Ти ба!кривлячи рота, виголошував трохи захмелілий Петро.Блакитні очі, князі Ич, абреки абреками, а туди ж. До російської цивілізації тягнуться.
Тут треба добре подумати ще, хто до кого тягнеться.
Що значитьподумати? І так ясно як божий день. Кавказ, Крим, Малоросіяусе дикі землі. А Росія, Русь Київськаце, так би мовити, колиска.
Звідкіля ж такі глибокі знання історії?Юрій посміхнувся й, аби не продовжувати безглузду дискусію, налив іще по чарчині-другій вина.
По тому хлопці вляглись на щось подібне до ліжок. Думали встелити деревяні настили своїми одежинами, та так і не встиглиїх зморив сон, зміцнений вином та гірським повітрям.
На ранок хотіли дати гроші за нічліг та вечерю, але князь готовий був образитись. Врятувала ситуацію винахідливість Юрка:
Як будете в Україні, ми вас також частуватимемо.
На тому й порішили.
2
Що глибше просувались на схід, то більше захоплювались цим благодатним краєм, гостинністю його мешканців, то більше дивувались багатству природи. Ставало зрозуміло, чому Російська імперія так хотіла приєднати до свого тіла ці землікнязівства, царства, ханства. Хотіла приєднати, а насправді приволокла на налигачі й прикрутила до себе ланцюгом. Згадки про війни, які Росія вела на Кавказі і в Криму, наприкінці девятнадцятого століття відійшли у минуле, і кавказці раділи життю, бо так були створені природою та Богом, що не могли жити у смутку.
Кавказькі гори досить мінливі. В одному місці це вкриті лісами миролюбні пагорби, в іншихнеприступні частоколи. Кавказ ніби відгороджувався від чужинців гостроверхими, притрушеними блискучим снігом камянистими горамисірими, похмурими у своїй скамянілості і водночас гордливо виструнченими. Ці гори вповні пояснювали волелюбний характер кавказьких народів. Ті народи, як потужні гірські річкишумні й сильні,їх не спинити. А будь-яка перепона на шляхучи то камінь, чи звуження гирла, чи греблятільки додає сили такій річці. Вона починає кипіти, пінитись, гурчати. Вона ламає греблю, відкидає на берег каменюку, вистрибує з берегів та врешті-решт падає стотонною завісою в ущелину, аби збити пиху й, заспокоївшись, поплюскотіти далі.
На шляху мандрівників, у містах та великих містечках, зустрічались люди: привітні й не дуже, чесні й бандюжкуваті, багаті й бідніусе як і будь-де на земній кулі. Але ці вирізнялись мовою і національними костюмами. Ці дві складові були своєрідними маркерами, за якими Покос навчився відрізняти чеченця од осетина, грузина від абхазця. І так йому стало соромно, що він заховав десь на дно мішка даровану мамою вишиванку. Дістав, вдягнув на себе, пожалкував, що не має соломяного бриля.
Що це ти вилітнився?дивувався Петро і прикривав Юркову сорочку півпальтом, яке кидав йому на плечі.Згадала баба, як дівкою була,сміявся.
На вулицях Горі, міста у Східній Грузії, снували юрби місцевого населення: чоловіки у колоритних черкесках, оздоблених на грудях газирями, у волохатих папахах та із припнутими до ременів шашками. Жінки горді й неприступні, як скелі. Погляд спрямований лиш уперед, підборіддя підняте, ніби жінка кидає виклик самому повітрю. Грузинки вбрані у лаконічні сукні-сорочки, з-під яких виглядають розшиті штанці. На акуратних головахвисокі розшиті шапочки чи головні убори, схожі на шатро. Кавказці у своєму різнобарвї розчинялись у ще більших юрбах людей, вдягнених у військову форму Російської імперії. Тут, на Кавказі, базувалось чимало військових підрозділів та полків, вояки котрих мали змогу відшліфовувати військові вміння, чи то вирушаючи у військові експедиції, чи то придушуючи бунти у котромусь із селищ, що також можна було вважати непоганою практикою.
Де мандруючи пішки, де користуючись гостинним запрошенням подорожніх долучитись до невеликих караванів, українці впродовж кількох місяців просувались від узбережжя до Тифліса.
Тифлісостаннє місто,попереджав Юрій, дивлячись на друга.Принаймні для мене. А ти як знаєш.
Тифліс, то Тифліс, хіба я проти? Сам вже втомився. От приїду додомуодружусь. Відразу.
