На площах, базарах, біля храмів та харчівень, ба навіть у храмах та харчівнях, у майстернях, на фабриках, мануфактурах, у парках та театрах з пієтетом у голосі із уст в уста передавали, мов безцінний скарб або як той перший поцілунок, імена Кооса Де ла Рая та Піта Кроньє. Мужчини, які ховались за цими іменами,бурські генерали, котрі вели свою народну армію, яка складалась переважно не з кваліфікованих військових, а з простих громадян, у бій проти англійського імперського війська, загартованого у численних колоніальних війнах на різних континентах земної кулі. Друковані шпальти розповідали про превентивну війну та про відкриття трьох південноафриканських фронтів, на яких бури боронили свою незалежність. Окрім аналітичних та інформаційних статей газети й журнали розміщували безліч карикатур, які стосувались англо-бурської війни. Одну з таких саме роздивлявся Покос. «Якби Трансвааль був рибою»зазначалось під карикатурою. Одна з бунтівних республік зображувалась дрібним карасиком, який намагався утекти від товстої риби, схожої на кита й одночасно на підводного човна. Гігантська риба роззявляла зубату пащеку, зі спини в тієї риби як символ британської імперії стирчали заводські труби, з яких валив дим. Сумніву у тому, що пузата потвора ніхто інша, як Англія, не виникало. Від тієї морської нечисті розсипались врізнобіч інші мешканці підводного світуакули, восьминоги, скати.
Чарльзтаун у бурів! Бури взяли Ньюкасл та Гленко!задоволено дер горло тифліський хлопчисько, махаючи, як розлогим віялом, складеною вдвоє газетою «Кавказ». Малий так чітко вимовляв назви міст і так гордовито витягував шию, що складалося враження, ніби це він взяв під контроль африканське місто Чарльзтаун, розташоване у провінції Натал.Облога Ледисміта!
Продовжував анонсувати газетні повідомлення. Переможно, піднявши догори руку, біг пероном, на якому чекали потяга Юрій та Петро. Юрій вихопив у продавця газет номер, вклав йому в гарячу долоню плату й почув, як заклично гуде потяг, що мав би невдовзі доправити молодих мандрівників на узбережжя, а звідтіля вони планували нарешті рушити у зворотний шлях на батьківську землю.
Петро Гаркуша, за великим рахунком, не надто переймався віддаленістю від України.
А мені хоч би де,казав й при цьому доводив, що між українцями та росіянами немає жодних розбіжностей, це, мовляв, один народ.Просто українці трохи дурніші, тому в них і мова шкутильгає.
Юрій не брався доводити товаришу зворотнє, доводити, що мова та не шкутильгає, а не може вижити, бо не має достатньої свободи для вжитку. Махав рукою, та й по всьому. У суперечках із впертим Гаркушею не було ніякого сенсу. Не раз доводилось погоджуватись із його міфічними уявленнями про українців та про Україну, аби лиш не чути знову безпідставних, із пальця висмоктаних, як їх називав Гаркуша, фактів.
От, хоч ти прибий мене, а я не відчуваю себе малоросом. Скоріше росіянином.
Та за що ж тебе прибивати?переводив усе в жарт Юрій.
Сам же Покос нестерпно мучився без України, хоча й намагався не показувати цього. Ставав на розраді у довгих подорожах Шевченків «Кобзар», надрукований ярижкою. То було перше видання, датоване тисяча вісімсот сороковим роком. На книжечку Юрій натрапив на гурзуфському базарі. Ятка, де лежало безліч уживаних речей, не приваблювала покупців. Ото лиш Юрка до неї ніби щось штовхнуло. Тоді ще окрім Кобзаря купив словник англійської мови. Бувало, перечитував уголос, так, аби чув Петро:
Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло,
Полывалы сліозы чомъ не затопылы,
Не вынеслы въ море, не розмылы в поли?
Не пыталы бъ, людыщо в мене болыть?
Єдиною книжкою, яку Гаркуша тримав у своєму багажі, було затерте до чорноти Євангеліє незрозумілою староруською мовою. Як уже в ньому вживалось оте революційно-атеістичне й православно-схимницьке, зрозуміти було важко. Ночами, коли Гаркуші здавалось, що його друг спить, він бив поклони, тримаючи у руках розкладене Євангеліє, й шепотів самими губами молитви. Петро навіть обмовився якось, що якби планував кардинально змінити своє життяпостригся б у монахи.
