Не бу, Тимоше! Не бу!
Дана прибрала з обличчя усмішку, кресонула по Тимошеві карим із зеленкуватими іскринками поглядом. Степцьо! Їй-богу, Степцьо! Такий же хазяйновитий, такий же практичний, ніде нічого не прогавить, не упустить, з усього хосен мусить мати. Геть, як його дід. Це ж він міг би бути і її внуком.
Ні-ні, скрипіння їй ніскілечки не заважає і рубати осокора вона не дозволить. Ні сьогодні, ні завтра, ні тоді, як поїде з села. Хай Тиміш запє холодною водою свої лісорубські та бізнесові наміри.
А чого б їй той осокір заважав? У неї самої час од часу також щось поскрипуєто коліно, то лікоть, то плече. У її віці це неминуче. От і доскриплять собі якось разом із деревом.
Вийшла на подвіря, завела так незаслужено ображену рудим Степцьовим Тимошем свою блакитну «ластівоньку», погладила її по лискучому капоту, поставила на сидіння поруч з кермом великого круглого кошика.
Тиміш зновяк Пилип з конопель:
Куди це ви-те зібралися з таким кошичиськом? Мо, по гриби? Ходили мої хлопці вчора, кажутьніц нема, сухо вельми у лісі. Але такі, як ви-те Ну-ну, казав сліпий, побачимо
Автівка мяко виїхала з подвіря і взяла курс на поле. Там, ліворуч від грунтової дороги, маленький острівець, наче охоплений полумям. То верес. Дана давно пантрувала, коли він зацвіте. Діждатися не могла. А вчора гляньвибухнув червоно-малиновим цвітом. Ну, тепер можна нарвати і вже вирушати з села до міста.
Залишила машину на дорозі, підійшла з кошиком до вересових кущів, зразу після жнив упритул обораних трактором. Казав Тиміш, цієї осені їх мають повністю викорчувати. Пробували позбутися уже не раз, але живучий верес все одно проростає і хоч кількома кущиками, але зацвітає посеред поля. Колись тут були справжнісінькі зарості, а посеред них стояла Димчина хата. Тепертільки маленький горбок на її місці. Присіла на нього, погладила долонею ще по-вересневому теплу землю, підставила обличчя під лагідні промені, заплющила очі.
2
О, прекрасна незнайомко! Чи ці дивовижні квіти постелиш ти замість перини на ложе коханого свого? Як же мяко і солодко спати буде йому!
Дана озирнулася. На стежці у позі декламатора з піднятою над головою правою рукою завмер невисокий худорлявий хлопець. Русявий, з довгим волоссям, одягнутий не по-тутешньому: світлі парусинові туфлі, сірі штани, біла маринарка нарозхрист, під неютонка лляна сорочка з дрібненьким синім орнаментом біля горловини. Ніби на панича схожий. Але ж ніпанич полотняної маринарки не зодягне, он у їхнього Михалка Косінського всі костюми тільки з дорогого сукна. Та й щоб дженджуристий Косінський-молодший біля хутора пішки ходив і ще й отак-от з кимось заговорив
Ні, не з паничів, мабуть, цей задирака. Але й не сільський, не тутешній. Цікаво, звідки ж він прийшов? Ба ні, не прийшов, а приїхавон позаду нього, на узбіччі польової стежки, лежить ровер: колеса з нікелевими спицями ще повільно крутяться, масивний круглий дзвінок на рулі виблискує, як люстерко, ловить сонячне проміння і відбиває його просто Дані в очі.
«Його дзеленчання за кілометр гусей розлякало б. А цей роверист не посигналив, отже, підкрадався тихцем, щоб я не почула. Може, ще й підслуховував, як я співаю», подумала Дана і зразу ж зашарілася, перекинула через плече пшеничну косу, обсмикнула підіткану зелену спідничку, сховала під нею засмаглі круглі колінця.
Хлопець перевів веселий синювато-сірий погляд із Дани на кошики, вже наповнені дрібними квіточками. Ніби порівнював, що ж воно яскравішецвіт у кошиках чи румянці на дівочих щоках.
Це верес. Для Димки, пояснила Дана ніяково.
Для Димки? Хто така Димка? Ваша чарівна корова, яку годують квітами, щоб давала рожеве молоко? сяйнув білозубою усмішкою незнайомець.
Яка ще корова? Дана нарешті оговталася. Димкато жінка. Взагалі то вона Домка Калапуша, але в нас усі звуть її Димкою.
І навіщо ж Домці-Димці Калапуші стільки цвіту? Що вона з нього робить? Квіткове сіно для своєї корови?
