Усіх поранених та загиблих ми вивезли до пішохідного містка на трофейній «газелі», навіть не знаю, що б ми без неї робили. Коли ми вранці йшли в наступ, то на кожному перехресті залишали кулеметників, які тепер прикривали наш відхід. Біля містка чергувало відділення Занози, де серед інших бійців відхід штурмової групи забезпечував і Франко. Йшли через низ, через залізницюміст прострілювали вже з кількох сторін. Франко допомагав носити поранених і, пригинаючись від мінометних мін, кілька разів перебігав на той бік і повертався. Їм залишалося протриматися зовсім трохи, можливо, кілька хвилин, коли поруч упала міна. Майстра поранило в обличчя, а Франку попало в голову та груди. «Так боляче дихати, шепотів він, так боляче дихати» Ми хотіли вірити, що його можна врятувати, але знали, що ценеможливо.
Кордон. Вторгнення
Тиша на кордоні,стверджує Карацупа, найнебезпечніша річ.
Але ви цьому не вірте. Найнебезпечніша річ на кордоніце коли пропускний пункт, на якому ви чергуєте, криють мінометами чотири години поспіль. А найхріновіші відчуття виникають тоді, коли в День Незалежності твоєї країни колони військової техніки покидають бойові рубежі й похмуро відступають тобі за спину.
Агов, Нацгвардія, гукаємо мужиків на броні,відступаєш?
Відходимо на заздалегідь підготовлені позиції,відповідають хлопці осиплими голосами. Утомлені порожні очі цих солдатів забути неможливо, таких очей не буває в живих людей.
Оглушливо ревуть танки, брязкають по червоній твердій, як каміння, землі гусениці, здіймаючи в розпеченому серпневому повітрі суху, дрібну, наче з цегли, пилюку, натужно пихтять старенькі беемпе і бетеери. На нашу техніку без сліз не глянешуся побита, багато йде на зчіпці, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять з броні мехводи з кувалдами та монтировками і поспішають усунути негараздиніхто не хоче затримуватися тут довше, ніж передбачено швидкістю транспортного засобу. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глохнуть, закипаючи, шістдесят шості «газони-шишарики» і сто тридцять перші «зіли», завантажені по самісінькі борти боєкомплектом, і майже в кожній машині, всупереч інструкціям та здоровому глузду, сидять, лежать прямісінько на ящиках з мінами та патронами люди. Піднявши капоти, втомлені та знервовані водії, згнітивши серце, поливають водою із пластикових пляшок бензонасоситонкими-тонкими цівками: в таку спеку вода тут на вагу золота. І звідусільз броні, з кузовів, з люківна нас дивляться пусті зіниці, в яких на тлі вицвілої байдужості тліють помаранчеві вогники радості. Вони вирвалися з пекла, їм пощастиловони йдуть, а це означає що, можливо, вони залишаться живими, на відміну від тих, хто зараз там, на Савур-Могилі.
Ми проводжаємо чергову колону поглядом. Українська армія залишає «Сектор Д».
Ще декілька днів тому ми спостерігали, як наші збройники після ротації йшли на Сауркубадьорі та веселі, сповнені ентузіазму, а сьогодні вони повзуть назадпобиті, страшні, розгублені.
Там капкан, каже суворий танкіст. Розстріл. У нього майже немає брів і обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горів!»жартує він без усмішки, без емоцій, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, і не жартує зовсім.
Вони йдутьми залишаємось. Мице пересувний прикордонний загін, 48 чоловік, добровольці-контрактники. Нас непогано підготували й озброїли, поганяли на полігонах, навчили стріляти з агеес і «мух», а потім посадили на три «газони», перефарбовані в захисний зелений колір, які, вочевидь, у мирному житті розвозили продукти в сільські магазини, і в середині червня відправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайнадобові та денні наряди для кулеметників і снайперів, інші бійців «секретах» або на пропускному пункті. Перевіряємо документи, патрулюємо місцевість, інколи затримуємо порушників, останнім, три дні тому, взяли наркомана з Ростовавесь у наколках, венив дірках, їхав до нас воювати, одуд. Загалом, нічого складного, і коли б не міномети, які почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мінометамині, жити не можна. Лікарі не дозволяють.
