Свої то свої, а як розкажу, то кому я тоді потрібна буду, га? Хто до мене навідається? От пометикуй своєю макітеркою. Буду тоді сидіти сидьма їдна у штирох стінах. А такщо б у кого не приключилося, сюди прибігають, низенько кланяються, Домочкою називають, красно дєкують. Хто копійчину принесе, хто лагодзінку якусь. О! Згадала. Візьми-но собі, Богоданцю, там, на миснику, на середній полиці, у синій філіжанці, яку ти мені на Великдень подарила, два ружові мятні півники на патичках.
Це ж треба! Мої улюблені,зітхнув Федір.
Не знебощуйся і не підлещуйся, все їдно ніц не получиш. Лагодзінкито для дівчєт.
Авжеж. Ні цікавої історії, ні рецепта, ні навіть мятного ружового півника на патичку. Така вже моя доля. А вас навколо пальця не проведеш.
Та й тобі пальця в рот не клади
І не треба. Бо це негігієнічно, весело засміявся Федір. Йдемо, моя чарівна квіткарко, я тебе на ровері додому підвезу, якщо його ще ніхто досі не поцупив.
У нас чужого не беруть, кинула вслід Димка. А біля Богоданці не дуже крутися, хлопче, бо неїн батько такий, що тіко стережись Можуть і твої ходулі до школи не дійти і педалі на ровері не буде чим крутити.
Дякую за порадубуду берегтись. А ви мудра жінка. І розказуєте дуже цікаво. Федір несподівано повернувся і поцілував Димці руку.
Димка висмикнула її з його долоні, зніяковіла.
Сама знаю. Теж мені Америку відкрив А спектакля ваша ж якавесела чи сльозлива?
І сміх, і сльози, і кохання! Ще й яке кохання! «Наталка Полтавка». Самого великого і неповторного Івана Котляревського. Передбачається аншлаг.
Ну йди, йди з Богом до того свого ашлагу!
Ровер лежав там, де Федір його й залишив. Дана відмовилася на нього сідатисама б не повела, бо ніколи не їздила. А сидіти на рамі перед хлопцем Щоб він дихав їй у потилицю Щоб торкався до неї Ні, ні і ще раз ні! Від Димчиного хутора й аж додому йшли пішки. Про що вони тоді говорили? Здається, про той же вересовий мед.
4
Не було у Туричах жодної хати, де б не тримали про запас хоч слоїчок цього цілющого трунку. Ним рятувалися від усіх болячок. Пили від застуди, від нервів, від пристріту, від болю за грудиною чи в животі, зупиняли кров, лікували рани, крапали у вуха, полоскали зуби, натирали суглоби при артриті та ревматизмі, знімали вроки, причаровували хлопців
А готувала цю народну панацею для всенького села справді тільки одна людинаДомка Калапуша, Димка. Жила вона неподалік від села, на хуторі, що круглим острівцем кучерявився посеред поля. Кажуть, колись, ще до великої війни, той острівець був навіть не островом, а цілим материком. Навколо садиби та кількох моргів лану біля неї тяглися густі зарості вересу. Може, через те Калапуші й узялися за народний промисел на його основі. Хоча могло бути й навпаки: старовинний рецепт вересового меду привів котрогось із Димчиних предків на цю піщану місцину, яка не дуже тішила врожаями зерна і городини, зате вабила саме своїми вересовими хащами.
Але згодом більшу частину заростів викорчували, землю засіяли пшеницею та ячменем, залишився тільки вересовий острівець навколо хутора. Тож Димці вже доводилося ходити до соснового лісу або аж на торфовище за лісом, де верес буяв особливо пишно. А останнім часом, як стала підупадати в силі, сказала, щоб люди самі збирали цвіт, а вона вже вдома з ним попорядкує. Біля хутора ж обривати верес дозволялося тільки Дані, яка частенько навідувалася до самотньої далекої родички.
Як воно було насправді колись із тими вересовими медоварами Калапушами та їхнім хутором, ніхто вже достеменно не знає. Як не памятають у селі тонкощів приготування старовинного цілющого напою. Не те, щоб зовсім ніхто цією справою не займався. Займаються. І сушать вересовий цвіт, і запарюють, і на домашньому перваку настоюють, і з іншим зіллям та корінням змішують. Комусь щось таке варево-парево лікує, для когось воно замість хмільного напою, ще для когосьпросто лагодзінка солодка на празники. Але чудодійну силу мають тільки Димчині меди. Ганна Рудюкова якось сказала зітхаючи: «Колись дівку навіть за втрату цноти так би не осудили, як за втрату рецепта вересового меду. А теперка одна Димка й памятає його. Що то з нашими людьми приключилося?»