Тю на вас! І чого ви-те до нещасної корови вчепилися, як репях до хвоста? Та й немає у Димки корови. А з вересового цвіту вона мед робить.
Вересовий мед?! У вас тут знають, як робити вересовий мед?!!
У нас усе знають! випалила гонорово.
І чого це він так дивується? Ніби Дана сказала йому про небесних прибульців, які спустилися на землю, поселилися в їхніх Туричах і живляться виключно вересовим нектаром. Чудний якийсь. Вона підхопила кошики і повернулася, щоб іти до Димчиної хати. Але хлопець вихопив їх у неї.
Давай піднесу!
Сама справлюсявони неважкі! заперечила.
Все одно Не годиться такій кралечці великі кошичиська носити. Не бійсяне вкраду. Я ж навіть зеленого уявлення не маю, що з цими квітами робити. От якби ти мені по секрету шепнула рецепт вересового меду
Його тільки Димка має,Дана все ще трималася за кошики.
А казала, у вас тут геть усе знають.
Кажу ж, Димка знає. А вона наша.
Хм До речі, я Теодор, тобі дозволяю називати мене Тео. Або Федором, або Федірком, як називають однокурсники, на твій вибір. Тільки не Федькомце вже дуже Пхе, якось мені не пасує. Та відпусти нарешті ці свої шедеври народного лозоплетіння і назви й своє імя.
Дана промовчала. Хлопець стенув плечима.
Все одно дізнаюся.
Тричі виважив кошики над головою, як важкоатлет гирі, і бадьоро закрокував слідом за Даною.
Подумати тількивересовий мед на Поліссі! Та це ж світова сенсація! Якщо мені ця ваша аборигенка Як там її? А, Димка. Якщо мені пані Димка скаже рецепт Це ж Ти чула про країну Шотландію?
Я ходила до школи.
Молодецьгарна відповідь. А до гімназії?
Мама з татом не захотіли до міста відпускати.
А твої мама з татом часом не пан і пані Косінські?
А що, я у них так удалася?
Не знаю, я ж їх не бачив. Ще поки що не бачив. Чув тільки, що земля у вашому селі Косінським належить. Але взагалі-то ти на панночку дуже навіть схожа: тоненька, тендітна, ніжки взуті, ручки білі. Та ще й до школи ходила.
З панною Косінською попав пальцем у небо! А те, що я у школі вчилася Що ж тут аж такого дивного? У нас чимало дітей записуються до школи, тільки ходять потім хто скільки. Дехто взагалі рік-два повчиться, а даліні ногою. А я шість класів закінчила, бо школа у нас шестирічна.
Ух ти! Аж всі шість класів! Але, може, у школі тобі цього не розказували. Ось послухай. Отже, колись на території Шотландії, це така країна, сусідка Англії, жив маленький корінний народпикти. Славилися пикти довголіттям і неймовірною, просто-таки містичною силою. А сила та була Від чого б ти думала? Ну-ну, вмикай думалку! Від дивного-предивного, міцнішого за вино і солодшого за мед напою із вересового цвіту, його так і називаливересовий мед.
Дана недовірливо глянула на Федорачи не розігрує він її?
У Шотландії теж росте верес? Геть такий самий, як у нас?
У Шотландії не був, їхнього вересу не бачив. Але думаютакий самий. Верес, він хоч на Волині, хоч у Шотландіївсе одно верес. Рецепт того напою пикти зберігали у глибокій таємниці. Захотів якось жорстокий король знищити той маленький гоноровий народ у своїй імперії. Але спочатку заповзявся вивідати рецепт вересового меду. Ну якому ж правителю не хочеться бути сильним і жити якщо не вічно, то хоча б дуже-дуже-дуже довго! От і тому хотілося. О, скільки людей було вбито його посіпаками! Бо пикти не погоджувалися видати секрет містичної сили і довголіття своїм поневолювачам. Залишилося від цілого народу всього двоєбатько і син. Приїхав до них той дурнуватий король зі своєю військовою дружиною, стали суворі вояки їм погрожувати: мовляв, не зізнаєтесябудете живцем спалені. Тоді батько каже: «Не можу я перед синовими очима видати вам таємницю наших предків». «Немає проблем!»вигукнув король і наказав звязати хлопця й кинути у бурхливі води річки. А коли батько залишився сам один, то сказав королеві таке: «Жаль мені сина свого. Але ще більше я боявся, що він, молодий, ще безбородий, не витримає ваших тортур і видасть рецепт вересового меду. Тепер, коли сина мого єдиного немає, я вже нічого не боюся. І нічого вам не скажу. Можете мене вбити».
І вони його вбили? Дана різко повернулася й опинилася очі в очі з Федором.
