Сірий, а ти жукроп? відгукнулися знову картярі.Укропище! Бандерівець! Ну, і де ти залишив свій кулемет, Кабане? Навіщо прийшов сюди вбивати мирних людей?
Я за те, щоб людей не вбивали і в мій дім не лізли.
Ага, і тому ти тут у мирних громадян стріляєш?
Я не стріляю.
А нам все одно, аби пенсії платили, звідкілясь із темного кута вагона відгукнулися два дідусі й бабця. Хоча, звичайно, ми за Путіна. Але тепер нам, звичайно, однаково.
Кабан прокинувся, стікаючи холодним потом. Всі десятеро небіжчиків лежали на своїх місцях, покірно в купці, як і належить, але біля дверей чулося підозріле ворушіння і дзвін ключів.
Ось свідоцтво про смерть, подивіться, будь ласка. Я за Антоніною Федорівною Полозковою, 1923 року народження, почувся чоловічий голос без зброї.
Кабан у паніці, тримаючись за бік, кинувся в укриття, прошмигнув між трупів зі спритністю повітряного гімнаста, притиснувся до підлоги і причаївся під ковдрою. Поспішаючи, він не встиг надіти маску, і різкий трупний запах буквально розідрав ніздрі. Захотілося встати і вийти на вулицю проблюватися. Двері відкрилися, і морг залило незвичним денним світлом, слідом за яким приємно потягло свіжим уранішнім повітрям. Кабанові зразу ж захотілося чхнути.
Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивіться, де ваша мама, сказав уже знайомий голос, і в отворі дверей промайнули сині лікарняні штани.
Що ж вони всі у вас так у купі лежать? І запах другий голос належав сірим, з блискучим відливом, бездоганно відпрасованим брюкам.
На холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? запитали сині лікарняні штани.
Ні, я суддя, відповіли сірі з відливом.
Шкода.
Я суддя господарського суду! вагомо, з викликом, уточнили сірі випрасувані брюки.
Я співчуваю, парирували сині лікарняні.
Що? Я не зрозумів.
Я глибоко співчуваю вашій втраті.
Так, це моя мама. Ось вона.
Добре, давайте покличемо поховальників.
По тамбуру загуркотіли важкі черевики, і в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.
Ось цей ця людина, літня жінка, мама, не відразу знайшов правильні слова суддя. Зліва, під тим військовим, вона в темній хустці. Як ви можете так зберігати небіжчиків? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете їх принаймні по полицях? Це просто обурливо!
Кабанові здалося, що сині штани навіть гмикнули від задоволення:
І це ви мені кажете?
Поховальники, особливо не панькаючись, відсунули одного з пятьох вояк убік і почали діставати Антоніну Федорівну. Кабан відчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого світла, а потім байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антоніни Федорівни зісковзнула чорна хустка.
Обережніше, зашипів суддя. Кладіть на носилки і виносьте. Заради бога, обережніше!
Жінку, нарешті, винесли, і сині штани закрили двері на ключ. «Цікаво, сині штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», подумав Кабан.
Найгірше було з куривом. Нюся найсуворішим чином заборонила палити в морзі: «Помітять одразу, і тоді і тобі, і мені кінець. Тебе хоч розстріляють, а ось що мені буде» Підвести Нюсю Кабан ніяк не міг, тому боровся з бажанням закурити як міг. Найсильніше накривало зранку, коли кашель упритул підступав до горлянки і стискував залізною хваткою, душив грудну клітку, а рука сама тяглася до єдиної пачки сигарет. Якби у цей момент хто-небудь зайшов, Кабан не міг би гарантувати, що витримає і не закашляє. Першу сигарету він випалював, коли його вели на процедури через двір лікарні. Стежинку добре було видно з вікон і навіть, як стверджувала Нюся, з кабінету головного лікаря, але вони йшли манівцями: під стінками, за кущами, перечікували під розлогим старим кленом і за старою господарською, колись давно побіленою спорудою, під дахом якої було викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан зупинявся і викурював, блаженно затягуючись, свою першу за день сигарету. Нюся і Женя не палили, зате Вікуся диміла, як паровоз, розуміла його горе і завжди дозволяла викурити ще одну сигарету, яку він підкурював одразу від попередньої. Та ж історія повторювалася по дорозі назад.