А якби я хотів змінити своє життяпішов би у військо,вилетіло з уст Юрія, і він замислився, чому так сказав. Хотів був додати, що пішов би воювати зі зброєю у руках за свою землю, за свій народукраїнський, за отой народ, про біди й нещастя котрого так влучно описано у тих Шевченкових «Думах».
От тобі й нагода повоювати,дивлячись через плече другові, протяжно сказав, мало не проспівав Петро.
Ця розмова точилась, коли друзі вже сиділи у потягу і коли той потяг уже нісся в західному напрямку, торохкотів та посвистував протягами, які утворились від одчинених вікон у вагоні.
Петро постукав пальцем по статті, яку оце читав Юрій. Вагон третього класу вщент був забитий гомінкими торговцями, які, вірогідно, повертались з тифліського базару й тепер залюбки обговорювали, як минув недільний торг. Розповідали, що великим попитом віднедавна стала користуватись холодна зброя, яку дуже вправно майстрували кавказькі ковалі.
Напевне,припускали,на війну збираються. Із собою взяти кинджалто святе. Гвинтівка гвинтівкою, гармата сама по собі, а ніжто для ближнього бою саме враз.
Бури взяли Чарльзтаун,прочитав вголос Юрій і ніби оце лиш тепер второпав, чого він насправді хоче.
Та яка нам справа до тих бурів? І де та Африка, що через неї така паніка? Там що, вже світова революція сталась?дивувався Петро.
Петра цікавили лише революції, до воїн він ставився з байдужістю та навіть скептицизмом.
Подумаєш, землю вони боронять. Земляніщо!здавалось, зараз він на мітингу чи на зборах гуртківців-марксистів.Ідеявсе. А яка, скажи мені, будь ласка, у африканців може бути ідея? Може вони хочуть рабів звільнити.
О, це вже прогрес,дещо зверхньо спинив балаканину Гаркуші Юрко. Той не зрозумів, у чім прогрес, і друг пояснив:Ти знаєш, що в Африці існує рабство.
Говорили про це на зібранні. От якби вони з рабством боролись, отоді
Юрій, аби дати своїм думкам зібратись докупи, встав з полиці, його місце відразу зайняв якийсь чоловік, що до цього стояв у проході. Покос пропхався поближче до відчиненого вікна. Прохолодний вітер торсав його густого чуба, лоскотав вуса, які українець вирішив відростити й вони поки що виглядали не надто привабливостирчали врізнобіч, як котячі. Він пригладжував вказівним та великим колючу щіточку під носом, і цей розмірений жест допомагав розкласти по полицях усі бажання та плани. Юрій дивився на краєвиди, що пробігали повз, і не розумів, чому раніше не зрозумів, що понад усе хоче потрапити у той Чарльзтаун, у той Трансвааль. Бодай там долучитись до боротьби за незалежність та свободу, навчитись тієї боротьби і, можливо, потім, згодом, колись використати досвід. Усе глибше молодик занурювався у газетні звістки, які будили в уяві барвисті картини визвольної боротьби сміливих бурів проти імперської Англії. Юрій захотів оце зараз, враз опинитись на тій випаленій сонцем землі, долучитись до боротьби за незалежність. Він уявляв, що то не бури намагаються скинути із себе гніт англійців, а українці роблять те саме з нестерпними обіймами російського імперіалістичного самодержавства.
Англійці були впевнені у швидкій, ба навіть блискавичній перемозі. Та що там, англійці були впевнені, що ніхто не зможе сказати їм упоперек бодай слово. Думали, що завдяки підступним діям території бурських республік потихеньку стануть англійськими. Але бурам увірвався терпець, вони не бажали втрачати свободу. Показали британцям, що таке тримати оборону, гідну славетних армій і полководців, що таке нападати, не чекаючи, допоки нападуть на тебе. Романтика чужої війни оперезала уяву Юрія Покоса і затвердила в переконаннійому конче потрібно записатись до лав добровольців.
Він поспіхом повернувся на своє місце та почав збирати речі. Зняв з гачка пальто, зі столика загріб кашкета, із верхньої полиці стягнув мішка.
Я не їду!повідомив Петрові.Писатиму тобі на стару адресу в Катеринославі. Ти ж туди?
Петро підскочив від здивування, підтвердив, що він житиме в Катеринославі за старою адресою, а тоді, мов кіт, вчепився Юркові за рукава, вимагаючи пояснень.
У Тифлісі можна записатись у добровольці. Так у газеті написано.
У кінці статті про англо-бурську війну зазначалось, що Росія підтримує відправлення добровольців з числа своїх підданих до Оранжевої Республіки та Трансваалю. Серед пунктів формування волонтерських загонів було зазначено місто, з якого вони півгодини тому виїхали. До Африки можна було дістатись іще з Петербурга, Москви та Києва.