Димка багато чого знає і вміє. Де і коли яку травину зібрати, щоб найпомічнішою була. Бо то, каже, дуже важно, пора і місце, на якому зілля виросло. Вона й бабитьза своє життя не одній сотні новонароджених перевязала пуповину, не одну тяжку породіллю порятувала від смерті неминучої. І якою погода буде, на цілий рік наперед Димка знає. І нібито мову звірини лісової та домашньої розуміє. І лиху людину від доброї вміє відрізнити, як би та не прикидалася і не придобрювалася. Та головнеїй одній відомі всі пропорції приготування вересового меду: при підготовці солоду, при варінні суслаіз того солоду та вершечків гілочок з цвітом, і термін витримки та бродіннявід тижня до кількох місяців, залежно від бажаного кольору (жовто-червоного або червоно-бурого) і призначення. А щеяк приготувати цілющу настоянку із сухих квітів вересу, як ті квіти сушити (тільки на свіжому повітрі!), де брати воду для настоянки (вона мусить бути лише джерельною!)
Випадок з «воскреслими» вояками, який зацікавив Федора, також Димчиних рук справа. Її рук та ще, звісно ж, дикого вересу. Трапився він із вояками генерала Брусилова. Вони нібито після того, як випили вересової «медовухи», аж два дні лежали як мертві, а на третій ожили, але нічого не памятали. У Туричах про це всі знають. Хтось, мабуть, і направив Федора до Димчиного хутора за цією історією. Тож його зустріч з Даною була не випадковою.
Дана чула про це і від сусідів, і від своїх батьків. Як і про весь той тривожний час, у який їй суджено було народитися.
Солдати царської армії стояли у Туричах двічі. Першого разу, як війна тільки почалася, протрималися недовго. А як уже збиралися відступати, то наказали збиратися у дорогу і місцевим жителямїх поспіхом евакуювали на схід. Такого виселення зазнали не тільки Туричі, обезлюдніло тоді чимало й інших сіл та містечок на значній території Волині. Генерал Брусилов вирішив застосували тактику «випаленої землі»залишити після себе безлюдну, мертву територію, на якій би супротивники російської армії не могли отримати жодної підтримки населення, ні харчами, ні реманентом, ні теплим прихистком у хатах.
Ну який же селянин погодиться добровільно покинути свою землю, хату, господарство і волоктися у невідомість? Перелякане село гуло, як розтривожений вулик. Але людей, які ледь встигали вхопити сякі-такі пожитки, солдати вантажили на фурманкиі в дорогу. Хто відмовлявся їхати, чинив спротив, зразу ж ставав безхатькомбрусиловці ходили вулицями із запаленими смолоскипами і штрикали їх під стріхи осель непокірних. Знову ж таки тактика: не буде людям де жити, то не буде і привязки до місця, мусять підкоритися і їхати.
Половина села пішла тоді з димом. Сімї, вивезені у східні області України та в Росію, так і не повернулися додому до кінця війни. Дехто з них приїхав аж у двадцятих роках, дехто назавжди залишився на чужині.
Ті ж, кому вдалося вчасно зметикувати, що воно й до чого, і не далися, щоб їх випровадили із села, втекли до лісу, за непрохідні болота, куди брусиловські вояки боялися поткнутися. Вирішили: краще лишитися без хати, ніж покинути свою землю. Там і перебули час, поки в селі мінялася влада. Після відступу російської армії повернулися у Туричі, на свої згарища. Мусіли оселятися у вцілілих будівлях тих, кого царське командування евакуювало. Мали надію до повернення земляків відбудуватися і перебратися у власні хати. Але війна все котилася і котилася то в один, то в інший бік, крутилася і крутилася по колу, товклася, як Марко проклятий по пеклу, і кінця-краю їй не було видно. Тож чекали терпляче, поки ця вселенська бійня закінчиться, щоб уже тоді братися за будівництво.
Після відступу царських вояків наполовину спалені Туричі перейшли до австрійців. Австріяків у селі зустріли похмурою настороженістю. Офіційно саме вони були ворогами для місцевого населення, бо ж Волинь належала до Російської імперії. Та мужицький розум підказував, що ні одні, ні другі місцевим не друзі, що як для росіян, так і для австрійців це поліське село, заховане серед лісів, у яких колись жили горді тури (звідси і Туричі), всього лиш територія бою, а вціліє воно чи згорить дотла разом із усіма його жителямиобом арміям, як і обом чужим державам, байдуже.
