Тоді я скажу, що все її ясновидіння маячня.
А якщо добре, то, виходить, правда?
Еге ж.
Марічка суворо наказала не покидати рідне подвіря та домівку.
Ото й усе? розчаровано протягла Катря.
Бо доки ти будеш тут, рідна земля даватиме тобі життєву силу й оберігатиме тебе й твого сина від біди.
Діду, я чую це від дня свого народження.
Переказую те, що мені веліли.
А новенького нічого не дізнався?
Наприклад?
У нас із Федьком усе буде добре?
Не запитував. Але скажу тобі одне: якщо Марічка наказала щось робити, то так і роби. Недаремно ж люди до неї вгору дряпаються по стежині. Йдуть і хворі, і зовсім каліки, і зневірені в житті.
Спасибі, діду, сказала Катря і, невдоволено закопиливши губи, вийшла з кімнати.
Цієї ночі їй чомусь не спалося. Здається, усе йшло в неї добре. Усе, та не все. Сергійко її радість, її гордість і любов зростав майже без батька. Федір закінчив навчання в інституті й вже рік працював. Його батьки купили квартиру в місті, і Федір почав приїжджати додому на своїй «Волзі» все рідше й рідше. Спочатку він посилався на те, що багато роботи, тепер почав робити карєру, і часу на сімю залишалося менше і менше. Він вже стомився вмовляти Катрю переїхати до міста, щоби бути разом, і в останні їхні зустрічі вже не заводив мови про переїзд. Катря на початку сімейного життя ще плекала надію на те, що Федір після навчання повернеться в село, і вони будуть разом щодня. Але ця надія танула щоразу після їхньої розмови, що доходила навіть до сварки. Іноді вона вже ладна була покинути все й поїхати за ним до ненависного міста, яке втомлювало й дратувало її навіть за час сесій. Потім їй вирішальний крок не давала зробити природна впертість. «Якщо Федір мене кохає, то піде мені на поступку й переїде сюди», розмірковувала Катря. Але час минав, а цього не сталося. І коли вона помітила, що їх трирічний син став сахатися рідного батька, як чужого дядька, а Федір поспішав спочатку до батьків, а потім вже до неї, душа її забила на сполох. Катря відчула, що її чоловік непомітно, поступово віддаляється від неї та сина. Тоді вона вирішила: скласти останню навчальну сесію, захистити диплом і їхати до міста. «Можливо, коли ми будемо поруч із Федором, то швидше вдасться вмовити його повернутися в село, розмірковувала Катря. Треба йому показати, що синові там недобре, що краще жити у своїй хаті, гуляти на подвірї, коли захочеш, вдихати свіжість річки, а не міський пил та дим із заводських труб».
Так вона задумала, але сталося інакше. Катрі потрібно було їхати на навчання, і вона чекала чоловіка, що повинен був приїхати. Вона вилизала в хаті все до останньої пилинки, спекла торт, зварила борщ із квасолею, що так любив Федько, але він чомусь не приїхав. Катря з полегшенням зітхнула. У цьому була деяка вигода. У крайньому разі неприємна розмова з батьками про ненависний переїзд відкладалася мінімум ще на тридцять днів, а це вже не так і мало.
12
Катря поверталася в село з новеньким, що ще мав запах свіжої фарби, дипломом та з гарним настроєм. Вона дуже сумувала за своїм чорнооким янголятком упродовж цілого місяця, і її серце наповнилося зворушливою ніжністю та любовю, коли відчула під ногами стежку рідного села, яка ніби раділа її поверненню та на радощах співала. Батьківщина зустріла її приємним серпневим днем. Осінь ще не торкнулась дерев, і зелень садків та лісів ніби злилася із синню неба під лагідним промінням сонця. Десь чулося самотнє цюкання сокири, біля річки ґелґотіли невгамовні гуси, обабіч стежки розкинув широке листя лопушняк усе було тут до болю рідне й близьке, не те що сморід розпечених та нагрітих до жару асфальтованих доріг та пилу. Із солодкими, щемкими почуттями Катря поспішала додому, де чекав її син, рідний будинок та знайомий тінявий садочок зі старезною грушею під вікном.
У дворі вона побачила дідуся. Він зустрів її з посмішкою на обличчі й сумом в очах.
Діду, що трапилося? швидко спитала Катря, відчуваючи щось недобре, і серце її завмерло в очікуванні.
А! дідусь розпачливо махнув рукою. Варя впала з ґанку.
І що?!
Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до ліжка.
Як же могло таке трапитися?
Посковзнулася на східцях і впала. Тепер маємо халепу.
А де Сергійко?
Пішов із твоєю матірю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазині анічогісінько немає. І вчора ходили, день даремно пропав, і позавчора, і сьогодні пішли. Люди на сонці день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти під магазином стирчати. Цього року ягід багато, груші та яблука вродили як ніколи, а цукру на місяць по півтора кілограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в інституті нічого не знають?
А хто його знає, знизала плечима Катря. Якось та будемо жити. Піду з бабусею привітаюся.
Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неї стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний відтінок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заясніла від добродушної посмішки.
Дитинко моя, простягла назустріч сухенькі руки.
Бабусю, рідненька, не сказала, проспівала Катря, підбігла до ліжка, поцілувала її в мяку щоку. Як же так?
На обличчі бабусі відбилася щира прикрість.
Не знаю як, сама не знаю, зітхнула вона. Тепер нашій матері полегшало: то плювала на груди, а тепер плює на бороду.
Ти в мене молодець усе жартуєш.
Доповідай, Катрю, диплом привезла?
Звичайно. А як же інакше.
Тепер, значить, ти в нас учителька.
Яка там учителька?! Учнів із двох шкіл в одну зіпхали, зітхнула Катря. Тепер не знаю, коли вивільниться місце. Дитсадок хоча б ще не закрили?
Поки що ні. Але заходив нас навідати Іван Максимович, то сказав, що лише до першого вересня буде працювати.
Отакої! І що далі? Його закриють назавжди?
Не знаю. Сусід лише сказав, що на приміщення дитсадка вже знайшовся покупець, тому й продають.
Так. Групи в дитсадку напівпорожні, дітей усе менше і менше.
Не переймайся. Якось проживемо.
Тепер у мене немає роботи, задумливо та сумно сказала Катря.
Не лише ти така. Як послухаєш новини, то лячно жити стає. Заводи, фабрики, школи усе закривається. Країна ніби повільно вмирає.
Нічого, бабусю. Ми, українці, народ живучий, усе терпляче витримаємо й будемо жити далі.
І Орест так вважає. Каже, що якщо війну пережили, то зараз виживемо.
Бабусю, Катря трохи помялася. Федько давно приїжджав?
Один раз за твою відсутність.
І де він жив?
У батьків, Катрю, у них, так, ніби це вона завинила, сказала бабуся.
Із Сергійком? з надією запитала онука.
Він навідав сина, привіз йому цукерки, ухилилася та від відповіді.
Тобто він жив у батьків сам, а Сергійко був із вами?
Так.
Коли він приїде? після довгої паузи спитала Катря низьким голосом.
За два тижні, Катрусю, ластівко моя. Щось у вас іде не так, як треба.
Знаю, бабусю, сама знаю.
Треба щось робити.
Дочекаюсь Федька зроблю, розгублено, думаючи про щось своє, відповіла Катря. А ось що мені з тобою робити? У тебе поганий, чесно кажучи, вигляд. Я вважаю, що потрібно викликати фельдшерку, щоб тебе оглянула.
Скоротили, Катрю, нашу фельдшерку.
Тоді викличемо лікаря з району.
Навіщо? Нещодавно він вже був у мене. Можливо, його допомога в цей час комусь більш потрібна, ніж мені.
Усе одно викличу.
Я ображуся. Почуваю себе добре, а тепер, коли тебе побачила, то й зовсім полегшало.
13
Бабуся померла несподівано, перед ранком, від нападу інфаркту. Перша в житті Катрі втрата боляче ранила її вразливу душу. Жінка відчула свою безпорадність перед неминучим плином життя й до крові кусала губи, не маючи сили стримати сльози, що лилися не з очей, а зі спорожнілої душі. Зі страхом та розпачем Катря дивилася, як разом із труною в землі зникає якась дуже світла частинка її дитинства, її життя, бо бабуся була втіленням доброти й покірності, любові й чуйності.
Федір був присутній на похованні, але Катря з ним ні про що не говорила було не до розмов. Він пообіцяв приїхати за два тижні.
Ти не приїдеш на поминки на девять днів? запитала Катря.
Я не зможу. Дуже багато роботи, а в наш час втратити робоче місце сама розумієш.
Розумію, покірно згодилася Катря.
Федір приїхав тоді, коли й обіцяв. Катря копала на городі картоплю. Вона побачила, як він зайшов на обійстя своїх батьків. Згодом Федько вийшов на свій город і через огорожу сказав Катрі:
Вийди до берега. Треба побалакати.
