Я не маю права тобі щось забороняти, сказав батько. Мені здається, що Федько непоганий хлопець. Тим більше, що ви виросли разом, добре знаєте один одного.
Я теж, звичайно, не проти, сказала мати якось сумно. Але хотілося б, щоб у дівках ще походила хоча б з рік.
Головне, щоб ви кохали один одного, сказала бабуся.
Я, звичайно, не маю права Катрі щось заборонити, сказав невдоволений дід. Але свою думку все-таки скажу.
Кажи, діду, посміхнулася вона.
Я дійсно недолюблюю сусідку Поліну Лаврентіївну, бо вона пихата й нещира, а сусід наш Іван Максимович найперший у колгоспі крадій.
Тихіше ти, шарпнула його за рукав дружина. Ще хтось почує.
Нехай чують, не при Сталіні живемо! обурився дід. У країні демократія і свобода слова, то ж не перебивайте мене. А якщо мати хитра, як лисиця, а батько головний грабіжник колгоспу, то й дитина в них буде поганою людиною. Я не знаю, що лихого зробив Федько, але душею, дід постукав сухим кулачком себе в груди, серцем відчуваю, що він лихий, нещирий. Хоч убийте мене, хоч заріжте негарний цей Федько, і все! Відчуваю це, знаю навіть, але чому не можу пояснити.
Тому що прізвище було Поросюк? весело спитала Катря, щоб якось заспокоїти його.
Він був, є і буде Поросюком! До речі, яке прізвище ти собі візьмеш, Катрю? схаменувся дід і аж підхопився з місця.
Така реакція в нього була тому, що він дуже пишався своїм прізвищем Гутник. Коли його дочка Марина виходила заміж, то він мало не на колінах благав майбутнього зятя залишити їй дівоче прізвище. Чоловік, щоб догодити тестеві, дав згоду, і мати, і Катерина носили прізвище Гутник.
Я ще не думала над цим, чесно зізналася Катря.
Із Федьком не розмовляла про це?
Ні.
Так ти йому, Катрю, поясни, звідки йде наш рід, голос діда помякшав. Розкажи, що «гута» по-польськи означає домна, або інша піч для виплавки металів або скла, а по-німецьки «гюте», або «гауз» це помешкання тих, хто працює у гуті. Це тобі не якийсь там Поросюк!
Добре, діду, згодилася Катря. Мені теж подобається наше прізвище. Я поговорю з Федьком на цю тему.
У важкий час, доню, ви надумали одружитися, сказала мати. Ніде нічого не купиш, лише й чуєш «дефіцит», «дефіцит». Усе тепер стало дефіцитом.
То нехай Поросюк усе й дістає, знов загарячкував дід. Он до нього їздять у гості і секретар райкому партії, і голова райвиконкому, і начальник міліції, і навіть люди з відділу робітничого постачання.
Діду, ти що, шпигуном працюєш? Катря спробувала перевести розмову на жарт. Слідкуєш, хто до кого приїздить?
Маю очі, пристрасно мовив той, то й бачу все! Усі пруть до голови, як до свині-годівниці. А добро ж не його, а колгоспне. Усе розкрадається наліво й направо. Приїхали в порожніх машинах, а назад їдуть завантажені так, що колеса гнуться. Ось чому ми стали гірше жити! Бо доки будуть Поросюки панувати не буде гарного життя простому людові!
Дід закінчив свою промову, стоячи за столом із піднятим догори вказівним пальцем. Катря не втрималася й пирснула зі сміху: надто вже кумедно він виглядав у моменти збудження.
Що, Катрю, стрекочеш, як жаба в болоті? голос діда полагіднішав. А де ж ви жити будете? Хата для тебе стоїть на подвірї добудована, газ провели, залишилося занести меблі та жити.
А про це я якось не думала.
Ти поговори з Федьком, підлещуючись, почав дід, умов його погодитися жити тут, у нас. Тобі не можна жити деінде, треба там, де твоє коріння
Діду! досить годувати мене байками, перебила його Катря.
Ти, доню, дідові рота не затикай, дорікнула мати. Подумай сама, що тобі краще: жити у свекра та свекрухи, чи у своєму домі бути господинею.
Ми ж дім для тебе всією сімєю будували, втрутився батько. Не пустувати ж тепер йому?
Що ми ділимо шкіру невбитого ведмедя? винувато сказала дівчина. Зберемося всі разом і вирішимо всі наболілі питання. А зараз я хотіла б піти відпочивати, бо стомилася. Ви не проти?
Причиною піти з-за столу була не втома. Її знову знудило в неслушну мить.
