На, тримай, дала Кабанові дві маски на обличчя, хлюпнула на них якоїсь медичної рідини, щоб не так відчувався трупний запах, швидко дістала з купе провідників дві ковдри і посвітила перед собою ліхтариком. У проході, за метр-півтора від дверей, один на одному лежало з десяток трупів.
Хапай за краї підстилки, всі небіжчики мали під собою якісь ганчірки або ковдри. Не відчуваючи болю, Кабан схопив жовте чи то від іржі, чи то від крові простирадло під трупом у камуфляжі.
Посувай, тільки акуратно, скомандувала Нюся.
Ти ж не хочеш сказати, що я
Так, ми зараз їх розсунемо, ти ляжеш униз, а я привалю тебе згори іншими.
Трупи вже заклякли, тому посунути їх виявилося легше, ніж думав Кабан. На вигляд небіжчики в камуфляжі віддавали жовтизною, неначе їх накачали парафіном, і виглядали роздутими, вони були важчі. Натомість два дідусі й старесенька бабця виявилися легкими, як пушинки, маленькими, зморщеними, висохлими, немов мумії. Нюся прагнула спорудити над Кабаном щось типу халабуди таким чином, щоб небіжчики не торкалися прикордонника, і він мав унизу невеликий простір для того, аби перевертатися зі спини на правий бік і мати можливість міняти бинти на рані. З цих старань мало що виходилонебіжчики все одно навалювалися на Кабана, і він, відбиваючись здоровою рукою і ногами від закляклих кінцівок, лише встигав відповідати на запитання Нюсі, зручно йому чи не дуже. Вся ця операція по зведенню сховища з трупів зайняла не більше пяти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленій на підлозі ковдрі й раз у раз ухилявся від жовтої руки з роздробленим синім нігтем на великому пальці, яка метлялась перед обличчям, і дивувався, як така з вигляду слабка жінка так вправно впоралася з таким непростим завданням.
Я ж українська медсестра, я все можу! усміхнулася Нюся.
Нарешті, прихований під тілами, він улаштувався, якщо це можна так назвати, зручніше, ліг на правий бік, щоб не турбувати рану, і накрився другою, неабияк порваною, ковдрою, примостивши собі до очей і носа дві дірочки для повітря та огляду. Не видно, правда, було нічогісіньколише чорні берці, босі бліді ноги і нижню частину вхідних дверей.
Довго мені тут лежати? пробубонів він звідти.
Звідки ж я знаю. Я навідаюся, як тільки буде можливість.
Ти тільки про мене не забудь, а то зміна закінчиться, підеш додому, а я тут. І коли відкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.
У тебе, Сірий, якщо жити хочеш, іншого виходу немає, ніж лежати, як труп. Я гімн України співатиму, хочеш?
Краще що-небудь інше.
Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е». А якщо не сама прийдуусяке трапляється, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.
Двері зачинилися, і Кабан залишився в напівтемряві. «Найголовнішеце чимось відволіктися, не наганяти незрозумілих страхів, роздумував він про своє кепське становище. І потрібно якось упоратися із запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаєш».
Морг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагутут було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол з анальгіном, а тут він відключився за пять хвилин. «Тиша, пригадав він цитату з давнього кіно. І лише мертві з косами стоять». Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому. Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і двів синіх докторських штанях. Усі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.
Хто тут знаходиться? Опис є? запитала людина зі зброєю.
Так, є опис. Ось, дивіться, відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. Сім комбатантів і троє цивільних осіб.
Кого?
Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли забрати, але ніхто так і не приїхав.
А з якого підрозділу?
Я не знаю, це вам потрібно в головного лікаря запитати, Олексій Іванович, напевно, в курсі.
А цивільні?
Ці свіжі, буквально вчора-сьогодні привезли. Дідусі й бабця місцеві, через хвороби, за віком.