Друга проблема, з якою Кабан зіткнувся, гігієна. Умивався, чистив зуби і ходив у туалет за великою потребою він тепер виключно перед процедурами. На все про все йому виділяли десять хвилин, але людина, як уже влучно відзначили кілька тисячоліть тому, швидко звикає до всього, і Кабан служив цій тезі найяскравішим підтвердженням. Для іншого справно слугувала пластикова пляшка, яку принесла Нюся в перший же день. Мочився Кабан нестерпно важко і незручнопотрібно вилізти з халабуди, влаштуватися у вагоні так, щоб ніхто, випадково проходячи повз, не зміг помітити у вікні мерця, який пісяє стоячи навколішках, приспустити однією рукою спортивні штани і тією ж рукою зробити так, щоб усе сталося точно й акуратно. Перші рази Кабан настраждався, тому вважав за краще довго терпіти, але такий підхід також не давав потрібного результатупоспішиш, як свідчить народна мудрість, людей обісциш. Але з часом Сірий пристосувався, навіть, можна сказати, натренувався, і здійснював цю непросту дію з деякою навіть витонченістю.
Інколи вечорами, коли на вулиці темніло, до Кабана заходили в гості Нюся, Вікуся або Женя. Виявилось, що Нюся заміжня і в той же час ні: три роки тому чоловік виїхав на заробітки до Росії і пропавчи то обзавівся новою родиною, чи то прирізали деневідомо, але ознак життя він не подавав. Нюся залишилася з чотирирічною дочкою, зарплатню в лікарні не платили з червня, власне, як тільки бойові дії впритул наблизилися до міста і кордону. Зводила кінці з кінцями, як могла, брала додаткові чергування, одним словом, самотня мати, звичайна картина. Вікуся була молодшою за Нюсю на три роки, і жила зовсім іншим життям. Любила ризик, різкі стосунки з чоловіками, інколине з одним. Зачіску носила грайливу, для цих місць нетиповуфарбований в різні кольори чубок, поголена потилиця; у кожному вусіпо два кільця, смішна і смішлива, коли в настрої; смутна, неговірка, якщо щось іде не так або, наприклад, не подобається погода. За ними двома майже завжди ходив Женяще зовсім хлопчисько, інтерн на практиці. Худий, гостроносий, окуляри не носив, хоча зір мав слабкий, бігав кожен ранок на турник, його хлопяче серце горіло бажанням і коханням до Вікусі, він слухався її беззаперечно, і за один поцілунок, не говорячи вже про два, міг продати не лише Батьківщину.
Вони всі разом намагалися придумати, як і коли Кабанові вибиратися на свободу. Прикордонник на четвертий-пятий день став відчувати себе значно краще, і, мабуть, був готовий через пару днів вирушати в дорогу. Далі тут залишатися було небезпечно, довго приховувати перебування Кабана в морзі неможливовін двічі на день ходив через подвіря лікарні, його бачив медперсонал, він приймав процедури, для нього брали порції в їдальні, він ходив коридорами лікарні до своєї палати і назад. Рано чи пізно хтось би вистежив і подзвонив сепаратистам, і тоді б ні нейтральна позиція головлікаря, ні винахідливість Нюсі не врятували б його від полону. Навіть нині було дивом, що його ніхто досі не знайшов, хоча ще двічі приходили з перевірками й обшуками, запитували конкретно про українського прикордонника, тобто знали, що він досі десь тут ховається, лікується, харчується, значить, чекали, шукали, але, певно, не до нього нинідовкола кипить війна. Нюся казала, що Олексій Іванович, головлікар, навіть показував сепарам його історію хвороби, де останній запис датований 25 серпня: «Так, відповідав головлікар, я теж чув, що український прикордонник десь ховається. Але не впевнений, що саме в моїй лікарні, особисто я його не бачив давно. Можливо, він ховається десь у місті, але мені про це нічого не відомо. Якщо я його побачу, то обовязково вам подзвоню».
