Наталія ХаммоудаМереживо людських доль
Живий живе гадає
Христос посеред нас, промовила жінка у чорній хустині, вхопивши ложкою кілька зерен пшениці, і поки гості відповідали «є і буде» вийшла за двері.
Тільки що Параска поховала чоловіка. Прожили разом півстоліття. Як вже булотак було, але зла вона на нього вже не тримала. Простила йому все, коли на кришку труни кинула грудочку землі. Хай йому Бог все простить
Василь лежєв на катафельку, як квітка. Виділа-с, Ганько? Як живий, правда?
Правда, Юстино. Шкода хлопа, відповіла Ганна, запихаючи до рота великий шмат вареної ковбаси. Не хлоп був, а дуб, царство му небесне. Нема єдної баби в селі, жи би за Василем не заплакала.
Ая-я, не кажи. Такі правда, перехиливши склянку «Тархуну» і обтерши рукою рота відповіла Юстина.
Коло Юстини примостилась Іруська, Василева сусідка і подружка Ганнина і Юстинина.
Йой, дівки, я сама таким сі сплакала за Василем. Добрий був хлоп, порєдний, робітний. Коли-м не попросила, ніґди ми не відмовив: косу наточит, сапу поклепає, цвєка забєперечислювала жінкам Іруська, бо я баба сама, хлопа не маю
Був безвідказний? протягнула Юстина примруживши око.
Що правда, то правда, обірвала Іруська, ледь стримуючи сміх, бо всі три знали про що йшла мова.
Наливай, Петрівна, почулося в іншому кінці столу. За такого хлопа гріх не віпити.
Петрівна, ще одна сусідка, налила собі, і ще двом жінкам, що сиділи поряд. Юстина і Ганна наповнили свої чарки.
Ну, що най му там буде царствіє небесне! виголосила повна червонощока жінка у чорній з квітами хустині.Най му Бог не памнітає того, що ми забути не годни!
За Василє гмммм, той-во, кажу, най му буде вічна памніть. Жінки потягнулись одна до іншої стаканами, але одразу ж опамятавшись, що за покійних не «цокаються», розняли їх і швидко перехилили до дна.
Ото файний похорон му Параска зробила. Ади, на столах чого лиш нема: кубаси трох видів, і сири, і риби, і салати. А горівки всякої кілько, і вино, і солодка вода продовжувала червонощока жінка, закусивши оселедцем.
А хліб-хліб ади всьой домашний! Мой-мой! Не похорон, а вісілє,донеслася розмова з-за іншого стола.
Видко, жи му всьо забула, штовхнула Юстина Іруська. А ми не забудем. Де таке забути? Ото був хлоп! Ото був до бабів справец. Нікотра з нас не пошкодувала, жи попробувала того хрукту.
Хі-хі,відповіла Іруська сміхом на слова Юстини. Ну, випєм по другі за Василє, на му легко сі лежит. Най відпочине хоть на тім світі, як на сім спочинку не мав. Ади, як жив веселотак і вмер! Землє му пухом, а нам живе гадати. Наливай, Петрівна, бо в тебе легка рука.
Чарки спорожніли вдруге. І хоча за померлих більше двох разів не пють, за Василя пили. Гріх було не питибо «добрий був хлоп» і «такий файний похорон».
За чоловічим столом помалу почали голоснішати розмови. Хтось згадав Василеву молодість, хтось роботу в колгоспі і заслуги покійного перед державою. Розмова плавно переходила з минулого в теперішній час
То траба було так вдати: вмерти на бабі в сімдесєть років, щоб почули усі виголосив уже добре нетверезий сусід Гриць. А вона хоть на похорон прийшла?
Тихо! Вона яким лицем прийде? Що вже нинька му згадувати? штовхнув Гриця товариш по лаві.Пий і закусуй, бо вже пізненько, а ми ще тверезі.
Я не згадую, я й сам би так хтів потер чуба Гриць і опустив очі,Моя Сенька вже зо дваціть років як окремо ночує
Вуйку Василю, звернувся якийсь молодик до дяка. Може зробим перерву тай заспівємо?
Дяк озирнувся, потер себе по животі, витер рукою масні від олії губи і кашлянувши затягнув:
Ві-і-ічна-я па-а-а-амять!
Го-спо-ди, По-ми-и-и-и-луй! залунало за столом. Со святими упокой душу усопшого раба тво-о-оє-є-я-я!