Кабан не знав, скільки трупів лежить разом із ним, тому в голові у нього промайнули різні варіанти. Варіант перший: його теж вписали в комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків у берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же в гумових капцях?! Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіантвін не значиться в списках мешканців даної установи взагалі: ані в комбатантах, ані в місцевих старих, і його ногихай вони хоч у гумових капцях, хоч у берцяхне враховані. А це означає, якщо почнуть рахувати, відразу виявлять, що одна пара нігзайва. «Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу!»чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому ніколи не подобався. «Головнене ворушитися, головнене ворушитися, головнене ворушитися, повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по животу. Це єдине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»
Гаразд, закривай свою богадільню. Підемо до головного. Ну і запах тут! сказав камуфляж.
Розумієте, на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався. Приватний підприємець Рома, який нам його ставив, в ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може. Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте
Двері зачинилися, і Кабан тихо видихнув. Все, що він хотів у цей моментперевернутися і почухатися. А потім закурити.
Страху він не відчував. Кабан чітко для себе вирішив, що в полон він ні за яких обставин не здасться. Раз знайшов у собі сили піднятися і по стінці доповзти до моргу, значить, зможе чинити опір, розсердити ворогів, довести їх до стану ненависті, щоб застрелили тут, прямо в лікарні. Він не міг собі уявити, як він сидить у підвалі, і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, дзвонять додому дружині, доньці, матеріце найскладніше випробування, найболісніше, і змушують благати про помилування. З такими думками Кабан відключився.
Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сірий, Сірий!»Кабан розплющив очі й усміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі.
Фартовий ти, Сірий. Пішли вони. Півлікарні перевернули, на медсестер і лікарів накричали, а ті й самі не втямлять, куди ти подівся: був ось пять хвилин тому, лежав на ліжкуі немає! Тобі б потрібно на процедури сходити, не можна лікування переривати, сам ти не скоро одужаєш. Я тут недалеко місцину обладнала, але потрібно в лікарню повернутися.
А тут ніяк?
Тут лише ті, кому процедури вже не допоможуть. Тепер безпечно, я ж кажупішли вони. Якщо повернуться, мені з санпропускника подзвонять.
Скажи, а ти чому мені допомагаєш?
Я всім солдатам допомагаю. Сюди багато українців потрапляло, стільки вас вже бачила, бідолашних. І кум у мене прикордонник, в Амвросіївському загоні контрактник, пішов учора на Маріуполь. Руслан Дейнека, ти повинен знати.
Ми з місцевими прикордонниками рідко перетиналися. А ти за «денеер» чи за Україну?
За Україну, звичайно.
І багато людей у лікарні за Україну?
Двоє. Я і подруга моя Вікуся, більше нікого. Може, ще Женя-інтерн, він завжди за того, за кого і Вікуся.
З цієї миті життя Кабана устаткувалося: ночував він у морзі, на дальній нижній поличці, подалі від входу, де вікна входили в землю чи не повністю, а вдосвіта заповзав під гору трупів і перечікував уявні і реальні облависепаратисти не втомлювалися його шукати днів сім-вісім. Ближче до обіду приходила Нюся, Вікуся або закоханий в неї інтерн Женя. Вони приносили скромний лікарняний харч і забирали на процедуриспочатку за ширму під сходи, а потім і в колишню палату, звідки вже виписали Ілліча і Петруху, але із заздрісною регулярністю поставляли нових поранених сепаратистів. У палаті Кабан знаходився недовго, дві-три години на день під час крапельниць, не хотів ризикувати сам і наражати на небезпеку своїх рятівниць. Тим більше, що в морзі він обживсяправду кажуть, що людина звикає до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, думав Кабан. От усілякі місця проживання міг собі уявити, але не таке. Цікаво, кому в голову прийшла світла думка звичайнісінький плацкартний вагон пристосувати під морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрібно, а коштівнемає, тобто небіжчикиє, а моргунемає? А так дешево і сердитосписаний, напевно ж, вагон, судячи з облуплених стін і обідраної обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондиціонері будь ласка, йдемо, точніше, їдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахідливий головний лікар розстарався».