Їй аж дух перехопиловона ще ніколи не стояла так близько з хлопцем. Федір ніби тільки того й чекавмиттю кинув кошики на землю і обхопив її за стан. Але Дана вислизнула з його рук, як вивірка, і побігла стежкою.
А ти як думаєш? наздогнав її Федір. Кинули живим у полумя. Так і загинув останній представник маленького, але дуже гордого народу. А з ним було втрачено і рецепт приготування вересового меду. І ось що я чую! Тут, на Поліссі, у древньому таємничому селі з поетичною і мужньою назвою Туричі Якби його віднайти
От ви-те й поїдьте до Шотландії. На ровері,пирснула сміхом у кулачок. Там і шукайте.
Там уже шукали, але не знайшли. А раптом він справді тут? Раптом це саме той рецепт? Якщо в цих краях росте верес і з нього готують вересовий мед
Дана відчинила хвіртку, підійшла до дверей. Хотіла забрати кошики з цвітом, але Федір не віддавтак і посунувся з ними через темні, пропахлі травами сіни до кімнати.
3
Димка, висока, худюща, в чорних блузці і спідниці та білій перкальовій хустині в синій горошок, завязаній «молодичкою» на темно-каштановій зі срібними прожилками сивини голові, забрала кошики, поставила їх на лавку, пильно глянула на незнайомця з-під примружених повік.
А це кого ти, Богоданцю (вона ніколи не казала Дана чи Богдана, а тільки Богодана), у наших вересових кущах надибала? Чи, мо, в соснині між грибами цього худюського опеньочка підібрала? Ди-но який білюсій і аліганцький.
Дякую, пані Димко, за аліганцького опенька! Красно дякую, що мухомором не обізвали! Врахую ваше зауваження. Якщо у цьому гостинному селі будуть добре годувати, то обіцяю багато їсти, хутко поправитися і стати справжнім боровиком. Тільки ніхто мене в кущах не знаходив, я сам знайшовся. Федір артистично поклонився перед Димкою, а тоді виструнчився, як на параді, змахнув головою. Федір. Єдиний син Данила. Не Галицького, а Лесика. Театральне псевдоТеодор. Тимчасово мешкаю у Львові. Студент. Учусь на історика. Приїхав збирати матеріал про ваше мальовниче і героїчне село. Кажуть, що тут багато чого цікавого було під час війни.
Якої такої войни? перепитала Димка. Через наше село тих воєн прокотилося, як чорних хмариськ через осіннє небо.
Ну, не наполеонівської. Це точно. Австро-угорсько-німецько-російсько
А-а-а, ти про велику, про царську. Царську войну я тутечки пережила, на свому хуторі. На хронт не ходила, з пукалок не стріляла, мендалів не заробила. То що мені про неї балакати? Була, та й, Богу дєкувати, загула, хай їй трясця, тій войні!
Так таки вже й немає про що балакати. Казали мені, що тут, у вашому селі, чудо сталосянібито чиїсь солдати повмирали, ну зовсім, трупами стали, а на третій день ожили.
Як Христос? Димка тричі перехрестилася. Не богохульствуй! І хто тобі наплів такого, Телесику?
Я не Телесик, а Лесик. А ви не хочете, значить, бідному студентові нічого розказувати, Федір тяжко зітхнув. Ну що ж А може, все-таки згадаєте. Я ще цілий тиждень, до кінця вакацій, буду тут. Якщо що, то шліть гінця до будинку Юрка Гориславця.
Це ж котрий такий Гориславець? Часом не Катерини Книги син? перепитала Димка.
Книги? здивувався Федір. Яке дивне прізвищеі зовсім не поліське.
А то й не хвамілія, то по-вуличному. І чого це не по-полішуцьки? Димка аж образилася. Книгами у нас пташок називають, тутешніх, лугових, що цілими днями над травою книгають та кигичуть.
Чайок чи що? перепитав Федір.
По-твоєму чайки, а по-нашому книги. А хвамілію Гориславець у Туричах аж три родини має. Як їх оприділяти, щоб довго не розтовкмачувати? От кожну і нарекли по-иншому. Катерина по-вуличному Книга. Чайка, значиться, але по-нашому, по-сільському, по-тутейшому. То ти, кажеш, до Юрка Книги приїхав?
І з Юрком. То мій товариш, ми з ним в одному університеті вчимося і в одному театрі разом граємо. В неділю у вас будемо виступати. Ну, не тільки ми, студенти, ще й справжні актори мають підїхати. Приходьте до школи! Не хвилюйтесяплатити не треба. Скажете, що від мене, від знаменитого артиста Теодора Лесика, прошу більш не плутати з Телесиком! і вас не тільки пропустять, але й у партері, в першому ряду посадять.