Почали розносити борщ. Хоч кожен уже щось перекусив, але борщ був невідємною частиною похорону. А до борщу і по чарці.
Ну, Грицю, наливай, скомандував товаришу глухий Тимко, не помітивши, що його чарка вже була повною, і чекала лиш, аби згадати добрим словом про Василя і випити.
Гриць піднявся з стаканом у руці і помовчавши секунду викрикнув: За Василє! Най му там буде добре!
Стрийку, кажіт «вічная память»штовхнув Гриця племінник зціпивши зуби від злості, але було пізно. Спиртне вже текло до шлунка і потребувало миттєвої закуски.
Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусюйте, аби все мені зїли. І пийте Наливайте
Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив виделку у страву.
Вуйку Грицю, на сухо не їжте, запросив наповнити стакана молодий поважний чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. Якби ж не було чим запити, але ж є
Що єто є,підтакнули чоловіки підставляючи і свої чарки. Ну, за упокой душі
Перевернули й до голубців.
Жінки вже також розчервонілись від горілки змішаної із вином.
Ото добрий той «Кагор»! почала розмову Ганна, коли за чоловічим столом затихли розмови, бо всі після чарочки поїдали теплі голубці.
Ая-я, солодкий такий. А в голову як йде. Я вже пяна! додала своє Юстина, і до Іруськи, якби які музики я би вже й гуляла.
Боже, прости ї дурні гріха, перехрестилась Іруська, бо чи то мудрішою була, чи пила через раз, та не так опяніла.
Со святими упокой зятянгув дяк після голубців.
Вічна-а-я па-а-а-а-мять! підтягнув хор.
Як тільки закінчили співати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кімнату, яка і без того вже пропахла цибулею від маринованих оселедців, часником від пампушок, які подали з борщем, і квашеними огірками, яких добряче досипали до винігрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вільнішими, кожен наливав собі сам, а хтось і по два ризи. Розмови стали веселішими, жвавішими. Навіть глухий вуйко Тимко, який досі мовчав, наче раптово прочув, бо почав розмовляти нарівні з іншими. Жінки навпаки втишились, поопирались на спинки диванів схрестивши руки на животах і слухали про що говорять чоловіки.
А памнітаєш Василеве вісілє, як ми йому Параску через ліс вели? Га, Тимку? запитав Гриць.
О, як не памнітаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так і вмер, і ніц не знав.
Гриців племінник зблід від почутого, і вже почав дядькові знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горілка робила своє.
Та він собі такой раду давав, продовжив Гриць. Ану, котрої баби в селі не мав? І твою мав і мою
Та мав понуривши голову відповідав Тимко, а потім раптом згадавши, що глухий, зробив вигляд, що не почув. Що? Не чую. Що?
Памнітаєш дівчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його направив затягнув вставши з місця Гриць, але племінник різко шарпнув його за кукав і всадив на лаву. Стрию, вгомонітьсі, ви на похороні! Майте лице!
Люди за столами почали шуміти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чеплявся до Гриця, щоб відповів йому на те, чого він скоріше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозуміле. Племінник все шарпав за рукав і втихомирював стрия. Прикрикнули на Гриця й жінки, щоб трохи спинився. З сусідньої кімнати відгородженої тільки аркою попри стіл повний наїдків на той шум почали пхатись хористи, щоб подивитись, що ж там твориться. Дяк, який сидів посеред арки бачив усе, але не звертав уваги, все доливаючи і доливаючи собі і паламареві «Кагору», наче пють його востаннє в житті, а під кінець вже випивали за здоровя Параски, що так гарно все зготувала і за кухарчине здоровя голосно вдаривши чарками. Про покійного Василя наче б і забули.
Після останньої чарки, які випили до «налисників з маком», гості разом із дяком і паламарем ще раз заспівавши «Вічна-а-я па-а-а-а-мять» почали виходити на подвіря. Вийшла на поріг і Параска, щоб подякувати всім та випровадити людей до брами. Очі жінки не були червоними від сліз, а обличчя не виглядало дуже сумним. Чоловіки можливо й не помітили, а жінки виправдали все тим, що як би там не було, а Параска таки має рацію тримати зло на чоловіка, бо й справді, не кожен чоловік вдасть так, як Василь: цілий вік не мати спокою через бабів, і ще й вмерти у ліжку коханки.
Але шкода Василє!