У перший день після крапельниці сам спуститися вниз він не зміг, дуже ослаб. Вікуся й Ольга відтягли його на собі вниз, і Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небіжчиків, заповз на своє місце. До вечора він то провалювався в напівзабуття, то широко розплющував очі й дивився крізь небіжчиків у вікно, через каламутне скло якого в морг слабо пробивалося світло. Відчував Кабан себе дуже погано, можливо, навіть гірше, ніж у перший день, рана боліла від постійного руху, від незручної пози, і, хоча він планував на ніч вилізти на поличку, забувся сном на підлозі, під трупами, де і знайшов себе на світанку, коли прокинувся від сильного холоду. Мабуть, саме тоді Кабан повністю усвідомив безпорадність свого становища. Виповз із-під купи зовсім недавно ще живих людей, роззирнувсяі зрозумів, що тепер він деякий час житиме серед мерців. Кабан не був особливо вразливою людиною, швидше, навпаки, але навіть для нього така компанія здалася трохи невеселою. В голові постійно кружляли думки, як вибратися, як звязатися з рідними, він перебирав різні варіантиі тут же їх відкидав, зваживши на свою повну нетранспортабельність. Що б він не придумав, що б не вигадали, припустімо, його рідні або друзі, все зводилося до того, що спочатку необхідно хоча б трохи стати на ноги.
Близько одинадцятої прийшов Женя і забрав Кабана на процедури. Після нічної кризи дихалося вільніше, і дорога через подвіря далася йому легше. В палаті, куди його завів інтерн, лежали нові поранені сепаратисти, але розмов він прагнув уникати. «Скажеш, що місцевий, лежиш на денному стаціонарі, якщо питатимуть. Сепари все одно не амвросіївські», порадила Вікуся.
А ось після крапельниці його накрило по повнійсильно захотілося спати, полежати на зручному ліжку, на чистій постелі з подушкою, нікуди не хотілося йти, Кабан відчував приємну слабкість, безвілля, байдужість до своєї долі. Інтерн його підганяв щосили, і Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи від болю в череві, обповз гору трупів і, знехтувавши небезпеку, завалився на найближчу полицю. Пахло там краще, принаймні, і вмоститися можна зручніше, і не висить над пикою рука з відбитим синім нігтем. Прийшов до тями Кабан від того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не внизу? гострим болем у живіт пронизала думка, і холодний піт виступив на лобі.Я пропав!»
Сірий, даремно ти тут лежиш, не розплющуючи очей, він упізнав Нюсю радше через солодкий квітковий аромат парфумів, ніж по голосу. А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речі, знову тебе шукали. Поки їх командир з Олексієм Івановичем розмовляв, троє інших усі палати прошелестіли. Ти ввечері і вночі можеш на поличці спати, ось там, у тому кінці вагона, а вранці і вдень краще тут, унизу. Зрозумів?
Кабан слухняно мотнув головою і запитав:
Сумка?
Сумку твою з формою я Жені додому віддала. Залишили тобі лише туалетне приладдяя підкупила трохи на перші дні, і футболки свіжі в пакеті. У тумбочці лежать. Піднімайся, на процедури час.
А що, вже ранок?
Одинадцята година.
Нічого собі, оце я поспав. А число?
28 серпня.