9
Наступного вечора Катерина пізно поверталася додому з доїння. На вулицях погасили ліхтарі (таке почало траплятися вже нерідко), тож стояла суцільна темрява. З неба моросила така дрібна мжичка, ніби вода сіялась через сито, і не видно було нічогісінько під ногами. Вона не одразу помітила темну чоловічу постать, що довго до цього маячила під липою на роздоріжжі. Постать виникла прямо перед Катрею так зненацька, що дівчина від несподіванки аж зойкнула.
Це я, Катрю, почула вона знайомий голос.
Що ти робиш о такій порі? спитала вона, чомусь зрадівши, коли впізнала Романа.
Можливо, тому що відчувала себе не такою самотньою серед суцільної пітьми, мряки та грязюки.
На тебе чекав, відповів він і пішов поруч.
Не спиться?
Мені треба з тобою серйозно побалакати.
Давай поговоримо.
Катрю, я не можу надалі мовчати, схвильовано почав Роман, тому прийняв рішення не відкладати розмову в довгий ящик.
Та що ж трапилося?
А ти не здогадуєшся?
Ні.
Я знаю, що ти зустрічаєшся з Федьком
Це не секрет. Ну то й що?
Я розумію, що ця розмова, можливо, закінчиться для мене недобре, але вона повинна відбутися, бо інакше не можна, швидко, уже рішучіше почав Роман. Не знаю, помічала ти чи не хотіла бачити, що я тебе Я тебе кохаю! випалив він.
Катря на мить зупинилася.
Я Я вважала нас друзями.
Так. Ми були друзями, бо були дітьми. Але це дитяче почуття в якусь мить перейшло не в захоплення, навіть не в закоханість, а у справжнє кохання.
Ромчику, зітхнула Катря, мій любий Ромцю! Ти мене вибач, але я зустрічаюся вже давно з Федьком.
Ви кохаєте одне одного?
Так!
Федько Звичайно, він мій друг, але Ти дивишся на нього закохано й не помічаєш того, що бачать інші.
Що в нього не так?
Він схильний до зради, до хитрощів, він нещирий і невідвертий.
Зі мною він щирий. А інші мене не бентежать анітрішки.
Ти мрійлива, чутлива, ніжна, а Федько може тебе поранити словом або навіть зрадити.
Не мели дурниць, Ромчику. У тебе ревнощі.
Я знаю, що кажу. Я ніколи тебе не зраджу, ніколи не покину, ні в радості, ні в скруті, палко заговорив Роман. Ти не дивись, що ми з мамою живемо бідно і в нас старенька хата. Усе це справа часу. Я закінчу ПТУ, мені одразу дадуть у гуртожитку кімнату, потім буду працювати й отримаю свою квартиру. Ти знаєш, що на будівництві швидко можна отримати житло? Поїдемо звідси удвох: лише ти і я!
Ромчику, давай залишимося друзями, як було до цього, якомога лагідніше, щоб не образити хлопця, сказала Катря. Уважай, що цієї розмови між нами не було, і нехай усе буде так, як є.
Але чому?!
Бо я кохаю іншого.
Це не кохання!
Звідки ти знаєш? Катря таємниче посміхнулася.
Відчуваю.
То що ж тоді між нами?
Якась мара! У тебе на очах пелена. Ти слухаєш своє серце, а не розум. Благаю тебе: покинь Федора, давай поїдемо звідси! Хочеш, на коліна перед тобою стану? Хочеш?!
Нікуди ми, Ромчику, вже не поїдемо. Пізно.
Як то?
Я чекаю дитину.
Роман зупинився, ніби його вдарила блискавка. Потім, зібравши всі сили, глухо мовив:
Ось воно як.
Ось так, Ромцю. Ходімо, бо до півночі додому не дотеліпаємося.
Роман схопив її за плечі.
Катрю! Люба Катрю! дивлячись прямо у вічі, сказав він. Дитина нам не завадить. Я буду любити її так, як свою, як люблю тебе!
Ромчику, ти мене не зрозумів. Я кохаю Федора й виходжу незабаром за нього заміж.
Подумай, що ти робиш! ще не втрачаючи надії, сказав Роман.
Я роблю те, що мені велить моє серце, відповіла Катря й хотіла легенько відсторонити його руки, але хлопець зненацька швидко обійняв її за шию і поцілував у губи. Катря відчула його гарячі та мякі губи й не встигла отямитися, як він різко повернувся й зник у темряві.