Але то був хлоп, як дуб
Ото був файний похорон
З тими розмовами люди помалу розходились з подвіря, і тільки глухий Тимко присівши під плотом ще додумував сказані Грицем останні слова: «І твою мав і мою»
Зозуля
Ну і що мені з ним робити? Куди його нести, куди мені з ним йти, в пятимістну кімнату? витираючи сльози, плакала молода жінка, дивлячись у зіпріле вікно.
Ну може ви все ж таки ще подумаєте, може почекаємо день з випискою, матусю? А раптом ви потім захочете вернути час назад, а час то вже й пішов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо.
Лікар ходив взад-вперед по палаті, і нервово розмахував якимось папером перед очима молодої матусі.
Дорога моя, зрозумійте ви нарешті, що жити вам з цим дуже важко. А життя довге, і будете ви бачити в кожнім малюкові свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потім будете роки рахувати, коли він пішов би в школу, інститут чи армію
Дайте мені той клятий листок, я підпишу і піду. А про нього, показуючи поглядом в сторону дитячого відділення, держава подбає. Що я можу йому дати? Яке життя його чекає? Та я йому навіть елементарного: дитячого харчування, соків, памперсів не зможу купити, а не те, що дорогих ліків. Ви ж лікар, як ви не розумієте? Ви думаєте мені легко?
Ви можете дати йому материнську любов, а вона, як звісно, міцніша будь яких ліків.
Однією любовю не вижити! крикнула. На нормальне життя потрібні кошти! Що, цілуватиму його коли плакатиме від голоду чи болю? Це допоможе? Не хочу!
Жінка присіла на край стільця, і сперлася на спинку. Очі її були червоними від сліз, погляд упирався в нікуди. Видно було, що вона дуже страждає від прийнятого рішення. Лікар поклав на стіл купку паперів з позначками для підписів.
Ось вам папери, час у вас є, подумайте
Жінка ніяк не відреагувала. Вона навіть оком не моргнула. Коли лікар вийшов з палати, вона повільно потягнула руку до білих аркушів.
«Я, Дмитренко Оксана Володимирівна, добровільно і без примусу відмовляюся від свого новонародженого сина Дмитренко Антона Володимировича, і передаю його на піклування державі».
Він мені не потрібен, я не зможу, прошепотіла жінка і взявши в руку ручку, поставила три підписи, по одному на кожному аркуші.Готово! Я не впораюся з хворим малюком, не впораюся
Швидко вдягнувшись, склала свої скромні пожитки в рюкзак, і поспішила на вихід. У коридорі її зустріла медсестра, спробувала зупинити, але жінка відвернувшись, побігла по коридору.
Зозуля!!! крикнула їй у слід медсестра. Навіть дитину свою не бачила, хоч би глянула, може і защеміло б щось всередині. Та йди Бог тобі суддя!!!
Оксана бігла вниз по сходах: «Швидше б покинути ці стіни. Швидше б забути». Вона й не помітила, як пробігла через три поверхи і опинилася в приймальному покої лікарні. Забравши з роздягальні верхній одяг, вона пішла до виходу.
Штовхнувши важкі двері, відскочила: назустріч їй рушила бригада швидкої допомоги з вагітною жінкою на каталці.
Пропустіть!!! Чергового гінеколога сюди, швидко! Маткова кровотеча на тридцятому тижні вагітності,крикнув один з лікарів. Потрібна термінова операція третя негативна ще й діабет.
Оксана тримала рукою двері, і не могла рушити з місця. В жінці на каталці вона впізнала вихованку одного з нею сиротинця. Це була Галя, ГаляСмішинка. Так її прозвали за дзвінкий сміх. Скільки ж років вони не бачилися? З десятого класунапевно років пять. Вона була шокована почутим.
Оксана вже не поспішала додому. Щось її мов зупинило. Треба було зясувати, що з Галею. У свідомість повернулися слова лікаря: «Потрібно робити кесарів розтин, третя негативна група, у неї діабет». Жінка вирішила повернутися в свою палату, поки ніхто не здогадався, що вона втекла. Ну, бачила її медсестра в коридорі, але це нічого не змінює.
Оксана піднялася на третій поверх і увійшла в палату. Перш за все поглянула на стілпаперів не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей.
Головне зараз, щоб з Галею було все в порядку.