Петро краще почувався, коли вони сиділи на одному місці. А ці переходи вимотували хлопця. Гаркуша що не день втрачав багатослівність. Замість знайомств і сварок усе частіше мовчки спостерігав за людьми, які його оточували. Навіть із Юрком не ділився думками, хіба випивав зайвого. Але й тоді більше співав й поривався до танцю.
Дорогою до Тифліса, у вагоні потяга, Юрій Покос почув від осетина, який працював у будинку російського офіцера конюхом, що десь в Африці почалась війна і що російські військові схиляються до того, що конче необхідно вирушати на Чорний континент, аби стати на бік пригнобленого народу. Юрія звістка про застосування зброї проти народу, нехай навіть далекого й незнайомого, засмутила. Він бо так мріяв, що нове століття залишить таке поняття, як війна, на задвірках історії.
Діставшись Тифліса, відчули напруження, яке випромінювали перехожі. Люд шепотів про війну. І в шепоті не було й дещиці страху, в кожній згадціпафос і патетика, ніби воювали за незалежність не африканські народи, а народи Російської імперії. Вірогідно, спрацьовували накопичені століттями потаємні думки про власну державність, про батьківщину, яка б вивільнилась із-під патронату Росії, а відтак солідарність з бурами, які відважно боронили свої території від завойовників англійців. За подіями, які швидко розгортались у Південній Африці, спостерігали військові і цивільні, чоловіки і жінки, багаті і бідні. У повітрі носились незнайомі до цього часу назви африканських республік, міст, полководців, які брали участь у військових діях.
Людський гомін посилювався й переростав у короткий крикніби хтось голосно читав телеграму. Це продавці газетохайно вдягнені хлопчики, повісивши собі на зігнуту руку, наче рушники, ті газети, сповіщали тифлісцям останні новини з африканських фронтів. Газети розходились швидко, не встигав хлопчик ступити й десяти кроків, як мусив бігцем повертатись до редакції, аби набрати ще одну, більшу кипу друкованої продукції.
Юрко та Петро знайомились із головним містом країни, яка на зорі становлення пережила вторгнення арабів, за сто років по тому монголів, потім османів та персів, а тоді росіян. Грузія, незважаючи на вікову боротьбу за незалежність, яка виснажувала ресурси, людські та природні, пригальмовувала економічний розвиток, усе ж була якийсь час найсильнішою християнською державою на Східному Причорноморї. Під проводом цариці Тамари грузинська армія відвоювала низку перських міст. За часів цієї цариці територія Грузії досягла найбільшого розміру за всю історію. Тифліс був наповнений старожитностями, що вказувало на бережливе ставлення грузинів до своєї історії. Для того аби обдивитись до ладу місто й відчути його колорит, українці блукали вуличками не лише середмістя, а й віддалених від центру районів. Як і в будь-якому краї імперії, окраїни густо заселені були робітниками, щільно забудовані хисткими приміщеннями, які не можна було назвати хатами, а скоріше курниками. Так само ті робітники збирались у гуртки, обговорювали те саме, що й катеринославські пролетарі,світову революцію, яка почнеться зі звільнення робітничого класу.
Революція неминуча!констатував Петро.Допоки вони всі обговорюють чужу війну, ми готуватимемо справжнє кострище. Додому, додому! На мене там чекають невідкладні справи.
Замість відразу податись на вокзал і гайнути додому Гаркуша постукав у перші-ліпші двері в одному з курників. Йому відчинив зарослий чорною щетиною високий чоловік із таким суворим виглядом, що непроханим гостям довелось автоматично ступити кілька кроків назад. Першим опанував себе Петро. Він діловито простягнув руку хазяїну, який вдягнений був у підперезану суконну сорочку, звичайні робітничі штани і такий самий звичайний піджак та картуз. Нічого автентично-кавказького у вбранні чоловіка не вбачалось. Лиш обличчя видавало у ньому грузинагусті брови, вольовий ніс, чорні очі. Цими очима він наставився не на Петра, який тис йому руку, а на Юрка. Можливо, впізнавав, якої крові чорноокий та смаглявий хлопчина, що завітав до нього.
Алаверди,раптом вимовив Гаркуша неправильне слово привітання.
Гамарджоба,відповів грузин, поправивши його.
Гамарджоба,повторив за ним Гаркуша.
Грузин махнув головою, мовляв, кажи, що треба.
Де я можу знайти Мгеліко?
У Тифлісі тисячі Мгеліко,примружив око високий чоловік і підозріло подивився на Гаркушу.
