Поставила в переносний СD-плеєр компакт з аудiокнигоюлюблю слухати в дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що їхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, але у зворотному напрямкувiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса в Країнi Чудес» Льюїса Керролла потрапила на очi, час звучаннядвi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й їхала у тишi, зосередившись на дорозi та своїх думках.
Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираєш словаа виходить брехня. У кожному моєму iнтервю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».
Не втримувалася правда життя в лещатах застиглих формулювань.
Колись я впевнено озброїлась двома перевагами успiшного митцяепатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникалоiдеї фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки в потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й мої талановитi помiчники.
Це була добре органiзована гра в чотири руки. Трьох правих i однiєї лiвої, бо один з нас був шульга.
Таке ноу-хаувiдлагоджена робота колективом на одне iмявиштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтає. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтервю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та в мас-медiа. Формулювати думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiвучекай потрапляння в тенета власної категоричностi. Зафiксуєш певну ситуацiю словамиi не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.
Достатньо було сказати в iнтервю, що мiж мною та чоловiком повне взаєморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньої роботиi наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити в хатi затишок i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.
Не сьогоднi в мої думки потрапила бацила сумнiву: чи все роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певної штучностi в роботi методом артiлi. Було в ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена була зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi
Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн ховатиметься вiд мiста на значнiй вiдстанiдостатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.
За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала в нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк i блимало тепер азбукою Морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Обїхала горуi сонце знову опинилося злiва.
Уже майже дiсталася до Старої Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачиламайже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдчинивши дверцята.
Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Старої Солi? сказала молода, зазирнувши до салону. Менi бабцю треба в лiкарню доправити.
Сiдайте.
Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленої в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.
Зараз у Старiй Солi, при дорозі, буде костел святого Михайла, а лiворучлiкарня попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.
Де ж вона? не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.
Лiкарнi при дорозi не було.
Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо
Я завезу. Тут повертати?
Авжеж тут, зрадiла дiвчина. Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi
Вона ще не встигла договорити, а я вже побачила дивний будинок.
В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцемяк порцеляновий супник на простому дощаному столi з деревяними ложками.
А хто найбагатший? раптом озвалася мовчазна бабуся.
Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?»вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.
У люстерку можна було бачити вираз її обличчявона говорила сама з собою.
Той, хто не має нескiнченних бажань, голос її звучав дещо хриплувато. А хто найбiднiший? знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила:Захланний.
У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.
Ось тут, показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинкиза грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».
Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерну пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-декоу європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декорлiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого схожого не сподiвалася тут побачити.
Бабця спокiйно спостерiгала крізь вiкно автiвки за голубами на подвiрї лiкарнi. Вона не мала намiру залишати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.
Давайте допоможу, запропонувала я.
Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене
Анно, сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iмя. Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!
Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою в рукавичцi й пробурмотiла:
Коли прапор вється, про голову не йдеться.
Вона не мала потреби в спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла в кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула в бiк своєї супутницi:
Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.
Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.
Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев, виглядав зараз немов картинка у книзiгарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi камяний напис з двох слiв, розєднаних вiкном: WILLA, а через вiкноANNA.
Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої сліпучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшiрiк зведення будинку: цифри 19по один бiк, 11по iнший.
Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтруi витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що трималося колись на грубих металевих штирях.
Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався у своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».
Повернулася за кермо i кiлька хвилин не торкалася ключа запалювання.
За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила кудичи то сiло за довге блакитне пасмо, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно булоi вже немає.
Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцільного пасма чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.
Хоч як дивно, памятала це мiсцеми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi всiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!»та й заклякли на поворотi, забувши про команду «Дiвчатаналiво, хлопцi направо». Зясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант«За пазухою».
Тему грудей розвинув Марiйчин дядьковiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважав молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки»
I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.
Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд нихнайбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машинитака проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни в деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запамятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?
Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежногоусе проходить повз мене, однаково не встигаю. Що далiто бiльше не встигаю.
У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принадивона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Памятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольоваi побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь Пропустивши всi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!
Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.
Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала? Е нi, у кожного деревасвiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв А такими, може, лиш я їх побачила.
У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно обїжджаючи ями. Дорогадля вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. Смерть ходовiй частинiяк i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.
Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичкаходити в сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку
Марiйчина хата
Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, запнувшись у вовняну картату хустку.
Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.
Чого стоїш на холодi? дорiкнула їй. Ти ж сказалакрайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!
Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохиi кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася в прикордоннiй зонi.
Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:
Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закруткиi продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!
Марiя засмiялася.
Заїжджай сюди, показала рукою. Сюди давай, за стодолу.
У сiнях деревяної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками в сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже в третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.
Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мамапанi Олязалишилася такою ж, якою була в часи нашого студентства. Уже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я памятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiлпритрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.
Давно на тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! закомандувала Марiя. Усе рештапотiм.
Обiцяла молоком вiдпоювати, нагадала я, побачивши стiл, а наготували, як на весiлля.
Йой! озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розвязуючи фартух. Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.
Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.
Панi Олю, зупинила її,це в мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся
Господиня розгублено озирнулась на доньку.
Мамо, пiдтримала мене Марiйка. Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли
Воно несвiже, вранiшнє,не вгамовувалася панi Оля.
Мене ця фраза розчулила остаточно.
Несвiже вранiшнє?! повторила я. Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє
Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийникаточної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.
Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцiотримала порцiю води з бачка Нiби вчора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з нихлюдям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю в дровiтню не збирається.
Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрахвареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнiокремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром або i з тим, i з тим навпiл. А другiз квасною капустою. Знаю. Якби були без шкварок, ще б засумнiваласяраптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.
Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв і не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.
Петро тим часом витягнув з глибин старого рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.
А може вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, по келишку бiмберу за зустрiч?
Я негайно погодилася:
За законом гармонiїтiльки бiмбер!
До такої гостини i справдi пасувало не що інше, як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.