На висотку над Григорівкою щоденний наряддесять чоловік. Висотка, як-то кажуть, панівна, звідси російська територіяяк на долоні. Ми бачимо, як заходять на позиції, швидко розвертаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбають по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж останній епізод «Зоряних війн» у кінотеатрі 5Дсмертоносні феєрверки пролітають майже над нашими головами. Звідси добре видно багнет гранітного памятника солдатам Великої Вітчизняної на курганініщо його не бере. Там ще вчора майорів український прапор, сьогодні ми бачимо там прапор «Новоросії».
Між Марїнкою і Савур-Могилоюз Росіїтягнеться глибокий і довгий яр, ідеальне місце для проходу важкої техніки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, їх легко розпізнати по характерному звуку (наші кричать так, що вуха закладає), а цімодифіковані, бурчать тихозбройники встигли відійти, не приймаючи бою, і передали координати артилеріїнакрили рясним вогнем.
У нас є наказ відступати? задаємо самі собі питання, відповідь на яке знаємо заздалегідь.
У нас немає наказу відступати! звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.
А який у нас є наказ?
Наказ охороняти державний кордон.
Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в Радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межуось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і символи державного кордону тутце пропускні пункти з державними прапорами. І користь від цих ПП хіба що в тому, щоб отримати в паспорті штамп і міграційну карту, якщо перетинаєш кордон офіційно. Загалом, у мирний частут рай для контрабандистів і прикордонників, катайся туди-сюди скільки завгодно, до того ж завжди можна домовитися, всі своїі погранці, і контрабандисти, а «контрабасу» у всі часи на всіх вистачало.
Обидва прикордонні загониі місцевий, стаціонарний, і наш, пересувнийбазуються в Амвросіївці, майже в центрі міста. Містечко невелике, районний центр, населеннятисяч двадцять, багато хто працює в Росії, що й не дивнодо кордону рукою подати, гарному танкупівгодини ходу. «Іронія долі,говорить Академік, півроку тому я буквально за пятисот метрів від цієї застави, на сусідній вулиці, відкривав філію нашої аграрної академії. А тепер сиджу тут із автоматом у руках». Ми, як і раніше, ходимо в наряди і «секрети», але на ПП «Успенка» нікого вже немає. Та й самого пропускного пункту, чесно кажучи, вже три доби, як немає.
Спершу росіяни туди для остраху закинули мін тридцять-сорок, ніби натякаючи, щоб ми забиралися гетьспалили пару будок осторонь, і все, заспокоїлися. Стріляли метрів із чотирьохсот-пятисот, били одразу з-за російського пропускного пункту, навіть не ховаючись, бо знали, що у відповідь вогню не буде. Коли міни падають, то звук зазвичай такий: вуух-вуух, а тут стріляли під кутом мало не 90 градусів: ти чуєш пострілпух! і тут жешшшшшшшшколи міна вже падає.
До того, як почалися масовані обстріли, декілька днів підряд місцевий люд виходив до Росії. Черги на пропускному пункті стояли в декілька кілометрів, товпилися, квапилися, в останній день людей взагалі вивозили «уралами», немов перед землетрусом.
Інколи ми намагалися з тими, хто їде, розмовляти про любов до Батьківщини і священний борг кожного чоловіка. Академік молодикові говорить так ввічливо, ставлячи штамп у паспорт:
У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, куди ти виїжджаєш? Ми от зі всієї України сюди приїхали
Тобі треба, ти і воюй! відповідає той і плює собі під ноги. Добре, що не в морду Академіку.
Така от розмовапро нерозділену любов та священний борг.
Ми їх усіх пропускали, росіяни їх приймали без проблем, а потім різко, в один деньні фур, ні машин, ні людей. Щось знали. Всі щось знали. Лише ми нічого не знали.
Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залізна коробка з бетонною підлогою. Коли ввечері почався обстріл, ми відійшли далі, в окопи, які викопали напередодні вночі. Земля там, як глина: тверда, ламається, кришиться, все, що завгодно, тільки не копаєтьсяце в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камінь лопаткою довбеш. Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: «дискотека»це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і «рамштайн»це вже 120 міліметрів, серйозна зброя. Мінометники у росіян стріляють, як снайперикладуть міни з другого пострілу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сиділи, так прямо в рядок клали, як під ниточку. Врятувало те, що ми вирили собі, як кроти, в стінках окопу діагональні нори, там і перечекали. Що кожен собі сам в цій норі думав у цю нічніхто не ділився враженнями, та й не хотілося, якщо чесно.
Наступного ранку, як тільки стихло, проїхалися поглянути на «Успенку»ангар весь у дірках, можна замість решета використовувати. Стояв пропускний пункті немає пропускного пункту, немає державного прапора, немає кордонузаходь, дорогий брате.
Удень, вочевидь, для різноманіття, відразу після обіду, почали обстрілювати з «васильків». Після четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку їм потрібно секунд тридцять, ніяк не менше, якраз час, щоб пробігти триста метрів до покинутої ферми: там вагова, а під неюбетонна яма. Там ми і сховалися. Як зясувалося, в нашому загоні всі чудово бігають, не те, що на тренувальних кросах. Настрій був відмінний, бойовий: сиділи, жартували, трохи випивали, а без ста грамів обстріл новачку важко пережити. А ми всіновачки, всі сорок вісім чоловікніхто бойового досвіду не має. Ні Американецьце такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистів у полон, його б по «Лайфньюс» показали Кореспондент: «Який ваш позивний?» Американець: «Американець». Кореспондент: «Як бачите, це не просто чутки про американських найманців!»); ні старшина, позивний Старшина, зрозуміло чому; ні Автобус, наш кращий водій; ні Академік, кандидат наук, тому й Академік; ніхто інший, хоча різні люди є туті за віком, і за досвідом, і за спеціальностями, але ніхто з нас до цього в живих людей не стріляв і по нам теж до цього дня навіть з пістолета Макарова не стріляли. Але це все з галузі психології більше, а так є у нас хлопці дуже непогано підготовлені. У того ж Академіка брат двоюріднийгранатометник ручних протитанкових гранатометів, профільний фахівець, цілий рік на строковій службі по двічі на тиждень на денні й нічні стрільби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цікаво все у нас влаштовано: тут, у загоні, він призначений командиром відділення, зате гранатометником у ньоговетеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!
Мали ми і бронюдва наших танки поруч стояло. Правда, вони з місця не могли зрушитив одного коробку передач вибило, в другогорульове заклинило. Збройники, коли зі Сніжного відходили, поспішали дуже, ну і залишили їх тут, нібито як колону прикривати, а потім забули, напевно. А ми не встигли ці танки підірвати, дуже швидко росіяни в Григорівку ввійшли. Чуємо лише по рації:
Що? Колона валить? Все, зя звідси! Швиденько! Ліки тільки заберіть!
Рації, до речі, геть непридатні«Кордон», нічого не чути вже в радіусі одного кілометра. Раніше, казали, «Моторолами» користувалися, але потім тендери-швендери, Литвин Литвина криє здалека, ну, зрозуміло, що до чого, як завжди це у нас відбувається. Тепер «Моторола»це не рація, а рудий карлик-маніяк по той бік війни.
Вранці нарешті дали і нам наказевакуюватися із зони обстрілу. Та у нас би і боєприпасів на три ворожі танки максимум вистачило, якщо б почалося
Амвросіївський прикордонний загін складається переважно з місцевих контрактників. Їх трохи більше ста чоловік, небагато, якщо взяти до уваги протяжність ділянки. Серед них, природно, є люди, які підтримують сепаратистів, не відкрито, звісно, але й особливо не приховують своїх поглядів. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в їдальні не на жарт зачепивсядо бійки справа дійшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскає: «Сепар!»«Фашист!»«Кацап!»«Бандерівець!»словом, поговорили по душах, весь срібний столовий набір пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли їх по кутках. Тільки заспокоїлися, як ще один свій пятак мочає, Петренко, здається, прізвище:
У мене сімя в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!
Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на місце. Командир відправив їх кудись подалі від нас служити, ми їх і не бачили більше. В кожного ж зброя, жили в бліндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежності, чим активніше ставали обстріли, тим контрактників на заставі ставало все менше. Куди вони дівалися, незрозуміло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки більшість, як і ми, продовжували нести службу в «секретах» і нарядах, залишившись вірними присязі.
Учора біля Лисичого відбувся серйозний бій, в якому поранило Сергія Кабана і Андрія Лепьоху, це наші перші втрати. Разом із Нацгвардією наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобілів, сепарів поклали не менше сорокабагато кавказців, але багато і росіянтіла в наколках «Російська православна армія», хрести, лики Ісуса і таке інше, одним словом, «русский мір», що несе віру і добро на повен зріст. Зібрали трофеїв багато; ну і записники, звісно, карти, рації, телефонивсе склали в рюкзак і передали командиру застави підполковнику Волинському, як годиться. У нас утрат немає, окрім поранених, у Нацгвардії хлопчину-гранатометника убили, шкода хлопця, він зі свого агееса половину колони спалив. З Амвросіївської районної лікарні всіх наших «трьохсотих» наступного дня евакуювали, окрім Серьоги Кабаналікарі кажуть, що нетранспортабельний. Все ж таки наскрізна в живітне жарти, дуже велика втрата крові.
Стосунки з місцевим населенням склалися в нас своєрідні. Тут ніхто відкрито не виказує ворожості, навпаки, прагнуть посміхатися, як в американських фільмах, хіба що якось бабця йшла по вулиці й нишком кулак нашому патрулю показала. А таксуцільна любязність. Стоїш у черзі в магазиніпідійдуть, пляшку горілочки обовязково в кошик покладуть, пару десяток гривень зверху кинуть: мовляв, хлопці, давайте, розслабтеся, у вас же стрес. Політика у них така, щоб ми якомога більше бухалиі політика правильна, оскільки бухали, по правді, багато, і побачити на вулиці Амвросіївки пяного українського військовогопростіше простого. Ну, і яке ставлення буде до нас після цього?
Ти дві доби стовбичиш у наряді, повертаєшся на заставу о восьмій ранку, ноги відвалюються, хочеш спати, а твій змінник вже добряче вмазав. І куди йому в «секрет»? Умиваєшся, снідаєші знову в поле. Так і служили. Ти йому: «Не бухай!», а він через двадцять хвилин знову пяний. Ну що його, додому відправити, у вязницю посадити? Реакція командирані хріна нікого не чіпати. «Досить бухати!»накаже командир і сам піде пити пиво.
А якщо дівки потрібні були, то постачали, з цим теж не виникало проблем, і якби ми наркотики замовили, то й це привезли б, не сумніваюся. Деякі з місцевих допомагали щиро, наприклад, Ашот-фермер на заставу і картоплю підвозив, і овочі, і фрукти, але такий він один був, хто не боявся. А так якщо хто і допомагав, то намагався робити це приховано. Їде жінка на велосипеді, кине патрулю пакет із салом так, щоб ніхто не побачивнапевно, краще про ставлення місцевих до українських військових і не скажеш. Але все одно даремно старалисявсі продукти зі сторони викидалися, проносу і так вистачало, а медикаментів мало. Тут на Донбасі якість води така, що мимоволі оціниш ту воду, яку тобі вдома у водогін подають. Плюс умови життя і якість сухпайків: проколюєш ножем консерви сардини, а вона фонтанує піною, тому що на вулиці +40 за Цельсієм. Але сардинице ще більш-менш їстівне. Взяти, наприклад, нашу тушонку, яка на девяносто відсотків складається з води, і лише на денці баночки шматочок мяса сиротливо плаває. Сардину, до речі, з сухпайка прибрали потім, дорого, бачте, їм обходиться. А банка води зі шматком жили і написом «Консерви з яловичини»недорого?