Я готова була крiзь землю провалитися.
Як довго живе любов без поваги?
Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який відсоток любовi мiстить привязанiсть до людини, яка занадто часто дає пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало в себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!» Саме такокремо й через кому.
Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавширозреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного пяного чоловягу, як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.
Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленої лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I що важливiша подiя при цьому вiдбувалася, що поважнiшi люди збиралися за столом, то бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не памятав.
Або вдавав, що не памятає.
Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинiїї голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:
Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег? Ну, шкода Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови попєш, здоровим повiтрям подихаєш, по гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?! Нема як додому донестидоводиться куртки з себе знiмати Як для чого? Побачиш, для чого. Приїжджай!
I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.
Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалийжовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна, i все частiше хотiлося безпричинно плакати.
Поїзд виявився тим самим, «ковбойським»розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонiпiдкоряти Пiтер.
I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а теперромантична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з горішньої полицi звiшувалася рука, роблячи в повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч уже тягнулася рука знизу.
У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон: «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла»
Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою в руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою роман, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.
Львiв
Дрiбним дощиком, полисками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листяфiрмовий прийом! зустрiв мене Львiв. Узяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiвянка, прошу пана». Рiдне мiсто постало крізь автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.
Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничкакобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоними дзьобом та гребенем i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких уже нiде немає, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.
Поки я розповiдала про свої успiхи, мама смажила румянi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою в соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не їм.
У моїй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.
Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кавярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не буває! Той самий iнтерєр кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер уже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiвян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд пiдкреслювати й подавати як раритет.
На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши обєктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на вiкна з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.
Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.
Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозвязку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоровям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався в Штати.
Заслухалися тодi одного мiського варята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомийi привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до насдивний, незграбний, бурмочучи на ходу: «У ваннi короп золотистий плюскоче, наче з пiни панна» Дочитав увесь вiрш до кiнця i, усмiхнувшись, без паузи видав про «молодiсть тверду i кучеряву». А тоді: «Мов птах, спiває телефонна трубка» І далі: «Лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом»
Дiрку пiд пахвою в пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що зїхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоровя мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.
«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiвнайпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен із нас фрик, бо дiапазон нормальностi в нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.
Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi звязки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала в посередницькiй фiрмi. У школi, наскiльки памятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть«кiнь з яйцями».
Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi часточки апельсина апетитно сусiдили з румяною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi й врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.
Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.
Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, довiрливо розкрила вона карти. Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй памятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?
Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємнезапросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.
Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту, i в неї вихопилося: «Це що? Сто девяносто вiсiм гривень за салат?! А сiквiсiмдесят?» Її обурення було щирим та надто гучним.
Це свiжовичавлений сiк, упiвголоса пояснила я. Хочеш апельсиновий?
Хiба я з глузду зїхала? не заспокоювалася мама. За такi грошi можна вдома цiлий тиждень харчуватися!
Обiд проминув в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитисявони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. Мясо було недостатньо просмаженим, салатнедосоленим, винокислим.
Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, бiдкався тато. Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки до ньогоото було б свято! мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль
Який «Лiхтарик»? охолоджувала його запал мама. Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?
Хiба з пивом, погодився тато.
Наступного дня менi довелося давати iнтервю.
Доцю, тобi з газети телефонують, урочисто повiдомила мама зранку, тримаючи слухавку перед собою. Знають, що ти у Львовi!
Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi Я спробувала було вiдкараскатисяне вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.
Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-бобки, робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кавярнi поблизу мого будинку.
У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. Жахливi речi в розкiшних iнтерєрах. Чому так? Для чого?
Вас мої картини шокують? перепитала я. Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живемети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви все забудете, закривши журнал, альбом, сайт чи де ви бачили мої роботи? менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби
Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.
Ой! Плiвка не крутиться! пробурмотiла вона. Що таке? Почекайте, будь ласка Зараз Вибачте, я зараз.
Вона намацала щось на сподi свого вельветового наплічника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись із полярністю i вiд того ще бiльше нiяковiючи.
Я мовчки всипала в горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим окомвона перевела дух i натиснула на клавiшу запису.
Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, почала я спочатку. А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю Вагiтнiсть, пологи, абортице речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю
Зробила ковтоккава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофонпереконалася, що плiвка крутиться.
Ми не уявляємо свого життя без Інтернету та мобiльного звязку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, я теж чомусь подивилася на диктофон.
Вичи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?
I ви, i ми. Звiдсипевнi сюжети, певнi контрасти
От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло в кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi Або iнша роботаембрiони в банках, на дубовому антикварному столiрозгорнуті медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї
Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.
Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.
Кажуть, що ваша творчістьце колективна робота, зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?
Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.
Правда, погодилась я. Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеїмої, загальне керiвництвомоє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.
Але робота виходить пiд вашим iменем
Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдоце спiльний бренд, торгова марка. За неюкiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилютримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.
Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.
А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?
Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтервю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.
Важко уживаються, усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. У чоловiка депресiї, в хатi скандали
Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.
А як ви почала було журналiстка нове запитання.
Вибачте, зупинила її,сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися
Я вас сфотографую, миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити. Ще раз! реакцiя у неї була блискавична.
Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в обєктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо, доки гаряче, далеко пiде.
Willa Anna
По обiдi виїхала в село до Марiйкина батьковiй «Таврiї». У бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки»так ми з татом називали її через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своїх сил намагалася виправдати їхню привязанiсть.