Ти ж не станеш стрибати на ходу?Петрові довелось підвестися з місця та попрямувати за Юрієм.Сюди не сідати, я зараз повернусь,попередив торговців, які ласо дивились на звільнену лаву.
Юрій посміхнувся до друга та, вибачившись перед пасажирами, котрі стояли у вузькому проході, просувався до тамбура.
Ану, як війна скінчиться, допоки я доїду до Києва?говорив Юрій сам із собою, бо ж Петро не встигав за ним.
Потяг стишував ходу, що говорило само за себеЮрій вчасно спохопився,підїздили до першої від Тифліса станції. У Петра ще було кілька хвилин, аби встигнути відмовити товариша, охопленого запалом боротьби. Але на того вже ніщо не діялоні вмовляння, ні заклики до здорового глузду, ні фізичне втримування.
Хлопче, і без тебе там впораються,чіплявся що є сили за Юрія, викручував йому руки, забирав торбу. Той залишався непохитним у своїх божевільних намірах, вислизав від Петрових обіймів, лишав йому свій багаж і просувався до виходу.Ага, слави хочеш!кричав навздогін Петро і впихав йому до рук усе, що оце відняв.Швидкої й гучної? Але ж там і вбити можуть. Про це ти подумав?
Стояли у тамбурі, де вже були відчинені двері, хоча потяг іще по-черепашому рухався, дотягував до перону.
Убити можуть і ось тут, і навіть у цю секунду. Можливо, це остання війна і більше не буде нагоди воювати,посміхнувся цій сентенції.Я ж письменником хочу бути. Може, писатиму про війну. А як писатиму? Треба знати, що воно таке. На смак, на запах, на відчуття.
Юрій міцно обняв товариша по мандрах. Тим часом потяг пригальмовував, сіпаючись, мов епілептик. Юрій в один стрибок зіскочив на вкритий дрібним камінням перон. Стоянка була вельми короткою, і вже за хвилину потяг продовжив свій путь. Юрій аж трусився весь від нервового напруження, йдучи насипом вздовж потяга.
3
Дістався міста наступного ранку, весь цей час був наче у лихоманці, не памятав, як минула ніч. Тепер стояв посеред Татарського майдану, не знаючи, куди далі рухатись. Складалося враження, що він оце вперше сюди потрапив, що не було тих місяців життя й роботи в Тифлісі. По-іншому подивився на вулиці, на людей, що снували тими вулицями у своїх справах. Спостерігав ніби збоку або навіть з висоти пташиного лету.
Мізкував, у кого б це запитати, де набирають добровольців на війну. «Не підійдеш до першого-ліпшого перехожого й не почнеш присікуватись із дурними питаннями, де тут можна записатись добровольцем на африканську війну,думав собі й уже почав картати себе за розгубленість.Та й не кожен зрозуміє мову»,знову погладжував вуса, шукаючи вихід зі становища.
Містяни й сільські мешканці спілкувались між собою грузинською, турецькою, персидською, арабською, вірменською, єврейською мовами. А також покручем з усіх цих мов, де можна було почути й поодинокі російські слівця. Від майдану вуличками розходився велелюдний базар. У пістрявих наметах торговці пропонували вибрати найкращі тканини, чи шкіри, чи взуття, чи інструмент. На сотнях яток розмістились сувеніри, тютюн, солодощі та іграшки з дерева й глини. Шинкарі стояли в дверях своїх шинків та любязно пропонували підкріпитись, майстри на очах у перехожих ремонтували діряві залізні чани, цокали молотками по ополониках з відірваними ручечками, присягаючись, що за мить посудина буде як нова. Тут можна було купити все, чого душа забажає, від їжі та питва до золотих та срібних виробів.
Відступись!кричить на все горло їздовий, що керує фаетоном.
Натовп, а разом із ним Юрко скаче ліворуч, пропускає повз запряженого коня з возиком, на якому сидить задоволений собою, розпарений у тифліській бані багатий європеєць. «Чи не англієць?»обдивляється Юрій іноземця. Лишень встигає роздивитись його як слід та упевнитись, що то, скоріш за все, француз, як з іншого боку чути заклик:
Хабарда!що значить «бережись!».