Федір з усіх сил намагався сподобатися Димці, завоювати її прихильність, але вона тільки рукою махнула:
Куди вже мені? Ходулі не ходять, з хати ледь виплентуюся.
Як шкода! То, може, вам ровера позичити?
От жипало! От годзікало! Димка ледве стримала сміх. Покладе, знацця, стара баба Домка свої хорі ноги на ровера, та й він сам повезе її через усеньке село. А педалі на тому ровері хто крутити буде?
Я! охоче зголосився Федір. Посаджу вас на раму та й повезу, як справжню королеву.
От і вези вже себе сам!
Та я що? Я хоч зараз. Але Хм Тут таке діло. Про війну, я так розумію, ви говорити не хочете. Ну, на фронті не були, медаль не отримали, хвалитися немає чим. То, може, свою найбільшу зовсім-зовсім невійськову таємницю розкажете? Га? Ту, що так від усіх ховаєте? От розкажетеі мене як не було. Клянусь: одне колесотут, а другетам.
Димка чогось зблідла, задихалася, закашлялася, у неї дрібно затремтіли пальці. Дана кинулася до відра, набрала води.
Що з вами? Випийте!
Димка стукотіла зубами об кварту. Господи! Та що це справді з нею? Тільки що нормально говорила, навіть сміялася. Чи Дані привиділося це її тремтіння та цокотіння? Бо гість ніби нічого й не помічає, теревенить собі далі.
Я, знаєте, ще й легенди, міфи, пісні народні записую, рецепти там всілякі старовинні. Федір справді дістав з кишені невеликого записника й тонко загостреного олівця. Може, щось із цього згадаєте і розкажете? Це не для мене, а для історії, для прийдешніх поколінь. Скажімо, про вересовий мед, який ви збираєтеся готувати з ось цих квітів, які я, Теодор Лесик, власною персоною приніс до вашої хати.
То от чого ти, блутало оцибенське, тут барвінком коло старої баби стелишся! От чого жиполиш! А бодай тебе муха вбрикнула! Димку раптом попустило, вона глибоко і полегшено дихнула, віддала Дані кварту, підвелася з лавки, пройшлася через хату, виставивши поперед себе ціпок. Ну, намірився писати, то пиши, писако. Знаєш, чого оті книги так жалібно кигичуть, так тривожаться?
Ні,стенув плечима Федір. А чого?
А ти слухай чого. Було то вельми давно, ще як татарва по наших землях рискала. Налетіла орда поганська від битого шляху на село, як дощова хмара на чисте небо. Люди кинулися до річки, перепливали її і ховалися в лісі. А їдна жінка з маленькими діточками не могла вельми бігти, а перепливти річкуі поготів. Бо ті пуцьвірінки обліпили її з усіх боківїдне на руках, друге за спідницю вчепилося, третє за сорочку тягне, четверте за мамкою ледь шкандибає Дійшла молодиця до річки, упала в траву під кущем лози, дітваків своїх до себе притулила. Лежить, бідна головойка, і молиться, просить Бога, щоб одвів біду чорную від неїних діточок дрібних. Почув Бог ту молитву ревну материнську. Відвів нечисть чужинецьку від берега. Повернули ординці коней на дорогу і вже скакати нею намірились. Аж тут їден почув, як голосно книга кигиче. Дивиться: а вона над кущем лози кружляє і кружляє, книгає і книгає. Догадався хитрий татарин. Гукнув свою орду і поскакали вони до річки. Та й убили діточок дрібненьких, а жінку в ясир узяли. Розгнівався Бог на тую пташку нерозумну, та й з того часу кричить вона отак над своїми дітьми, крила заламує та дрижить од страху, щоб не знайшли їх люди у траві і не забрали з гнізда.
Гарна легенда, сказав Федір. Красно дякую, пані. А про вересовий мед
Он ходник до порога, а он і від ходника до воріт дорога, Димка розсердилася чи вдає, що розсердилася. Рецепт вересового меду йому скажи! Може, ще й цидулку написати і на тарелі золотій подати? Авжеж! Уже й розігналася дурна баба!
Зупиніться! Не біжіть! Говоріть сидячи! Федір схопився рукою за кінчик піднятого Димкою ціпка, нагнув його донизу, зітхнув награно-приречено. Ну гаразд, втікаю, втікаю, втікаю. Але ви ще подумайте, добре подумайте. Нащо таку таємницю від людей ховати? В селі ж усі свої. Не агресори якісь чужоземні, не завойовники на чолі з грізним королем.