Щось холодне, чуже й незнайоме було в його голосі, і в Катрі затремтіли коліна та руки, бо вона передчувала щось недобре. Швидко побігла в садок, кинула там лопату, наспіх вимила руки в умивальнику, витерла їх фартушком. Поправляючи долонями волосся, Катря аж побігла до річки.
Федір стояв у білій футболці та джинсах у тіні великої верби і жбурляв камінці у воду.
Привіт! підбігла до нього Катря і хотіла обійняти за шию, але він зупинив її порухом руки.
«Не думай про лихе, важко дихаючи, намагалася заспокоїти себе, то воно й минеться».
Вона пильно подивилася у вічі коханого. Вони були незвично порожні.
Щось трапилось? запитала насторожено.
Ми Я Ми повинні розлучитися.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного дня.
Що? Що зробити? Розлучитися? розгублено перепитала Катря, усе ще не вірячи в те, що почула. Цебто як?
Розлучитися це значить, що ми не будемо разом.
Розлучитися, сумною луною повторила вона, ніби перебуваючи в якомусь страхітливому сні.
Давай це зробимо мирно, по-людськи, щоб не було потім соромно ні тобі, ні мені, сказав Федько, ховаючи очі.
Деякий час Катря відчужено дивилася на сонячні блискітки, що віддзеркалювалися у воді, намагаючись збагнути зміст фатальних слів. Вона розуміла, що зараз втрачає людину, поруч з якою готова була пройти весь життєвий шлях, якій могла у хвилини щастя або душевного занепокоєння розкрити всю себе, людину, якій віддала, не вагаючись, свою цнотливість.
Ти забув, що в нас є плід нашого кохання? запитала чужим, незнайомим голосом.
Я буду сплачувати аліменти, відповів сухо.
І тут Катря зрозуміла, що треба щось робити, зараз, негайно й швидко, щоб урятувати їхнє кохання. Вона схопила Федька за руки, ловлячи своїми прекрасними, зволоженими очима його тікаючий погляд.
Любий! Коханий! Мій єдиний, пристрасно, палко та швидко почала жінка. Ти кажеш зараз не те, що думаєш. Подивись на мене, прошу тебе! Я твоя Катря, лише твоя, навіки, назавжди! Памятаєш, як ти вперше освідчився мені в коханні? Ти обіцяв бути завжди зі мною, кохати мене вічно Ти й зараз мене кохаєш. Чи не так? Скажи, що ти пожартував, вона шарпнула Федька за рукави, намагаючись повернути його до себе обличчям. Це був невдалий жарт. Так, любий?
Федір спіймав її руки, відвів від себе.
Я не жартую.
Ні! Це неможливо! Ущипніть мене, бо я, здається, сплю!
Усе! гримнув Федір. Досить! Мені набридла ця комедія!
Ти ти покохав іншу? спитала Катря, дивлячись на незвично холодне обличчя коханого.
Якщо це тобі так цікаво, то так, сказав байдуже, ніби йшла розмова про погоду.
І хто ж вона? глухо запитала вона.
Звичайна жінка, у якої присутній здоровий глузд, на відміну від тебе.
А в мене відсутній?
Так! Відсутній! Вона не живе в дідових казках, а реально дивиться на життя і сприймає його таким, як воно є! зло кинув Федір.
Яке ж воно насправді, це життя?
Таке, що за нього треба боротися в цей скрутний час, чіплятися зубами та нігтями, дряпатися нагору, щоб вижити й не впасти на дно. Бо інші пройдуть по тобі брудними ногами й не помітять, що ти волаєш про допомогу!
Ви тепер удвох будете шкрябатися нагору? скептично запитала.
Але Федір не помітив іронії в її голосі.
Так! Уяви собі, удвох! Ми організовуємо сумісний кооператив із пошиття взуття. І будемо на горі, а не внизу.
А я залишуся під ногами?
Можливо. Бо ти уявила себе лісовою Мавкою і крім дерев та річки нічого не бачиш! Ти не знаєш, який жорстокий цей світ. Він не шкодує ні Русалок, ні Мавок нікого! Якби ти залишилася сам на сам із реальністю, без мене, без батьків, то вона одразу б тебе зжерла! Поглинула! Ковтнула, як лелека жабу!
Любий, спокійно промовила Катря. Ти говориш жахливі речі. Ти мене лякаєш.