Ранками Кабан почував себе значно бадьоріше, ніж удень або увечері. «Якщо тікати звідси, то вранці, годині о шостій-сьомій, поки є сили, щоб до обіду встигнути до своїх». Але як бігти, яким чином? І куди бігти? Де лінія фронту, хоч би умовна, ні Вікуся, ні Нюся сказати не могли, та й пробиратися самому через територію, зайняту сепаратистами, добровільна здача в полон. Найближче звідсидо російського кордону, двадцять кілометрів, але він наслухався цих історій про українських військових, що потрапили на територію Російської Федераціїтам їх заарештовували і саджали у вязниці або передавали сепаратистам. Так що ні, теж не варіант. На самому світанку, перед тим, як залізти на своє місце, сівши поруч на полку, Кабан хвилини дві розглядав тих, хто переховував його від смерті. У купі, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небіжчиків у військовій формікамуфляжні штани, майки, берці, і троє цивільнихдвоє чоловіків і одна жінка, літні люди, видно, час їх уже прийшов і померли вони своєю смертю. На сепаратистах Кабан візуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тіла вже порозпухали, тому, можливо, отвори стали просто непомітними. У будь-якому разі, померли вони точно не від епідемії. Пяти небіжчикам було на вигляд років по пятдесят, не менше. Кабанові вони всі видалися на одне лице, як брати: середнього зросту, худорляві; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами і глибокими ямами в яснах замість зубів, металевими фіксами, зі сплутаним темним, із сивиною, волосся (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцяхбані церков, якорі, якісь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостийне набагато старший за Кабана, років під сорок, такий же міцний кремезний чоловік зі смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною кліткою, мязистими руками і здоровезними кулаками. Він лежав, закинувши голову, зі спокійним виразом на обличчі, немов спав, ледве прикривши повіки. Створювалося моторошне враження, що він підглядає, і Кабан знайшов у собі сили підійти і перевернути чоловіка обличчям униз. Сьомим виявився зовсім хлопчисько, років тринадцяти-чотирнадцяти, не більше. Кабан спочатку навіть не повірив, що хлопчакбойовик, поки не роздивився на плечі синяк від прикладу і натертості від ременя автомата. «Як же так, Кабан несподівано відчув хвилю незнайомої жалості,як же так? Ти ж зовсім хлопчисько! Навіщо тобі це було потрібно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подіяли ліки, але вночі йому наснилося, що пятеро худорлявих ріжуться за столом у першому купе в секу, загорнувшись, як у плащі, в ковдри, і запрошують його зіграти разом:
Давай, зьома, сідай. У карти перекинемося!
Дякую, мужики, щось не хочеться.
Так ми ж не просто так звемо, ми на інтерес.
А який інтерес?
Та дуже простий інтерес, цікавий: якщо ти виграєшживим залишаєшся, якщо миз нами вирушаєш. Бо не діло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.
Не слухай ти їх, до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. Вони поговорять-поговорятьі заткнуться. Давай краще покуримо і випємо.
Тут палити не можна, Кабан узяв у руки пляшку горілки, яку дав йому чорнявий. Мене Нюся попереджала.
Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? Чорнявий підморгнув. Вона нас з Артемкою приймала, кивнув він у бік хлопчиська. Дуже сильно плакала, гарне дівча.
А як вас сюди занесло? Кабан ковтнув із горла, передав пляшку чорнявому і закурив. У голові спочатку помутніло, а потім прояснилося. «Ось цекайф!»подумав Кабан.
Сміляков моє прізвище, Володя. Колись був боксером, чемпіоном Донецької області, напівтяж, навіть у збірну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потім у бізнес пішов.
Кабан знизав плечима:
Я боксом мало цікавлюся, я «Формулу» дивлюся.
Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою їхали того ранку на нашій «шістці», а тут ці пятеро назустріч на джипі. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по карті звірятися, щось по рації передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробиці, як їм правильно доїхати, і лише ми зібралися в машину сідати, як міна прилетіла, а за нею друга і третя. Нас із Артемкою відразу накрило, а потім і цих. А хто стріляв, звідки стрілялиневідомо, та і яка тепер різниця? Мертві ми.
Кабан зробив великий ковток, набрався сміливості й запитав:
Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечі синці бачив
А, це! посміхнувся Воха. Так мисливці ми. Я сина з дитинства до зброї привчав, скрізь із собою брав. Він знаєш, як стріляє? О-ого! Ти дивися, якщо раптом ці пятеро зеків будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми їх швидко притиснемо.
А чому ви всі зараз розмовляєте, як живі, а синочок твійні?
Розумієш, засмутився він дуже, що так рано помер, цілий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.
А чому вас не забирають?
Ех, Сірий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що війна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайтине вийти. Дружина у мене там залишилася, і дочка молодша, сім років.
У мене теж дочка, тільки старша трохи.