уздріли нащадки. Він стоятиме на постаменті на Вайтхолл. Я знаю, що Кен Лівінґстон тримав удома тритонів. А в Бориса Джонсона є домашня тваринка. Це тільки мені видається, що Дональд Трамп і Борис Джонсон схожі на розлучених при народженні близнюків? Краще б нас із Бет теж розлучили. Вдочерили мене чи Бет. Бет чи мене. Бет. Бет. Безперечно, Бет.
Я ковтаю ще вина.
Тепер у нас немає нічого спільного, окрім ДНК.
Людям завжди здається, що близнюкинайкращі друзі, що між ними є психологічна близькість, нерозривний звязок. Та що вони взагалі про це знають? Дайте-но мені хвилинку. Чи сподобалося б вам усе життя жити в тіні свого допельґенґера, який в усьому вас перевершує? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляє зі мною. Вмов свою сестру зустрітися зі мною на велопарковці сьогодні після уроків». Чи ви б не зненавиділи цю людину? Ну хоча б трішки? Навіть якби любили її мало не до смерті? Напевне, cаме в таких випадках і кажуть «люблю й ненавиджу». Бет відповідала за любов, тоді як я взяла на себе зобовязання з ненависті. Принаймні, думаю, колись вона мене любила. Терпіла, може. Ніхто ніколи не любив мене, не любив мене як слід, як у книжках. Запалюю сигарету.
Бет написала роман, коли ще навчалася в університеті, як Зеді Сміт, тільки без таланту. Звісно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.
Читати роман Бетце все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспіль; їй подобається, як звучить її голос. (Коли я жила з Бет, мені хотілося зробити на обличчі тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймні з іншими людьми. Мені більше подобається поезія.
Сьогодні я написала ще одне хайку:
Літня пустеля
Місто спорожніле
Тільки ос рої.
Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгіцілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.
Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва». Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.
Дивлюся на книжки, розставлені на полицях. Я ніяк не зможу їх забрати, вони заважкі. Серед них є примірник «Другої статі» Сімони де Бовуар, затовстий для читання. Ще є Тоні Моріссон, Джанет Вінтерсон, Сюзі Орбах. Може, я заберу одну чи дві. Мені точно треба десь намутити «Кіндл».
Кидаю до валізи інші необхідні речі: трусики, цигарки, швейцарський ніж, паспорт? Дідько! Мій паспорт! Де він? Після Мілана я його не бачила. Відтоді я змінила пять зйомних квартир. Він може бути будь-де. Я забула його в «Од бінз», коли вони зясовували мій вік? Мої сусіди обміняли його на кристали метамфетаміну? Ще кілька годин тому я не хотіла бачити сестру, а тепер до істерики відчайдушно хочу їхати. (Хоча куди ще мені йти? Краще я полечу до Бет, ніж якийсь безхатній кокні зґвалтує мене в зад у підворітті. Серйозно.) А тепер я пяна, і від цього не легше. Висипаю на підлогу свою білизну: в цих трусів і ліфчиків бували й кращі часи. Я повзаю навкарачки, заглядаючи під меблі, вигрібаючи з-під них сміття. Кімната виглядає наче після тайфуна. Жодного натяку на паспорт, лише безлад, який і зветься моїм життям.
У мене немає навіть посвідчення особи. Я ніхто. Як ненароджена дитина, як непоцілована жаба. Як мені сказати Бет, що нічого не вийде? Вона мене вбє. Вона ніколи мені не пробачить. Це був мій єдиний шанс помиритися з нею. Нам треба помиритися, бо через неї я божеволію! Вона прокрадається в мою підсвідомість, наче дементор з Гоґвартсу. Висмоктує мою душу. Змушує шаленіти. Затягає все нижче, й нижче, й нижче. Моя нижня губа починає тремтіти. Гарячі сльози печуть мені очі. Я лежу на підлозі, зіщулившись у позі ембріона, і замість подушки плачу у валізу, аж поки не засинаю.
День другий. Заздрість
Хочу й собі таку дупу.
Розділ четвертий
Це через Бет ми ніколи не святкували днів народження. Ну, після нашої першої й останньої вечірки, коли нам було по пять. Памятаю, ми були дуже схвильовані. Це була наша перша справжня вечірка. Ми носилися будинком, вищали, сміялися, стрибали, чекаючи на гостей. Бет була в новенькій сукні з рюшечками, крильцями й балетною спідничкою, а яв старому сарафані, з якого Бет уже виросла. Ми зібрали волосся в косі жмутики своїми улюбленими гумками і шпильками з метеликами. Мама приготували гарні пакунки з гостинцями, надула кульки. Вона навіть спекла торт із девятьма свічками: пять для Бет і чотири для мене, тому що одна зламалася, поки ми несли її в пакеті з супермаркету. В будинку було затишно від солодкого запаху випічки. Це був торт із «Моїм маленьким поні»: ваніль, масляний крем, суничний джем, сотні тисяч блискіток. Я не любила ваніль. І масляний крем. І навіть полуничний джем, якщо чесно. Це Бет подобалися ті конячки. Я більше любила тролів. Але погодилася, що цей торт також виглядав дуже круто: рожеве крилате поні із блискучими крилами та блакитною гривою, що мерехтіла й розвівалася за вітром. У ті часи коні могли літати, в повітрі була магія. Принаймні так мені здавалось, аж поки не почали збиратися гості. Потім усе полетіло під укіс.
З днем народження!
Діти вибухнули вереском. Почалися святкові ігри. Бет виграла в «Причепи віслюкові хвоста», і в «Море хвилюється раз», і в «Музичні стільці». Коли ми грали в «Передай пакунок», мама постійно зупиняла музику тоді, коли коробка була в руках у Бет, і всі призи діставалися їй. Мама дозволила Бет розрізати торт (і до того ж таким гарним ножем!) і загадати бажання.
То була остання крапля. Більше я терпіти не могла. Я повернулася на пятках і побігла нагору, а голова моя вибухала приголомшливою люттю. Очі наповнилися слізьми. Решту вечора я провела, зачинившись у ванній у компанії серветок, просочених шмарклями. Я чула, як піді мною двигтить вечірка, а з програвача гримить улюблена пісня Бет «Мені має дуже пощастити» Кайлі Міноуґ. Мама сказала, що я мушу сидіти там, «доки не навчуся нормально поводитись». Бет чудово провела час. Торт я навіть не спробувала. Сестра намагалася вмовити мене вийти. Стукала в двері. Благала мене. Просила. Вона так шарпала ручку, що та відпала. Вона пропонувала мені свої подарунки, листівки й торт (вона робила це лише заради того, щоб краще почуватись). Але то було не одне й те саме. Уживані іграшки позбавлені того блиску. Я не хотіла «ділитись». У того, хто сказав «ділитив любові жити», ніколи не було близнючки.
У той рік коні припинили літати. Більше ми свят не влаштовували.
* * *
Четвер, 25 серпня 2015 року, 7-ма ранку. Арчвей, Лондон
Де моє вино, Алвіно? кричить хтось із ліверпульським акцентом.
Хто шукає вино так рано вранці? У двері стукають, і ручка на них тремтить. Слава яйцям, я зачинилась. Я лежу на підлозі гола з розтягненням шиї. Я пролежала цілий день, дивлячись ліворуч.
Поверни моє вино, скиглить нечупара.
Я намагаюся встати.
Вибач, я його випила. Залишу тобі десятку.
Навряд чи.