10
Давно не бачило й не чуло село такого гучного весілля. У дворі був величезний намет, під яким тяглися довгі ряди столів, застелених суцільною новою клейонкою. Столи ломилися від безлічі страв і продуктів, про які вже селяни забули. Були тут і копчені ковбаси, і балик, і печінка тріски, і зниклі з прилавків крамниць прибалтійські шпроти. З Києва були привезені під заказ для Івана Максимовича скляні пляшечки з новинкою напоєм «Coca-Cola». Весілля, як годиться, було комсомольське та безалкогольне. Але це було лише для «годиться», бо на столах стояли чайники, ущерть наповнені горілкою. А в деяких із них був навіть сільський самогон, який дід тишком-нишком вигнав для такого випадку. Сукню для нареченої знову ж таки привезла з Москви хрещена мати. Мало не все село збіглося подивитися на наречену, на якій була вдягнута не звичайна фата, а капелюшок, прикрашений білосніжними трояндами, а фату замінив легкий, як ніжна хмаринка, прозорий шлейф, що звисав позаду капелюшка. Було присутнє усе найвище начальство з райцентру, і люди йшли до подвіря Тарасюків подивитися на дорогі легковики та на поважних людей у блискучих костюмах і краватках. Селяни, яким не випало честі бути запрошеними на гулянку, товклися довкола обійстя, заглядали через огорожу та у відчинені ворота. Час від часу про них згадували, виносили кухлі та чайники, на підносі хліб зі шматочками дорогої копченої ковбаси та частували. Село гуло та гуляло, бо голова колгоспу женив єдиного сина, і інакше не мало бути.
За дружка Федько узяв найближчого друга. За суцільним гармидером, жартами, сміхом та веселощами ніхто не помічав смутку, що заліг в очах Романа. Це бачила лише Катря, але їй сьогодні зовсім не хотілося цим перейматися. Вона була весела, жвава і щаслива, її душу переповнювали почуття та сподівання на щасливе майбутнє
Дуже нелегко було вмовити батьків Федька, щоб ті погодилися на місце проживання молодят у новозбудованій хаті. Поліна Лаврентіївна мало не верещала, що вони будуть осоромлені перед усіма жителями села, бо ще такого не було, щоб єдиного сина віддавати в прийми, коли в нього є двоповерховий будинок. Доводи про те, що молоді будуть жити окремо, у своєму будинку, ніяк на неї не діяли. Урятувало становище тільки те, що Катря категорично заявила, що хоче залишити дівоче прізвище. Після чергового приступу вереску Поліни Лаврентіївни довелося піти на компроміс. Сварлива свекруха погодилася нарешті, щоб новоспечена сімейна пара жила в будинку Катрі, лише за умови, що наречена візьме все ж таки прізвище Тарасюк. Дід, звичайно, був у розпачі, але куди було подітися онуці? Дід потім майже два тижні ходив набундючений та невеселий. Лише тоді, коли до весілля залишилося пару тижнів, він включився в підготовчі турботи, і його душевний сум трохи розвіявся.
Молодята отримали на весілля такі подарунки, про які можна було хіба мріяти. Шановні гості з міста, батьки та родичі подарували їм і новенькі мякі меблі, і стінку «Перлина», і пилосос «Ракета», і телевізор «Рекорд», і пральну машинку «Хвиля», і навіть килими та доріжки. Вони отримали усе те, чого не можна було купити в магазині, і навіть якби можна було все це купити, то довелося би працювати не один рік.
Після одруження Федько поїхав знову на навчання, а Катря жила в новому будинку, з нетерпінням чекаючи його приїзду. Вона успішно склала зимову сесію, а на літню, що розпочиналася в липні, поїхати вже не змогла, бо восьмого травня народила сина, якого назвали Сергієм.
Катря була ще в пологовому будинку, коли одного разу прийшов її навідати Федько й розповів, що Романа забрали служити до армії, що відгуляли скромні проводи, на яких були присутні лише його близькі друзі та кілька родичів. Два місяці або навіть трохи більше, тьотя Валя з нетерпінням чекала кожного дня на поштарку, сподіваючись отримати хоча б яку звістку від сина. Уже й до військкомату в місто їздила, щоб бодай щось дізнатися. «Не хвилюйтесь, мамашо, відповіли їй там, з вашим сином усе добре. Він служить у лавах Радянської Армії й виконує свій громадянський обовязок». Незабаром після цього вона отримала першого листа від сина й дізналася, що свій громадянський обовязок він виконує в далекому й невідомому Афганістані. А ще через півтора роки тьоті Валі принесли з райвійськкомату звістку про те, що її син Волох Роман Павлович зник безвісти. Материнське серце не витримало такого горя, жінка впала, як підкошена, та померла. А ще через рік, саме тоді, коли Катря поїхала на сесію, приїхав Роман. Він продав майже за безцінь батьківську хатину, що вже почала перекошуватися на один бік, сумуючи за господарями. Її купило молоде подружжя, що не змогло зжитися з батьками. Молоді люди сяк-так підремонтували хату, довели до ладу огорожу, вирубали старі, напівзасохлі дерева, викорчували буряни, що густо обліпили город і подвіря, та й переїхали жити. А Роман, продавши хатину, швидко кудись виїхав, нікому нічого не пояснивши. Із собою він забрав лише фотоальбоми та якісь батькові книжки по дереву. Казали люди, що бачили, як хлопець перед відїздом зайшов на кладовище, де були поховані поруч його батько та мати. Він довго сидів у задумі поміж двома рідними могилами, потім поцілував хрести та швидко пішов на автобусну зупинку.