Та саме з австрійцями у Туричі прийшли українські січові стрільці. Патріотично налаштована інтелігенціястуденти, ліцеїсти, викладачі, поети, художники, співакиутворили в австрійській армії свою добре вишколену військову формацію, яка намагалася розбудити етнічну память на землях, поневолених Російською імперією.
Молоді вояки-добровольці сколихнули Туричі і дуже хутко й легенько прихилили його до себе. Їхні запальні слова про Україну, про рідну мову і церкву нікого не залишали байдужим. У цій страшній війні, що втягнула у себе понад півтора мільярди людей, майже три чверті всього населення Земної кулі, по два боки фронту, в обох ворогуючих військово-політичних блоках не зі своєї волі опинилися і тисячі українців, які, за законами війни, змушені були вбивати одні одних. А січові стрільці закликали до єднання українців, до створення своєї держави. Вони співали українських пісень, відкривали у селах українські школи.
У Туричах приміщення школи ще ніколи не було. Його взялися будувати. Хлопці зорганізували толоку, і на неї прийшли всівід малого до старого. Селяни привезли з лісу деревину, різали і стругали дошки, молоденькі січовики доставили звідкілясь червону черепицю на покриття школи, зо два десятки столів, зошити, ручки, підручники, вивісили над ганком жовто-блакитний прапор і навіть самі взялися навчати сільську дітвору українською мовою.
Та як тільки російська гвардія прорвала австро-угорсько-німецьку оборону і болотисті береги Стоходу поховали у «братській могилі» драговини тисячі солдат і офіцерів з обох боків, разом з австрійською армією відступили і січові стрільці. Припинила роботу школа, притихло, зачаїлося, насторожено поглядаючи з вікон, село. Воно добре памятало, що чинило військо російського царя за першого приходу. Багато хто до цього часу так і не знав, що сталося з їхніми родичами, яких тоді евакуюваликуди їх відправили, чи колись ще повернуться вони додому і чи й живі досі? А що як тепер все повториться? Що як царські офіцери знову почнуть відправляти селян невідь-куди або пускати з димом їхні обійстя?
Цього разу генерал Брусилов не збирався відступати. Добре спланований наступ, названий пізніше Брусилівським проривом, обіцяв йому перемогу. Його солдати, що розташувалися у селі, насамперед зірвали жовто-блакитний прапор на школі, замінили його на російський з двоголовим орлом. Селяни ховали від них не тільки пожитки, але й доньок. Зрештою, цей живий скарб під час усіх на світі воєн ставав здобиччю голодних, загрубілих від кривавих побоїщ вояків. І ця не була винятком.
Марійці Лисюковій ще й шістнадцять не виповнилося. Красуня з пишною русявою косою і синіми, як льон, очима, сиділа на горищі й носа не сміла висунути. Батьки тільки ввечері приставляли до ляди драбину і дозволяли дівчині спускатися. А вранцізнову до схованки.
Того вечора вона спустилася, як завше, зайшла до хати. Тільки взяла ложку в руки, щоб повечеряти, а тут і непроханий гість на порігрукастий здоровило з порожньою пляшкою під пахвою. Побачив дівчину, пяно гикнув від здивування, радісно засміявся, осліплений її юною вродою, хотів обняти. Злякана Марійказ хати, вінза нею. А батько ззадузаступом по голові. Той і звалився на землю, як лантух з половою. Вночі прийшов до тями, протверезів, пішов до своїх, заявив про ворожий замах прибічника австріяк на його життя. Хату Лисюків оточили, взяли штурмом, обнишпорили кожен закуток, але нікого не знайшлигосподарі з донькою зметикували, що залишатися вдома небезпечно, і поки солдат приходив до тями, втекли до родичів у сусіднє село.
На світанку солдати зігнали всіх туричівців до старої олійниці. Зазвичай вона починала працювати восени, тоді до неї і звозили насіння соняхів, льону, ріпаку, з якого били олію. Цієї ж пори приміщення стояло порожнє. Але цього ранку у ньому вже ніде було і яблуку впасти. Двері зачинили на засув знадвору. Пригрозилися, що підпалять олійницю увечері, щоб у темряві видніше було, як горить. Чи справді збиралися підпалити, чи тільки хотіли добряче полякати людей, цього ніхто так і не дізнався. Але люди, голодні, змучені тиснявою і задухою, справді дуже настрашилися: у війни своє беззаконня, можуть і спалити, а не спалять, то відправлять невідь-куди, як це вже було.