Я не любий, різко обірвав Федір. А якщо і любий, то не твій. І взагалі, я прийшов поговорити з тобою не про сенс життя, а про розлучення.
Ти хочеш розлучитися зі мною, щоби бути з нею?
Так! Так! І ще раз так!
Я Я не розумію чому. Нещодавно ми були разом, нам було добре, і ти клявся у вічному коханні. Що могло трапитися? Так не буває. Ні, так не буває.
Як, Катрю? Що не буває? Буває! Сьогодні сонце, а завтра хмари. Буває і так.
Ти вже не хочеш відчувати запах мого тіла, що пахне конваліями? розгублено закліпала очима.
Конваліями?! перепитав Федько й аж підскочив, як ужалений. Якими конваліями?! вирячив очі.
Лісовими. Весняними конваліями.
Та ти Ти Ти знаєш, чим від тебе пахне?
Чим? не чуючи свого голосу, спитала Катря.
Силосом від тебе тхне! закричав він. А ввечері від тебе несе коровою та молоком! Ось чим ти пахнеш!
Як же я можу пахнути іншим, коли ввечері дою корів?
А запах французьких парфумів ти знаєш?! Ні. І ніколи не взнаєш, бо тебе цікавить більше хмаринка на небі, ніж флакончик парфумів!
Федько нервово забігав навколо Катрі, кидаючи образливі слова, від яких душевно здригалася й тріпотіла бідна жінка. Ці слова ножем впивалися в її чутливу душу й добре серце, завдаючи несамовито болючих ран.
Ти хоч раз бачила себе у дзеркалі на тоненьких високих підборах? Чи твої ноги знали педикюр? Ні! відповім я за тебе. Ні! Бо тобі все одно, у що ти взута. Ти можеш ходити в калошах та ватянці, і тобі це байдуже! А жінка створена для краси, для того, щоб чоловіки могли милуватися її вродою. Розумієш? Ні, ти нічого не розумієш, він розвів руки в боки.
Я памятаю, як ти мені говорив, що я дуже гарна. Навіть найгарніша від усіх у селі та в місті.
Ти?! Ти?! Федір тицьнув у неї пальцем та нахабно розреготався. Мавка в калошах і в хустці!
Ти ж мене ніс у той день на руках і говорив, що я найгарніша в будь-якому вбранні, розгублено й тихо сказала Катря. Виходить, що ти мені брехав? Так?
Я був молодий і дурний, кинув Федір слова, від яких Катря здригнулася всім тілом, ніби її вдарили батогом. І взагалі, якщо б ти не завагітніла, то я б не поспішав оженитися до того часу, поки прозрів би з юнацького запалу!
А як же Як же Сергійко?..
Ще не відомо, чий це плід!
Як це? Катря заклякла із широко відкритими від подиву очима.
Я був не завжди із тобою, їздив на навчання. А ось мій дружок Ромчик увесь час вештався біля тебе. Я часом думаю, чи не він тут наслідив?
Катрю кинуло в жар, її щоки враз спалахнули, а образа за невинну дитину повернула її до тями. Вона з розмаху, вклавши всю свою материнську силу в руку, вліпила Федорові такого гучного ляпаса, що той не втримав рівноваги й гепнувся задом на траву.
Геть із мого життя! прошипіла з ненавистю ображена жінка, різко розвернулася і швидко, не оглядаючись, пішла.
Ще пожалкуєш, суко! донеслося їй услід. Селянка! Смердюча селянка в калошах!
14
За круглим столом, де батько завжди починав серйозні розмови, вчергове зібралася родина Гутників. Стіл був німим свідком обговорення важливих питань: і сватання Катрі, і поминів бабусі. Настав час Катерині починати важливу розмову. Вона розуміла, що принесе біль своїм близьким, які її обожнюють, але іншого виходу не бачила. Їй потрібна була одна довга, чи не найдовша в її житті, тиха, сповнена роздумів, вереснева ніч, щоб прийняти для себе важливе, і, як вона вважала, правильне рішення. Готуючи вечерю, не думала про те, що рідні вмовлять її передумати, або зробити інакше, бо це було неможливо. Катрю турбувало лише те, як вони сприймуть новину, чи зрозуміють її, чи пробачать, чи затамують у душі образу. Вона довго підбирала потрібні слова, але серце обійняв смуток, думки плуталися, нашаровувалися одна на одну, сплітаючи павутиння, і в голову ніщо не приходило. «Буду діяти за обставинами», нарешті вирішила жінка.