Товариш Мгеліко,поточнив Гаркуша.
Юрію було невтямки, хто такий товариш Мгеліко, і лише тепер він згадав, що ідею прогулятись до робочих окраїн підкинув саме Петро. «Тобто він знав, куди йде»,підвів риску Покос, і його із задумливого стану вивів грузин, який, прокашлявшись у кулак, суворо запитав:
Чому я маю казати вам, де знайти Мгеліко?
Гаркуша поліз до кишені й простягнув чоловікові якийсь папірець. Той розгорнув аркуш, пробіг по написаному поглядом.
Товариш Сіклє,зрадів.
Товариш Сіклє засоромився й пояснив Юркові:
Такий пароль.
А що він означає?
Гаркуша підняв вгору плечі, мовляв, і для нього загадка.
Високий чоловік, який признав у Гаркуші товариша Сіклє, махнув головою, крикнув кудись собі за спину коротку фразу грузинською та, зачинивши за собою дверцята, повів друзів мощеною камінням вуличкою. Тут, як зауважив Юрій, було доволі чисто, жінки, які траплялись по дорозі, несли себе не згірш як княгині, котрих бачили у центрі міста. Хіба сукні не були аж так розшиті, але постава, гордовитий погляд примушували захоплюватись грузинськими бідняками. Вони були багаті національною свідомістю, відчуттям власної неповторності. З хатинок не чутно було лайки, ніхто не бився й не ходив вуличками пяний, хоча вино тут пили за обідом навіть діти.
За кілька хвилин вони дійшли до потрібного будинку, який відрізнявся від більшості тутешніх капітальністю побудови. Провідник стукнув кулаком у шибку, до якої довелось тягнутись, таким високим був камяний фундамент споруди. У вікні зявилося заклопотане обличчя дівчиська років шістнадцяти. Дівчинка кинула погляд на незнайомців, які стояли на горбочку й роззирались довкола, і зникла. За мить на поріг вийшов хазяїн хати. Той, хто привів українців сюди, щось сказав тому хазяїну, вибігши по декількох сходинках на призьбу. Відрапортував, так само швидко збіг донизу й, не звертаючи уваги ні на Покоса, ні на Гаркушу, оминувши їх, як безтілесний камінь, пішов собі геть.
То ви аж з Катеринослава?запитав здалеку хазяїн хати, вірогідно товариш Мгеліко, і, не чекаючи відповіді, поманив друзів до себе.
Товариш Мгеліко не був грузином, а був етнічним росіянином. Як потім пояснив Юркові товариш, він мав передати за зазначеною адресою дещо цьому товаришу Мгеліко від декого зі «Спілки боротьби за звільнення робітничого класу». Ввечері до будинку товариша Мгеліко зійшлись підпільні революціонери, аби обговорити отриману з Катеринослава інформацію. Що було у тому листі, який передав Гаркуша, Юрій не питав, не хотів влізати не в свої справи. Допоки революціонери разом із Петром Гаркушею щось обговорювали між собою, Юрко сидів надворі й спілкувався з дівчинкою, дочкою товариша Мгеліко. Дівчинка розповіла, що її мама померла, як народила її, а тато якийсь час був у засланні. Тепер от вони живуть разом.
Але я весь час боюсь, що тата знову заберуть.
Юркові дуже хотілось обнадіяти дівчинку, але він не міг.
Нам знайдуть роботу,вийшовши із іншими з хати, доповів Юркові товариш.Щоб ми трохи заробили на зворотну путь.
Так, зайві гроші українцям не завадили б, адже мандрівка спустошила їхні кишені.
Житимемо тут. Товариш Мгеліко дозволив.
Кілька днів працювали вантажниками на залізниці, аж поки не знайшли легшої роботи. Петро зробився крамаремпродавав на тифліському базарі сувеніри, розхвалюючи їх навсібіч, а Юрія влаштували аптекарським практикантом. Товариш Мгеліко багатозначно натякнув, що аптекар своя людина, за котрою потрібно трошки придивлятись. Кілька разів за час роботи в аптеці товариш Мгеліко питав Юрія, хто заходить до аптекаря, про що говорять. Юрій нічого підозрілого в аптекарі не помічавтой ні з ким не усамітнювався і ні з ким особливо не розмовляв. Про це Покос чесно розповідав товаришеві революціонеру. Він був явно незадоволений роботою українця. А от Гаркуша щораз подовгу бубонів Юрію, і йому явно було про що розповісти.