Один хлопчина, політок, утік із селавін якраз вийшов на подвіря до вітру і побачив, як до хати прийшли солдати. Чимдуж помчав у поле, а потімдо хутора Калапуш.
Димка тоді жила ще зі своєю матірю. В селі вже потроху забували про її пристрасний роман з драматичним фіналом. Казали, була вона дівкою вельми гоноровою, перебірливою і неприступною. Багатьом сільським хлопцям гарбуза піднесла й одкоша дала. А то поїхала до Ковеля на гостину і як поробив їй хтозалюбилася в молодого маляра. І він нібито аж спалахнув від її гарячого погляду, як солома від сірника. Солома, як відомо, хутко згоряє. Пахі вже тільки купка легенького попелу. А Димкагонорова однолюбка. Вона ж стільки часу чекала того свого великого кохання. Ну от і діждалася. Втратила через нього голову, кинула і хутір, і батьків, поїхала до міста, найнялася на роботу у багатих людей. Чи жили вони разом з тим її обранцем, чи тільки любилися таємно, ніхто не знав. Нібито був той маляр теж із заможної родини, яка не захотіла прийняти сільську дівку і лийнула свій цебрик холодної води на їхнє гаряче кохання. Сховала Димка у своєму серці на все життя жаринку палючу від того полумя, що так обпекло її, та й повернулася на хутір. Заміж так і не вийшла, хоч і потому до неї не раз сваталися. До старості не могла забути того маляра. Зосталася при матері у статусі слухняної учениці знахарської справи і з ореолом дивачки-відьмачки.
От і тепер. Хлопчина до хати, а Димка Мокрину, матір свою, кличе. Та вислухала задиханого політка, кивнула до доньки, показала рукою на комору.
Тая, з мохом Сама знаєш
Димка пішла до комори, винесла обмотаний полотниною і обплутаний сивими пасемцями павутиння слоїк з червонувато-бурою рідиною.
Постав у теплу воду, наказала Мокрина. Давній він дуже, загус уже.
Димка налила у баняк води, вставила у нього слоїк, підштовхнула баняк рогачем у піч, де якраз домлівала якась страва. Вона й сама знала, що давній загуслий верес треба нагріти, щоб він знову став рідким. Зі слоїка перелила напій у дві темно-зелені пляшки. Мокрина перехрестила їх:
Благослови, Боже, на спасіння громаді!
Тоді перехрестила доньку:
Хай тебе береже Мати Божа!
Димка поклала у кошик пляшки, прихопила кусень сала, десяток яєць.
Солдати ще допивали в хаті сільського старости червоно-буру «медовуху», що мало до сказу їх не довелавони вже після першої чарки почали якось дивно сміятися, потім стали голосно реготати і несамовито верещати, ніби їм було пороблено. А жителі села, визволені Димкою із замкненої олійниці, вже готувалися в дорогу. Тільки не на чужину, а до рідного лісу, за непрохідне Бузькове болото, де вони вже ховалися за першого пришестя російської армії, коли не захотіли їхати на чужину. Господарі поспіхом скидали на фурманки хатні пожитки, вантажили зерно і бульбу, виганяли з хлівів домашню худобу, ловили птицю.
Коли пяні вояки поклали сонні голови на стіл поруч із порожніми пляшками з-під вересового меду, перша фурманка якраз виїхала з села. За нею потягнулася друга, третя, четверта
Наступного дня до села приїхала ще одна група вояків. Тут вони мали підкріпитися, запастися харчами. Натомістьпорожнє село: ні людей, ні коней, ні навіть собак. А в обійсті сільського старостимертві пияки за столом. Вдарили на сполох, кинулися по дворах, обшукали всі садиби, зрештою докумекали, що це хтось із сільських допоміг солдатам так заснути і все село після цього втекло до лісу. Втікачів видавали і глибокі сліди фурманок на мокрій землі.
Кинулися за тими слідами, дійшли до болота. Але коли один з солдатів ступив на стежку, порослу багном, і тільки булькнув у драговину, всі інші повернулися до онімілого села. Тіла забрали з хати старости і поскладали рядочком у церкві, відспівування їх мав провести капелан. Наступного дня взялися копати братську могилу. Викопали, прийшли з ношами за мертвяками, а ті якраз вихитуються з церквизелені, охлялі, схожі на привидів.