Що відбувалося в світі, Кабан знав лише з розповідей медсестер і інтернавсе дуже погано, але нічого достеменно не відомо. З уривків фраз, які чув у коридорі від хворих і лікарів, він усвідомлював, що в Україну зайшла російська армія, укропи в оточенні, всіх їх убють, тут буде «денеер», Путін нас урятує. Від таких новин Кабан став значно більше хвилюватися за дружину і доньку, ніж за себе: що з ними буде, коли росіяни окупують рідне місто? Він попросив Нюсю подзвонити дружині з локального телефону і повідомити, не вдаючись до подробиць, де він знаходиться і що з ним усе гаразд. Після 1 вересня періодично почав зявлятися мобільний звязок, і він сам двічі говорив із дружиною і матірю по телефону. Дружина зовсім не сердилася і навіть не буде убивати, як обіцяла, коли він повернеться, а, навпаки, буде любити і берегти, що Кабана, звичайно, дуже потішило. Рідні звязалися з Головним управлінням прикордонних військ, командуванням військової частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрізь відповідали, що нині ситуація в районі Іловайська критична, і найближчим часом їм нічим допомогти не можуть.
Говорити без шумів і перешкод мобільним телефоном можна було лише з четвертого поверху лікарні, під самісіньким дахом. Ліфтом тут користувався лише медперсонал, та й боявся Кабан маленького закритого просторувідкриваються двері, а там, як у кіно, стоять сепари і посміхаються: «Де ти заховав свій кулемет, Кабан?»або можна з кимось зіштовхнутися небажаним ніс до носа, наприклад, із головним лікарем. Навіщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, і кожен дзвінок додому йому давався на півгодини лише вгору, не менше, і сімома потами. На свій номер дзвонити він, природно, забороняв, бо це всім відомоневчасний дзвінок може коштувати життя. Вечорами Кабан у думках шукав шляхи порятунку, але вірних варіантів як і раніше, не знаходив. Якось, коли він повертався з процедур, у коридорі його схопив за руку чоловічок із паскудною пикою, у запраних штанях і драній сірій футболці:
Чуєш, погранцю, не квапся. Справа є, зайди сюди, і потягнув за собою в палату. Сядь на ліжко.
Кабан обережно присів.
Чуєш, погранцю, ти додому хочеш? зашепотів паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облізле вухо співбесідника, енергійно кивнув. Розмова йому не подобалася. Так той, мій братело, він той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дівки, водять, а що з того? Прийдуть наші, знайдуть тебекінчать, як пити дати. Давай, бійцю, двадцять тисяч гривеньі ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «девяточку»і поїдемо. Я виведу, не сци.
Двадцять тисяч? Та звідки такі гроші?
Я знаю? Хай удома збирають і передадуть. Життятака річ, воно дорожче коштує, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обід почекаю, там, де ти куриш із медсестрою, усік? Тільки гроші тут, на місці, передоплата, ги.
Кабан не став одразу відмовлятисяінших варіантів він, однак, не мав, тому вирішив подзвонити дружині, порадитися, як учинити. Та і різка відмова могла потягти за собою небажані наслідки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталі, пошукати слабкі місця, можливо, він дізнається щось важливе для себе, для майбутньої втечі. З іншого боку, ідея вискочити звідси так швидко і так безболісно видавалася настільки привабливою, що, повернувшись униз, Кабан вже був готовий і погодитися, але він ніяк не міг собі уявити одногояк говорить дружині, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошейбатьки допоможуть, друзі, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Відчуття внутрішнього протесту заважало йому переступити через цей барєр, і він вирішив залишити такий варіант на крайній випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:
А як поїдемо?
Через блокпости поїдемо, вночі, напрямдо Харкова. Так швидше.
Не вийде.
Та я виведу, не сци!
У мене паспорта немає,збрехав Кабан, який мав звичку паспорт і права завжди носити з собою. Без паспорта мене сам біс через блокпости не провезе.