Катерина дуже шкодувала, що не змогла зустрітися з давнім другом, розпитати про його життя й просто побалакати. Деякий час вона ще сподівалася, що Роман надішле хоча б вітальну листівку до якогось свята. Але його сліди розтопилися, зникли десь у незнайомому житті, залишивши в її памяті спогад про палке освідчення в коханні того темного та дощового осіннього вечора.
11
Діда Ореста вдалося таки умовити самому зїздити в гості на малу батьківщину та відвідати родичів і сестру Марічку.
Без Варі не поїду! упирався він.
Зараз зїздиш без мене, а через рік я оклигаю й зможу з тобою поїхати, умовляла його бабуся.
Поїду лише з тобою, стояв дід на своєму.
Умовляла його вся родина не один день. Згодився поїхати лише тоді, коли накупили подарунків для родичів та Марічки й зібрали йому в дорогу валізу. За три тижні дід Орест повернувся від гостей весь сяючий, задоволений та помолоділий.
Це мені гори сил надали, хвалився він. Там така краса, як у раю! А повітря чисте, хоч ножем ріж.
За вечерею, коли всі зібралися за круглим столом, почав дід розповідати про поїздку.
Рай і тільки! захоплено говорив він із блиском в очах. Знаєте, як там трави пахнуть гарячим роменом? А восени Сян, розповідала Марічка, був цього року сердитим та каламутним. Річка, яка завжди здавалася тихою і смиренною, як сказилася Ішла вода так стрімко, що зривала береги, зносила побудовані греблі й навіть виривала з корінням віковічні дерева. Ось так, мої любі.
Діду, розкажи про Марічку, попрохала Катря, коли його емоції потроху вгамувалися. Як вона живе сама в горах?
А так і живе. У неї світла в хатині немає, не кажучи вже про телевізор.
У наш час це навіть важко уявити, сказала Катря.
Їй робили пропозицію, щоб перебиралася в село, обіцяли й будинок колгоспний виділити, але вона не захотіла. Каже, що мати наша дала обіцянку Пресвятій Богородиці, то ж навіщо Бога гнівити та лихо на себе й на сина накликати?
Її син і досі живе на Сахаліні? спитала Марина.
Так. Дослужився вже до мічмана корабля! Кожного року у відпустку приїздить до матері з дружиною та дітьми. Їх у нього двоє: хлопчик і дівчинка близнята.
А де ж Марічка бере хліб, продукти й все необхідне? запитала Катря.
Її хрещениця Орися працює у Великому Майдані поштаркою. Вона й листи носить Марічці, і грошові перекази від сина й заодно купує щось із продуктів. Приходить Орися до Марічки раз на тиждень, та то не біда. Марічка не самотня. У неї завжди бувають люди.
Чому? нетерпляче спитала Катря.
Їй хотілося побільше дізнатися про незнайому родичку, яка живе далеко від цивілізації, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лісів.
Вона лікує людей травами. Збирати їх ціла наука! Одні треба збирати рано-вранці, поки не спали роси та не зійшло сонце, інші вдень. Є такі трави, що можна збирати лише один день на рік, на Йвана Купала, та й то лише опівночі. Деякі люди її побоюються, кажуть, що вона відьма, але то брехня. Марічка виліковує навіть тих, від кого відмовилися лікарі.
Справді?! вихопилося в Катрі.
Чиста правда! А ще в неї відкрився дар яснобачення.
Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! скептично посміхнувся зять.
Не мені й не вам судити, образився дід. Якщо б це була брехня, то до її хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть і йдуть, навіть здалеку приїжджають. Кого не лікує сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це ні з кого не бере, каже, що це дар Божий.
Задарма, виходить, допомагає? з недовірою запитав зять.
Добрі люди самі віддячують чим можуть. Хтось грошенят трішки біля образів залишить, хтось харчі принесе, а хто нічого не має, той подяку залишає.
Катрі дуже закортіло запитати діда, чи Марічка щось сказала про неї, Федька та Сергійка, але стрималася. «Дід, напевне, про мене запитував», подумала вона та вирішила, запитаю в нього, коли будемо наодинці.
Жінка вклала Сергійка спати й майнула в батьківську хату.
Діду, ти ще не спиш? спитала тихенько, прочинивши двері.
Заходь, Катрю, заходь, запросив дідусь. Я знав, що ти обовязково прийдеш.
Звідки ти міг знати?
Здогадався. Ну що, дзиґо, зізнавайся, що треба?
Діду, Катря замялася. А ти ти в Марічки про мене не запитував?
Хм, посміхнуся дід. Лисиця і все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так?
Розкажи. Будь ласка.
А якщо я щось погане дізнався?