Юрій бачить мушу (вантажника), який пре на згорбленій спині величезну шафу, привязану до тулуба шматком ганчірки. При погляді на вантажника Покос кидається, аби допомогти йому, бо ж шафа хитається на його спині й, здається, ось-ось упаде, потягнувши за собою бідолашного мушу. Але тут-таки згадуєне можна торкатись вантажів, які переносить муша, бо, якщо той вантаж таки упаде, платити за поломку доведеться тому, хто спричинив те падіння. Муші могли впродовж цілих годин доводити, що вантаж упав не з їхньої вини. Саме тому вони не обирали безлюдних шляхів, а торували ті, на котрих можна було стріти чимало іноземців, не ознайомлених до ладу з правилами поведінки та особливостями взаємозвязків. Іноземці, бувало, щедро платили, аби муша перестав волати й забрався разом зі своїм вантажем подалі з очей.
Муша підходить до гурту одноплемінників та дає одному з них монету. Це кінто (злодії). Вони шугають у велелюдному потоці цілісінький день, а тоді, як татарський майдан надвечір порожніє, ділять награбоване, сперечаються між собою за кожну вкрадену дрібничку й за кожен кусник їжі.
Відчуваю, панові потрібні еполети,чує Юрій з-за спини улесливий чоловічий голос.
Озирається. Це айстровий єврей тішиться своєю лавкою, яку щойно відкрив. Він передчуває великі бариші, адже його майстерня шитиме еполети. Цей заповзятливий єврей, напевно, мріє, аби в світі що частіше починались нові війни, аби усе більше солдатів завойовували в боях право носити еполети, а відтак аби він більше виробляв тих еполетів і заробив собі грошенят на майстерню з виготовлення вогнепальної зброї.
Вам не треба еполетів?мало не кричить у спину Покосові, який, ніби прокинувшись, труснув головою та побіг подалі від майстерні.
Ану, як це неправда?Юрко витяг з кишені газету, аби ще раз пробігти по рядках і переконатись, що все правильно зрозумів щодо добровольців.
У статті не зазначалось, де шукати в Тифлісі ті пункти запису волонтерів. Юрій мов навіжений почав вишукувати поглядом бодай когось у військовій формі. Як на зло, жодного офіцера навкругиремісники, старці, товсті чоловіки в справних костюмах, сестра милосердя з великим червоним хрестом на білосніжній накрохмаленій хустині.
«У сестер милосердя вигляд, ніби вони черниці, а не лікарі,думав Юрій.Може, вона знає»,поспішив до незнайомої дівчини. Що ближче підходив, то краще міг роздивитись засмагле обличчя й неймовірної краси очі. Таких очей він іще зроду-віку не бачив. Блакитні, аж пронизували до кісток тією осяйною блакиттю, та ще й відтінені чорними, як вугілля, довгими віями і такими ж чорними дугами тонких брів. Дівчина кусала блідо-рожеві губи й озиралась навкругинервувала. Юрій з кожним кроком, зробленим назустріч красуні, втрачав бажання щось у неї запитати. Ці очі лиш раз сковзнули поглядом по Юрію, і він уже звернув із обраного шляхурізко крутонув праворуч, дійшов до ятки з тютюном і навіщось почав той тютюн купувати в присадкуватого зморщеного дідка. Дідок пропонував на додачу до тютюну ще й інший товар, але Юрій, схопивши пачку, як шпигун, непомітно кинув позирк через вулицю, де мала б на самоті стояти чорноброва. Біля дівчини зараз стовбичив чоловік у офіцерському мундирі. Панночка знизу вгору дивилась на нього, а він посміхався ніжно. Тут і думати довго не треба булооті двоє пара. Закохані.
«От би на мене хто так дивився»,заздрісно мислив Юрій і автоматично згинався, аби підкурити. Вогонь запропонував перехожий, побачивши, що молодик тримає в руках цигарки й нервово роззирається довкола. Чиркнув сірником, підніс ближче. Юрій втягнув у легені терпкий дим і випустив його через ніздрі. Вийшло доволі впевнено, хоча до цього хлопець жодного разу не палив. Пара, якою цікавився Юрій, поки він нагинався за вогнем, щезла з поля зору. І лиш далеко-далеко в юрбищі між спинами можна було побачити білу плямку сестринської хустки та уніформу офіцера.
«Будуть так дивитись, лиш треба змінити світський костюм на військовий»,додалось до попередньої думки. Цигарковий дим лоскотав гортань, викликав кашель, але Покос вирішив курити й надалі, бо ж цигарка робила його соліднішим і мужнішим. До того ж офіцер, який супроводжував чарівну незнайомку, також смалив, як той паровоз, що він мав його, Юрія, оце нещодавно одвезти кудись ближче до батьківщини.