Тоді дай тридцятку, я грошей людям дамвиїдемо!
Немає стільки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрібно днів пять, ти пізніше підійди, добре?
На тому і вирішили.
Кабан залишився задоволений таким фіналом розмови. Він не відрізав усі мотузки і міг у будь-який момент звернутися за допомогою, і в той же час зберігав себе для паскуднопикого як потенційного грошового клієнта, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таємницею в лікарні, і після першого вересня до нього в коридорі звернулася молода огрядна жінка з поглядом оцінщика нерухомості, з тих, на яких тримається якщо не світ, то життя в маленьких містечках і великих родинах:
Солдатику, а зайди на хвилинку.
Навіщо?
Рятувати тебе будемо.
Кабан зайшов в жіночу палату, і в нього одразу втупилося декілька пар очей. Не знижуючи голосу, рятівниця змовницьки виголосила:
Сімнадцять!
Що? Не зрозумів?
Тисяч. Сімнадцять тисяч, і мій чоловік довезе тебе до кордону з Білгородською областю!
Так хіба Донецька з Білгородською межують?
Через Росію.
Спасибі, я поговорю з дружиною, може, і зберемо стільки.
З цієї розмови Кабан зробив для себе лише один невтішний висновокйого перебування в лікарні стало загальновідомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалисяпро місце, де він ховається. Але рано чи пізно, як засвідчив випадок з паскуднопиким, хтось-таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається, було б бажання. Кабан не вірив у добрі наміри людей, але він вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та ще в невгамовне бажання легких грошей. Характер і поведінка, за його спостереженнями, більшості місцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потім ставленням до українських військових, України, «денеер», Росії і всього іншого. Хоча Росія все ж у головах більшості посідала домінантну позиціїРосія світилася мрією, як якесь Ельдорадо, що подарує щастя після здійснення мінімальних зусиль, а можливо, навіть і без зусиль узагалі. Ці люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужуз іншого світулюдину, яка опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, раз уже чужак тут, не гріх і заробитиз нього не убуде, а родині користь. У лікарні годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скільки б разів він не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню їжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навіть завалящого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався і не чекав від них допомоги. Все, що він хотів від цих людеймовчання, за яке він платив їм надією на швидкий і легкий заробіток. Зберігати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвідомлював. Через декілька днів вони зрозуміють, що він просто тягне кота за хвіст, тягне час, і тоді пастка закриєтьсявін стане нікому не цікавий, більш того, на нього будуть злі, як на скриню, яка виявилася порожньою.
Уже який день, лежачи під небіжчиками, він закривав очі і впадав у напівзабуття: згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Він ідеалізував картини повернення і майбутнього життя, мріяв про те, як усі разом вони зберуться за одним столом і добре погуляють. Кабан розмірковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотіла другу дитину, а він не погоджувався, зате тепер він двома руками, двома ногами, ну і всім іншим, що ворушиться у чоловіка«за». Через дірочку в ковдрі, що пропахла медичним розчином і мертвеччиною, із запахом якої він так і не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вірити снуАртемки. Хлопчик лежав біля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав усіх так, як почув уночі), закинувши руки над головою, ніби дійсно спав. Його дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухло, але від цього стало ще безневиннішим і беззахиснішим. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком на рибалку і полювання. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, незважаючи на всі неприємності, що звалилися на нього, проте щось нове зявилося в душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.
Сергія Петровича й Єгора Георгійовича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, забахкали в тамбурі черевики працівників похоронки, зацокали підбори, відчинилися двері, і до вагона увійшли сині лікарняні штани і довга темна сукня, під якою вгадувалися молоді стрункі міцні ноги.
Я за дідусем, сказали довгі ноги.
Як прізвище? спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарняні.
Демидов Сергій Петрович.
Рік народження? сьорбнули слиною сині штани.
Тисяча девятсот двадцятий.
Пожив ваш дідусь!
Так, три війни пройшов.
Три?
Ну, так, три: фінську, Вітчизняну і японську.
Девятсот пятого? спробували пожартувати сині лікарняні.