Покос розумів, що він став невільним учасником революційного підпілля, і тому бажав чим скоріш покинути гостинний дім товариша Мгеліко й перебратись кудись ближче до центру. Сказав про це аптекарю, і той порадив зняти куток у російської вдови, його знайомої, яка мешкала від аптеки через дорогу. Відтак Юрій перебрався з революційного кубла в спокійну квартиру. Спритний у науці, він швидко вивчив назви ліків латиною, і вже кілька разів аптекар доручав йому стояти за прилавком та обслуговувати клієнтів. Уже давно Юрій мав потрібні для повернення гроші, але усе не міг наважитись на відїзд. То вдова просила пожити ще, бо, мовляв, їй так необхідні гроші, а ще спілкування з порядною та освіченою людиною, то аптекар благав підмінити його, бо він їхав лікувати нерви кудись на води в сусідню Абхазію, то Гаркуша гальмував, посилаючись на необхідність його перебування у Тифлісі принаймні до кінця жовтня.
Бували такі хвилини, коли Покосові здавалось, що він вже ніколи не повернеться в Україну. І такі відчуття зявлялись не від приреченості чи песимізму, навпаки, з кожним додатковим днем, проведеним у Грузії, Юрій зростався з цим краєм, закохувався у нього, жив його проблемами і радощами. Гаркуша переймався питаннями класової боротьби, а Юрій цікавився війною, яка вирувала в Африці. Цікавився не просто так, а тому, що нею цікавились чи не всі мешканці Тифліса. Про війну складали вірші, нашвидкуруч друкували їх у тоненьких книжечках і видавали читачеві. Вуличні артисти показували сцени на тему війни. У сценах зображали англійців товстими й пихатими, а бурівгордими і хитрими. Військові сперечались між собою у велелюдних кавярнях. Сперечались з приводу того, чи варто їм реагувати на цю війну, чи краще не дивитись у бік Африки, а звернути погляд на те, що робиться під носом.
Якщо десь пригнічують цілий народ, російська зброя має стати на його захист,говорив один зі сперечальників.
Інший мало не заливався сміхом.
Десь? Десь пригнічують? І де ж це? Лише в Африці? Ану-но, роззирніться, поручику, чи не пригнічують той, як ви кажете, народ десь ближче до вас?
Я вам про війну, а ви мені про якусь нісенітницю, поручику.
Це не нісенітниця,шепотів один поручик іншому.Скоро й тут, по всій імперії горітиме. Якщо ми спрямовуватимемо свої сили кудисьбозна-куди.
Юрій слухав перепалки й думав про своє.
Уявляв ту Африку, намагався уявити війну. Але йому все замість війни ввижались побачені на вулиці театральні картинки, де два худі артисти клали на землю третього, який символізував зажерливого англійця. «Як лишень наважились дві невеликі республіки кинути виклик цілій імперії?»захоплювався мужністю бурського народу. І тут-таки ставав на бік поручика, який був проти присутності іноземних військових на африканській війні. «Дійсно,подумки підтримував його,чи ж немає що робити військовим тут?»і відразу ця думка змінялась іншою, підступнішою та живучішою: «А якби ми, українці, та пішли проти своєї імперії? Чи хотів би я, аби весь світ підтримав мою боротьбу? Ну, може, не весь світ, але що більше людей стало б на мій бік, то переможнішою була б моя хода до незалежності».
Ось що таке солідарність,вимовив уголос і злякано озирнувся, чи не почув хто, що він оце сам із собою говорить. Ні, ніхто не звернув на нього і на його слова жодної уваги.
Юрій розрахувався за каву, кинув у простір складне слово «гмадлобт», що означало подяку за частування, і вийшов на свіже повітря. Але й надворі не зміг відкараскатись від думок про африканську війну, бо ж усі її обговорювали.
Пересічні тифлісці з неабияким азартом тримали руку на пульсі тієї війни. Жінки, емансиповані й не дуже, але в переважній більшості європейки, тобто росіянки, які мешкали на Кавказі, вивчали назви незнайомих міст і місцин, аби в дружній розмові на званих вечорах не пасти задніх. Грузинки ж зберігали незворушність і не впадали в емоційні транси, чуючи, як хлопчина-газетяр декламує черговий влучний заголовок. Грузинські чоловіки були більш розкутими у своїх судженнях про війну. Жести, чіткі та промовисті, говорили більше за слова. Кавказці горіли бажанням воювати, захищати незалежність, нехай навіть не свою. До них приєднувались представники інших народностей та національностей, яких густо було намішано у Тифлісі.