З коридору долітали голоси та метушня медперсоналу. Оксана прихилила двері. Їй вдалося зачути, що тільки що прибулу по «швидкій» жінку відвезли на операцію. Оксана прилягла на ліжко, з якою вже встигли зняти білизну. Вона молилася, просила Бога врятувати подрузі життя. Вона зловила себе на думці, що ніколи нічого у Господа не просила навіть для себе. А може варто було просити? А може і почув би? Думки Оксани перервав голос акушерки: «Що ж робити? Потрібен донор, крові у нас немає. У неї ні родичів, ні друзів. Де кров шукати?»
Оксана вискочила з палати:
Я правильно зрозуміла? У неї третя негативна? Я її знаю, я можу дати кров!
Та який з тебе донор, Дмитренко? Сама тільки що народила, не зміцніла ще!
Акушерка побігла в бік операційної. Оксана провела її очима, але через кілька секунд акушерка зявилася в коридорі і крикнула:
Ну де ти, Дмитренко. Швидко сюди, одягай бахили, виручай знайому.
Оксана увійшла в операційну. На столі лежала Галя. Вона була неймовірно блідою. Жінка сіла в крісло і приготувала руку для прямого переливання. Тонка робота медсестри і вена була знайдена. Оксана забулася дивлячись, як кров по краплі емігрує до Галі. Схаменулась вона від крику лікаря:
Виймайте дитину, падає тиск, у неї зупинка серця. Дефібрилятор швидко! Ми її втрачаємо Розряд!
Розряд, і два і три, ще і ще. Нічого не вдалося зробити. Медсестра наносила шви, педіатри займалися дитиною. Лікар вийшов з операційної, за ним Оксана:
Лікарю, а як же малюк? Він буде жити? Він здоровий, з ним все в порядку?
Жити буде, з ним все добре, шкода тільки мамку втратив. Кому він тепер потрібен? Ще один утриманець на опіці у держави
Оксану ніби вдарили в серце ножем. Вона підняла очі на лікаря. Серце колотило так сильно, що здавалося вискочить із грудей.
Він не буде рости сиротою. І мій не буде. Я заберу їх обох. Нічого, виростуть. Навіть у війну ніхто не кидав дітей, і я не залишу. Чуєте, не кину! Готуйте мені обох, вчепившись в халат лікаря, молила Оксана.
Лікар дивився на неї й не вірив, що йому це каже та сама жінка, яка пару годин тому підписала відмову від власного сина.
Лікарю, а де папери, що я залишила на столі? Ще не пізно все виправити? Знищте відмовний лист, я вас благаю!
Який лист, ти що, Дмитренко? А хіба він був? відповів лікар, посміхаючись.
Через тиждень Оксану з двома синами зустрічали подруги. Вони купили все необхідне: підгузки, дитяче харчування і одяг для хлопчиків. Працівники органів опіки подарували дітям коляску та ліжечка, а також допомогли коштами. Комендант гуртожитку бігла назустріч Оксані розмахуючи ордером на окрему кімнату. Вони тепер сімя.
Прорвемся, хлопчики! глянувши на дітей, радісно вигукнула Оксана.
Ось вам і зозуля!!! змахуючи сльозу прошепотіла вслід натовпу медсестра.
Отакої
Двоє хороших друзів Місько Смітніцький і Юзько Козіцький прибули в невеличке село на Західній Україні із Перемишля в сорокових роках, відразу після війни. Там влаштувались на роботу, одружились з місцевими дівчатами, і навіть свої перші невеличкі хатинки побудували поблизу. Вони купили в складщину старий ґрунт, розділили його муром надвоє, і зробились близькими сусідами. Як кажуть у селах«в межу».
Коли завагітніла Міськова жінка-красуня Ґенка, яка вважалась місцевою, а на справді була також в далекому минулому із польських переселенців, Місько з того дня почав кликати Юзька в куми. Когось іншого він і запросити не міг, бо хто може бути кращим хрещеним батьком його дитині, як не його найліпший товариш і земляк. А вже коли Юзькова Варвара також призналась, що носить під серцем дитяз того дня товариші почали кликати один одного сватами. Так вони собі постановили, що як в них народяться дівчинка і хлопчик, вони їх обовязково подружять.
Минали роки. Старшим був Міськів Влазьо, а молодшою Юзькова Марічка. Все як задумано. Кумували і сватались сусіди, жили дружно. Разом працювали. Разом дітей ростили, і сподівались, що колись дочекаються спільних онуків. Але життя, як кажуть, вводить свої корективи. Змінило життя й Міськів розум.